Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру

Частина 1 ст. 95 КК України визначає, що продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів.

Розгляд таких справ відбувається в порядку, передбаченому ст.ст. 512-514 КПК. Зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється, якщо особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності, видужала або якщо внаслідок змін у стані її здоров'я відпала потреба в раніше застосовуваних заходах медичного характеру. Розгляд питання про продовження, зміну чи припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється за поданням представника медичного закладу (лікаря-психіатра), де тримається дана особа, у передбаченому ст. 95 КК України та ст. 512 КПК України порядку. До подання додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів. При цьому слід зазначити те, що продовжувати застосування всіх видів примусових заходів медичного характеру (у тому числі випадки надання особі амбулаторної психіатричної допомоги) можна кожного разу на строк, який не перевищує шість місяців.

Комісія лікарів-психіатрів для вирішення питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою про припинення або про зміну

Уголовно-правовая борьба органов внутренних дел с пьянством и алкоголизмом: [учебное пособие] / В. Б. Боровиков, В. А. Владимиров, С. И. Никулин. - М.: Изд-во МВШМ МВД СССР, 1988. - С. 23.

застосування такого заходу оглядає кожного хворого, до якого за рішенням суду застосовано примусові заходи медичного характеру, не рідше одного разу на шість місяців. У разі відсутності підстав для припинення або зміни застосування примусового заходу медичного характеру представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, направляє до суду заяву, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження застосування ПЗМХ. У разі необхідності продовження застосування примусового заходу медичного характеру понад шість місяців представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, повинен направити до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про продовження застосування ПЗМХ. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження надання особі такої психіатричної допомоги. В подальшому продовження застосування примусового заходу медичного, характеру проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати шість місяців (ч. 2 ст. 95 КК).

При вирішенні питання про можливість зміни чи скасування (припинення) примусових заходів медичного характеру, бажано використовувати принцип ступінчастості, що полягає в поступовій зміні виду примусових заходів від більш суворих до менш суворих. За змістом ст. 95 КК, ст. 19 Закону України «Про психіатричну допомогу» зміна примусового заходу медичного характеру може полягати лише в його пом'якшенні у зв'язку з поліпшенням психічного стану особи (наприклад, у переведенні її з психіатричного закладу з посиленим наглядом до закладу зі звичайним наглядом) чи у скороченні строку перебування у психіатричному закладі.

Примусові заходи медичного характеру скасовуються (припиняються) в порядку, передбаченому статтями 512 і 514 КПК України, у зв'язку з одужанням особи чи зміною її психічного стану на такий, що не становить очевидної небезпеки для неї або інших осіб (статті 94, 95 КК). У разі покращення психічного стану особи, щодо якої застосовуються ПЗМХ, суд може постановити рішення про передачу такої особи на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом (ч. 6 ст. 94 КК). При цьому таке рішення є правом, а не обов'язком суду.

Оскільки в законодавстві про психіатричну допомогу не передбачено такого виду діяльності психіатричних закладів охорони здоров'я, як обов'язковий лікарський нагляд за особами, переданими судом на піклування родичам або опікунам, а піклування охоплює обов'язок лікування підопічного (статті 55, 67 ЦК України), слід вважати, що у випадку, передбаченому ч. 6 ст. 94 КК, обов'язок забезпечити такій особі психіатричний лікарський нагляд (амбулаторний чи в умовах стаціонару) покладається не на психіатричний заклад, а безпосередньо на родичів чи опікунів, а тому не є примусовим наданням психіатричної допомоги чи примусовим лікуванням.

У разі припинення застосування ПЗМХ через одужання особи, яка вчинила злочин у стані осудності, але захворіла на психічну хворобу до постановления вироку, суд на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів своєю ухвалою припиняє застосування примусових заходів медичного характеру і відновлює кримінальне провадження. Якщо на час розгляду питання про відновлення кримінального провадження закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності або прийнято закон, який усуває кримінальну відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, кримінальне провадження підлягає закриттю, якщо особа, щодо якої розглядається питання, не заперечує проти цього (ч. 4 ст. 515 КПК України). У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через одужання особи, яка захворіла на психічну хворобу під час відбування покарання, суд постановляє ухвалу про відміну застосування ПЗМХ і про поновлення (якщо не закінчився строк давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК)) покарання винного. При цьому, згідно з ч. 4 ст. 84 КК України, час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими в ч. 5 ст. 72 КК, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру.

