Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Економічні ресурси і фактори виробництва
Щоб здійснювався процес виробництва, потрібні певні чинники, або причини, які його зумовлюють. Такими чинниками є виробничі ресурси, які ще називають економічними, або фактори виробництва. Сучасні теоретики часто ототожнюють ресурси виробництва та його фактори. Певною мірою це виправдано. Проте на даному етапі дослідження чинників виробництва варто показати відмінності між економічними (виробничими) ресурсами та факторами[1].
Інакше кажучи, економічний ресурс може й не перетворитися у реальний фактор виробництва, якщо постійно буде знаходитися у запасі. Водночас, у наступному аналізі ми виходитимемо з того, що усі виробничі ресурси стають факторами виробництва, тому застосування цих термінів часто буде тотожним. Сучасна економічна наука до економічних (виробничих) ресурсів (факторів) відносить працю, капітал, природні ресурси та підприємницькі здібності.
У даному випадку праця ототожнюється з робочою силою. Тут праця, ототожнюючись з робочою силою, розглядається не як процес (потік), а як запас, або ресурс. При цьому, якщо говориться про кількість праці, то йдеться про число працівників, які працюють певний час.
Капітал, як економічний ресурс, тісно пов’язаний з працею. У політичній економії представники трудової теорії вартості (починаючи від А. Сміта, XVIII століття), які стверджували, що багатство (вартість) створюється у виробництві виключно працею, взагалі розглядали його нагромадженою працею, яка здатна накопичуватися і зберігатися у формі засобів виробництва (засобів праці), створених працею людиною. Капітал, як виробничий фактор, часто також називають капітальними, або інвестиційними, ресурсами (інвестиції – вкладення капіталу у виробництво). Водночас інвестиційні ресурси є основою (субстанцією) капіталу, а не самим капіталом, суть якого є значно глибшою і багатшою. Отже, вартість засобів праці (окрім землі, палива і енергії, які не відносять до капіталу) дає уявлення про величину такого виробничого ресурсу, як капітал.
Природні ресурси так чи інакше своїм джерелом мають землю (природу) – це, зокрема, вугілля і руди, газ і нафта, добуті із земних надр, зерно, деревина, льон тощо, вирощені на землі, ґрунти, води і клімат і таке інше. Тому вони й поєднуються у ресурсі під назвою “земля”.
Наша планета містить обмежений запас ресурсів, які можна використати для виробництва життєвих благ, передусім – природних ресурсів (землі). Водночас, рідкісними (обмеженими) є й праця (робоча сила), капітал (інвестиційні ресурси) і підприємницькі здібності. Хоча на нашій планеті є країни, котрі наділені значними економічними ресурсами, усе ж і вони зіштовхуються з їх обмеженістю.
Серед економічних ресурсів варто виділити відтворювані і невідтворювані. До відтворюваних ресурсів відносять працю (робочу силу), капітал, а також підприємницькі здібності, а до невідтворюваних – основну частину природних ресурсів (землі): корисні копалини, ґрунти, атмосферний кисень, паливо та енергію, води тощо. Усе важливішою стає проблема економії рідкісних (обмежених) економічних (виробничих) ресурсів. Наша вітчизняна економічна наука довгий час традиційно виділяла два фактори виробництва – матеріально-речовий і особистий. До матеріально-речового фактора відносили усі засоби виробництва (предмети і засоби праці), тобто капітал і природні ресурси, а до особистого фактора – робочу силу, тобто працю та підприємницькі здібності. Особистий фактор виробництва – це сама людина з її здатністю до праці.
Роль людини у виробництві важко переоцінити. По-перше, людина є рушійною силою виробництва, оживляючи у його процесі мертві засоби виробництва. По-друге, самі засоби виробництва – і предмети, і засоби праці – є результатом розуму та вміння, досвіду та творчості людини. Нарешті, від кваліфікації, сумлінності, професіоналізму, творчого підходу працівників вирішальною мірою залежить результативність застосування матеріально-речового фактора у виробництві.
