Київська русь: етапи становлення держави

КИЇВСЬКА РУСЬ: ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВИ

ТА СУСПІЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ.

У своєму розвитку суспільство Київської Русі пройшло три основні періоди. Перший період (кінець ІХ – кінець Х ст.) – цеконсолідація та збирання руських земель. Другий (кінець X - середина XI ст.) - розквіт і піднесення. Третій період (друга половина ХІ ст. – середина ХІІІ ст.) – занепад й феодальна роздробленість Київської держави.

Початок державотворення на слов’янських землях як перший період розвитку Київської Русі (кінець ІХ – кінець Х ст.) історики пов’язують з об’єднанням в єдине державне утворення в ІХ ст. військово-політичних союзів східних слов’ян та державницькою діяльністю в цьому відношенні перших князів – Аскольда (? - 882), Олега (882 - 912), Ігоря (912 - 945), Ольги (945 - 964), Святослава (964 - 972). Період характеризується об’єднавчими процесами навколо Києва, заснованого князем Києм, протистоянням Русі з Візантією, Хозарським каганатом, печенігами, формуванням системи васально-ієрархічних відносин давньруської держави. Зі зміцненням позицій київських князів занепадає федеративна форма правління часів первісної доби. На зміну приходить самодержавна (князівська) влада, що стала свідченням політичного об’єднання Русі та переходу до фази державності в історії українського суспільства.

Першим з київських князів, який розпочав активне «збирання руських земель» був Олег, що, захопивши 882 р владу в Києві. та об’єднавши при цьому два державних формування в Східній Європі: Славію (Ладогу, Новгород) і Київ (як центр полян і основу давньоруської держави), поширив надалі владу київського столу на території древлян ільменських словен, сіверян, кривичів, радимичів, уличів, можливо, дулібів й хорватів, а також на неслов’янські племенні об’єднання — чудь і меря. Олег до того ж вів активні війни з хозарами, погромивши їхні порти на Каспії. 907 і 911 рр. він здійснив два воєнних походи на Візантію, наслідками яких стали надзвичайно вигідні для Русі торговельні угоди.

Активну експансіоністську й оборонницьку політику продовжив надалі наступник Олега – князь Ігор, син Рюріка, що ініціював походи на сусідні племена, Візантію, хозяр, а також князь Святослів, син Ігоря й Ольги, який підпорядкував Києву в’ятичів і волзьких булгір, знищив Хозарський каганат, прагнув реалізувати масштабні завойовницькі плани на Балканах. Як наслідок, на кінець Х ст. Русь значно збільшила свою територію, поширивши межі до рубежів Чорного моря та підпорядкувавши своєму впливові майже всі причорноморські країни. Протидіючи нападу кочових племен (хозар, печенігів) та стримуючи тиск Візантії, Русь власне стверджувалася на міжнародній арені як потужне державне утворення.

Щодо розвитку взаємовідносин з Візантією, то цей напрямок міжнародної діяльності набував для Русі початкового етапу державності особливого значення. Кожен з руських правителів цього періоду вважав за необхідне організувати декілька військових походів на Візантію (Аскольд - 860, 863, 866, 874; Олег - 907, 911; Ігор - 941, 944; Святослав - 969-971 рр.). Навіть княгиня Ольга побувала у Константинополі 955 р. з посольською місією. Основні причини посилення Візантійського вектора у зовнішній політиці Русі – це намагання здобути вихід до провідних торговельних шляхів тогочасного світу, які переважно контролювалися Візантією; приєднатися до культурних й релігійних здобутків Візантійської імперії; вибороти через взаємовідносини із світовим центром - Візантією гідне Київській державі місце у сформованих європейських і євразійських відносинах.

Активна зовнішня політика, як і поширення державних кордонів Київської держави відбувались протягом першого етапу у взаємозв’язку з тенденцією на централізацію державного управління та зміцнення влади київських князів. Консолідація процесу державної влади чітко вивляла себе при цьому в двох аспектах: завоювання та поширення впливу Русі на нові території та жорстока боротьба київських князів проти автономістських настроїв підкорених народів. Політиці централізації, поряд із силовою політикою, сприяв водночас й ряд державних реформ. Княгиня Ольга впорядкувала збирання данини, розділивши князівства між своїми синами. Святослав поклав початок адміністративній реформі, в результаті якої Русь опинилась у володінні однієї князівської династії.

