Суспільно-політичний та економічний розвиток Київської Русі за часи князювання володимира і ярослава ( кінець Х – перша половина хі ст. )

Князювання Володимира і Ярослава увійшло в історію як період розквіту Київської Русі. Визначеність й показовість періоду знайшли прояв в усіх сферах суспільної організації Київської держави, що, ідучи поряд з іншими державами Європи шляхом становлення феодальної монархії залишалась протягом Х-ХІІ ст. унікальним явищем європейської цивілізації

 

Політична система Київської Русі. Роль князя, дружини.

Боярська рада.

Період Х- першої половини ХІ ст. визначив тенденцію на формування самодержавної князівської системи правління Київської Русі. Дана тенденція стала наслідком доволі тривалого політичного розвитку держави, коли на зміну традиціям військової демократії з такими її атрибутами як народні збори та ради старійшин епохи первіснообщинних відносин східнослов’янських племен і союзів племен поступово приходять нові форми політичної влади і управління. Розклад первіснообщинних відносин як передумова і водночас наслідок об’єднавчих процесів навколо Києва початкової доби державності накладає свій відбиток і на відносини всередині союзів. Все більшого значення набувають воєнні завоювання, а отже посилюється вплив військових. Діяльність ради старійшин відходить на другий план, а згодом взагалі усувається. Народні збори (віче) в більшості земель позбавляються реального значення, а на заміну приходять збори воїнів та зверхність військового керівництва. Поступово демократія замінюється владою однієї особи – князя.

Тенденція на концентрацію політичної влади військових правителів почала чітко виявляти себе ще за часів князювання Аскольда, Діра, Олега, визначивши надалі чітку лінію поведінки нащадків перших київських князів державної доби. Так, реальні кроки щодо формування апарату державної влади й управління, підпорядкованого великому київському князю, здійснюють княгиня Ольга й князь Святослав. Володимир Святославич, здобувши в історії титул Володимира Великого (980 – 1015 рр.), продовжує після захоплення київського престолу, політику свого батька, здійснюючи активні зусилля як у воєнній, так і адміністративній сфері.

Взаємопов’язаність воєнної і державницької діяльності набувала для Володимира Великого об’єктивного характеру.За часи його князювання завершується формування території Київської Русі в межах етнічного проживання слов’янських народів. Князь приєднав до Києва східнослов’янські племінні князівства й союзи племен: хорватів, дулібів, в’ятичів, радимічів, збільшивши територію держави до найбільших за всю історію Київської Русі показників у 800 тис.кв.км. Зазначене зумовлювало необхідність дієвого управління, а за цим – реалізації низки адміністративних реформ, спрямованих на концентрацію владних повноважень й ефективне функціонування державного апарату. Князь позбавляє влади місцеву знать, затверджуючи систему великокняжих посадників (своїх синів або наближених бояр); проводить територіальний поділ держави; запроваджує новий («усний») кодекс правових норм – «Закон земляний»; здійснює військову реформу, спрямовану на формування постійного війська дружинників як князівської гвардії. Серед найважливіших реформ Володимира – прийняття християнства в якості державної релігії (988 р.), що маючи своїм наслідком запровадження єдинобожжя сприяло й посиленню монархічних тенденцій князівської влади.

Наступник Володимира на київському престолі Ярослав (Мудрий) Володимирович (1019-1054 рр.) значною мірою посилив самодержавні позиції свого попередника. Зосередивши надзвичайні зусилля на зовнішньо- і внутрішньополітичній розбудові держави, Ярослав, зокрема, домагався чіткої реалізації великокняжої влади на місцях через подолання сепаратизму та встановлення васальної залежності від нього місцевих правителів; зміцнював запроваджені його попередниками ієрархічні принципи будови державного механізму відповідно до сформованих у суспільстві соціально-економічних норм і традицій. Цьому сприяв й перший виданий за часи Ярослава писаний звод законів «Руська правда» (1037-1039 рр.), що регламентував діяльність адміністративного княжого апарату із визначенням особливої ролі в системі майнових, соціальних, судових відносин великокняжої особи. Додамо до цього й принцип династичного наслідування, якому неухильно слідував Ярослав протягом періоду свого князювання, застововуючи задля цього адміністративні, дипломатичні й навіть мілітарні заходи.