Зміст продуктивних сил цим не вичерпується, існує ще ефект узгодженості факторів виробництва, який втілюється у технології та організації суспільного виробництва. Технологія виробництва відображає взаємодію його факторів, способи та прийоми взаємодії праці, засобів і предметів праці у єдиному виробничому процесі. Тому можуть бути як ефективні, так і неефективні технології виробництва, що характеризує стан продуктивних сил суспільства. Організація виробництва забезпечує узгодженість застосування факторів виробництва, єдність його учасників у досягненні мети виробництва. При цьому вирішальну роль відіграє виробничий підприємницький ресурс. Продуктивні сили відображають ставлення людей до природи (природних ресурсів) і засобів праці (інвестиційних ресурсів, або капіталу).
Людина в економіці Людина водночас є біологічною та соціальною істотою. Перше означає, що вона є часточкою природи і з’явилася у результаті складного і тривалого процесу біологічної еволюції, а друге – що вона також є часточкою великого соціуму – людського суспільства.
Розуміння діалектичної єдності біологічного та соціального у людині має принципове значення, адже недооцінка того чи іншого аспекту неминуче призведе до викривлень у соціальному розвитку. Відділити людину від природи можна тільки теоретично, в абстракції. Людина не може існувати поза природою, а тим паче займатися господарською діяльністю. Водночас, наука виділяє і досліджує окремо природне та соціальне середовище діяльності людини. Природне середовище, або довкілля, визначає природні умови господарської діяльності людини. До таких умов відносять кількість населення, кліматичні умови, ландшафт, спадковість, якість харчування, географічне розташування, розміщення продуктивних сил, транспорт, житло, одяг і багато іншого. Як уже згадувалося, людина здійснює свою діяльність за умов природної обмеженості (рідкісності) виробничих ресурсів. При цьому відмінності клімату і ландшафту, ґрунтових умов і корисних копалин, надзвичайна різноманітність флори і фауни – усе це та багато іншого зумовлюють певні умови господарювання (економічної діяльності). Людина досить комфортно живе у земній біосфері – прошарку життя на поверхні нашої планети. Водночас, стан біосфери нині повністю залежить від життєдіяльності живих організмів (свого часу саме живі рослини наповнили атмосферу Землі життєдайним киснем). Посилення свідомості, думки у господарській діяльності, створення таких її форм, які усе посилюють вплив життя на довкілля, ведуть до нового стану біосфери – ноосфери (прошарку розумного життя навколо планети), вчення про яку створив видатний український вчений Володимир Вернадський.
З позицій сучасної науки про життєдіяльність людини у природному середовищі необхідно враховувати і зв’язок людини зі Всесвітом. Життя – явище космічного масштабу, а людина – істота космічна[2]. Земна ноосфера з часом розшириться далеко у космічний простір і розумне життя заповнить його, вийшовши спочатку за межі земної атмосфери, а потім і Сонячної системи, Галактики, розселиться по усіх зоряних світах (якщо, звичайно, не існує десь у глибинах космосу іншого розумного життя). Отже, суттєвою рисою людського життя і діяльності є залежність від природи. Одні природні блага (повітря, вода, сонячне світло) знаходяться у такій кількості і такій формі, що їх використання практично не має обмежень, а тому задоволення потреб у них не вимагає особливих зусиль і жертв. Це – вільні та дармові блага. Інші блага є рідкісними, або обмеженими. Щоб задовольнити потреби в них, необхідні значні зусилля по їх добуванню і пристосуванню до споживання. Ці блага називають господарськими. Вони й утворюють виробничі ресурси. Нині перетворювальна діяльність людини у природі (насамперед – господарська) досягла такого ступеня, що реальною стала загроза екологічної катастрофи. Виникла наука екологія, яка вивчає взаємодію живих організмів між собою і з природним середовищем та негативні ефекти цієї взаємодії. Зниження якості довкілля негативно позначається на житті людей, викликає тяжкі захворювання. Людина, яка сама є часткою природи, так захопилася її перетворенням для втамування власних потреб, що ставить під сумнів навіть збереження і розвиток людської цивілізації. Проте приходить розуміння необхідності відновлення і послідовного дотримання принципу гармонійного співіснування людини і природи. Людина вчиться відновлювати навколишнє середовище, яке вона зіпсувала чи майже знищила своєю господарською діяльністю, виробляти бережливе ставлення до природи, насамперед – до природних ресурсів. Екологія все більше впливає на розвиток виробництва, економіки в цілому. Соціальне середовище людської діяльності визначається сукупністю соціальних (суспільних) відносин (стосунків) людей. Серед них виділяють економічні, а також політичні, культурні, духовні, соціальні, ідеологічні, правові, екологічні, науково-технічні та інші. Господарську (економічну) діяльність людей визначають економічні відносини.