Ще одним проявом державницьких тенденцій стало формування системи васально-ієрархічних відносин. Поряд із невпинно зростаючою владою князя поступово зростає і роль верхівки княжої дружини, яка, виділяючись у панівний прошарок, фактично склала основу своєрідного адміністративного апарату, що збирав данину і займався судочинством на місцях. З’являються нові форми експлуатаці, коли поряд із продуктовою даниною дедалі більшого поширення набувають відробітки та грошова рента. Утворюються різні соціальні групи. Відбувається формування прошарків залежних селян - смердів, закупів, рядовичів. холопів, челяді. Давньоруське суспільство вочевидь просувається у напрямку формування феодальних відносин і феодальної монархії.

Другий етап розвитку Київської держави (кінець X - середина XI ст.) як період розквіту і піднесення здебільшого пов’язується в сучасній історичній літературі з князюванням Володимира (978-1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.).Основні державницькі тенденції та суспільні процеси цього періоду характеризуються остаточним завершенням формування території Київської Русі; оформленням монархічної системи правління та феодальних суспільно-політичних відносин; розвитком господарства, внутрішньої і зовнішньої торгівлі; надзвичайним піднесенням культури, науки, освіти. Найбільш показовими проявами розвитку держави і суспільства стають прийняття 988 р. християнства, поступове формування руського кодексу правових норм («Закону земляного» за Володимира та «Руської правди» за Ярослава Мудрого), проведення реформ, спрямованих на зміцнення державного управління (адміністративна, військова, судова та ін.).

Відчутно активізуються міжнародні контакти Київської Русі, характерною рисою яких стає домінування дипломатії над зброєю. Іноземні країни вважають за честь розвивати взаємовідносини з Руссю, включаючи встановлення родинних зв’язків з членами князівських родин. Свідченням останньогго стають численні шлюби членів сім’ї Ярослава Мудрого з представниками правлячих династій Заходу. Русь виступає в якості потужного міжнародного суб’єкта, здатного визначати тенденції загальноєвропейського цивілізаційного розвитку.

Третій період (друга половина XI - сер. XIII ст) політичної роздробленості охоплює етап від князювання старших синів – нащадків Ярослава Мудрого Ізяслава, Святослава, Всеволода (др.пол.ХІ ст.) до монголо-татарської навали на руські землі (40-ві рр. ХІІІ ст.). Провідною рисою цього періоду стало посилення відцентрових тенденцій окремих князівств, а надалі - прогресуючий розпад держави на окремі територіально-державні утворення і землі.

Економічною причиною феодальної роздробленості Русі стало зародження індивідуальної земельної власності (князівське землеволодіння датується кінцем XI ст., боярське - поч. XII ст.) як передумови економічного збагачення, а надалі й політичної незалежності окремих князівств; політичною причиною – посилення чвар та міжусобиць представників провідних князівських родин щодо володіння київським престолом. Так, після смерті Ярослава Мудрого протистояння та суперечки між претендентами на київський стіл набувають загрозливого характеру. Спробою покласти край ворожнечі, згуртувати сили для відсічі кочовим ордам став Любецький з’їзд князів (1097 р.). На певний час його рішення зупинили процес міжусобної боротьби. Проте у другій половині XII ст. знову спалахують численні міжусобні війни. Яскравим свідченням прогресуючого ослаблення та нестабільності Київської Русі є те, що з 1146 р. по 1176р. на престолі великого князя змінилось 28 князів.

Спробою відновлення державної єдності та колишньої величі та могутності Київської Русі вважається князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.). Вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого «Уставу» - своєрідного доповнення до «Руської Правди»), подолання сепаратиських тенденцій, об’єднання переважної більшості земель Русі тимчасово стабілізували внутрішнє становище Київської держави і повернули її в ряди наймогутніших держав Європи. Синові В.Мономаха Мстиславу (1125-1132 рр.), однак, лише на короткий час вдається підтримати єдність руських земель. Після його смерті децентралізація Русі набуває незворотнього характеру. Даний процес поєднується в історії Давньоруської держави з прогресуючим наростанням зовнішньої загрози. Спочатку вона зумовлювалася посиленням натиску половецьких ханів з др.пол. ХІ ст. та врешті-решт виявилася у встановленні монголо-татарського іга на Русі. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою завершення київського пері­оду східнослов’янської історії. Починалась нова епоха, пов’язана з новими державними утвореннями і принципово новими тенденціями розвитку України-Русі.

