Виробництво та його елементи

Виробництво – важлива сфера економіки. Просто неможливо розподілити, обміняти, а тим більше спожити ще не вироблене благо.

 

Виробництво – економічна сфера, у якій створюються життєві блага.

 

Виробництво завжди відбувається у русі, безперервному повторен­ні, тому варто розглядати не виробництво взагалі, а процес виробни­цтва, тобто процес створення благ. Процес виробництва має свої при­чини, він пов’язаний з певними моментами, без яких відбуватись не може.

Створення благ насамперед пов’язане з процесом праці, який включає власне працю, а також предмети та засоби праці. З процесом праці пов’язане і використання робочої сили людини.

 

Праця – діяльність людини по створенню життєвих благ, яка зав­жди спрямована на речовину природи з метою перетворення її у жит­тєві блага і має осмислений та цілеспрямований характер.

 

Працюючи, людина витрачає свою робочу силу.

 

Робоча сила – сукупність фізичних, біологічних і розумових здібностей людини, завдяки яким вона може працювати.

 

Отже, робоча сила є здатністю до праці, а праця – це процес використання робочої сили для створення життєвих благ. У процесі праці здійснюється споживання робочої сили людини, тому останню потрібно постійно поновлювати, тобто відтворювати, що означає віднов­лення здібності людини до праці, тих властивостей, завдяки яким вона може працювати. Відтворення робочої сили відбувається шляхом особистого споживання людьми необхідних життєвих благ, які й створюються у виробництві.

Звідси випливає, що виробництво – не лише процес створення життєвих благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб люди­ни, а й відтворення самої людини з її здатністю до праці, відтворення самого життя, адже тільки виробництво забезпечує появу засобів фізич­ного та духовного існування людини, її сім’ї та й усього суспільства, а також реалізацію, відновлення та розвиток людських здібностей, людсь­кої особистості.

У процесі виробництва людина взаємодіє з природою. Це означає, що саме виробництво має двоїсту природу: з одного боку, воно відо­бражає ставлення людини до природного довкілля, привласнення сил і багатства природи, а з іншого – характеризується відносинами між людьми стосовно використання природної речовини для створення жит­тєвих благ.

Перша сторона виробництва пов’язана з технічними процесами фізичного перетворення речовини і сил природи на споживчі блага і цей аспект не стосується предмета вивчення економічної теорії. А от друга сторона – відносини людей з приводу використання природного довкіл­ля для виробництва життєвих благ – стає безпосереднім предметом дослідження економічної теорії.

Отже, праця людини спрямована на речовину природи – як незай­ману, так і перероблену попереднім виробництвом – з метою перетво­рення її у життєві блага.

 

Те, на що спрямована людська праця з метою створення життє­вих благ, називають предметами праці.

 

Предметами праці можуть бути незаймана речовина природи (зокрема, вугілля та руди в надрах, дерево в природному лісі, дикорос­тучі плоди та фрукти тощо), а також сировина, тобто предмет праці, який раніше уже був підданий обробці працею (приміром, руда на металур­гійному комбінаті, вугілля на коксохімічному заводі, бавовна на пряди­льній фабиці тощо).

Якщо на зорі розвитку людства предметами праці виступали вик­лючно незаймані продукти природи, то нині абсолютна більшість пред­метів праці – це сировина. Водночас швидко зростає кількість предметів праці штучного походження – пластичних мас, синтетичних волокон, напівпровідників, штучних кристалів, композиційних матеріалів.

Створення життєвих благ у виробництві, процес перетворення предметів праці у життєві блага у певних межах може відбуватися і без безпосередньої участі людини. Зокрема, йдеться про хімічні і фізичні процеси, які проходять у предметі праці під дією сил природи (наприк­лад, дозрівання винограду на плантаціях чи вина у бочках – іноді про­тягом багатьох років) або в автоматизованому чи роботизованому виробництві. У цих випадках праця не зникає, вона просто пере­міщується до сфери регулювання чи управління виробництвом.

Отже, процес виробництва і процес праці – поняття не тотожні. Процес виробництва, звичайно, включає процес праці, однак поряд з цим також й інші процеси. Виробництво має завершений, результатив­ний характер. Його результатом стає життєве благо, або продукт. Про­цес виробництва закінчується тоді, коли завершено створення продукту. Якщо ж з якихось причин продукт так і не створили, процес виробництва не відбувся, навіть якщо процес праці й здійснився.

 

Речі або комплекс речей, за допомогою яких людина у процесі праці впливає на предмети праці з метою їх перетворення у життєві бла­га, називають засобами праці.

 

До засобів праці насамперед відносять знаряддя праці (інстру­менти, обладнання, устаткування, машини і механізми, прилади), землю – основний засіб праці, а також виробничі будівлі та споруди (системи), транспортні шляхи та комунікації, паливо та енергію тощо.

 

Предмети і засоби праці у сукупності утворюють засоби виробництва.