Примусове лікування

Згідно зі ст. 96 КК, примусове лікування може бути застосовано судом, незалежно від призначеного покарання до осіб, які вчинили злочин та мають хворобу, яка становить небезпеку для здоров'я інших осіб. Отже, складовими юридичного факту для застосування примусового лікування у порядку ст. 96 є: а) наявність у суб'єкта злочину хвороби, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб; б) засудження такої особи до певного виду покарання. Застосовується примусове лікування за наявності всіх цих складових, що утворюють зміст юридичного факту.

Проблема виникає саме у визначенні переліку хвороб, що становлять небезпеку для інших осіб. КК УРСР 1960 р. передбачав примусове лікування лише хронічних алкоголіків і наркоманів. КК України 2001 р. не конкретизує категорії осіб, до яких може бути застосоване примусове лікування. Але при цьому в ч. 1 ст. 96 КК вживається узагальнене поняття - особи, які мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. У частині 1 ст. 53 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19.11.1992 наголошується, що з метою охорони здоров'я населення органи і заклади охорони здоров'я зобов'язані здійснювати спеціальні заходи профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічний алкоголізм, наркоманія), а також карантинних захворювань.

Тобто, хронічний алкоголізм і наркоманія віднесені законодавством до соціально небезпечних захворювань, але це не є складовою юридичного факта для застосування примусового

лікування, передбаченого ст. 96 КК до осіб, які мають хворобу, що становить небезпеку для інших осіб, тому що ці хвороби, перш за все, становлять небезпеку для самих хворих і дійсно вважаються соціально небезпечними. Проведеним нами аналізом юридичної літератури та чинного законодавства України встановлена неможливість застосування цього виду лікування до наркозалежних осіб, а також осіб, хворих на алкоголізм і токсикоманію, які вчинили злочини, разом з покаранням, що може бути призначене цим особам за його вчинення.

Прийнятною є точка зору, згідно з якою особливо небезпечними (карантинними) є група інфекційних хвороб, яка характеризується високою заразливістю та летальністю: чума, холера, жовта гарячка, натуральна віспа, сибірка тощо. Відповідно до ч. З ст. 28 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань, умови визнання особи хворою на інфекційну хворобу або носієм збудника інфекційної хвороби, протиепідемічні і карантинні правила встановлюються в порядку, визначеному законодавством. Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників до них відносить такі захворювання як: чума; холера; натуральна віспа; жовта гарячка; синдром набутого імунодефіциту (СНІД); пастерельоз тощо.

Крім того, ЗУпКВ розрізняє алкоголізм і наркоманію та хвороби, що становлять небезпеку для інших осіб (див.: п. 5 ч. 1 ст. 76 КК України). Тобто, ст. 96 Кримінального кодексу України, яка регламентує застосування примусового лікування до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для інших осіб, та інші положення ЗУпКВ і нормативно-правові акти, що регулюють примусове лікування, фактично унеможливлюють застосування цього кримінально-правового інституту до засуджених наркозалежних осіб, а також осіб, хворих на алкоголізм і токсикоманію, які вчинили злочини. ПВСУ у п. 24 Постанови «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» від 3 червня 2005 р. № 7 зазначив, що, виходячи з комплексного аналізу норм законодавства України (зокрема, ст. 76 КК, ст. 53 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я») і

¹ Митрофанов 1.1. Окремі питання правового регулювання примусового
лікування наркозалежних осіб, що вчинили злочини /1.1. Митрофанов // Юридична
Україна. - 2005. - № 5. - С 77-80.

² Див.: Яауюзво-практичний коментар до Кримінального кодексу України /
відп. ред. С. С. Яценко. - 2-ге вид., перероб. та доповн. - К.: A.C.K., 2002. - С. 206.

³ Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 27 (05.07.94). - Ст. 218.

⁴ Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 2000. - № 7:
Законодавство про охорону здоров'я. - С 175-178.