 

Боярська рада.

Період Х- першої половини ХІ ст. визначив тенденцію на формування самодержавної князівської системи правління Київської Русі. Дана тенденція стала наслідком доволі тривалого політичного розвитку держави, коли на зміну традиціям військової демократії з такими її атрибутами як народні збори та ради старійшин епохи первіснообщинних відносин східнослов’янських племен і союзів племен поступово приходять нові форми політичної влади і управління. Розклад первіснообщинних відносин як передумова і водночас наслідок об’єднавчих процесів навколо Києва початкової доби державності накладає свій відбиток і на відносини всередині союзів. Все більшого значення набувають воєнні завоювання, а отже посилюється вплив військових. Діяльність ради старійшин відходить на другий план, а згодом взагалі усувається. Народні збори (віче) в більшості земель позбавляються реального значення, а на заміну приходять збори воїнів та зверхність військового керівництва. Поступово демократія замінюється владою однієї особи – князя.

Тенденція на концентрацію політичної влади військових правителів почала чітко виявляти себе ще за часів князювання Аскольда, Діра, Олега, визначивши надалі чітку лінію поведінки нащадків перших київських князів державної доби. Так, реальні кроки щодо формування апарату державної влади й управління, підпорядкованого великому київському князю, здійснюють княгиня Ольга й князь Святослав. Володимир Святославич, здобувши в історії титул Володимира Великого (980 – 1015 рр.), продовжує після захоплення київського престолу, політику свого батька, здійснюючи активні зусилля як у воєнній, так і адміністративній сфері.

Взаємопов’язаність воєнної і державницької діяльності набувала для Володимира Великого об’єктивного характеру.За часи його князювання завершується формування території Київської Русі в межах етнічного проживання слов’янських народів. Князь приєднав до Києва східнослов’янські племінні князівства й союзи племен: хорватів, дулібів, в’ятичів, радимічів, збільшивши територію держави до найбільших за всю історію Київської Русі показників у 800 тис.кв.км. Зазначене зумовлювало необхідність дієвого управління, а за цим – реалізації низки адміністративних реформ, спрямованих на концентрацію владних повноважень й ефективне функціонування державного апарату. Князь позбавляє влади місцеву знать, затверджуючи систему великокняжих посадників (своїх синів або наближених бояр); проводить територіальний поділ держави; запроваджує новий («усний») кодекс правових норм – «Закон земляний»; здійснює військову реформу, спрямовану на формування постійного війська дружинників як князівської гвардії. Серед найважливіших реформ Володимира – прийняття християнства в якості державної релігії (988 р.), що маючи своїм наслідком запровадження єдинобожжя сприяло й посиленню монархічних тенденцій князівської влади.

Наступник Володимира на київському престолі Ярослав (Мудрий) Володимирович (1019-1054 рр.) значною мірою посилив самодержавні позиції свого попередника. Зосередивши надзвичайні зусилля на зовнішньо- і внутрішньополітичній розбудові держави, Ярослав, зокрема, домагався чіткої реалізації великокняжої влади на місцях через подолання сепаратизму та встановлення васальної залежності від нього місцевих правителів; зміцнював запроваджені його попередниками ієрархічні принципи будови державного механізму відповідно до сформованих у суспільстві соціально-економічних норм і традицій. Цьому сприяв й перший виданий за часи Ярослава писаний звод законів «Руська правда» (1037-1039 рр.), що регламентував діяльність адміністративного княжого апарату із визначенням особливої ролі в системі майнових, соціальних, судових відносин великокняжої особи. Додамо до цього й принцип династичного наслідування, якому неухильно слідував Ярослав протягом періоду свого князювання, застововуючи задля цього адміністративні, дипломатичні й навіть мілітарні заходи.

