Молоде покоління сучасної України.

Дуже важливою проблемою для кожного суспільства є питання про те, чи зуміє воно утримати у полі свого соціо-культурного притягання найбільш мобільну групу, якою є молодь, а чи ця група перетвориться у „компрадорську”, яка більше прагне до чужих культур, аніж до своєї власної. Проблема молоді постає особливо гостро тому, що це покоління найменше інтегроване в социальні зв’язки, виявляє найменше стійкості у поглядах і поведінці. Загострюється проблема молоді, зазвичай, у кризові періоди у розвитку суспільства.

Якими ж є причини складного становища молоді? Основні з них пов’язані з проблемами «життєвого старту»: з рівнем матеріального забезпечення і соціальної захищеності, з можливістю здобуття освіти, початком трудової діяльності, утворення і забезпечення сім’ї, професійним ростом, кар’єрою. Середня заробітна платня молодих є майже вдвічі нижчою, ніж середня в Україні. Дуже мала стипендія у студентів. Нинішня система освіти не гарантує свободу вибору і можливості соціального авансування молодих людей. Сьогодні розподіл молоді в системі освіти є жорстко соціально детермінований. А перехід до платної освіти ще жорсткіше визначить цей процес.

Недостатня матеріальна забезпеченість, відсутність житла, вимушене використання матеріальної допомоги батьків нерідко формують у деякої частини молодих людей соціальний інфантилізм. Праця перестає займати найважливіше місце у структурі життєвих цінностей молоді, посилюються споживацькі настрої. Разом з цим, у виробничій сфері загострюється проблема безробіття. У віковій категорії до 18 років і 18—24 роки вона є у декілька разів вищою, ніж у інших вікових групах. Негативно впливає на становлення особистості і невідповідність отриманої освіти змісту роботи, яку суспільство може надати сьогодні молодій людині. Це призводить до падіння престижу багатьох важливих для суспільства професій, до знецінення освіти.

Безумовно, нинішнє молоде покоління не є чимось цілісним з точки зору політичних та ідеологічних установок. Різні групи молоді орієнтовані на різні суспільні ідеали і цінності, як це є й з іншими соціальними групами. Однак нинішній етап життя суспільства, який характеризується руйнування старих суспільних відносин і переходом до нових, відмовою від колишніх стереотипів, етичних норм особливо впливає на найменш інтегровані групи суспільства, зокрема на молодь. Тому в молодіжному порівняно частіше молодіжна субкультура набуває рис контркультури зі специфічною системою ціннісного ставлення до праці, споживання, способу життя, проведення вільного часу.

Вікова диференціація суспільства стає тим глибшою, чим більш закритими і недоступними для молоді є провідні соціальні інститути — політичні, культурні, а також – чим менш ефективними є дії сім’ї і школи, як агентів соціалізації.

В молодіжному середовищі України частішають вияви девіантної поведінки - вчинків, що не відповідають усталеним у суспільстві нормам, зразкам поведінки. Найбільш небезпечними різновидами девиантної поведінки є карні злочини, пияцтво, наркоманія. Аналіз ступеня поширення різних видів девіантної поведінки показав, що у молодіжному середовищі дуже гостро постали проблеми пияцтва, кримінальних правопорушень, наркоманії, токсикоманії, хуліганства, насильства над особистістю підлітка, проституція. Як показали результати дослідження А. Рубанова, основною причиною поширення девіацій стала криза ціннісних орієнтацій молоді, породжена економічним занепадом і дестабілізацією суспільного життя. Своєрідний ціннісний вакуум у свідомості молодих людей особливо наочно виявляється у тому, що більшість з них вважає своє життя марним, непотрібним іншим (50,6%), безперспективним (54,8%), безцільним (68,7%), нецікавим (61,3%), роз'єднаним (68,7%). Виявляється, що негативні наслідки цих деформацій мають істотніший вплив на поведінку підлітків, ніж низький матеріальний рівень життя. На економічні правопорушення підлітків частіше штовхає не бідність сама по собі. Визначальну роль відіграє дія механізму відносної депривації, тобто відчуття ущемлення свого матеріального становища порівняно зі становищем інших людей. Згідно оцінки самих молодих людей, домінуючими факторами девіантної поводінки молоді у сучасних умовах є наступні:

- заздрість, агресивність;

- прагнення гострих відчуттів;

- конфлікти з батьками;

- надлишок вільного часу і його погана організація;

- насильство у самому підлітковому середовищі.