Як наслідок, на кінець князювання Ярослава Мудрого Київська Русь набула типових рис ранньофеодальної монархії. Така система правління не була позбавлена перехідних рис від первіснообщинної демократії до самодержавної влади князя, хоча характеризувалась високим рівнем концентрації князівської влади в системі виконавчої, законодавчої, судової влади. Так, князь знаходився на верхівці ієрархії державного управління.Політична структура його влади ґрунтувалась на васалітеті знаті і різних формах залежності підкорених народів. Він керував спільно з радою інших князів, які становили боярську думу. В першій половині X ст. племінні княжіння східних слов’ян ще зберігали певну автономію, проте з часом місцеві князі все більшою мірою попадали у васальну залежність від Києва. Вони сплачували йому данину і залучались як союзники до участі у походах. Велике значення в той час мала військова дружина князя, яка здійснювала збирання данини й судові функції. Верхівка дружини була панівним прошарком державорганізації. За допомогою дружини князь зміцнював свою владу над населенням.

Князь був найбільшим землевласником Київської Русі. В його руках зосереджувались величезні багатства, які потрапляли до київської скарбниці у вигляді данини від удільних князівств. Такі відносини були нормою у ІХ – ХІІІ ст. Це втілення покори і визнання удільними князівствами влади Києва, а також плата за захист, який надавався Київським князем і його дружиною.

Величезні кошти, зосереджені в Києві, використовувались князями не лише для власної сім’ї, а й на утримання дружини, будівництво церков і соборів по усій державі, облаштування шкіл та бібліотек. Великі суми витрачались на розвиток ремесла. При князівському у дворі проживали і творили найкращі київські різьбярі, художники, ювеліри.

Князівське найближче оточення складалося з членів князівської родини та бояр, які становили міську аристократію. Вони займали високі посади при владі і були найбільшими землевласниками. Прибутки від цих наділів бояри теж звозили до Києва. З посиленням централізації держави і розширенням її кордонів, Великі князі київські здійснювали керівництво державою через посадових осіб – воєвод, тисяцьких, посадників та ін. Дехто з них походив зі знатних аристократичних родів. Проте для звичайних людей доступ до верхівки влади не був закритим. Здобути прихильність князя, а отже і привілеї у вигляді земельного наділу можна було завдяки відданості і служінню державі, що сприяло врешті-решт формуванню прошарку нового дрібнопомісного дворянства.

На заміну народному ополченню приходить княжа військова дружина. Для зміцнення обороноздатності Володимир замінює племінні війська військовими формуваннями місцевих феодалів-землевласників, які отримували землі від князя за службу. Такі зміни у ополченні сприяли подоланню сепаратизму місцевої знаті і формуванню прошарку феодалів-землевласників особисто залежних від київської влади. Це професійні воїни, які допомагали князю завойовувати нові землі. На неї буде спиратися державний правитель при вирішенні як внутрішніх так і зовнішніх питань. За вірну службу дружинники будуть отримувати винагороду. Це були і земельні наділи, і частина здобичі, отримана внаслідок військових походів, а також нерухоме майно. Накопичуючи в своїх руках такі багатства верхівка княжої дружини формує клас великих феодалів-поміщиків – бояр, які прагнуть більшої політичної влади і поступово вступають у конфлікт з верховним правителем. Поступово військові походи поступово перестають цікавити бояр і вони все більше будуть прагнути власного збагачення. Наслідком такого майнового розшарування стануть міжусобні війни та розпад Київської Русі у ХІІІ ст. Найбільш знатні і родовиті бояри разом з придворною аристократією становили боярську думу.

Дума була постійним дорадчим органом при Київському князеві. Вона складалася з верхівки дружини князя, великих бояр, представників верхівки міст, вищих церковних ієрархів, а у воєнний час — і керівництва со­юзників. Князівська рада вирішувала військові, адміністративні, фінансові питання. Інколи вона виконувала функції вищої судо­вої влади. Рада не мала впорядкованої організаційної структу­ри, однак її діяльність носила стабільний характер. Це пояснюєть­ся насамперед зацікавленістю князя в підтримці найважливіших рішень впливовими особами держави.

Її рішення не були обов’язковими для глави держави, скоріше носили рекомендаційний характер. При сильному князі дума була слухняним інструментом влади і не демонструвала непокори. Роль віча поступово занепадає і загальнодержавні питання оголошення миру чи війни та інші переходять саме до вузького кола осіб, наближених до князя.

При слабкій князівській владі дума ставала інструментом впливу на главу держави і суспільну думку. Знатні аристократичні роди намагалися впливати на слабку волю князя. Дума є прикладом формування ієрархії влади в середньовіччі.

Головним, але не єдиним джерелом прибутків знаті було землеволодіння. Окрім нього значні прибутки міська аристократія отримувала завдяки державному управлінню та експлуатації середнього класу міського населення – купців та ремісників.