Як наслідок, на кінець князювання Ярослава Мудрого Київська Русь набула типових рис ранньофеодальної монархії. Така система правління не була позбавлена перехідних рис від первіснообщинної демократії до самодержавної влади князя, хоча характеризувалась високим рівнем концентрації князівської влади в системі виконавчої, законодавчої, судової влади. Так, князь знаходився на верхівці ієрархії державного управління.Політична структура його влади ґрунтувалась на васалітеті знаті і різних формах залежності підкорених народів. Він керував спільно з радою інших князів, які становили боярську думу. В першій половині X ст. племінні княжіння східних слов’ян ще зберігали певну автономію, проте з часом місцеві князі все більшою мірою попадали у васальну залежність від Києва. Вони сплачували йому данину і залучались як союзники до участі у походах. Велике значення в той час мала військова дружина князя, яка здійснювала збирання данини й судові функції. Верхівка дружини була панівним прошарком державорганізації. За допомогою дружини князь зміцнював свою владу над населенням.

Князь був найбільшим землевласником Київської Русі. В його руках зосереджувались величезні багатства, які потрапляли до київської скарбниці у вигляді данини від удільних князівств. Такі відносини були нормою у ІХ – ХІІІ ст. Це втілення покори і визнання удільними князівствами влади Києва, а також плата за захист, який надавався Київським князем і його дружиною.

Величезні кошти, зосереджені в Києві, використовувались князями не лише для власної сім’ї, а й на утримання дружини, будівництво церков і соборів по усій державі, облаштування шкіл та бібліотек. Великі суми витрачались на розвиток ремесла. При князівському у дворі проживали і творили найкращі київські різьбярі, художники, ювеліри.

Князівське найближче оточення складалося з членів князівської родини та бояр, які становили міську аристократію. Вони займали високі посади при владі і були найбільшими землевласниками. Прибутки від цих наділів бояри теж звозили до Києва. З посиленням централізації держави і розширенням її кордонів, Великі князі київські здійснювали керівництво державою через посадових осіб – воєвод, тисяцьких, посадників та ін. Дехто з них походив зі знатних аристократичних родів. Проте для звичайних людей доступ до верхівки влади не був закритим. Здобути прихильність князя, а отже і привілеї у вигляді земельного наділу можна було завдяки відданості і служінню державі, що сприяло врешті-решт формуванню прошарку нового дрібнопомісного дворянства.

На заміну народному ополченню приходить княжа військова дружина. Для зміцнення обороноздатності Володимир замінює племінні війська військовими формуваннями місцевих феодалів-землевласників, які отримували землі від князя за службу. Такі зміни у ополченні сприяли подоланню сепаратизму місцевої знаті і формуванню прошарку феодалів-землевласників особисто залежних від київської влади. Це професійні воїни, які допомагали князю завойовувати нові землі. На неї буде спиратися державний правитель при вирішенні як внутрішніх так і зовнішніх питань. За вірну службу дружинники будуть отримувати винагороду. Це були і земельні наділи, і частина здобичі, отримана внаслідок військових походів, а також нерухоме майно. Накопичуючи в своїх руках такі багатства верхівка княжої дружини формує клас великих феодалів-поміщиків – бояр, які прагнуть більшої політичної влади і поступово вступають у конфлікт з верховним правителем. Поступово військові походи поступово перестають цікавити бояр і вони все більше будуть прагнути власного збагачення. Наслідком такого майнового розшарування стануть міжусобні війни та розпад Київської Русі у ХІІІ ст. Найбільш знатні і родовиті бояри разом з придворною аристократією становили боярську думу.

Дума була постійним дорадчим органом при Київському князеві. Вона складалася з верхівки дружини князя, великих бояр, представників верхівки міст, вищих церковних ієрархів, а у воєнний час — і керівництва со­юзників. Князівська рада вирішувала військові, адміністративні, фінансові питання. Інколи вона виконувала функції вищої судо­вої влади. Рада не мала впорядкованої організаційної структу­ри, однак її діяльність носила стабільний характер. Це пояснюєть­ся насамперед зацікавленістю князя в підтримці найважливіших рішень впливовими особами держави.

Її рішення не були обов’язковими для глави держави, скоріше носили рекомендаційний характер. При сильному князі дума була слухняним інструментом влади і не демонструвала непокори. Роль віча поступово занепадає і загальнодержавні питання оголошення миру чи війни та інші переходять саме до вузького кола осіб, наближених до князя.

