Український романтизм як явище європейської культури.

 

Епоху романтизму часто називають епохою «пробудження народів». І справді, демократизація суспільства, зростання національної самосвідомості було тісно пов’язано з пробудженням інтересу до власної мови, історії, народних традицій, побуту і фольклору. Велика французька революція, Вітчизняна війна 1812 р. в Росії, Польське повстання 1830 р. стали причиною посилення уваги передової громадськості до ролі і значенню народних мас у всесвітній історії. Ці настрої яскраво відбилося в повісті Т. Шевченко «Близ-нецы»: «Наконец, разрешился от бремени своими чудовищами-чадами страшный 12 год. Как жертва всесожжения, вспыхнула святая белокаменная, и из конца в конец по всему царству раздался клич, чтобы выходили и стар и млад заливать вражескою кровью великий пожар московский. Достиг этот судорожный клич и до пределов нашей мирной Украины. Зашевелилася она, моя родная маты: зашевелилося охочекомонное и охочепешее ополчение малороссийское. Не выдержал мой юноша, разбил псалтырь и гусли. Бежал и в городе Пирятине записался в полк под начало пирятинского полковника Николая Свички» [14]. Отже, визначальними для українського романтизму були ідеалізм, культ почуттів, звернення до народ-ності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю. Він супро-воджувався посиленим вивчанням історичного минулого та його ідеалі-зацією. Романтизм призвів до постання нових літературних жанрів – балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм. Термінологія має бути з’ясована студентами самостійно.

В той же час необхідно пам’ятати, що українська культура мала свої регіональні особливості. Культурні процеси на території «Великої України», яка знаходилася у межах Російської імперії, були відмінні від тих, що відбувалися в Галичини і Закарпатті, або Карпатській Русі.

До складу «Великої України» входили Лівобережжя, або Гетьман-щина, Слобідська Україна, Правобережжя, приєднане у 1793 р. а також освоєні та заселені на той час землі Новоросії та Війська Запорозького. Ця територія складала вісім губерній: Гетьманщина – Чернігівську й Полтавську губернії, Слобожанщина – Харківську, Новоросія – Катеринославську й Херсонську, Правобережжя – Київську, Волинську й Подільську. До України етнографічно умовно можна віднести й північну частину Таврійської губер-нії. Ці губернії мали такий же адміністративно-судовий устрій, як і інші губернії Росії й підпорядковувалися загальноросійським законам і правилам, крім деяких відмінностей – на територіях, що були коли в складі Великого Князівства Литовського (Чернігівська й Полтавська), залишалися в силі деякі норми «Литовського Статуту». Там українці, будучи частиною імперського народу, брали активну участь у формуванні державних і культурних цін-ностей[15]. Вони обіймали вищі державні посади, були творцями і співучас-никами громадських і культурних ініціатив. В той же час, перебуваючи в складі Речі Посполитої, Австро-Угорщини, а згодом і Нової Польщі, україн-ці, як і православне населення країни, були позбавлені таких можливостей. Вони терпіли утиски в галузі громадянських прав, релігійних відносин і культури. А тому не могли розраховувати на провідні місця у державно-культурному житті цих країн.

Друга половина XVII – перша половина XVIII ст. були часом еконо-мічного та культурного занепаду Галичини, спричиненого постійними війна-ми, слабкістю центральної влади Речі Посполитої. Внаслідок першого поділу Польщі (1772) Галичину включили до складу володінь Габсбургів. Тут було створено окрему провінцію – «Королівство Галичини і Лодимерії» (Königreich Galizien und Lodomerien), до якої увійшли не тільки українські етнічні землі (Східна Галичина), а й південна частина Польщі з містом Краковом (Західна Галичина). Для господарського та культурного піднесення краю уряд провів ряд реформ: зробив спробу ліквідації кріпацтва і пом’якшення панщини, запровадження нового судочинства, утворення ряду навчальних закладів для українського населення, відновлення Львівського університету (1784) та Галицької греко-католицької митрополії (1808). Однак фактична влада повністю залишалася у польських аристократів. За свідченням Енциклопедичного словника Брокгауза та Ефрона, «многовековое польское господство довело этот край до полного разорения. В особенности страдала восточная часть Галиции, населенная русским (малорусским) племенем. Русское дворянство давно уже было здесь ополячено, хотя в домашнем быту употребляло ещё народный язык; мало-помалу подчинилось польской культуре и русское купечество, и высшее духовенство. Остались верны своей народности только мелкие ремесленники, крестьяне и низшее духовенство («попы и хлопы»). Русской интеллигенции не было в Галиции; не было ни высших, ни средних учебных заведений»[16].

