Економічні ресурси і фактори виробництва

Щоб здійснювався процес виробництва, потрібні певні чинники, або причини, які його зумовлюють. Такими чинниками є виробничі ресурси, які ще називають економічними, або фактори виробництва.

Сучасні теоретики часто ототожнюють ресурси виробництва та його фактори. Певною мірою це виправдано. Проте на даному етапі дослідження чинників виробництва варто показати відмінності між еко­номічними (виробничими) ресурсами та факторами[1].

 

Економічні ресурси – потенційні чинники виробництва, його можливості, джерела.

Фактори виробництва – чинники, які уже застосовуються у виробництві.

 

Інакше кажучи, економічний ресурс може й не перетворитися у реальний фактор виробництва, якщо постійно буде знаходитися у запа­сі. Водночас, у наступному аналізі ми виходитимемо з того, що усі виробничі ресурси стають факторами виробництва, тому застосування цих термінів часто буде тотожним.

Сучасна економічна наука до економічних (виробничих) ресурсів (факторів) відносить працю, капітал, природні ресурси та підприєм­ницькі здібності.

 

Праця – використання робочої сили людини для створення жит­тєвих благ.

 

У даному випадку праця ототожнюється з робочою силою. Тут праця, ототожнюючись з робочою силою, розглядається не як процес (потік), а як запас, або ресурс. При цьому, якщо говориться про кількість праці, то йдеться про число працівників, які працюють певний час.

 

Капітал – виробничий ресурс у формі засобів праці.

 

Капітал, як економічний ресурс, тісно пов’язаний з працею. У політичній економії представники трудової теорії вартості (починаючи від А. Сміта, XVIII століття), які стверджували, що багатство (вартість) створюється у виробництві виключно працею, взагалі розглядали його нагромадженою працею, яка здатна накопичуватися і зберігатися у формі засобів виробництва (засобів праці), створених працею людиною.

Капітал, як виробничий фактор, часто також називають капіталь­ними, або інвестиційними, ресурсами (інвестиції – вкладення капіта­лу у виробництво). Водночас інвестиційні ресурси є основою (субстан­цією) капіталу, а не самим капіталом, суть якого є значно глибшою і багатшою.

Отже, вартість засобів праці (окрім землі, палива і енергії, які не відносять до капіталу) дає уявлення про величину такого виробничого ресурсу, як капітал.

 

Природні ресурси, або земля – сукупність предметів праці (сиро­вини та матеріалів) і деяких засобів праці (землі, палива та енергії) у виробництві.

 

Природні ресурси так чи інакше своїм джерелом мають землю (природу) – це, зокрема, вугілля і руди, газ і нафта, добуті із земних надр, зерно, деревина, льон тощо, вирощені на землі, ґрунти, води і клі­мат і таке інше. Тому вони й поєднуються у ресурсі під назвою “земля”.

 

Підприємницькі здібності – особливий ресурс, який втілюється у праці по управлінню і організації виробництва і збуту життєвих благ для одержання вигоди.

 

Усі економічні ресурси, або виробничі фактори, мають одну зага­льну властивість: вони рідкісні, тобто існують в обмеженій кілько­сті.

 

Наша планета містить обмежений запас ресурсів, які можна використати для виробництва життєвих благ, передусім – природних ресурсів (землі). Водночас, рідкісними (обмеженими) є й праця (робоча сила), капітал (інвестиційні ресурси) і підприємницькі здібності. Хоча на нашій планеті є країни, котрі наділені значними економічними ресурсами, усе ж і вони зіштовхуються з їх обмеженістю.

 

Повсюди в економіці діє закон рідкісності (обмеженості) економічних (виробничих) ресурсів.

 

Серед економічних ресурсів варто виділити відтворювані і невідтворювані. До відтворюваних ресурсів відносять працю (робочу силу), капітал, а також підприємницькі здібності, а до невідтворю­ваних – основну частину природних ресурсів (землі): корисні копа­лини, ґрунти, атмосферний кисень, паливо та енергію, води тощо. Усе важливішою стає проблема економії рідкісних (обмежених) економіч­них (виробничих) ресурсів.