Ця ієрархія чинників девіації істотно розбігається з переважаючими нині уявленнями, згідно з якими девіантність поведінки підлітків зумовлена головним чином бідністю, поганими прикладами, конфліктами із учителями і т. ін.

Негативізм частини молоді є тимчасовим явищем і процес усунення соціальних деформацій супроводжуватиметься усуненням асоціальних явищ із молодіжного середовища. Відхід від надмірної заідеологізованості старої системи соціалізації молоді, подолання розриву між теорією і практикою – ось найважливіші завдання, що постали перед нашим суспільством. Але, разом з тим, ми повинні не допускати девальвації, плекати у молодіжному середовищі такі вічні вартості, як сумлінна творча праця, колективізм, демократія, свобода, справедливість.

 

Література:

1. Волков Ю., Мостовая И. Социология. – М., 1998.

2. Гідденс Ентоні. Соціологія.– К., 1999.

3. Головенько В. А. Український молодіжний рух у ХХ ст. (історико-політологічний аналіз основних періодів). – К., 1997.

4. Иконникова С. Н. Социология о молодежи. – Л. 1985.

5. Кравченко А. И. Социология. – Екатеринбург, 1998.

6. Кон И.С. Социология личности. М., 1997.

7. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М.: Мысль, 1977.

8. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії. – К. 1999.

9. Майерс Д. Социальная психология. СПб., 1997.

10. Московичи С. Век толп. – М., 1998.

11. Рубанов А. Социологический бюллетень "Зеркало", № 2, 1998. // http://sociology.extrim.ru

12. Смелзер Н. Социология. – М., 1994.

13. Общая социология: Учебное пособие/ Под общ. ред. проф. Эфендиева. – М., 2000.

14. Сорокин П. А. Человек, цивилизация, личность. М., 1991.

15. Харчев А.Г. Социология воспитания. М., 1990.

16. Харчев А.Г., Алексеева В.Г. Образ жизни, мораль, воспитание. М., 1977.

17. Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. Конспект. Вип. 1-6. – Львів, 1996.

18. Goodman N. Introduktion to Sociology. – New York, 1992.

 

Контрольні питання:

1. Що вивчає соціологія молоді?

2. До яких галузей соціологічного знання належить соціологія молоді:

а) до загальних теорій соціології;

б) до спеціальних соціологічних теорій;

в) до галузевих соціологічних теорій;

г) до емпіричних соціологічних досліджень?

3. Перелічіть основні завдання соціології молоді.

4. Як ви розумієте поняття "молодь - об'єкт суспільних впливів і суб'єкт суспільного розвитку”?

5. Що таке молодіжна свідомість, які елементи входять до її складу?

6. Чи можна розглядати молодь як маргінальну соціальну групу?

7. Як Ви оцінюєте таке явище як молодіжний максималізм?

8. Яке самовизначення молоді Ви вважаєте пріоритетним?

9. Назвіть проблеми молоді, які є спільними для України і країн Заходу.

10. Які Ви знаєте причини конфлікту поколінь?

11. Чи можна буде уникнути конфлікту поколінь в майбутньому?

12. Чи вважаєте Ви істинним твердженням про аполітичність сучасної молоді?

13. Назвіть характерні риси студентської молоді.

14. Перелічіть основні проблеми сучасної молоді в Україні.

15. Назвіть найхарактерніші риси молодіжної субкультури.

16. Що таке молодіжна політика держави?

17. Чи виправданим, на ваш погляд, є патерналістський підхід до молоді з боку держави?

18. Охарактеризуйте основні етапи розвитку вітчизняної соціології молоді.

19. Розробкою яких проблем соціології молоді займаються вітчизняні соціологи?

20. Чим пояснюється нерозвиненість радянської соціології молоді?

