Закономірності та особливості розвитку перехідних економік

ПЛАН

1. Зміст перехідної економіки, закономірності її функціонування.

2. Моделі перехідної економіки та економічний устрій країн за умов формування соціально орієнтованої економіки

3. Роздержавлення і приватизація у постсоціалістичних країнах

1. Зміст перехідної економіки,

Закономірності її функціонування

Сьогодні у світі існують три основні типи країн щодо системи господарювання. По-перше, це країни розвинутого ринкового господарства, в якому все більше зростає соціальна спрямованість; по-друге, країни ринкового господарства, що розвивається, де ще значне місце мають нетоварні відносини; по-третє, країни, що переходять від командно-адміністративної системи до ринкових відносин, серед яких знаходиться і Україна.

На нашу думку, саме соціальне орієнтоване ринкове господарювання при всіх позитивних і негативних реаліях є прогресивною формою розвитку людства. Воно стає домінуючим у розвинутих країнах, де поряд з товарно-грошовим ринковим механізмом широко розповсюджене державне регулювання економіки. Сьогодні у світі налічується понад 30 країн з більш-менш розвинутим соціальне орієнтованим ринковим господарством. Серед них існує певна диференціація. Приблизно у 20 країнах панують соціальне орієнтовані ринкові відносини більш високого рівня. Країни, що розвиваються (їх налічується понад 130), здійснюють перехід до такого типу господарювання.

Країни, що визволилися або що розвиваються, утворили особливу групу в ринковій підсистемі всесвітнього господарства після другої світової війни внаслідок розпаду та краху колоніальної системи.

До країн, що розвиваються, відносять молоді політично незалежні держави Азії, Африки та Латинської Америки, які досягли національної незалежності, державного суверенітету після другої світової війни, а також країни (в основному латиноамериканські – Аргентина, Бразилія, Мексика та ін.; азіатські – Непал, Таїланд та ін.; африканські – Ліберія), які хоча і досягли державної незалежності раніше або відстояли її, проте в економічному та політичному аспектах мають багато спільного з молодими країнами, що визволилися

В Азії налічується 39 країн, що розвиваються, серед яких 28 досягли політичної незалежності після другої світової війни. До азіатських країн, що розвиваються, належать усі держави ринкової підсистеми всесвітнього господарства, за винятком Японії та Ізраїлю, які є високо розвинутими країнами. В Африці знаходяться 52 країни, що визволилися, причому 49 з них відносяться до молодих незалежних держав, які досягли суверенітету в 60-70 –ті роки. В цілому на континенті до країн, що розвиваються, належать усі, крам ПАР. Латинська Америка представлена 33 країнами, що розвиваються, з яких 17 досягли державної незалежності після другої світової війни. В Океанії розташовано 9 країн, що розвиваються. В усій цій особливій групі країн світового господарства проживає понад половини населення Землі, і вони займають понад 60% території держав земної кулі.

Сучасне розуміння поняття “країни, що розвиваються”, на відміну від традиційного, більш містке. Одним з головних критеріїв тут є рівень розвитку товарно-грошових відносин у цілому і ринкової економіки зокрема. Групу держав, що розвиваються, поповнюють країни з нерозвинутою ринковою економікою – східноєвропейські, а також Китай, В’єтнам та ін.

Країни, що розвиваються, в традиційному їх розумінні мають спільні економічні риси:

· особливе місце у світовому господарстві. Особливість ця двояка. По-перше, ці країни виникли на периферії ринкової системи світового господарства; по-друге, у переважної більшості з них товарні форми господарювання нерозвинуті або слаборозвинуті;

· відсталість розвитку продуктивних сил. В економіці значної кількості країн переважають відстале сільське господарство, гіпертрофований розвиток експортного сектора, відсутність сформованого національного господарського комплексу;

· соціально-економічна відсталість, що проявляється в специфічній багатоукладності, якій притаманна перевага нетоварних форм господарювання;

· як прямий наслідок усіх попередніх соціально-економічних ознак країн, що розвиваються, для відносно широких верств населення цих країн характерний низький життєвий рівень.

Отже, в економіці країн, що розвиваються, діють дві підсистеми виробничих відносин – та, що змінюється (неринково-традиційна), і та, що змінює (ринкова). Аналіз усієї системи виробничих відносин буде неможливим, якщо не будуть враховуватися ті виробничі відносини, які виникають у ході становлення системи і при занепаді її. Ці виробничі відносини і є перехідними.

У перехідних виробничих відносинах переплітаються різноманітні за своїм змістом виробничі відносини, поєднуються властивості відмираючих і народжуваних економічних зв’язків. При цьому соціальні групи, класи захищають власні інтереси, пов’язані із збереженням чи зміною будь-якої форми виробничих відносин.