Наша вітчизняна економічна наука довгий час традиційно виділяла два фактори виробництва – матеріально-речовий і особистий.

До матеріально-речового фактора відносили усі засоби вироб­ництва (предмети і засоби праці), тобто капітал і природні ресурси, а до особистого фактора – робочу силу, тобто працю та підприємницькі здібності. Особистий фактор виробництва – це сама людина з її здат­ністю до праці.

Роль людини у виробництві важко переоцінити. По-перше, людина є рушійною силою виробництва, оживляючи у його процесі мертві засоби виробництва. По-друге, самі засоби виробництва – і предмети, і засоби праці – є результатом розуму та вміння, досвіду та творчості людини. Нарешті, від кваліфікації, сумлінності, професіоналізму, твор­чого підходу працівників вирішальною мірою залежить результативність застосування матеріально-речового фактора у виробництві.

 

Органічна сукупність матеріально-речового та особистого фак­торів виробництва утворює продуктивні сили суспільства.

 

Зміст продуктивних сил цим не вичерпується, існує ще ефект узгодженості факторів виробництва, який втілюється у технології та організації суспільного виробництва.

Технологія виробництва відображає взаємодію його факторів, способи та прийоми взаємодії праці, засобів і предметів праці у єдиному виробничому процесі. Тому можуть бути як ефективні, так і неефективні технології виробництва, що характеризує стан продуктивних сил сус­пільства.

Організація виробництва забезпечує узгодженість застосування факторів виробництва, єдність його учасників у досягненні мети виробництва. При цьому вирішальну роль відіграє виробничий підприємницький ресурс.

Продуктивні сили відображають ставлення людей до природи (природних ресурсів) і засобів праці (інвестиційних ресурсів, або капі­талу).

 

Людина в економіці

Людина водночас є біологічною та соціальною істотою. Перше означає, що вона є часточкою природи і з’явилася у результаті склад­ного і тривалого процесу біологічної еволюції, а друге – що вона також є часточкою великого соціуму – людського суспільства.

 

Людина – продукт і елемент як природи, так і суспільства.

Розуміння діалектичної єдності біологічного та соціального у люди­ні має принципове значення, адже недооцінка того чи іншого аспекту неминуче призведе до викривлень у соціальному розвитку. Відділити людину від природи можна тільки теоретично, в абстракції. Людина не може існувати поза природою, а тим паче займатися господарською діяльністю. Водночас, наука виділяє і досліджує окремо природне та соціальне середовище діяльності людини.

Природне середовище, або довкілля, визначає природні умови господарської діяльності людини. До таких умов відносять кількість населення, кліматичні умови, ландшафт, спадковість, якість харчуван­ня, географічне розташування, розміщення продуктивних сил, транс­порт, житло, одяг і багато іншого.

Як уже згадувалося, людина здійснює свою діяльність за умов природної обмеженості (рідкісності) виробничих ресурсів. При цьому відмінності клімату і ландшафту, ґрунтових умов і корисних копалин, надзви­чайна різноманітність флори і фауни – усе це та багато іншого зумовлюють певні умови господарювання (економічної діяльності).

Людина досить комфортно живе у земній біосфері – прошарку життя на поверхні нашої планети. Водночас, стан біосфери нині пов­ністю залежить від життєдіяльності живих організмів (свого часу саме живі рослини наповнили атмосферу Землі життєдайним киснем). Поси­лення свідомості, думки у господарській діяльності, створення таких її форм, які усе посилюють вплив життя на довкілля, ведуть до нового стану біосфери – ноосфери (прошарку розумного життя навколо пла­нети), вчення про яку створив видатний український вчений Володимир Вернадський.