При слабкій князівській владі дума ставала інструментом впливу на главу держави і суспільну думку. Знатні аристократичні роди намагалися впливати на слабку волю князя. Дума є прикладом формування ієрархії влади в середньовіччі.

Головним, але не єдиним джерелом прибутків знаті було землеволодіння. Окрім нього значні прибутки міська аристократія отримувала завдяки державному управлінню та експлуатації середнього класу міського населення – купців та ремісників.

До структури центральних органів влади належали князівські з’їзди (сейми), які скликалися Великим князем для вирішення питань війни й миру, змін у державному устрої, порядку зай­няття столів, ухвалення найважливіших законодавчих актів. Так на сеймах у 1072 р. у Вишгороді було схвалено «Правду Ярославичів», у 1097 р. визнано незалежність окремих князів, у 1101, 1103 р. під Києвом вирішувалися питання війни й миру з полов­цями. У сеймах, крім Рюриковичів, брали участь місцеві князі, їхні союзники (брати), васали (сини), наймогутніші бояри, інко­ли — церковна знать. Коли влада Києва послабилась, значення князівських з’їздів зросло, але вони не змогли зупинити процес феодальної роздробленості.

Віче зберігало себе як демократичний елемент у системі органів влади Київської Русі. Як один із найархаїчніших інститутів народов­ладдя воно виросло із племінних сходів давніх слов’ян. У вічо­вих зборах, коли в цьому виникала потреба, брали участь усі вільні жителі міста, які мали власне господарство (голови родин), але вирішальна роль належала міській феодальній верхівці. У компетенції віча було запрошення князя на престол, комплектування ополчень і вибори ватажків. Воно могло могли виконувати функції суду, домагатися зміни посадових осіб князівської адміністрації. Віче скликалося перед початком воєнних дій, під час облоги, інколи — на знак протесту проти політики князя. На віче укладалися «ряди» (договори) з князями, обраними населенням, і цю практику можна вважати витоками вітчизняного конституціоналізму. У Київський Русі віче не стало постійним органом влади, за винятком Новгорода і Пскова. Вперше у літописі про віче в Києві згадується в 1068 p., а в останнє — в 1202 р.

Верв — орган місцевого селянського самоврядування — ви­ник спершу як родова, а згодом територіальна сільська громада, що об’єднувала самостійних господарів одного чи кількох сіл. Члени верви спільно володіли неподільними землею, лісами, випасами, іншими земельними угіддями. Вони були пов’язані круговою порукою і несли взаємну відповідальність за сплату данини, за скоєні на території громади злочини. Функції управ­ління у верві здійснювали «копні» збори, судочинство на основі норм звичаєвого права вершив вервний суд.

Управління землями до X ст. здійснювалося на основі десят­кової системи, що зберігалася від періоду військової демократії. У центрах васальних князівств київські князі ставили свої гарні­зони — тисячі, в містах, менших за значенням — сотні, десятки. Тисяцькі, соцькі, десятники виконували, крім військових, адміністративні, судові, фінансові й інші функції. З розвитком феодалізму десяткову систему витісняє двірсько-вотчинна система, за якої управління територіями здійснювалося через бояр-вотчинників та службовців князівського двору. Осередком управ­ління був князівський двір. Різниці між органами державного управління й управління особистими справами князя не існува­ло. Центральні управлінські функції здійснювали особи з оточен­ня князя та його особисті слуги (тіуни). Найповажнішими поса­довими особами були дворецький, який керував двором князя і виконував важливі державні доручення; печатник очолював кан­целярію; в обов’язки стольника входило постачання князівсько­го двору продовольством; тіун-конюший відповідав за княжу стайню. На місцевому рівні владні функції здійснювали воєводи, по­садники, волостелі, старости, яким допомагали мечники, вірники, мостники тощо. Княжі службовці не утримувалися з центру, а використовували на свої потреби частину податків та поборів, що стягувалися з населення (система кормління).

Система державного управління Київської Русі, таким чином, уявляла з себе взаємопереплетення механізмів суспільної організації, характерних для періоду первіснообщинної, військової демократії, і механізмів, характерних для самодержавної влади.