Економічні відносини утворюють систему, цілісність якої визначається їх загальною економічною природою і діалектичними взаємозв’язками. Економічні стосунки людей пронизують усі сфери економіки – виробництво, розподіл, обмін і споживання, утворюючи основу для розвитку інших суспільних відносин людей – соціальних, політичних, правових, екологічних, ідеологічних, науково-технічних, духовних, моральних та інших. Економічні відносини визначають своєрідні “правила гри” господарської діяльності. У системі економічних відносин насамперед виділяють соціально-економічні та організаційно-економічні відносини.
Отже, соціально-економічні відносини – це відносини власності.
Об’єктами власності стають засоби виробництва і життєві блага, а її суб’єктами, тобто власниками, – окремі особи, групи людей, підприємства, установи, держава. Власність – категорія історична. Однак людство знає тільки два типи власності – власність особисту і власність колективну. Водночас, згадані типи власності втілюються в різноманітних формах.
Критеріїв форм власності є кілька. За критерієм привласнення (хто привласнює) виділяють індивідуальну, колективну і державну форми власності. За критерієм права власності (права на володіння, розпорядження і використання) розрізняють приватну, спільну і державну власність. Історично першою була общинна власність (насамперед – на землю), але під впливом прогресу продуктивних сил і суспільного поділу праці (спеціалізації виробництва) з’явилась приватна власність (власність окремої особи чи сім’ї). З розвитком економіки, особливо ринкової, відбувалася еволюція приватної власності, яка з часом модифікувалася у більш гнучку і пристосовану до ринку форму – корпоративну власність (акціонерну власність), а також у партнерську власність (власність партнерів, які утворюють спілку). Згодом утворилися також державна (власність держави у цілому) та муніципальна власність (власність органів місцевої державної влади), а також інтегрована власність (тип власності, у якому поєднуються різні її форми; наприклад, приватна і державна).
Виходячи з цього, можна виділити сукупність форм власності у сучасній економіці: · загальнонародна власність, яка має загальну і однакову доступність для усіх членів суспільства (насамперед – власність на природні ресурси); · державна власність, яка охоплює ресурси надр, підприємства і установи, які підпорядковані центральній владі (об’єкти власності передаються органами народовладдя у відання державних органів на умовах використання з делегуванням відповідальності); · муніципальна, комунальна власність, яка передана органами народовладдя у відання і розпорядження місцевих державних органів; · колективна власність, яка є неділимою частиною власності загальнонародної, переданої (викупленої або орендованої) у відання і розпорядження трудових колективів (так звані “народні підприємства”); · корпоративна приватна власність, яка утворюється на основі майна з пайових внесків асоційованих власників, що використовується ними за власним розсудом з дотриманням встановлених законом правил і обмежень (акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю); · спільна пайова власність, яка існує на основі спільного майна, утвореного пайовими внесками співвласників, які розпоряджаються ним за власним розсудом з дотриманням відповідного законодавства (так звані повні та командитні господарські товариства, або спілки, виробничі кооперативи тощо); · індивідуальна приватна власність, яка існує у вигляді майна, речей, інформації, належних особисто індивіду і використовуваних на власний розсуд з дотриманням встановлених законом правил і обмежень (індивідуальні підприємства, наприклад, власне діло). Саме відносини власності є визначальними у створенні соціального середовища господарської діяльності. Це знаходить свій вираз у результатах господарювання. Великий шотландський економіст XVIII століття, творець економічної науки Адам Сміт, маючи на увазі значення приватної власності, писав, що “людина, яка не має власності, не може мати інших інтересів, ніж їсти побільше і працювати поменше”. Мотивація до праці людини без власності або зовсім незначна, або взагалі відсутня. Цей теоретичний висновок підтвердився практикою господарювання країн (зокрема, й України), де до недавнього часу безроздільно панувала суспільна (державна) власність, яка сприймалася як “нічийна”. Приватна ж власність створює умови вільної конкуренції і спонукає власників до ініціативної, творчої і більш результативної праці.