 

ЕКОНОМІЧНА СОЦІОЛОГІЯ

Основні передумови господарської поведінки людини:

1. Людина незалежна. Це атомізований індивід, який приймає самостійні рішення, виходячи з особистих пріоритетів.
2. Людина егоїстична. Вона насамперед піклується про свої інтереси і максимізацію власної користі.
3. Людина раціональна. Вона послідовно домагається поставленої мети і прораховує витрати тих чи інших засобів її досягнення.
4. Людина інформована. Вона не лише добре знає власні потреби, але й володіє достатньою інформацією щодо їх досягнення.

Класичний етап. Фігура „економічної людини”, цього „компетентного егоїста”, якого „невидима рука” веде до особистого і суспільного блага, вперше постає у працях англійської і французької політекономії в кінці ХVІІІ ст. Родоначальником покладених у її основу ідей вважається „великий шотландець” Адам Сміт (1723-1790). Людина у його „Багатстві народів” – це автономний індивід, який керується двома природними мотивами – власною користю і схильністю до обміну.

Важливу роль для становлення homo economicus відіграв радикальний утилітаризм Дж.Бентама (1748-1832) – послідовного проповідника гедоністичних принципів. У його „моральній арифметиці” у основу всіх дій людини покладено принцип користі, який означає досягнення найбільшого задоволення і намагання всіляко уникати страждання.

Натхненні ідеями А.Сміта, класична політична економія намагається раціоналізувати розуміння господарського життя. Виведення загальних принципів, а не у описуванні всього багатства господарського життя ставить своїм завданням Ж.Б.Сей, який забезпечив перемогу смітівського вчення у Франції. У англійського пастора Т.Мальтуса ці загальні принципи набувають статус природного закону – сумно відомого закону про народонаселення. А з появою творця техніки економічного аналізу Д.Рікардо (1772-1834) встановленя об’єктивних економічних законів перетворюється на загальний принцип дослідження. Правда, існуютьс відступи. Дж. С. Міль (1806-1873) розмежовує закони виробництва і закони розподілу, розцінюючи перші як закони природи і представляючи другі як продукт суспільного устрою.

Строюючи свій канон „економічної людини” К.Маркс (1818-1883) істотно запозичує економічний детермінізм Д.Рікардо і утилітаристські принципи Дж.Бентама. Індивіду доводиться відступити на другий план, а на перший виступають виробничі відносини.

Практично всі класики політичної економії порушують питання моральної філософії. Реалізація утилітаристського принципу повязується вченим не з відокремленням людини від тваринного світу, вона містить сподівання на досить розвинену у розумовому і моральному аспекті людину і передбачає благородство характерів.

Неокласичний етап. „ Марждіналістська революція” 1870-1880 рр. наповнена пафосом очищення економічної теорії від політичних і моральних принципів. Маржджиналісти зміщують фокус у площину споживчого вибору, людина постає у них максимізатором корисності. У основі людської поведінки лежить не настільки егоїзм, наскільки економічна раціональність. Індивід не лише обраховує корисність своїх дій, але й оптимізує свої дії. „Нормальна людина” набуває рис професора економіки. Корисність уявляється марджиналістам як функція.

У межах марджиналізму окремо від математичного напряму (У.Джевонс, Л.Вальрас, В.Парето) пербуває суб’єкктивістський напрям на чолі з лідером австрійської школи К.Менгером (1840-1921) і його послідовниками Е.Бем-Баверком і Ф.Візером. Менгерівською людиною рухає ідея – намагання якнайповніше задовольнити свої потреби. Воно закладене в самій природі людини і не потребує підтримки закону чи сили примусу, є вільним від будь-якого суспільного інтересу. Нові економічні інститути, за Менгіром, виникають внаслідок розуміння частиною підприємців вигідності якихось господарських форм. Інші імітують їхні успішні дії, котрі підкріплюються згодом силами звички і закону. Представники австрійської школи впроваджують принцип методологічного індивідуалізму. Крім того, людина, за їхнім розумінням, не є „моментальним оптимізатором”, і не є вільною від помилок.