Впливовість цих механізмів на різних етапах Київської держави була різною відповідно до розвитку державної організації – становлення, розквіту, занепаду. Період князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого визначив пріоритет самодержавницьких тенденцій при тому, що особливості державної організації – значна територія, відокремленість князівств і земель, поліцентризм Русі – об’єктивно зумовлювали збереження й місцевих традицій управління. Прагнення київських князів знайти злагоду з місцевими органами влади та місцевими громадами за умов зростання централізму управління виявляло потребу активного включення в систему державного управління таких дорадчих, а інколи й державотворчих копонентів, як боярська рада, князівські з’їзди і навіть віче. Неабияку роль в якості важелів впливу на державотворення відігравав на етапі Володимира й Ярослава й чинник високого рівня соціально-економічної і політичної залежності місцевих князів і бояр від київського князя. Все це ставало підгрунтям дієвості внутрішньополітичної діяльності київських князів, їх спроможності ефективно впливати на управління соціально-економічними й політичними процесами.

Період Х – першої половини ХІ ст. відзначився найвищим рівнем стабільності Київської Русі. Це поєднувалося із активним розвитком дежави, значними досягненнями суспільства в політичній, економічній, духовній сферах.

Релігійне і церковне життя.

Релігійне життя стало одним з найбільш показових сторін становлення і розвитку суспільства Київської Русі. Слов’янські племена довгий період часу до введення християнства на Русі дотримувались язичницьких вірувань та звичаїв. Вони вірили у сили природи і обожнювали їх. Цілий пантеон богів супроводжував по життю і смерті жителів Київської Русі.

Завдяки великим розмірам держави у її куточках були розбіжності у верховенстві язичницьких богів – Перун, Дажбог, Стрибог, Симаргл, Ярило, Велес, Купала, Мокош, Лада. Язичницькі свята супроводжувались веселими застіллями, гуляннями, іграми. Слов’яни поклонялися вогню і сонцю, воді та блискавиці.

Вони вірили у потойбічне життя, але уявляли його на зразок буденного земного. Для них воно було ніби продовженням реального життя. Тому, при похованні, померлого споряджали усім необхідним для загробного життя. Існував звичай убивати одну з дружин небіжчика і ховати її разом з ним – язичництво не заперечувало багатоженство. Для багатих мерців убивали ще й кілька його рабів. Як засіб поховання використовували спалення, бо вважалося за необхідне пройти процедуру очищення вогнем.

Язичництву з його ідолопоклонством притаманний і культ предків, і віра в охоронців оселі та душі, і звичай приносити жертви. Не завжди це були тварини і рослини. Навіть в період формування державності на Русі зберігалися людські жертвоприношення, що звісно викликали обурення у церковної організації, що почала формуватися після запровадження християнства Володимиром Великим.

Вибір релігійного вчення, що мав консолідувати величезну неоднорідну державу не був випадковим. Великий князь київський ґрунтовно підійшов до справи вивчення запропонованих релігій ретельно вивчивши переваги і недоліки існуючих віровчень. Найбільш прийнятним було православ’я.

Запровадження християнства 988 року як державної релігії мало дуже вагомі причини. Для утримання величезної території заселеної різноплемінним населенням потребувало вагомого консолідуючого важеля яким і стало християнство. Вже на кінець Х ст. великі європейські держави були християнізовані і язичницька Русь не вписувалась в їхнє коло і викликала презирливе ставлення до своїх язичницьких вірувань.

Для покращення стосунків з одвічним суперником Візантією також необхідно було прийняти християнство, тим більше що в Києві вже існувала християнська община та й деяких київських князів вже було охрещено (Аскольд, Ольга), а у найближчому князівському оточенні теж було багато християн. Беззаперечним є той факт, що християнство несло з собою і іншу культуру і звичаї, які на сприятливому ґрунті могли принести щедрі врожаї. Проте введення християнства проходило подекуди примусово зустрічаючи опір язичників. Русь так і не позбулась повністю язичницьких вірувань, які збереглися і до наших часів.

Серед позитивних наслідків введення християнства як державної релігії слід назвати посилення ролі князівської влади. Релігія стала ідеологічною опорою творення єдиної держави. Прийняття християнства сприяло включенню Русі до кола європейських держав і ставило її на один щабель з ними. Також тісні зв’язки з християнськими державами сприяли обміну культурними здобутками того часу і виникненню своєї самобутньої культурної гілки.