⁵ Митрофанов 1.1. Правове регулювання примусового лікування
наркозалежних осіб, що вчинили злочини (порівняльний аспект) /
1.1. Митрофанов // Юридична Україна. - 2006. - № 1. - С. 80.

положень міжнародно-правових актів, примусовому лікуванню на підставі ст. 96 КК підлягають незалежно від виду призначеного покарання лише особи, які вчинили злочини та страждають на хвороби, що становлять небезпеку для здоров'я інших осіб (алкоголізм та наркоманія до цих хвороб не належать, оскільки вони є соціально небезпечними захворюваннями). Тому сьогодні ст. 96 КК може застосовуватися на підставі сукупності юридичного і медичного критеріїв: а) наявність у діяннях винного ознак складу злочину; б) наявність у винного хвороби, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб (перелік таких хвороб затверджений Наказом МОЗ України від 19.07.95 № 133).

Спеціальна конфіскація

Законом України № 222-VII від 18.04.2013 (в редакції Закону № 1261-VII від 13.05.2014) до КК України була введена спеціальна конфіскація як інший засіб кримінально-правового характеру. Спеціальна конфіскація полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у випадках, визначених КК України, за умови вчинення злочину, передбаченого ст. 354 «Підкуп працівника підприємства, установи чи організації» та ст.ст. 364 «Зловживання владою або службовим становищем», 364 «Зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми», 365 «Зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги», 368 «Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою», 368 «Незаконне збагачення», 368 «Підкуп службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми», 368 «Підкуп особи, яка надає публічні послуги», 369 «Пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі», Стаття 369 «Зловживання впливом» розділу XVII Особливої частини КК України, або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого зазначеними статтями.

У кримінальному процесі правове регулювання процедури спеціальної конфіскації необхідне для вирішення долі речових доказів і документів (ст. 100 КПК України), що спричинило появу в юридичній літературі двох точок зору на юридичну природу спеціальної конфіскації майна. Так, одні вчені вважають, що вона має кримінально-правовий характер, інші - що це захід кримінально-процесуального характеру. Однак учені першої групи не дійшли згоди щодо віднесення спеціальної конфіскації або до засобів безпеки, або до різновиду конфіскації майна як виду покарання. Такий підхід до з'ясування

¹ Докладно ці точки зору аналізуються у роботі О. Кондри (Див.: Кондра О. Проблеми правової природи «спеціальної конфіскації» у кримінально-правових санкціях / О. Кондра // Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 2010. — Вин. 50. - С 276-278).

сутності спеціальної конфіскації пов'язаний з дублюванням положень про юридичний факт для її реалізації у ст. 96 КК та ч. 9 ст. 100 КПК України.

К. П. Задоя вважає, що на законодавчому рівні спеціальна конфіскація повинна бути змодельована як додаткове покарання, оскільки сама по собі вона не може забезпечити досягнення усіх цілей покарання, передбачених у ч. 2 ст. 50 КК, але в поєднанні з покаранням іншого виду може забезпечити їх реалізацію щодо конкретного засудженого. Проте законодавець не розглядає спеціальну конфіскацію як вид покарання, тому й відніс її до інших засобів кримінально-правового характеру. КК України передбачає звичайну конфіскацію як вид покарання, яке є ні чим іншим як примусовим позбавленням засудженого належного йому на праві власності майна за вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів, тоді як спеціальна конфіскація спрямована на вилучення у засудженого та у інших осіб майна, здобутого злочинним шляхом, право власності на яке у винного не має підстав для набуття, що пов'язано з незаконним джерелом походження такого майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 96 КК України спеціальна конфіскація застосовується у разі, якщо гроші, цінності та інше майно: 1) одержані внаслідок вчинення злочину та/або є доходами від такого майна; 2) призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення злочину, фінансування та/або матеріального забезпечення злочину або винагороди за його вчинення; 3) були предметом злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), а у разі, коли його не встановлено, - переходять у власність держави; 4) були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