Спроба синтезу марждиналістського і соціологічного підходів здійснюється А,Маршаллом (1842-1924), котрий намагається запровадити в економічну теорію „людину з плоті і крові”. Але прагнення до точності змушує людину відбирати найбільш стійкі і доступні вимірюванню у грошовому еквіваленті форми поведінки.

Етап професійної зрілості.

Внаслідок „кейнсіанської революції” добудовуються поверхи макроекономічної теорії.

При цьому Дж. Кейнс (1883-1946) хоча й не відмовляється від методологічного індивідуалізму, однак загалом ослаблює цю передумову. Він відзначає, що індивідуальна раціональна дія не завжди спричинює відповідний результат на соціальному рівні і що існує над індивідуальна раціональність.

Альтернативний напрям представлений новою австрійською школою (Л.Мізес (1889-1972), Ф.Хайєк (1899-1992)). Якщо згідно з уявленнями Дж.Кейнса людина ще хоч якоюсь мірою вільна від утилітаризму – спроможна обмежити свій егоїзм, ставити моральні проблеми, то людина у Ф.Хайєка просто слідує традиції і „пристосовується до невідомого”. Конкуренція здійснює відбір раціональних і ірраціональних правил поведінки, частина з яких закріплюється у традиціях. Ф.Хайєк дотримується еволюційного лібералізму. Його загальний порядок не є продуктом людського розуму, він виникає спонтанно – в результаті багатьох приватних рішень індивідів, які використовують доступне ім. „розсіяне знання”.

Ще К.Менгер ставив під сумнів непогрішність „економічної людини”, яка нерідко сприймає уявні блага за дійсні, і спроббував ввести в дії людини фактор часу. Продовжуючи цю лінію, Ф.Хайек критикує вкорінену концепцію рівноваги, котра випливає з дій однієї людини, яка має план і не відхиляється від цього плану. Труднощі, на його думку розпочинаютьс з появою декількох незалежних індивідів. Їхні очікування можуть вступати у взаємний конфлікт. До того ж у разі зміни планів одного суб’єкта – рівновага порушується. Закономірно виникає питання про роль соціальних інститутів як стійких комплексів регулятивних правил, норм і установок в набутті і розподілі знань між індивідами.

У І половині ХХ ст. розвивалася і більш радикальна альтернатива неокласичному напрямку уособлювана „старим” інституалізмом. Перші американські інституалісти (Т.Веблеен, У.Митчел, Дж.Коммонс) відмовлялися від атомістичного підходу до людини на користь органіцизму. Інститути оголошуються самостійним предметом вивчення. Людина „старої” інституційної школи слідує не лише інтересу, але й звичці, її пріоритети змінюються з бігом часу, вона спроможна об’єднуватися у групи і спроможна вступати в конфлікти з приводу владних повноважень.

Привертає увагу фігура Дж.Коммонса (1862-1945). Він виходить з примату колективної дії, визначає соціальні інститути як „колективну дію, контролюючу індивідуальну дію” і розробляє концепцію контрактної економіки, побудованої на договірних відносинах організованих груп тиску – корпорацій, профспілок і політичних партій.

У Німеччині неокласика також святкує перемогу. Її лідер В.Ойкен (1891-1950) виступає за поєднання теоретичної однорідності з принципом історизму. Людина постає у нього у вигляді цілої галереї типів відповідно до різних „господарських порядків”. Формула кожного типу складається з обмеженого числа фіксованих принципів:

 

· Об’єктивне чи суб’єктивне слідування економічному принципу;

· Стійкість чи мінливість рівня потреб;

· Слідування принципу максимізації прибутків;

· Довготерміновість планів.

· Сила традиційних зв’язків.

На думку Г.Саймона (1916) людина поводить себе цілком раціонально, але її інтелект і обчислювальні можливості часто обмежені. Часто людина не знаходить оптимального рішення, і зупиняється на якомусь придатному варіанті. Вчений переконаний, що люди діють „обмежено раціонально”.

Етап кризи і експансії.

Теорії раціонального вибору. Сутність будь-якої теорії раціонального вибору випливає з такої тези: серд можливих альтернатив дії людина вибирає ту дію, яка відповідно до її очікувань, найкращим чином відповідає її інтересам за умови заданості її особистих пріоритетів і обмежень зовнішнього середовища.