З введенням християнства на Русі з’являються церкви і монастирі. Окрім виконання своїх безпосередніх культових функції, вони стали центрами духовності, освіти та науки і давали народу доступ до великих здобутків візантійської культури.

Християнізація дала можливість Володимиру Великому заключати династичні шлюби з християнськими родинами Угорщини, Польщі, Чехії, Швеції. Раніше про таке не варто було і думати язичницькому князю.

З утвердженням християнства до Київської Русі приходить і порядок грецької церковної організації. Руська церква стала залежною від Константинопольського патріарха і складовою частиною Візантійської церкви. Про таку залежність говорить той факт, що очільників київської митрополії і вищих сановників церкви (митрополита, єпископів) призначали суто з Константинополя і лише представників Візантії.

Вони привозили з собою церковні книги та начиння, культуру та освіту. Але з часом виникає потреба у збільшенні кількості священнослужителів, тому що збільшувалась кількість прихожан і Візантія не могла задовольнити зростаючі потреби русичів. Тому серед релігійних діячів з’являються і вихідці зі слов’янського світу.

Для виховання власних священиків київський князь Володимир наказав брати дітей з родин аристократів і найближчого оточення і віддавати на навчання. Так було започатковано і перші школи в Київській Русі. Вихідці з них займали високі посади серед оточення князя і поступово витісняють візантійців з руської церкви. Перший князь, який намагався позбутися опіки Константинополя в релігійному питанні, був Ярослав Мудрий, що без погодження з патріархом призначив 1051 р. митрополитом київським свого духовника Іларіона. Така подія викликала глибокий супротив з боку Візантії і закінчилась невдачею. Митрополит-русин не влаштовував Візантію, бо таким чином вона позбувалася можливості втручатися в державні справи Київської Русі через залежність її від Константинопольської патріархії.

Прагнучи посилити вплив власної митрополії Ярослав намагається канонізувати вітчизняних церковних діячів. Візантія чинила опір цим намаганням, справедливо вважаючи, що канонізація Володимира, Бориса та Гліба, княгині Ольги зміцнить руську церкву і дасть їй можливість стати незалежною. Наразі вона не змогла відмовити у зарахуванні до лику святих Бориса і Гліба, хоча зв’язок руської і візантійської церков не перервався й після цієї події.

Окрім церков з його білим духовенством, зароджується і чорне – чернецтво, виникають монастирі. Ченці жили не публічним, а закритим від сторонніх очей життям. Будували монастирські будівлі, забезпечували себе найнеобхіднішим. Багато серед них було і відлюдників, які повністю відсторонювались від буденності і жили аскетичним життям.

Церкви і монастирі отримували допомогу від держави у вигляді десятої частини усіх її прибутків, а також значних земельних наділів. Такий порядок, започаткований ще Володимиром Великим, визначав позицію кнізівської влади до церкви й усіх його нащадків. Ярослав Мудрий, наприклад, добре розуміючи значення християнства на Русі, приділяє особливо велику увагу розбудові його осередків. Окрім земельних володінь церкві було надано окреме місце в державному управлінні. Спеціальним церковним статутом, підтриманим, князівською владою, церкві надавалося право суду за порушення звичаєвих, шлюбних та християнських норм моралі. Це дуже посилило позиції церкви в державі, яка була опорою княжою влади.

Щодо самої церкви, то вона не підлягала звичайному судочинству. Церковні люди (населення, залежне від монастирів) і духо­венство підлягали з усіх справ церковному суду, де функції суддів виконували архімандрити, архієпископи, єпископи, митрополит. Церковний суд мав великий вплив на життя населення. До його виключної юрисдикції належали справи, що виникали на ґрунті шлюбно-сімейних стосунків, справи про порушення моралі, роз­пусту, двоєженство, віровідступництво, святотатство, чаклун­ство, знахарство, здійснення язичницького культу, справи, по­в’язані з церковним майном.

Введення християнства привнесло в життя Київської держави багато позитивних моментів. Неоціненним на відміну від грубої дійсності язичництва є поширення гуманістичних ідей християнства з його любов’ю до оточуючих, рідних і близьких. Перевагою були і зміни у відношенні до жінки. За язичництва її становище нічим практично не відрізнялося від становища свійської худоби, а тепер вона ставала на рівні з іншими членами родини. Християнство негативно ставилося до жертвоприношень, що також є виявом негуманного суспільства.