Виходячи з положень ч. 1 ст. 96 КК, спеціальна конфісуація встановлена за вчинення злочину, передбаченого ст. 354 та ст.ст. 364, 364, 365, 368-369 КК України. Разом з тим, у санкціях статей Особливої частини КК України передбачена конфіскація майна, що використовувалось як знаряддя вчинення злочину, було його предметом, чи майна, яке обмежено в цивільному обігу. Окремі норми Особливої частини КК України, наприклад, ч. 1 ст. 306, ч. З ст. 332, поруч зі спеціальною конфіскацією вказаного майна одночасно містять у своїх санкціях і звичайну конфіскацію майна засудженого як вид покарання. Проте у вказаних прикладах конфіскація майна стосується засудженого, а при застосуванні спеціальної конфіскації може вилучатися і майно третіх осіб, у яких воно перебуває, чи яким воно належить на праві власності. Тобто спеціальній конфіскації підлягають

¹ Задоя К. П. Нормативне (законодавче) вирішення питання про юридичну природу спеціальної конфіскації майна de lege ferenda I К. П. Задоя // Вісник Вищої ради юстиції. - 2012. - № 2 (10). - С. 76-86.

предмети, засоби та знаряддя вчинення злочину незалежно від того, належать вони засудженому чи іншій особі, яка може бути й невинною у вчиненні злочину.

У разі якщо гроші, цінності та інше майно, зазначені у п. 1 ч. 1 ст. 96 КК України, були повністю або частково перетворені в інше майно, спеціальній конфіскації підлягає повністю або частково перетворене майно. Якщо конфіскація грошей, цінностей та іншого майна, зазначених у п. 1 ч. 1 ст. 96 КК України, на момент прийняття судом рішення про спеціальну конфіскацію неможлива внаслідок їх використання або неможливості виділення з набутого законним шляхом майна, або відчуження, або з інших причин, суд виносить рішення про конфіскацію грошової суми, що відповідає вартості такого майна.

Спеціальна конфіскація застосовується також у разі, коли особа не підлягає кримінальній відповідальності у зв'язку з не досягненням віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, або неосудністю, або звільняється від кримінальної відповідальності чи покарання з підстав, передбачених КК України, крім звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності. Це створює підстави для реалізації розглядуваного засобу кримінально-правового впливу на осіб, які ні за яких умов не можуть бути визнані суб'єктами злочину.

У ч. 4 ст. 96 КК України визначено, що гроші, цінності та інше майно, зазначені в цій статті, передані особою, яка вчинила злочин або суспільно небезпечне діяння, що містить ознаки злочину, передбаченого цим Кодексом, іншій фізичній або юридичній особі, підлягають спеціальній конфіскації, якщо особа, яка прийняла майно, знала або повинна була знати, що таке майно одержано внаслідок вчинення злочину, передбаченого ст. 354 та ст.ст. 364, 364, 365, 368-369 розділу XVII Особливої частини КК України, або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого зазначеними статтями.

Відповідно до ч 10 ст. 100 КПК України під час вирішення питання щодо спеціальної конфіскації насамперед має бути вирішене питання про повернення грошей, цінностей та іншого майна власнику (законному володільцю) та/або про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. Застосування спеціальної конфіскації здійснюється тільки після доведення в судовому порядку стороною обвинувачення, що власник (законний володілець) грошей, цінностей та іншого майна знав про їх незаконне походження та/або використання. У разі відсутності у винної особи майна, на яке може бути звернене стягнення, крім майна, яке підлягає спеціальній конфіскації, збитки, завдані потерпілому, цивільному позивачу, відшкодовуються за рахунок коштів від реалізації конфіскованого майна, а частина, що залишилася, переходить у власність держави.

У разі якщо власник (законний володілець) грошей, цінностей та іншого майна, зазначених у п. 1 ч. 9 ст. 100 КПК України, був встановлений після застосування спеціальної конфіскації та не знав і не

міг знати про їх незаконне використання, він має право вимагати повернення належного йому майна або коштів з державного бюджету, отриманих від реалізації такого майна. Наприклад, якщо власник автомобіля не знав, що особа, якій він довірив керування, використала його автомобіль при вчиненні злочину, для збереження свого майна повинен довести, що він не знав і не міг знати, що автомобіль буде використано саме так, маючи при цьому, в кращому випадку, статус свідка у кримінальному провадженні. При цьому спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується у порядку цивільного судочинства.