Чиказька школа. Г.Беккер (1930), Дж.Стіглер (1911). Поширюють концепцію накопичення капіталу на трудову і споживчу поведінку людини. Постулюється твердження про постійність смаків у часі і їх однотипність для різних індивідів і груп. Теоретики Чиказької школи не вважають, що людина володіє всією повнотою інформації, однак це не перешкоджає раціональності її дії. Навпаки економна трата ресурсів на якийcь оптимальний обсяг інформації і нехтування інформаційними надлишками стають важливим елементом раціональності.

Загальна формула поведінки, за Г.Беккером, є такою: „ Учасники максимізують користь при стабільному наборі пріоритетів і накопичують оптимальні обсяги інформації і інших ресурсів на багатьох різноманітних ринках. А всі зміни у поведінці пояснюються змінами цін і доходів. При цьому зовсім не вимагається, щоб агенти усвідомлювали намагання максимізувати користь чи вербалізувати стереотипи поведінки.

Ще один різновид теорії раціонального вибору – теорія ігр, котра відходить від атомістичної передумови поведінки людини, звертаючи увагу на взаємо обумовленість індивідуальних рішень і залежність винагород від поведінки інших агентів. При чому, демонструється, що раціональне слідування всіх учасників індивідуальному інтересу спричинює наслідки гірші для кожного з них. Теорія ігр експериментальним шляхом намагається відповісти на принципове питання: „За яких умов виникає кооперація в світі егоїстів за відсутності централізованої влади”.

Інший напрям розвивався представниками вірджінської школи (Дж.Бьюкенен, В.Ванберг, Дж.Таллок), котрі намагаються перосмислити теорію раціонального вибору з позицій нормативного індивідуалізму. Людина діє, слідуючи готовим правилам, засвоєним в результаті адаптативного навчання на основі попереднього досвіду. Замість того, щоб калькулювати вигоди, індивід здійснює вибір на іншому рівні – між правилами поведінки. При чому цей вибір цілком раціональний, оскільки відповідає його довготерміновим інтересам. В результаті ми підходимо до поняття раціональної моралі, і репутація стає ще одним з різновидів людського капіталу.

Лідер вірджінської школи Дж.Бьюкенен впевнений, що методи аналізу ринкової поведінки можна застосовувати до будь-якої сфери діяльності, тому числі і політики, оскільки скрізь люди керуються одними й тими ж мотивами. Так, зокрема в політиці людьми рухають зовсім не альтруїстичні чи моральні схильності, а досягнення політичної згоди відбувається аналогічно до вільної торгівлі на ринку.

Теорія соціального вибору. Теоретики соціального вибору активно запроваджують в економічну теорію етичні засади. Погляди, які обмежують мораль в економіці рамками власної вигоди, вони різко відкидають як примітивні. Однак значення етичних мотивів вони не схильні перебільшувати. Порівняно з інтересом альтруїзм в економіці – досить дефіцитний ресурс, досить хитка опора.

Факторами формування таких спільностей як сім’я, клас чи організація є прихильність і дія соціальних норм.

М.Олсон по-своєму вирішує проблему забезпечення суспільних благ як продукту суспільної колективної дії. У традиційній економічній теорії організація є продуктом спонтанної дії індивідів. Однак раціонально діючий індивід не зацікавлений особисто приймати участі у діяльності великих груп. Де наявність чи відсутність особистого вкладу не змінює кардинально ситуації. Навіть потребуючи колективне благо, він схильний економити ресурси і „проїхати” за рахунок інших. Проблема „безбілетника” є справжнім каменем спотикання для виробництва соціальних благ, при чому вона не породжується нестачею когнітивних здібностей, не помилковими розрахунками чи відсутністю інформації, а навпаки винятково раціональними установками індивідів. Виникає необхідність у примусі і наявності особливих вибіркових стимулів як невід’ємних елементів будь-якої достатньо великої організації. Таким чином, якщо теорія ігр, показує як формується довір’я на ринку, то теорія колективної дії розкриває механізм формування організацій.