Однак, погляди на проблему з боку українських політичних діячів того часу були різні. Якщо голова Центральної Ради, якого, не відомо з яких причин, називають першим президентом України, М. Грушевський, який у 1894 р. переїхав з Києва до Львова, стверджував, що Галичина була передовою частиною українського народу, яка давно обігнала бідну російсь-ку Україну, що й досі Галичини йшла, а Україна стояла, або йшла за Гали-чиною[17], то гетьман України П. Скоропадський у 1918 р., у в своїх мемуарах писав про галичан так: «… К сожалению, их культура из-за исторических причин слишком разнится от нашей. Затем, среди них много узких фанатиков, в особенности в смысле исповедывания идеи ненависти к России… Для них неважно, что Украина без Великороссии задохнется, что её промышленность никогда не разовьется, что она будет всецело в руках иностранцев, что роль их Украины – быть населенной каким-то прозябающим селянством»[18].

Фактом великого культурного значення епохи романтизму стала поява фундаментальних історичних праць з української історії. Це дослідницькі роботи представників козацько-старшинської верхівки, відомі під назвою «старшинські літописи», що з’явилися у XVIII cт. Їх авторами були Г. Граб’янка, С. Величко, П. Симоновський, Д. Бантиш-Каменський, О. Рігель-ман та ін.

В творі «Действия презельной и от начала поляков крвавшей небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана Запорожского, с поляки» Григорій Граб’янка (р.н. невід. – бл. 1738) описав події історії України з най-давніших часів до 1709 р., високо оцінив роль Б. Хмельницького і акт воз’єднання з Росією, відстоюючи ідею права старшини на панівне станови-ще в економічному і політичному житті Лівобережжя.

Самуіл Вели́чко (1670–бл. 1728) використовуючи порівняно широке коло українських і іноземних джерел, в роботі «Летопись событий в Юго-Западной России в. XVII в.» (тт. 1–4, 1848–1864) викладає історію України у зв’язку з історією Росії, Польщі, Молдавії: «О обидах, утісненіях, і розо-реніях, малоросіянам, от поляков творимих; за якого короля і як давно онії начашася; чрез колико і до якого короля продолжишася. О Русі, послі розоренія Батиєва розплодившойся, і о козаках, з неї уродившихся і нижче порогов Дніпрових жительствовати наченших, і о гетьманах їх. О привілеях давніх королевських приватних і публічних, у малоросіянов бувших, і одобраню чрез Хмельницького у Барабаша привілеїв королевських, малоро-сіянам же полезних; также о Хмельницьком, з яких причин уєхал до Січі Запорозькой, і по фортельной листовной до поляков кореспонденції, абіє поднесл і воєнноє на них же поляков оружіє, літопис козацький». Він негативно відносився до народних мас і їх боротьби проти поміщиків, але в той же час заперечував відновлення на Україні кріпацтва в тому вигляді, в якому воно існувало до визвольної війни 1648–1654 рр.

Петро Симоновський (1717–1809) в роботі «Краткое описаніе о козацком малороссийскомЪ народЂ и военных его дЂлахъ», видану О. Бодянським, у Москві у 1847, обстоював політичну автономію України. А Дмитро Бантиш-Каменський (1788–1850) в своїх працях «Истории Малой России» (В 4 т. М., 1822) та «Словарь достопамятных людей Российской земли» (В 5 ч. М., 1836) зібрав багато цікавого фактичного матеріалу.