З позицій сучасної науки про життєдіяльність людини у природно­му середовищі необхідно враховувати і зв’язок людини зі Всесвітом. Життя – явище космічного масштабу, а людина – істота космічна[2]. Земна ноосфера з часом розшириться далеко у космічний простір і розумне життя заповнить його, вийшовши спочатку за межі земної атмосфери, а потім і Сонячної системи, Галактики, розселиться по усіх зоряних світах (якщо, звичайно, не існує десь у глибинах космосу іншого розумного життя).

Отже, суттєвою рисою людського життя і діяльності є залежність від природи. Одні природні блага (повітря, вода, сонячне світло) зна­ходяться у такій кількості і такій формі, що їх використання практично не має обмежень, а тому задоволення потреб у них не вимагає особливих зусиль і жертв. Це – вільні та дармові блага.

Інші блага є рідкісними, або обмеженими. Щоб задовольнити потреби в них, необхідні значні зусилля по їх добуванню і пристосу­ванню до споживання. Ці блага називають господарськими. Вони й утворюють виробничі ресурси.

Нині перетворювальна діяльність людини у природі (насамперед – господарська) досягла такого ступеня, що реальною стала загроза екологічної катастрофи. Виникла наука екологія, яка вивчає взаємодію живих організмів між собою і з природним середовищем та негативні ефекти цієї взаємодії.

Зниження якості довкілля негативно позначається на житті людей, викликає тяжкі захворювання. Людина, яка сама є часткою природи, так захопилася її перетворенням для втамування власних потреб, що ста­вить під сумнів навіть збереження і розвиток людської цивілізації.

Проте приходить розуміння необхідності відновлення і послідов­ного дотримання принципу гармонійного співіснування людини і приро­ди. Людина вчиться відновлювати навколишнє середовище, яке вона зіпсувала чи майже знищила своєю господарською діяльністю, вироб­ляти бережливе ставлення до природи, насамперед – до природних ресурсів. Екологія все більше впливає на розвиток виробництва, еко­номіки в цілому.

Соціальне середовище людської діяльності визначається сукупні­стю соціальних (суспільних) відносин (стосунків) людей. Серед них виді­ляють економічні, а також політичні, культурні, духовні, соціальні, ідео­логічні, правові, екологічні, науково-технічні та інші. Господарську (еко­номічну) діяльність людей визначають економічні відносини.

 

Економічні відносини – стосунки між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання життєвих благ.

 

Економічні відносини утворюють систему, цілісність якої визнача­ється їх загальною економічною природою і діалектичними взаємозв’я­зками.

Економічні стосунки людей пронизують усі сфери економіки – виробництво, розподіл, обмін і споживання, утворюючи основу для роз­витку інших суспільних відносин людей – соціальних, політичних, пра­вових, екологічних, ідеологічних, науково-технічних, духовних, мораль­них та інших. Економічні відносини визначають своєрідні “правила гри” господарської діяльності.

У системі економічних відносин насамперед виділяють соціально-економічні та організаційно-економічні відносини.

 

Соціально-економічні відносини – відносини між людьми з приво­ду власності на ресурси (фактори) виробництва і життєві блага.

 

Отже, соціально-економічні відносини – це відносини власності.

 

Власність – відносини між людьми, що відображають певну фор­му привласнення життєвих благ, і особливо – форму привласнення засобів виробництва (тобто володіння, розпорядження та користування ними).

 

Об’єктами власності стають засоби виробництва і життєві блага, а її суб’єктами, тобто власниками, – окремі особи, групи людей, під­приємства, установи, держава.

Власність – категорія історична. Однак людство знає тільки два типи власності – власність особисту і власність колективну. Водно­час, згадані типи власності втілюються в різноманітних формах.

 

 

Форма власності – критерій, що характеризує власність за озна­кою суб’єкта власності, тобто визначає, кому належать різноманітні об’єкти власності.

 

Критеріїв форм власності є кілька.

За критерієм привласнення (хто привласнює) виділяють індиві­дуальну, колективну і державну форми власності.