Економічні відносини власності завжди мають свою правову форму. Правовий (юридичний) зміст власності відображає право суб’єкта власності на володіння, розпорядження і використання об’єкта власності, а також відповідальності за нього. Водночас, економічні відносини власності потрібно відрізняти від юридичних (правових). Якщо економічні відносини власності відображають відносини між людьми з приводу володіння, розпорядження об’єктами власності (економічними ресурсами і життєвими благами) та їх використання суб’єктами власності, то юридичні вказують на ставлення людей до речей (суб’єктів власності до її об’єктів). Варто відзначити, що відносини власності визначають стосунки розподілу господарських і споживчих благ. Розподіл ресурсів (господарських благ) і споживчих благ відбувається насамперед за власністю. Тому відносини розподілу також включаються до соціально-економічних відносин, як і відносини стосовно відтворення (безперервного повторення) суспільного виробництва.
До організаційно-економічних стосунків включають передусім відносини виробництва та обміну. Виходячи з цього, можна поглибити зміст організаційно-економічних відносин, які, таким чином, є відносинами з приводу трудової діяльності, грошового та товарного обігу, ціноутворення, фінансів і кредиту, менеджменту та мáркетингу, банківської, біржової, страхової справи тощо (у цьому переліку відображено елементи поділу і кооперації праці, організації виробництва і обміну тощо). Можна виділити також інші елементи системи економічних відносин: техніко-економічні (стосунки з приводу застосування техніки і технологій), еколого-економічні (з приводу збереження довкілля), інформаційно-економічні (з приводу виробництва, зберігання і переробки інформації, тобто нагромаджених знань) та інші. Уся система економічних відносин відіграє вирішальну роль у розвитку людини як господарюючого суб’єкта. Вони формують так звану людину економічну (за термінологією А. Сміта), поведінка якої у виробництві, розподілі та обміні благ визначається як природним, так і соціальним середовищем. “Економічна людина” – лише один з виразів суті людини розумної (homo sapiens) стосовно економічної сфери її життя і діяльності. Людина розумна – це продукт як земної та космічної природи, так і соціального середовища, у якому вона існувала та розвивалася, це мисляча істота, що володіє даром розуму і мови, здатністю до праці, пристосування речовини природи до своїх потреб, перетворення цієї речовини у життєві блага, здатністю до їх обміну. Людина – осереддя багатьох властивостей і здібностей, унікальний для Землі витвір природи і соціального середовища, носій багатогранного внутрішнього світу – мікрокосму, цілісна істота з безмежними варіаціями потенцій і потреб. З одного боку, можна виділити інтелектуальну чи духовну суть людини, з іншого – її суспільну природу, прагнення до спілкування, кооперації своєї діяльності, ще з іншого – сукупність фізичних і розумових здібностей, завдяки яким людина може працювати і творити. Однак з усіх ознак людини розумної для нашого аналізу потрібно виділити ті, які, за визначенням А. Сміта, роблять її людиною економічною, вказують на її роль і місце в економіці. Йдеться про наступне: · людина має здатність до господарської діяльності; · людина здатна до співпраці, поділу і кооперації господарської діяльності; · людина здатна втамовувати власні потреби, здійснюючи господарську діяльність; · потреби людини – спонукальний мотив будь-якої господарської діяльності; · людина здатна господарювати раціонально, прагнучи одержати максимальну вигоду за мінімальних затрат; · господарська діяльність людини підпорядкована природним і соціальним законам, які визначають «правила господарської гри»; · людина – чинник будь-яких економічних явищ і процесів, осереддя і рушійна сила економіки. “Економічна людина” є водночас і носієм праці як виробничого ресурсу, і власником факторів виробництва, і виробником та споживачем життєвих благ. Її участь в економіці різнобічна. Людина як особистий фактор виробництва була і зостається головним та вирішальним елементом продуктивних сил суспільства, а як людський фактор включає не тільки виробничу, але й інші види діяльності людини, вказуючи на те, що вона є й суб’єктом економічних та інших соціальних відносин: працівником і власником, виробником і споживачем.
Політична економія вивчає конкретні прояви людського фактора тільки у контексті економічної (господарської) діяльності людини, насамперед у виробництві господарських і споживчих благ.
|
||||||||||||||||||||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2017-02-10; просмотров: 249; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.133.86.172 (0.061 с.) |