Олександр Рігельман (1720–1789) – історик, військовий інженер, топограф став автором компілятивного «Летописного повествования о Малой России и ее народе и козаках вообще...» (В 4 ч. – М., 1847). Він поставив перед собою завдання вияснити «отколь и из какого народа оные происхождение свое имеют, и по каким случаям они ныне при своих местах обитают, как то: черкаские или малороссийские и запорожские, а от них уже донские, а от сих яицкие, что ныне уральские, гребенские, сибирские, волгские, терские, некрасовские, и проч. козаки, как равно и слободские полки». Ця праця була вперше повністю видана Й. Бодянським у 1847 в «Чтениях Московского Общества Истории и Древностей». При написанні роботи автор використав українські козацькі літописи, польські хроніки і мемуари, а також власні спостереження та документальні матеріали. Праця Рігельмана з додатком «Список именной всем бывшим в Малой России гетьманам» включає у себе альбомом з 28 портретів та двох карт України. Вона є цінним джерелом з історії України XVII–XVIII ст. До неї додано також «Особое списание о бывших запорожских казаках», етнографічний опис українців і 28 малюнків українських типажів у відповідному одязі, виконаних Т. Калинським.

Виявами українського романтизму стало видання у 1818 р. в Петербурзі «Грамматики малороссийского наречия»[19] О. Павловського і збірки М. Цертелєва[20] «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. «… НЂсколько лЂтъ живучи въ малой Россїи, довольно могъ примЂниться къ нацїональному характеру ея жителей, прельстившись моими чувствованїями неоднократно я желалъ проникнуть сущность ихъ нарЂчія, и успЂлъ въ своемъ желанїи столько, сколько мнЂ было возможно. Видя же, что не безполезно иногда заняться симъ, такъ сказать, ни мертвымъ ни живымъ языкомъ, я собралъ существеннЂйшїя его правила, и расположилъ оныя по грамматическому порядку», – писав у передмові автор.

До виявів українського романтизму відноситься і виданий у Москві 1827 р. збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича, а також балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Як зазначав М. Драгоманов, «Благодаря собраниям Цертелева (1819), Максимовича (1827, 1834, 1849), Срезневского (1833–1838), Лукашевича 3 (1836), Метлинского 4 (1854), Кулиша (1856, 57), Костомарова 5 (1859) и др. в России и Вацлава з Олеска 6 (1833), Паули 7 (183–40), М. Шашкевича 8 (1837), Головацкого (1863–1872) и др. в Галичине, Буковине и Венгрии давно уже обращено внимание на малорусские народные песни и давно уже рядом с эстетическими достоинствами лирических песен высоко оценен знатоками исторический характер многих малорусских дум и песен» [21].

Чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали «українські школи» в російській і польській літературах.

Українські теми дуже приваблювали російських романтиків. Ще до формування самої «української школи» чимало письменниками зверталися у своїй творчості до українських образів. Талановитий прозаїк Василь Наріж-ний (1780–1825) в російських романах вимальовує в стилі та формах авантюрного роману переважно українські типи. Він одним з перших у російській літературі звернувся до української тематики в романах «Аристи-он, или Перевоспитание» (1822), «Бурсак» (1824), «Два Ивана или страсть к тяжбам» (1825) і, нарешті, позначений антикріпосницькою спрямованістю «Гаркуша, малороссийский разбойник» (1825), виданий у 1856 р.

В цьому контексті варто згадати російські твори українського прозаїка, драматурга, журналіста і культурно-громадського діяча Г. Квітки-Основ’яненка (1778–1843), який, крім власних українських повістей, видав численні оповідання та романи російською мовою: «Пан Халявский» (1840) та «Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова помещика в трех наместничествах. Рукопись XVIII века..», комедії, «Шельменко – волостной писарь» (1831) і «Шельменко–денщик» (1840), що й досі не зходять зі сцени наших театрів.