Перехідні виробничі відносини розмаїті і динамічні: вони не можуть бути однаковими навіть при переході від одного й того самого економічного устрою, але в різні історичні епохи, і в різних країнах. В різних конкретно-історичних умовах вони виявлятимуться в багатстві форм.

Оскільки соціально-економічна природа будь-якої економічної системи визначається не формою господарювання, а основними виробничими відносинами (способом сполучення робочої сили із засобами виробництва і розподілу їх за галузями виробництва), то виділяють два типи перехідних відносин: перехідних лише за формою (коли переплітаються елементи різних форм ведення господарства) і перехідних як за формою, так і за змістом (коли має місце поєднання різних за своєю соціально-економічною природою відносин).

Утворення перехідних відносин – це продукт взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Виникнення нової системи здійснюється на основі певних матеріальних передумов, що створюються в надрах попередньої суспільної системи. І сам капітал створює матеріальні умови більш високої форми виробництва, йдеться про створення систем індустріальних і науково-технічних продуктивних сил та відповідної кваліфікованої робочої сили.

Перехідні виробничі відносини, що нами розглядаються, умовно можна розділити на дві великі групи: відносини, зв’язані з подоланням нетоварних форм господарювання, і такі, що пов’язані з використанням товарних форм господарювання. Відносини першої групи діють більш активно, і поле їх діяльності значно ширше.

Перехідним виробничим відносинам властиві суперечності: 1) між антагоністичними протилежностями, причина існування яких пов’язана з первіснообщинною (спільною) і приватною формою власності (розклад різних форм общини); 2) неантигоністичні, викликані співіснуванням різних форм приватної власності – традиційних і сучасних.

Перша представлена сукупністю державних підприємств, закладів та інших форм і видів державної діяльності разом з працюючими на них; друга, як аналіз державного сектора крізь соціально-економічну призму.

Шляхи утворення державного сектора різні: по-перше, будівництво державою підприємств та інших об’єктів економіки, що є повною або частковою власністю держави; по-друге, націоналізація вже існуючих соціально-економічних об’єктів.

 

2. Моделі перехідної економіки та економічний устрій країн за умов формування соціально орієнтованої економіки

У другій половині 80-х і початку 90-х рр. формувались такі основні моделі трансформації економічних систем постсоціалістичних країн. По-перше, неокласична модель, яка розроблялась М.Фрідменом, ДЖ.Стінглером та ін. Передбачає орієнтацію на абсолютне переважання приватної власності, механізму вільного ринкового саморегулювання економіки (зокрема, проведення політики “дорогих грошей”), опору на іноземні інвестиції, здійснення швидкої лібералізації цін та лібералізації зовнішньої торгівлі (без раціонального поєднання з політикою протекціонізму), опосередковане незначне втручання держави в економіку, скорочення соціальних витрат держави, соціальну диференціацію суспільства, акцентує увагу, насамперед, на досягненні фінансової стабілізації. Ця концепція дає загальні рекомендації усім країнам, які перебувають на етапі перехідної економіки, незалежно від того, на якому рівні соціально-економічного розвитку перебуває та чи інша країна.

При цьому стверджується, що невиконання будь-якої з названих умов деформує процес трансформації, а з метою зменшення ризиків від поступових реформ необхідна “шокова терапія”. За таким сценарієм здійснюються реформи в деяких латиноамериканських країнах, Україні, Росії.

На відміну від неокласиків, автори другої, так званої градуалістської (від англ. Gradual – поступовий) концепції трансформації провідну роль відводять стабілізації виробництва. При цьому усвідомлюються тривалість даного процесу та можливість забезпечення можливого обсягу внутрішніх інвестицій у народне господарство, зміни структури сукупної пропозиції та попиту, створення умов для соціальної адаптації населення лише за умови стабільного випуску економічних благ. Дана концепція не передбачає тотальної приватизації і необачної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, скорочення соціальних витрат, надає перевагу колективним цінностям. Найбільш послідовно ця концепція реформ реалізується в Китаї.

Представники інституціоналізму (третя модель) акцентують увагу на необхідності інституціональних змін у суспільстві, які передбачають еволюційні трансформаційні процеси не тільки у сфері базисних відносин (до яких інституціоналісти відносять зміни прав власності), але й у законодавстві, діяльності держави та громадських організацій, у звичаях тощо. Окремі теоретики інституціоналізму, як, наприклад, представник неоінституціоналізму Д.Норт, як основну інституціональну зміну розглядають приватизацію.