 

У процесі виробництва його засоби, як і робоча сила, споживають­ся, що називається виробничим споживанням, про яке уже згадува­лося.

Однак засоби виробництва, перш ніж спожитися, повинні також розподілитися та обмінятися. Тому процес виробництва не існує окремо від процесів розподілу та обміну, а з процесом виробничого споживання він просто співпадає. Розподіл та обмін засобів виробництва стають передумовами виробничого споживання і власне виробництва.

Виробництво завжди має суспільний характер. Люди, як правило, працюють спільно, а продукт виробляють не для себе особисто (хоча такий тип виробництва й існує, він називається натуральним вироб­ництвом, однак не відіграє нині вирішальної ролі), а задля споживання інших. Навіть Робінзон Крузо – одинокий на своєму острові – брав участь у суспільному виробництві, адже користувався предметами праці (насінням пшениці, цвяхами, іншими матеріалами) і засобами праці (заступами, сокирами, рушницями, порохом, кулями, столярними істру­ментами, ножами), виробленими іншими людьми, а тому у його продукті була й часточка суспільної праці, часточка, перенесена із засо­бів виробництва.

Суспільний характер виробництва зумовлюється поділом, коопера­цією та комбінуванням праці.

 

Поділ праці означає спеціалізацію окремих виробників чи їх груп на виробництві певного блага чи його частин або на виконанні визначе­них трудових операцій.

 

Окремі виробники, підприємства, їх об’єднання, галузі економіки і навіть окремі країни спеціалізуються на виробництві певних продуктів чи їх частин.

Поділ праці може бути природним (за ознаками статі, віку), попродуктовим (спеціалізація на випуску певного продукту), подета­льним (спеціалізація на виготовленні частин (деталей) майбутнього продукту) чи функціональним (спеціалізація на здійсненні певних виробничих операцій – наприклад, транспортування чи продаж продукту тощо).

Поділ праці постійно поглиблюється разом з удосконаленням засо­бів праці, робочої сили, організації процесу виробництва, відносин між людьми стосовно виробництва тощо.

Якщо у первісній общині людей існував тільки природний поділ праці, то потім з’явилися та поступово розвинулися попродуктовий, подетальний і функціональний (поопераційний) поділ праці. Спеціаліза­ція виробництва нині усе розширюється, що супроводжується усе біль­шим поглибленням поділу праці.

Спеціалізацію виробництва великої соціальної групи людей назва­ли суспільним поділом праці.

У сивій давнині відбувся перший великий суспільний поділ пра­ці – відокремлення скотарства від землеробства. Через кілька тисяч років стався другий великий суспільний поділ праці – відокремлення ремесла від сільського господарства. Третій великий суспільний по­діл праці – виділення класу купців, що спеціалізувалися на обміні про­дуктів – відбувся уже в історичну епоху – близько 4 тисяч років тому. З того далекого часу поділ праці невимірно розширився і поглибився разом з прогресом виробництва.

Поділ праці завжди супроводжується її кооперацією.

 

Кооперація праці – це такий поділ праці, за якого кілька (багато) спеціалізованих виробників спільно беруть участь у єдиному процесі виробництва чи у пов’язаних між собою процесах виробництва.

 

Ці процеси, насамперед спеціалізація виробництва та поділ праці, стали основою обміну діяльністю між людьми в економіці, що висту­пає у формі обміну благами. Тому сфери розподілу та обміну є обо­в’язковими елементами економіки і тісно пов’язані з сферами вироб­ництва та споживання.

Сфера розподілу охоплює усі явища, пов’язані з розподілом пред­метів і засобів праці, власне праці, а також виробленого продукту між суб’єктами економіки (виробниками, споживачами, власниками засобів і предметів праці, найманою робочою силою, підприємцями, підприємст­вами, галузями, державою, торгівцями, банками тощо).

Сфера обміну пов’язана з обміном розподілених благ для їх нас­тупного споживання.

Споживання також є суспільним, адже воно – результат суспіль­ного виробництва, суспільного розподілу та суспільного обміну. Водно­час, споживання стає передумовою наступного виробництва. Вироб­ниче споживання здійснюється у самому виробництві, де споживаю­ться виробничі блага і робоча сила. Особисте споживання існує як окрема сфера і полягає у використанні окремими особами споживчих благ для задоволення своїх особистих потреб. Результатом виробни­чого споживання є створення життєвих благ, а особистого споживання – їх використання, витрата.

Характерною рисою процесу виробництва є також поєднання у ньо­му елементів розвитку і функціонування. Розвиток – процес переходу від одного стану виробництва до іншого, більш складного та досконалого, а функціонування – безперервне повторення процесу виробництва, тобто відтворення, у ході якого створюються передумови для його розвитку. Нарощування кількісних змін у процесі функціонування виробництва створює можливості для переходу на новий якісний його рівень, тобто до розвитку. Так здійснюється економічний прогрес.