Російський драматург і театральний діяч, що майже чверть століття фактично очолював усі театри Санкт-Петербургу, князь Олександр Шаховсь-кой (1777–1846), про якого О. Пушкін в романі «Евгений Онегин» написав:

 

Там вывел колкий Шаховской

Своих комедий шумный рой…

 

також відзначився кількома комедіями з українського життя, найвідоміша з яких – «Казак стихотворец».

Слід згадати і численні путні записки, присвячені подорожуванням по Україні, що містять цікаві побутові матеріали, зокрема, це записки В. Ізмайлова (1800–1802), І. Шалікова (1803–1804), І. Долгорукова (1810), І. Вернета (1816–1819) та А. Левшина (1816).

Але провідними представниками української школи в російській літературі все-таки вважаються К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін і росій-ськомовні О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка, а особливо М. Гоголь.

Першими були твори К. Рилєєва (1797–1826). Під враженням «дум» Нємцевича («Spievach istorycznych» (1816) він пише думу «Богдан Хмель-ницкий» (1822), потім переходить до інших українських тем в поемах «Войнаровский» (1824) та «Наливайко» (1825). В його спадщині залишилися також і незакінчені поема «Хмельницкий» та нариси під назвою «Мазепа».

Українська тематика охопила і новий для епохи романтизму жанр історичної повісті, в якій більше уваги приділялося захоплюючим сюжетам та ефектним ситуаціям, аніж історичній дійсності, що призводило до вільної інтерпретації історичних фактів. Таким була повість Єгора Аладїна (1796– 1860) «Кочубей» (1817)[22]. Але саме цей твір надихнув Пушкіна до написання поеми «Полтава» (1828), в якій автор об’єднав декілька актуальних політичних і особистих тем: здатність народу відстояти свою незалежність у боротьбі з сильним ворогом – шведами, показати на прикладі України історичну закономірність єдності різних народів в єдиній країні, а також тему сильної і пристрасної жінки – Марії, роздавленої колесом історії.

Різноманітні українські сюжети були представлені в творах Ореста Сомова (1703–1833), який використав майже всі можливі типи української тематики: історичний роман («Гайдамаки», 1820), фантастичну новелу («Ру-салка», «Клады» 1829, «Киевские ведьмы», 1833), побутове оповідання («Сватовство», 1831), давньоруську епоху («Бродящий огонь», 1832). Автор вдало змалював побут селян та дрібних поміщиків, етнографічні подробиці життя, використав історичні перекази і навіть ввів в оббіг літературної мови окремі українські слова.

36 романтичних російських балад на українські теми історичного та фантастичного характеру, об’єданих циклом «Украинские мелодии» (1831), створив Микола Маркевич (1804–1860), зробивши спробу дати зразки укра-їнських вірувань і народного характеру, обрядів, народної поезії.

Явищем світового масштабу явив собою Микола Гоголь (1800–1852)[23], творчість якого включала два цикли оповідань на українські теми: «Вечера на хуторе близ Диканьки» («Сорочинская ярмарка», «Вечер накануне Ивана Купала», «Майская ночь, или Утопленница», «Пропавшая грамота», «Ночь перед Рождеством», «Страшная месть», «Иван Фёдорович Шпонька и его тётушка», «Заколдованное место» та «Миргород» («Старосветские помещики», «Тарас Бульба», «Вий», «Повесть о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем». «Сейчас прочёл Вечера близ Диканьки. – писав про них О.Пушкін. – Они изумили меня. Вот настоящая весёлость, искренняя, непринуждённая, без жеманства, без чопорности. А местами, какая поэзия!.. Всё это так необыкновенно в нашей нынешней литературе, что я доселе не образумился…»[24].