Нова інституційна економіка. Її засновником вважається Р.Коуз, роботи котрого почали публікуватися ще в 30-і роки, однак знайшли визнання лише в 70-х.

„Нові інституціоналісти” намагаються розширити можливості мікроекономіки за рахунок звернення до аналізу економічних інститутів. За визначенням одного з лідерів цього напряму Д.Норта, „інститути представляють собою правила гри у суспільстві чи, більш формально, обмеження, котрі оформляють взаємодію між людьми...Інститути зменшують невизначеність, структуруючи повсякденне життя”.

Теорія прав власності. У традиційному розумінні власність розглядається як абсолютне право на ресурси (засоби виробництва і робочу силу) у дусі Кодексу Наполеона. Теорія прав власності стверджує, що неправомірно ототожнювати власність з матеріальними об’єктами, вона представляє собою пучки прав на здійснення дій над цими об’єктами: використовувати їх, присвоювати отримуваний від них дохід, змінювати їх форму і місцезнаходження. Гловна теза – структура прав власності впливає на розподіл і використання ресурсів особливими і доступними пргозуванню способами.

Традиційна економічна теорія виходить з того, що, по-перше, суб’єкти володіють повною інформацією, по-друге, що витрати обміну, пов’язані з підготовкою, укладенням контрактів і забезпечення контролю за їх виконанням, дорівнюють нулю. Нова інституційна теорія запроваджує до обігу у якості ключового поняття трансакційні витрати, котрі складаються з затрат на пошук і придбання інформації, переговори і прийняття рішень, перевірку і забезпечення їх виконання. В новій інституційній економіці людина виступає як контрактор. Саме контрактні відносини стають ефективними засобами обміну „пучками” прав власності. А нові права власності виникають тоді, коли індивіди чи групи визнають вигідним змінити відносини і готові взяти на себе відповідні витрати. Розрахунки вартості, таким чином, ретранслюються у сферу відносин власності.

Контракти теж розглядаються по-різному. Теорія агентських відносин передбачає модель „принципал-агент”. Її сутність є такою: агент (виконавець) вибирає способи дії, котрі впливають на добробут обох сторін; принципал (менеджер, підприємець) контролює лише результати дії, котрі впливають на добробут обох сторін і до того неспроможний відокремити власний вклад агента від впливу зовнішнього середовища; за умов асиметричної інформації принципал намагається в результаті разових переговорів заключити повний контракт на весь термін роботи, котрий, як правило, незначний і після завершення котрого обидві сторони мають право розстатися.

Теорія трансакцінийних видатків звертає увагу на проблему виконання контракту. У Г.Саймона запозичується передумова обмеженої раціональності індивідів і вказується на важливу роль опортунізму в їхній поведінці, пов’язану з обманом, крадіжками, приховуванням чи спотворенням інформації. З таких умов неможливо передбачити у контракті всі можливі неув’язки. І замість короткотермінового класичного контракту як разового обміну правами між незнайомцями, укладається неповний контракт чи контракт-відношення, пов’язаний з довготерміновими діловими зв’язками, постійними контактами і періодичним узгодженням умов без звернення до суду та інших посередників. Багатоманітність контрактних відносин пояснюється специфічним характером внесків, мірою невизначеності і частотою трансакцій. Керівний принцип, за словами Уільямсона, гласить: „Організуй трансакції так, щоб економити на обмеженій раціональності, одночасно застерігаючи себе від опортунізму”.

Прихильники нової інституційної теорії притримуються позицій еволюційного раціоналізму. Вважається, що поява і розвиток інститутів є результатом їх спонтанної самоорганізації, яка випливає з інтересів раціональних суб’єктів. Ринок представляє собою набір інститутів, не всі з котрих підвищують його економічну ефективність. В кінцевому підсумку конкуренція здійснює природний відбір, зберігаючи інститути, найбільш ефективні у вирішенні економічних проблем. Д.Норт, однак, зазначає, що політичним системам властиво створювати неефективні права власності в інтересах можновладців.