Частина 5 ст. 96 КК України встановлює правило, згідно з яким спеціальна конфіскація не застосовується до грошей, цінностей та іншого майна, зазначених у цій статті, які згідно із законом підлягають поверненню власнику (законному володільцю) або призначені для відшкодування шкоди, завданої злочином.

Питання для самоконтролю

1. Що таке примусові заходи медичного характеру?

2. Що є метою примусових заходів медичного характеру?

3. Охарактеризуйте юридичну природу примусових заходів
медичного характеру та визначте їх місце в системі кримінально-
правових засобів впливу?

4. До яких осіб застосовуються примусові заходи медичного характеру?

5. Дайте характеристику окремим видам примусових заходів медичного характеру.

6. Які особливості застосування окремих видів примусових заходів медичного характеру передбачені КК України?

7. Які підстави продовження, зміни або припинення застосування
примусових заходів медичного характеру встановлені КК України?

8. Дайте кримінально-правову характеристику примусового
лікування.

9. До яких осіб може бути застосоване примусове лікування?

10. Вкажіть, який зміст примусового лікування закріплений у КК України?

11. У чому полягає проблема регулювання примусове лікування осіб, які вчинили злочини?

12. Дайте визначення спеціальної конфіскації майна як іншого засобу кримінально-правового характеру.

13. Що є юридичним фактом для застосування спеціальної
конфіскації?

14. Яке майно підлягає спеціальній конфіскації?

Рекомендована література

Задоя К. ТІ. Нормативне (законодавче) вирішення питання про юридичну природу спеціальної конфіскації майна de lege ferenda /

К. П. Задоя // Вісник Вищої ради юстиції. - 2012. - № 2 (10). - С. 76-86.

Кримінальне право України. Загальна частина: [підручник] / за ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. І. Тація. - Київ - Харків: Юрінком Інтер - Право, 2002. - С. 369-373.

Кримінальне право України. Загальна частина: [підручник] / Ю. В. Александров, В. І. Антипов, О. О. Дудоров [та ін.]; за ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. - вид. 4-те, перероб. та допов. - К.: Атіка, 2008 - С 320-332.

Лень В. В. Кримінально-правові проблеми визначення осудності злочинця: автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. юрид. наук: спец.: 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / В. В. Лень. - X., 2003. - 19 с.

Матишевський 77. С. Кримінальне право України. Загальна частина: [підручник для студентів юрид. вузів і фак.] / П. С Матишевський/- К.: A.C.K., 2001. - С. 316-324.

Митрофанов 1.1. Деякі проблеми реалізації примусового лікування наркозалежних осіб, що вчинили злочини, в установах виконання покарань / 1.1. Митрофанов // Вісник Української медичної академії: Актуальні проблеми сучасної медицини. - 2006. - Том 6, Випуск 3 (15). -С. 190-194.

Митрофанов 1.1. Окремі питання правового регулювання примусового лікування наркозалежних осіб, що вчинили злочини / І. І. Митрофанов // Юридична Україна. - 2005. - № 5. - С 77-80.

Митрофанов 1.1. Правове регулювання примусового лікування наркозалежних осіб, що вчинили злочини (порівняльний аспект) / І. І. Митрофанов // Юридична Україна. - 2006. - № 1. - С 79-83.

Митрофанов 1.1. Проблемні питання примусового лікування наркозалежних осіб, які вчинили злочини / 1.1. Митрофанов // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: зб. наук, праць. - 2005. - Спец. вип. № 2 (25). - С 177-180.

Митрофанов 1.1. Протидія злочинності наркозалежних осіб у сфері наркообігу: [монографія] / 1.1. Митрофанов. - Кременчук: Вид. ПП Щербатих О. В., 2008. - 450 с.

77ауково-практичний коментар кримінального кодексу України / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. - 3-тє вид., перероб. та доповн.-К.: Атіка, 2004. - С 196-204.

77ауково-практичний коментар до Кримінального кодексу України/ відп. ред. С. С. Яценко. - 2-ге вид., перероб. та доповн.- К.: А.С.К., 2002. - С. 200-206.