Видатним представником української школи в російській літературі був Євген Гребінка (1812–1848), твори якого здобули в російській літературі чималу популярність[25]. Українське життя знайшло в них широкого від зобра-ження спочатку в романтичному дусі, пізніше – з позицій критичного реаліз-му. Це збірка повістей і оповідань «Рассказы пирятинца» (1837), «Братья» (1840), повість «Нежинский полковник Золотаренко» (1842), роман «Чай-ковский» (1843); він показав побут чиновників («Дальний родственник» (1841), «Полтавские вечера» (1848) та становище кріпаків (оповідання «Кулик» (1841), «Приключения синей ассигнации» (1847), трагедію «маленької людини» (повість «Записки студента» (1841), роман «Доктор» (1844), «Заборов» (1848). Деякі його вірші стали російськими народними піснями і романсами.

Описання українського минулого знайшло місце і в романах Фаддея Булґаріна (1789–1859), що дав перший літературний малюнок Запорізької Січі в романі «Димитрий Самозванец» (1830) та уважно змальовану постать Мазепи, як українського Макіавеллі в романі «Мазепа» (1833–1834).

Українські повір’я та поміщицький побут знайшли своє відображення в творі «Савелий Граб» (1842). Володимира Даля (1801–1872). А герої повіс-ті «Петрусь» (1831) професора Московського університету Михайла Погоді-на – історика журналіста письменника – взагалі заговорили українською мовою.

Українську школу російської літератури збагатили історик Микола Костомаров («Сорок лет» (1840), «Сын» (1865), «Холоп» (1878), «Черни-говка» (1881), поет і письменник Олександр Афана́сьєв-Чужби́нський (1816–1875), який уклав «Словарь малорусского наречия» (буквы А–З)[26] (оповідання та романи «Соседка» (1854), «Петербургские игроки» (ч.1–4, 1872), творів з провінційного військового та столичного побуту «Очерки прошлого» (ч. 1–4, 1863), «Очерки прошлого. Город Смуров» (1871), «Очерки прошлого. Фаня» (1872).

Автор першої фонетичної азбуки для української мови, що лежить в основі сучасного українського правопису, Пантелеймон Куліш (1819–1897), також користувався російською мовою у своїй творчості. Це такі твори, як «История Ульяны Терентьевны» (1852), «Феклуша» (1856) і «Яков Яковле-вич» (1852), «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе», а також повість із народних переказів «Огненный змей», історичний роман «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад», віршована історична хроніка «Украина» і оповідання-ідилія «Орися». Після арешту та ув’язнення – «История Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», історичний роман «Северяки», який надруковано під назвою «Алексей Однорог», автобіогра-фічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени», роман «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми», двотомні «Записки о жизни Николая Васильеви-ча Гоголя». В 70-ті рр. він підготував 3-томну працю «История воссоеди-нения Руси», в якій намагався документально підтвердити ідею історичної шкоди народно-визвольного руху XVII ст. У 1879 ним була написана «Ху-торская философия и удаленная от света поэзия». В 1882 р. Куліш посилає в Галичину свій нарис «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року» в надії залучити до спільної культурницької діяльності українських і польських інтелігентів.

Російською мовою розпочав свою літературну діяльність і Олекса Стороженко (1806–1874). У 1850-ті pp. він друкувався у журналах «Северная пчела» і «Библиотека для чтения», де були опубліковані «Рассказы из крестьянского быта малороссиян» (1858), роман-хроніка «Братья-близне-цы» (1857), публіцистиний роман «Былое, не минувше» та ін.

Більша частина прози Тараса Шевченка (1814–1861) – повісті, щоден-ник, багато листів, а також деякі вірші також були написані російською мо-вою, у зв’язку з чим багато дослідників відносять творчість поета також і до російської літератури[27]. Це повісті «Наймичка» (1852–1853), «Варнак» (1853), «Музыкант» (1854–1855), «Художник» (1856), «Прогулка с удоволь-ствием и не без морали» (1855) та ін. У «Варнаке» Шевченко започаткував одну з головних тем своєї прозової творчості – тему трагічної долі кріпака-інтелігента, поставлену в центр наступних повістей «Музыкант» і «Худож-ник».