Для Д.Норта також характерне підкреслення важливості неформальних норм. „Ми вважаємо, - пише він, - що все життя сучасного західного світу організована формальними законами і правами власності. Між тим навіть у найрозвиненіших економіках формальні правила складають незначну частину загальної сукупності обмежень, котрими зумовлюється наш вибір”.

Як же виглядає людина в новій інституційній теорії порівняно з традиційним марджиналізмом? Тут акцент робиться на діях індивідів на противагу діям фірм. Індивіди володіючи стійкими пріоритетами, максимізують корисність не лише у сфері споживчого вибору, але й у всіх своїх діях, включно з організацією підприємств. При цьому здатність індивідів набувати і освоювати інформацію обмежені. Крім того, вони схильні до опортуністичної поведінки.

Якщо класична політекономія ХІХ ст. Була теорією матеріального добробуту, а неокласична теорія перетворилася у теорію розподілу обмежених ресурсів, то сучасна економічна теорія все більше перетворюється у теорію раціонального прийняття рішень. Не випадково зміцнює свої позиції намагання ствердити економічний підхід у якості загально значимого пояснюючого підходу для всієї соціальної теорії, що у 70-х рр.. спричинила до появи „економічного імперіалізму” (Р.Саутер).

У переважній більшості згаданих вище теорій, при багатьох відступах від вихідної моделі, зберігається відданість усередненому підходу до людини, дії котрої задані сіткою без особистісних обмінних чи контрактних відносин.

Соціологічна людина.

Докласичний етап. Серйозними противниками ліберальних конструкцій класичної політичної економії на початку ХІХ ст. Були соціалісти А.Сен-Сімон, Р.Оуен, Ш.Фурьє, Л.Блан. Саме з їхніх вуст звучить пропозиція вивчати становище людей, а не абстрактні фактори виробництва. При цьому акцент переноситься з індивіда на суспільні класи. На думку соціалістів, людина володіє інстинктивним прагненням до загального інтересу, завдяки котрому лише можна досягнути особистого щастя. Приєднуючись до Ж.Сисмонді (1773-1842), соціалісти вважають неможливою спонтанну гармонию економічних інтересів. Людина, на їх думку, виступає продуктом руйнівного економічного середовища. Відповідно змінити людину можна лише змінивши це середовище.

Відособлено на даному етапі стоіть лише фігура німецького економіста Ф.Ліста, який протиставляє „космополітичній економічній теорії А.Сміта і Ж,Б, Сея свою національну систему політичної економії. В ролі самостійного суб’єкта у нього виступає нація, яка підкоряє собі дії індивідів. Якщо обособлений індивід керується особистою користю і схильністю до обміну, то цілі нації полягають у забезпеченні безпеки і розвитку її продуктивних сил.

Важливе місце серед критики ліберальної політичної економії належить німецькій історичній школі, кредо котрої можна описати так:

1. Історизм: господарське життя різних народів на різних етапах розвитку має свою специфіку.

2. Анти-індивідуалізм: особливим суб’єктом виступає народ з властивими йому моральними нормами, смаками, способом життя і навіть фізичними рисами; важлива складова природи людини визначається її належністю до специфічної історичної спільноти.

3. Анти-економізм: поклик у кожному явищі народного господарства бачити все народне життя у цілісності.

4. Емпіризм: народне господарство слід вивчати не на рівні загальних законів, а конкретно шляхом дослідження фактів, озброївшись статистичними інструментами.

5. Нормативізм: спроба утвердити політичну економію не як „природне вчення про людський егоїзм”, а як моральну науку.

Щодо критики класичної політекономії з німецькими істориками багато спільного у О. Конта. Він представляє соціологію як більш конкретну резюмуючи позитивну науку, яка довершує систему наук. Конт применшує значення економіки і політики порівняно з наукою та мораллю.

Класичний етап у соціології розпочинається працями К.Маркса. Р.Арон називав К.Маркса економістом, прагнучим бути соціологом”. Економічні закони, згідно з поглядами К.Маркса не універсальні, і людина виступає продуктом історичних умов, сукупністю всіх суспільних відносин. Місце індивідуальних егоїстів у нього посідають егоїсти колективні.