Четвертим напрямом у теоретичному розумінні моделей перехідної економіки є структурний підхід. Представники цієї концепції вважають, що економічна політика має базуватися на плановій перебудові промисловості, перерозподілі доходів, реструктуризації економіки та відновленні ділової активності. Першочерговим завданням ними проголошений тривалий підготовчий період створення ринкових інститутів, а макроекономічна стабілізація має передувати структурним реформам. До числа структурних реформ вони відносять реформи у сфері прав власності, мотивації праці управлінського персоналу та ін.

Економічний устрій визначається типом виробничих відносин, і насамперед, характером власності на засоби виробництва. Оскільки у всіх постсоціалістичних країнах переважала державна власність, то новий устрій може формуватися лише шляхом роздержавлення економічної власності, внаслідок чого утворюються різні економічні устрої. Такі устрої – це особливі типи виробничих відносин і форм господарювання, матеріальною основою (речовим змістом) який є певний рівень розвитку продуктивних сил, що разом із суспільною формою підпорядковуються відповідним типам економічних законів.

Основними устроями у постсоціалістичних країнах є: 1) державний; 2) капіталістичний; 3) колективний трудовий; 4) дрібнотоварний.

Дрібнотоварний устрій представлений індивідуальними (сімейними) господарствами, що базуються на особистій праці господаря і членів його сім’ї.

Найбільшого поширення дрібнотоварний устрій набув у сільському господарстві, роздрібній торгівлі.

Капіталістичний уклад представлений у більшості постсоціалістичних країн приватнокапіталістичними та колективними капіталістичними підприємствами у формі акціонерних компаній В Україні його матеріальною основою є технологічний спосіб виробництва, що базується, здебільшого, на машинній праці, але фізично зношених засобів праці на 70% і морально застарілих на 95%.

Колективний трудовий устрій представлений в Україні та деяких інших країнах викупленими трудовими колективами підприємствами, кооперативами, в яких нема найманої праці або вона займає незначну частку. Цей устрій є найпрогресивнішим, бо в ньому досягається єдність колективної праці та колективної власності на основі технологічного способу виробництва, що базується, переважно, на машинній праці.

Державний устрій у постсоціалістичних країнах вже не є домінуючим. Його розвиток може набувати різного спрямування – здебільшого, соціалістичного, в основному – капіталістичного, відповідати загальнонаціональним інтересам, поєднувати у різній комбінації ці три напрями, що безпосередньо залежить від типу політичної влади, особливостей господарського механізму. Його розвиток в Україні має, здебільшого, прокапіталістичний характер.

Якщо розглядати характер трансформаційних процесів у постсоціалістичних країнах у контексті розглянутих вище моделей, то у Польщі, яку також часто розглядають як позитивний приклад впровадження концепції “шокової терапії”, економічне зростання, в основному, було забезпечене одержанням значних інвестицій (понад 6 млрд. дол. США) і списанням зовнішнього боргу (33 млрд. дол.), а сам період “шокової терапії” тривав короткий час. Крім того, тут більш сприятливими були вихідні умови реформ: понад 80% орних земель перебували у приватній власності. Однак у країні різко зросло безробіття, дефіцит торгового балансу у 1998 р. становив майже 18 млрд. дол. США, внаслідок подальшої приватизації сільського господарства останнє зазнало глибокої кризи.

У Китаї процес реформування почався з сільського господарства, легкої та харчової промисловості, а також передових наукомістких галузей. При цьому середньорічні темпи приросту ВВП за період 1979 –1999 рр. становили майже 10%. Водночас було створено близько 400 тис. Спільних підприємств, у яких державі спочатку належав лише контрольний пакет акцій, а через 10 років вона (держава) ставала їх повним власником.

Градуалістська та інституціональна концепції реформ реалізувались також в Угорщині, Чехії та деяких інших країнах. Країни колишнього СРСР, які не дотримувалися рекомендацій МВФ у здійсненні реформ, стали на шлях швидкого економічного зростання. Позитивною стороною реформ в Угорщині, Словенії та Чехословаччині є, по-перше, те, що частка бюджетних асигнувань у ВВП не тільки не зменшилась, а навіть зростала в окремі періоди.

По-друге, в цих країнах збереглася на старому рівні частка витрат на освіту у ВВП. У інших країнах, у т.ч. в Україні, вона суттєво скоротилася.

По-третє, лише незначною мірою посилилась диференціація в доходах 10% найбідніших і найбагатших верств населення.

По-четверте, в цих країнах (Угорщині, Словенії, Польщі) темпи приватизації не були дуже високими і супроводжувались якісними змінами різних інститутів. В Україні процес роздержавлення і приватизації відбувався, переважно, в інтересах кланово-номенклатурної еліти.

По-п’яте, уряди Угорщини, Словенії, а також Чехії намагалися не допустити суттєвого зниження життєвого рівня населення.

По-шосте, в цих кранах створювався сприятливий інвестиційний клімат, чого не можна сказати про Україну.