Свої теми з історичного минулого та з народного побуту українського народу черпав Левко́ Боровиковський (1806(1808)–1889) – член поетичного гуртка «харківських романтиків» (А.Метлинський, О. Корсун), що писали в основному російською мовою. Перший його твір – патріотична поема-билина «Пиръ Владиміра Великаго» був опублікований в журналі «Вѣстникъ Евро-пы». У той же час він пише баладу «Смерть Пушкаря», змальовуючи подвиги хороброго лицаря. Боровиковський також був автором 12 балад на сюжет українських народних легенд та переказів, що оспівували любов молодих людей, наприклад, україномовну баладу «Маруся» (1829), сюжет якої є вільним наслідуванням баладі «Светлана» Г. Бюргера, якою він зробив спробу ввести в українську літературу зразки романтичної поезії.

Письменник Антоній Поґорєльский (Олексій Перовський, 1787–1836) – автор збірника повістей і оповідань «Двойник, или Мои вечера в Мало-россии» (1828). Його авантюрний роман «Монастырка» (1830–1633) змальо-вує поміщицький український побут. Елементи українського життя включили до своїх творів П. Голота («Мазепа» 1832, «Наливайко» 1833, «Хмельницкий» 1834, широко вжито української мови, пісень, побутового матеріалу), О. Чуровський («Запорожские наезды» 1837), О. Кузмич («Казаки» (1843), «Набег в степи» (1844), «Хмельницкий» (1846), В. Кореневський («Гетман Остряница» (1846). В цей час починається і літературна діяльність Григорія Данилевського (1829–1890), який у своїх перших романтичних оповіданнях на українські теми переходить до натуралістичних та реалістичних малюнків. Як авторів натуралістичних нарисів з українського життя треба згадати М. Ковалевського, К. Котляревського. В 50-х роках починає писати Д. Мордов-цев, в перших працях якого на українські теми є відгуки історичної романтики.

Отже, інтерес російської літератури доісторії української культури безсумнівний.

Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети і для творчості польської української школи романтиків. Це явище, політич-ний підтекст якого визначали антиросійські настрої, іменують як «Українсь-ка школа в польській літературі». Сам термін було уперше вжито у 1837 р. польським письменником А. Тишинським і поширено в літературознавстві на польських поетів і письменників епохи романтизму, які в своїй творчості зверталися до української історичної, фольклорної й побутової тематики. При тому, описуючи українську старовину, вони концентрували увагу на боротьбу за незалежність українських правителів і передусім – на опір Росії. Так, подібно до того, як повість «Тарас Бульба» увійшла до канону російської літератури і послужила «зв’язуванню російських сердець», повість Михала Чайковського[28] «Hetman Ukrainy» мала за ціль будити польські почуття русинів в Галичині. А Вінсентій Поль (Wincenty Pol, 1807–1872) в поетичному циклі «Pieśń o ziemi naszej» здійснив географічний та етнографічний опис українських земель як частини Речі Посполитої. На семі-нарі студентам пропонується ознайомитися з електронним перекладом твору.

Польський поет Tомаш Падурра (Tomasz Padurra, 1801–1871), або Тимко, як він сам себе називав, кращі свої думи і пісні написав українською мовою, вживаючи при цьому польську азбуку і дописуючи до них власну мелодію. Так виникли думи «Лірник», «Запорожець», «Золота борода», «Гетьманці», «Рожинський» та пісня «Hej, sokoły», мелодію якої використано в фільмі Єжи Гофмана «Вогнем і мечем»[29]. В усіх його творах, поряд із захопленням козацькою старовиною, присутня полонофільська концепція історії України:

 

«Від Балтика до Горбат

Якесь желізне плем’я

З леміша кує булат

І носить слов’ян ім’я»

з вірша «Лейстровий»

Анто́ній Мальче́вський (Antoni Malczewski; 1793–1826) відзначився поемою «Maria», але її вихід у світ в 1825 р. не приніс йому сподіваної популярності. Нещасливе кохання фатально позначилося на подальшій долі поета – він помер у Варшаві у повному забутті та самотності.