Жорстку критику політичної економії у стилі О.Конта на початку ХХ ст. Продовжує Е.Дюркгайм. Він здійснює критику у чотирьох напрямах:

· Заперечує економізм при поясненні соціальних явищ.

· Спростовує індивідуалістичні підходи економістів, стверджуючи, що людина значною мірою є продуктом колективних відносин.

· Критикує обмеженість утилітаристського підходу до людських мотивів.

· Відмовляється від психологізму, закликаючи причини тих чи інших соціальних фактів шукати у соціальних фактах.

Лінію німецьких істориків на рубежі століть продовжують представники молодої німецької школи. Її лідер Г.Шмоллер підкреслює, що народне господарство належить до світу культури і консолідується за допомогою спільності мови, звичаїв даного народу, ідей пануючих у даному середовищі. Г.Шмоллер вважає, що і лібералізм, і соціалізм надто наголошують на матеріальних інтересах, а не на щасті людини.

З когорти молодої німецької історичної школи вийшов В.Зомбарт (1863-1941). У своїй праці „Сучасний капіталізм” він характеризує господарську систему, якій характерний не лише певний рівень використовуваної техніки, але й певний господарський тип мислення. В.Зомбарт показує, як капіталістичний господарський уклад виростає „з надр західноєвропейської душі”, з фастівського духу – духу неспокою, підприємливості, які поєднуються з жадобою до наживи.

Значний вплив німецька історична школа мала і на М.Вебера. На відміну від Е,Дюркгайма, М.Вебер стоїть на засадах методологічного індивідуалізму.

Німецький соціолог Г.Зімель (1858-1918) у своїй „Філософії грошей” концентрує увагу на елементарних людських взаємодіях, котрі він розглядає як обмін. При чому суть останнього полягає не у переміщенні матеріальних благ, а у актах суб’єктивної взаємного оцінювання. За його словами, „обмін суть форма соціалізації”.

Гроші як квінтесенція всього економічного, водночас з інтелектом і законом, стають універсальним посередником у світі сучасної культури, об’єктивуючи і де персоніфікуючи суб’єктивні смисли, перетворюючи цілі у засоби, котрі піддаються калькуляції. На цій нейтральності грошей і інтелекту народжується економічний індивідуалізм і егоїзм, котрі тепер просто ототожнюються з раціональною поведінкою і на цій основі кристалізуються диференційовані життєві стилі. Таким чином, Г.Зімель підкреслює культурно-символічне значення економічних процесів.

Водночас з класиками економічної соціології слід згадати економістів нетрадиційних поглядів. Це – Т.Веблен і Й. Шумпетер. Найбільш відомий виклад інституційного підходу дається Т.Вебленом (1857-1929) на прикладі „праздного класу” (панівного класу власників) з властивими йому орієнтацією на підтримання особливого елітарного статусу і мотивами престижного споживання, котрі цілковито не вписуються у прямолінійно трактовану раціональність. Зараз широко відомим є так зв. ефект Веблена, котрий демонструє як мже зростати попит на споживчі товари за умови зростання їхньої ціни.

Нарешті Й.Шумпетер (1883-1950) закликає розглядати економічну соціологію як елемент економічної науки разом з економічною історією і статистикою.

Неокласичний етап. Зусилля спрямовані на синтез економіної теорії і соціології у 20-60 рр. ХХ ст. дають радше зворотній ефект.

Важливим джерело економічної соціології на даному етапі стає антропологія. Практично одночасно з „Дорогою до рабства” Ф.Хайєка зявляється „велика трансформація К.Поланьї (1886-1954). Поланьї показне історичну обмеженість системи конкурентних ринків, стверджуючи, що ринки у більшості примітивних і середньовічних суспільств відігрють лише допоміжну роль і розвиваються великою мірою неринковими методами (передусім за сприяння держави). Ринковий обмін і товарне господарство, на його думку, загалом регулюється багатьма засобами: відносинами взаємності, пов’язаними з підтримкою соціального становища, з насильницьким і адміністративним розподілом, патерналістськими відносинами і лише насамкінець егоїстичними інтересами і прагненням до отримання прибутків.