Лікування ренальної артеріальної гіпертензії

Послідовність вибору гіпотензивних препаратів в лікування ниркової гіпертензії складають: інгібітори АПФ або блокатори рецепторів до ангіотензину 11, діуретики, дилтіазем, селективні бета-блокатори третьої генерації, інші препарати.

Інгібітори ангіотензинпереутворюючого ферменту (ІАПФ), на сьогоднішній день є препаратами першого-другого ряду вибору в лікуванні ниркової гіпертензії. Початок дії окремих інгібіторів АПФ, наприклад каптоприлу, виявляється вже через 30 хвилин, а при сублінгвальному прийомі через 10 хвилин, що дозволяє використовувати його для надання екстреної допомоги. Але слід зауважити, що каптоприл не використовується у нефрологічних хворих для планової терапії. У інших препаратів гіпотензивний ефект спостерігається через 2-6 годин.

Інгібітори АПФ доцільно комбінувати з антагоністами кальцію і рецепторів до ангіотензину (при діабеті, подагрі, підвищенні рівня ліпідів плазми крові), із бета-адреноблокаторами (за наявності ішемічної хвороби серця, гіпертрофії лівого шлуночка, гіпокаліємії і гіпомагніємії), тіазидними діуретиками (особливо при супутній бронхіальній астмі і бронхообструктивних станах).

Існують комбіновані препарати ІАПФ, наприклад, періндоприл+індапамід (ноліпрел), трандолаприл+ерапаміл(Тарка), амлодіпин+беназепри (Лотрелл). Комбіновані препарати не рекомендують для стартової терапії гіпертензії.

Серед всіх кальцієвих блокаторів лише дилтіазем (діакордин)є препаратом вибору для тривалої терапії ниркової гіпертензії. Кальцієві антагоністи лишаються препаратами першого ряду вибору при кінцевій стадії ниркових захворювань. Сучасна нефрологія віддає перевагу недигідропіридиновим препаратам, які мають менше побічних дій при тривалій терапії. Дилтіазем і дилтіазем-ретард (90-420 мг в одній таблетці) можуть провокувати кровотечу, що нівелюється за навності гіперкоагуляції у більшості нефрологічних хворих.

Діуретики тіазидні похідні: бензотіазид (12,5-50 мг/добу), бендрофлуметазид (2,5-5 мг/добу), хлортіазид (250-500 мг/добу), гідрохлортіазид і гідрофлуметазид (12,5-50 мг/добу), метиклотіазид (2,5-5 мг/кг), політіазид (1-4 мг/добу), трихлорметіазид (1-4 мг/добу), циклотіазид (1-2 мг/добу); сульфаніламідні деривати: хлорталидон (12,5-50 мг/добу), індапамід (2,5-5 мг/добу), квінетазон (25-100 мг/добу), клопамід (10-60 мг/добу), метолазон (1-5 мг/добу), хінетазон (50-100 мг/добу); петльові діуретики: буметанід (0,5-10 мг/добу), етакринова кислота (25-200 мг/добу), фуросемід (10-600 мг/добу), торасемід (2,5-5 мг/добу); калійзберігаючі: амілорид (5-10 мг/добу), спіронолактон (25-400 мг/добу), тріамтерен (50-100 мг/добу), еплеренон.

Вазодилятатори прямої дії представляють групу гіпотензивних препаратів, що звичайно застосовують у разі потреби невідкладного зниження діастолічного тиску. Серед них розрізняють артеріолярні вазодилятатори: гідралазин (30-300 мг/добу в 2-4 прийоми), здатний при тривалому застосуванні викликати в 10% хворих розвиток вовчакового синдрому, міноксидил (5-100 мг/добу в 2 прийоми) і діазоксид (1-3 мг/кг на введення); артеріолярно-венулярні: нітропрусид натрію (0,5-3 мкг/кг/хв.) і венулярні: нітрогліцерин (5-10 мкг/хв.), ізосорбіду динітрат, гліцеролнітрат. Вважають, що артеріальні вазодилятатори не ефективні в комбінації з інгібіторами АПФ у лікуванні злоякісної гіпертензії.

Лікування реноваскулярної гіпертензії припускає три можливих напрямки: консервативна терапія, перкутанна транслюмінальна ангіопластика і хірургічна корекція. Ангіопластика найбільше ефективна при фібромускулярній дисплазії й атеромах. Хірургічне лікування є методом вибору і проводиться у відділенні судинної хірургії. Показаннями для проведення хірургічного лікування є стани, що не корегуються консервативними методами і створюють загрозу для розвитку хронічної ниркової недостатності. Частіше це спостерігається при фібромускулярній дисплазії, аневризмі ниркових судин, рідше - при атеросклерозі. При розвитку хронічної ниркової недостатності застосовується хронічний діаліз, двобічна нефректомія, трансплантація нирки.