Северин Ґощинський (Seweryn Goszczyński, 1801–1876), визнаний за найбільш типового представника цієї школи. Його перший твір «Dumy na gruzach ojczyzny» і романтична поема «Zamek kaniowski» про гайдамацьке повстання викликала бурю захвату у романтиків:

 

... В кого батько забитий різками

Всіх в кого жінка сподобалась пану,

В кого зґвалтована донька панами,

В кого відібрано паном кохану

Йменням батьків та їх суму і болю,

Йменням дитячого горя й недолі

Всіх закликаю я, всіх викликаю:

Вийдіть вперед і – рушайте за мною!..

 

Пізніше він створив другий твір поетичну повість «Wernyhora». У 1830 р. взяв дієву участь в польському повстанні 1830 р. – серед перших увірвалися до Бельведерського палацу у Варшаві з наміром убити намісника Царства Польського великого князя Костянтина Павловича.

Ю́зеф Бо́гдан Зале́ський (Józef Bohdan Zaleski, 1802–1886) – польський поет. Його лірика чудова по красі образів і блиску вірша; у її основі лежить пристрасна любов поета до України, до степу («Dumka hetmana Kosińskiego», «Dumka Mazepy», збірка поезій «Duch od stepu», «Tarasowa mohyła»). Створений Залеським історичний образ України випливав з української народної стихії, в якій головну культуротворчу роль відігравала пісня. Польська критика проголосила Залеського «співцем України». Відбиттям української народної лірики у його творчості є думки, шумки, веснянки. До найкращих слід віднести: «Wyjazd bez powrotu», «Młodo zaswatana», «Zakochana», «Ukrainie», «Czarnoksiężniczka», «Po rosie», «Ładaco», «Sliczny chłopiec» і багато інших. У них поет адаптує український народнопісенний стиль до власного поетичного темпоритму і польського мовомислення:

Stoi jawor wedle wody,

A chyla się, chyla,

Płacze-nudzi-kozak młody,

Bo ciężka nań chwila.

O! nie chylaj się, jaworze,

Źielonyś, młodziutki!

I tyś, chłopcze, w rannej porze!

Na co ci tam smutki?

(«Wyjazd bez powrotu») [30]

 

Епіка Залеського значно поступається ліриці – оспівуючи стосунки козаків з Польщею, прагнучи примирити дух козацтва з переконаннями поляків, Залеський відступає від історичної правди. Літературна діяльність Залеського була перервана подіями 1830–1831 рр., коли вибухнуло польське повстання. Поет був змушений емігрувати за кордон. У Парижі в той час була зосереджена майже уся польська інтелігенція, у тому числі Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Фредерік Шопен, Северин Гощинський, Антоній Горецький, Цезарій Плятер, Стефаній Витвицький, Михайло Чайковський, Стефан Гарчинський та інші.

Українські мотиви були присутні і в творчості польського поета і драматурга Ю́ліуша Слова́цького (Juliusz Słowacki, 1809–1849)[31]. Дебют поета відбувся в 1830 р. поемами «Hugo» та «Jan Bielecki». У ранніх романтичних поемах орієнтальної і історичної тематики виразний вплив Байрона та Міцкевича «Mindowe» («Міндовг, король литовський»). В ліриці домінуючими є мотиви патріотичної скорботи та революційної стійкості. В поемі «Mazepa» відтворена легенда про юнацькі любовні пригоди майбутньо-го гетьмана України. В поемах «Beniowski», «Sen srebrny Salomei» у романтичному освітленні виписані картини української природи й побуту.