Великою перевагою зміни релігій стало і поширення освіти, культури, наукових знань та архітектури. Виробився навіть власний стиль у будівництві соборів та церков, який носить назву русько-візантійський або візантійсько-київський. Введення християнства було позитивним для об’єднання різних племінних союзів у державу. Саме завдяки цій релігії і відбувалась централізація князівської влади і зростання могутності Київської Русі.

 

ЇЇ ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ.

Зміни суспільного устрою після смерті київського князя Ярослава Мудрого 1054 р. були спричинені спробою розв’язати питання престолонаслідування яке закінчилась невдало. Після 1054 року починається занепад Київської держави. Щоб уникнути цього троє його синів – Ізяслав, Святослав, Всеволод – деякий час правили тріумвіратом. Цей союз проіснував 15 років і закінчився князівськими міжусобицями. За час свого спільного князювання нащадки Ярослава Мудрого встигли познайомитись з ордами нового суперника – половців, для боротьби з якими навіть запрошувався тесть Ізяслава польський король Болеслав ІV. У внутрішній політиці князі приділили велику увагу вдосконаленню «Руської правди». Новий кодекс, що отримав назву «Правда Ярославичів» і передбачав суворі покарання за порушення прав феодальної власності і антидержавні виступи.

З 1073 року починається чергова боротьба за Київський престол в якій переміг князь Святослав (1073 – 1076 рр.). Його смерть 1076 року припинила короткочасне князювання цього освіченого і талановитого правителя. Через рік після смерті брата князем став Всеволод (1078 – 1098 рр.). Князювання Всеволода позначилось постійною боротьбою з молодими князями за об’єднання давньоруських земель, а також із зовнішнім ворогом – половцями. У зовнішній політиці він продовжував практику династичних шлюбів.

Після смерті Всеволода – останнього з синів Ярослава, на політичну арену виходять його онуки. Політична боротьба набуває жорстокого характеру і стала однією з причин політичної роздробленості Київської Русі. Князівська боротьба за владу послабила державу. Цим скористались половці. Вони перемогли руські війська 1093 року під Трипіллям і зайнявши територію півдня держави, підійшли впритул до Києва. Їхні спустошливі набіги також негативно позначились на економічному розвитку Київської держави. Велич столиці держави поступово занепадає, а з її занепадом почала руйнуватись і вся держава.

Спустошення держави на деякий час спонукало князів забути про ворожнечу і приділити увагу боротьбі зі спільним ворогом. Це дуже добре розуміли онуки Ярослава Святополк і Володимир Мономах. З їх ініціативи в Любечі у 1097 році був скликаний князівський з’їзд. На ньому князі дійшли згоди по трьох пунктах: 1. ввести спадкове престолонаслідування; 2. князі об’єднувалися для боротьби з зовнішнім ворогом; 3. заборонити приватні угоди князів з половцями. Пізніше князі закріпили свої угоди на з’їздах у Вітачеві, Золотчі, Долобську. У координації дій князів і боротьбі з ворогами великого авторитету набув онук Ярослава мудрого – Володимир Мономах. Ця слава і допомогла йому у віці 60-ти років стати київським князем.

Правління Володимира Мономаха (1113 – 1125 рр.) – короткий час стабілізації внутрішнього положення і відчайдушної боротьби з зовнішніми ворогами. Володимир досяг могутності Київської Русі часів Ярослава Мудрого. Його визнавали верховним головою держави усі землі і князі держави. Для стабілізації життя в країні Володимир розробив нове законодавство під назвою «Устав» для доповнення попередніх юридичних кодексів. Нових звід законів стосувався обмеження повноважень місцевих адміністрацій і визначав права нижчих верств населення. Така діяльність князя була підтримана не лише бідними прошарками населення, а й надала популярності князю серед бояр і купців, які до цього часу більше знаходились в опозиції до попередників Володимира.

Авторитет князя також відбився і на міжнародних відносинах Київської Русі. Володимир продовжив практику династичних шлюбів. А його вдалі походи проти половців на 50 років позбавили країну від розорення цими кочовиками.