До структури центральних органів влади належали князівські з’їзди (сейми), які скликалися Великим князем для вирішення питань війни й миру, змін у державному устрої, порядку зай­няття столів, ухвалення найважливіших законодавчих актів. Так на сеймах у 1072 р. у Вишгороді було схвалено «Правду Ярославичів», у 1097 р. визнано незалежність окремих князів, у 1101, 1103 р. під Києвом вирішувалися питання війни й миру з полов­цями. У сеймах, крім Рюриковичів, брали участь місцеві князі, їхні союзники (брати), васали (сини), наймогутніші бояри, інко­ли — церковна знать. Коли влада Києва послабилась, значення князівських з’їздів зросло, але вони не змогли зупинити процес феодальної роздробленості.

Віче зберігало себе як демократичний елемент у системі органів влади Київської Русі. Як один із найархаїчніших інститутів народов­ладдя воно виросло із племінних сходів давніх слов’ян. У вічо­вих зборах, коли в цьому виникала потреба, брали участь усі вільні жителі міста, які мали власне господарство (голови родин), але вирішальна роль належала міській феодальній верхівці. У компетенції віча було запрошення князя на престол, комплектування ополчень і вибори ватажків. Воно могло могли виконувати функції суду, домагатися зміни посадових осіб князівської адміністрації. Віче скликалося перед початком воєнних дій, під час облоги, інколи — на знак протесту проти політики князя. На віче укладалися «ряди» (договори) з князями, обраними населенням, і цю практику можна вважати витоками вітчизняного конституціоналізму. У Київський Русі віче не стало постійним органом влади, за винятком Новгорода і Пскова. Вперше у літописі про віче в Києві згадується в 1068 p., а в останнє — в 1202 р.

Верв — орган місцевого селянського самоврядування — ви­ник спершу як родова, а згодом територіальна сільська громада, що об’єднувала самостійних господарів одного чи кількох сіл. Члени верви спільно володіли неподільними землею, лісами, випасами, іншими земельними угіддями. Вони були пов’язані круговою порукою і несли взаємну відповідальність за сплату данини, за скоєні на території громади злочини. Функції управ­ління у верві здійснювали «копні» збори, судочинство на основі норм звичаєвого права вершив вервний суд.

Управління землями до X ст. здійснювалося на основі десят­кової системи, що зберігалася від періоду військової демократії. У центрах васальних князівств київські князі ставили свої гарні­зони — тисячі, в містах, менших за значенням — сотні, десятки. Тисяцькі, соцькі, десятники виконували, крім військових, адміністративні, судові, фінансові й інші функції. З розвитком феодалізму десяткову систему витісняє двірсько-вотчинна система, за якої управління територіями здійснювалося через бояр-вотчинників та службовців князівського двору. Осередком управ­ління був князівський двір. Різниці між органами державного управління й управління особистими справами князя не існува­ло. Центральні управлінські функції здійснювали особи з оточен­ня князя та його особисті слуги (тіуни). Найповажнішими поса­довими особами були дворецький, який керував двором князя і виконував важливі державні доручення; печатник очолював кан­целярію; в обов’язки стольника входило постачання князівсько­го двору продовольством; тіун-конюший відповідав за княжу стайню. На місцевому рівні владні функції здійснювали воєводи, по­садники, волостелі, старости, яким допомагали мечники, вірники, мостники тощо. Княжі службовці не утримувалися з центру, а використовували на свої потреби частину податків та поборів, що стягувалися з населення (система кормління).

Система державного управління Київської Русі, таким чином, уявляла з себе взаємопереплетення механізмів суспільної організації, характерних для періоду первіснообщинної, військової демократії, і механізмів, характерних для самодержавної влади.

Впливовість цих механізмів на різних етапах Київської держави була різною відповідно до розвитку державної організації – становлення, розквіту, занепаду. Період князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого визначив пріоритет самодержавницьких тенденцій при тому, що особливості державної організації – значна територія, відокремленість князівств і земель, поліцентризм Русі – об’єктивно зумовлювали збереження й місцевих традицій управління. Прагнення київських князів знайти злагоду з місцевими органами влади та місцевими громадами за умов зростання централізму управління виявляло потребу активного включення в систему державного управління таких дорадчих, а інколи й державотворчих копонентів, як боярська рада, князівські з’їзди і навіть віче. Неабияку роль в якості важелів впливу на державотворення відігравав на етапі Володимира й Ярослава й чинник високого рівня соціально-економічної і політичної залежності місцевих князів і бояр від київського князя. Все це ставало підгрунтям дієвості внутрішньополітичної діяльності київських князів, їх спроможності ефективно впливати на управління соціально-економічними й політичними процесами.

Період Х – першої половини ХІ ст. відзначився найвищим рівнем стабільності Київської Русі. Це поєднувалося із активним розвитком дежави, значними досягненнями суспільства в політичній, економічній, духовній сферах.