За критерієм права власності (права на володіння, розпоряджен­ня і використання) розрізняють приватну, спільну і державну вла­сність.

Історично першою була общинна власність (насамперед – на землю), але під впливом прогресу продуктивних сил і суспільного поділу праці (спеціалізації виробництва) з’явилась приватна власність (вла­сність окремої особи чи сім’ї). З розвитком економіки, особливо ринко­вої, відбувалася еволюція приватної власності, яка з часом модифіку­валася у більш гнучку і пристосовану до ринку форму – корпоративну власність (акціонерну власність), а також у партнерську власність (власність партнерів, які утворюють спілку). Згодом утворилися також державна (власність держави у цілому) та муніципальна власність (власність органів місцевої державної влади), а також інтегрована власність (тип власності, у якому поєднуються різні її форми; наприк­лад, приватна і державна).

Виходячи з цього, можна виділити сукупність форм власності у сучасній економіці:

· загальнонародна власність, яка має загальну і однакову дос­тупність для усіх членів суспільства (насамперед – власність на приро­дні ресурси);

· державна власність, яка охоплює ресурси надр, підприємства і установи, які підпорядковані центральній владі (об’єкти власності пере­даються органами народовладдя у відання державних органів на умо­вах використання з делегуванням відповідальності);

· муніципальна, комунальна власність, яка передана органами народовладдя у відання і розпорядження місцевих державних органів;

· колективна власність, яка є неділимою частиною власності загальнонародної, переданої (викупленої або орендованої) у відання і розпорядження трудових колективів (так звані “народні підприємства”);

· корпоративна приватна власність, яка утворюється на основі майна з пайових внесків асоційованих власників, що використовується ними за власним розсудом з дотриманням встановлених законом пра­вил і обмежень (акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю);

· спільна пайова власність, яка існує на основі спільного майна, утвореного пайовими внесками співвласників, які розпоряджаються ним за власним розсудом з дотриманням відповідного законодавства (так звані повні та командитні господарські товариства, або спілки, вироб­ничі кооперативи тощо);

· індивідуальна приватна власність, яка існує у вигляді майна, речей, інформації, належних особисто індивіду і використовуваних на власний розсуд з дотриманням встановлених законом правил і обме­жень (індивідуальні підприємства, наприклад, власне діло).

Саме відносини власності є визначальними у створенні соціаль­ного середовища господарської діяльності. Це знаходить свій вираз у результатах господарювання. Великий шотландський економіст XVIII століття, творець економічної науки Адам Сміт, маючи на увазі зна­чення приватної власності, писав, що “людина, яка не має власності, не може мати інших інтересів, ніж їсти побільше і працювати поменше”. Мотивація до праці людини без власності або зовсім незначна, або взагалі відсутня. Цей теоретичний висновок підтвердився практикою господарювання країн (зокрема, й України), де до недавнього часу безроздільно панувала суспільна (державна) власність, яка сприйма­лася як “нічийна”. Приватна ж власність створює умови вільної конку­ренції і спонукає власників до ініціативної, творчої і більш результа­тивної праці.

 

Соціально-економічні відносини утворюють ядро, серцевину будь-якої економічної системи, визначаючи економічну природу і тип існую­чого економічного ладу.

Економічні відносини власності завжди мають свою правову форму. Правовий (юридичний) зміст власності відображає право суб’єкта власності на володіння, розпорядження і використання об’єкта власності, а також відповідальності за нього.

Водночас, економічні відносини власності потрібно відрізняти від юридичних (правових). Якщо економічні відносини власності відобра­жають відносини між людьми з приводу володіння, розпорядження об’єктами власності (економічними ресурсами і життєвими благами) та їх використання суб’єктами власності, то юридичні вказують на став­лення людей до речей (суб’єктів власності до її об’єктів).

Варто відзначити, що відносини власності визначають стосунки розподілу господарських і споживчих благ.

Розподіл ресурсів (господарських благ) і споживчих благ відбу­вається насамперед за власністю. Тому відносини розподілу також включаються до соціально-економічних відносин, як і відносини стосовно відтворення (безперервного повторення) суспільного виро­бництва.

 

Організаційно-економічні відносини – стосунки між людьми з приводу поділу та кооперації праці, комбінування виробництва, його технології і організації, обміну ресурсами та благами.

 

До організаційно-економічних стосунків включають передусім відносини виробництва та обміну.

Виходячи з цього, можна поглибити зміст організаційно-економіч­них відносин, які, таким чином, є відносинами з приводу трудової діяль­ності, грошового та товарного обігу, ціноутворення, фінансів і кредиту, менеджменту та мáркетингу, банківської, біржової, страхової справи тощо (у цьому переліку відображено елементи поділу і кооперації праці, організації виробництва і обміну тощо).

Можна виділити також інші елементи системи економічних відно­син: техніко-економічні (стосунки з приводу застосування техніки і тех­нологій), еколого-економічні (з приводу збереження довкілля), інфор­маційно-економічні (з приводу виробництва, зберігання і переробки інформації, тобто нагромаджених знань) та інші.

Уся система економічних відносин відіграє вирішальну роль у розвитку людини як господарюючого суб’єкта. Вони формують так звану людину економічну (за термінологією А. Сміта), поведінка якої у виробництві, розподілі та обміні благ визначається як природним, так і соціальним середовищем. “Економічна людина” – лише один з виразів суті людини розумної (homo sapiens) стосовно економічної сфери її життя і діяльності.

Людина розумна – це продукт як земної та космічної природи, так і соціального середовища, у якому вона існувала та розвивалася, це мисляча істота, що володіє даром розуму і мови, здатністю до праці, пристосування речовини природи до своїх потреб, перетворення цієї речовини у життєві блага, здатністю до їх обміну. Людина – осереддя багатьох властивостей і здібностей, унікальний для Землі витвір при­роди і соціального середовища, носій багатогранного внутрішнього світу – мікрокосму, цілісна істота з безмежними варіаціями потенцій і потреб. З одного боку, можна виділити інтелектуальну чи духовну суть людини, з іншого – її суспільну природу, прагнення до спілкування, кооперації своєї діяльності, ще з іншого – сукупність фізичних і розу­мових здібностей, завдяки яким людина може працювати і творити.

Однак з усіх ознак людини розумної для нашого аналізу потрібно виділити ті, які, за визначенням А. Сміта, роблять її людиною еконо­мічною, вказують на її роль і місце в економіці. Йдеться про наступне:

· людина має здатність до господарської діяльності;

· людина здатна до співпраці, поділу і кооперації господарської дія­льності;

· людина здатна втамовувати власні потреби, здійснюючи госпо­дарську діяльність;

· потреби людини – спонукальний мотив будь-якої господарської діяльності;

· людина здатна господарювати раціонально, прагнучи одержати максимальну вигоду за мінімальних затрат;

· господарська діяльність людини підпорядкована природним і со­ціальним законам, які визначають «правила господарської гри»;

· людина – чинник будь-яких економічних явищ і процесів, осеред­дя і рушійна сила економіки.

“Економічна людина” є водночас і носієм праці як виробничого ресурсу, і власником факторів виробництва, і виробником та спожива­чем життєвих благ. Її участь в економіці різнобічна.

Людина як особистий фактор виробництва була і зостається головним та вирішальним елементом продуктивних сил суспільства, а як людський фактор включає не тільки виробничу, але й інші види діяльності людини, вказуючи на те, що вона є й суб’єктом економічних та інших соціальних відносин: працівником і власником, виробником і споживачем.

 

Економіка існує задля людини, а діяльність людини утворює економіку!

 

Політична економія вивчає конкретні прояви людського фактора тільки у контексті економічної (господарської) діяльності людини, насамперед у виробництві господарських і споживчих благ.