В даному контексті можна відзначити також M. Ґрабовського, приятеля П. Куліша й співробітника «Записок о Южной Руси», автора повістей з українського життя («Koliszczyzna і stepy», «Stanica hulajpolska», «Zamieć w stepach»); Ю. Коженьовського (драма «Karpaccy górale»); Ю.І. Крашевського (українські мотиви в повістях: «Chata za wsią», «Ostap Bodnarczuk», «Ulana», «J aryna»). Традиції Української школи тривали й далі в творчості польських письменників С. Вінценза, Є. Єнджеєвіча, Ю. Лободовського.

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком етнографії, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів – українських народних пісень Михайла Максимовича (1827, 1834, 1849), історичних пісень і дум І. Срезневського, у тому числі й написаних ним самим, у збірці «Запорожская старина» (1833–1838), народної усної творчості П. Лукашевича (1836).

Основоположницею українського романтизму була, так звана, хар-ківська школа, яку складали два гуртки – перший що утворився у 20-ті pp. навколо І. Срезневського, з яким були пов’язані поети-романтики Л. Боровиковський і О. Шпигоцький; і другий, який діяв у середині 30-х pp. також під керівництвом І. Срезневського, до нього були причетні А. Метлинський (Амвросій Могила), М. Костомаров й О. Корсун, М. Петренко, С. Писаревський та ін. Поетичну творчість цього гуртка поетів характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил та історичних героїв, а особливо творчість співців та бандуристів. Результатом діяльності цих гуртків стали збірки «Украинский альманах» (1831) та «Запорожская старина».

Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська трійця» за участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького. Їх елегій-не захоплення ідеями народності і слов’янського братерства виявилося у збірці «Русалка Дністровая» (1837). Послідовниками «Руської трійці» в її романтичних змаганнях за народність української мови й літератури стали згодом М. Устиянович і А. Могильницький у Галичині та О. Духнович – на Закарпатті.

Наступним осередком українського романтизму, став Київський осередок (друга половина 1830–1840-х pp.) у складі М. Максимовича, П. Куліша, Т. Шевченка, автором виданого вже 1840 р. «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Філософський роман-тизм членів цього гуртка і близьких до нього київських учених, професорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов’янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з романтично-християнською програмою – «Книгами Битія українського народу». Літературними трибунами цього етапу українського романтизму були альманахи: «Киевлянин» (1840, 1841, 1850) М. Максимовича; «Ластовка» (1841) Є. Гребінки; «Сніп» (1841) О. Корсуна; «Молодик» (1843, 1844) І. Бецького; «Южно-Русский сборник» (1848) А. Метлинського.

Харківський та київський осередки гуртували навкого себе українські романтиків з інших міст. У «Ластовке» друкувалися поезії В. Забіли, в «Молодику» виступив полтавець О. Афанасьєв-Чужбинський, у Москві жив і працював видавець історичних українських матеріалів і автор романтичних віршів О. Бодянський.

Наступним етапом розвитку українського романтизму була діяльність, згуртованих навколо журналу «Основа» (1861–1862) письменників і діячів, між якими були: кирило-методіївці В. Білозерський, М. Костомаров, автор першого романтичного роману «Чорна Рада» (1857) й видавець альманаху «Хата» (1860) П. Куліш і Т. Шевченко, автор перейнятих національно-політичним пафосом, але романтичних в основі поем «Юродивий» і «Неофіти». До цього ж етапу пізнього романтизму відноситься і О. Стороженко, автор багатьох повістей і оповідань з фантастичними сюжетами й мотивами, ліричні поети Я. Щоголев, Ю. Федькович. Наявні елементи романтизму присутні і у ранніх поетів другої половині XIX ст.

В цілому, у поетичній творчості українського романтизму визначилися дві течії – національно-патріотична і суб’єктивно-лірична у таких його представників, як М. Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголев. В порівнянні з російським, український романтизм вирізняється історичністю в епічних жанрах, ідеалізуванням минулого й національними мотивами, неособистої печалі в ліриці та нахилом до форм пісенної творчості. В цьому український романтизм має більше спільних рис із польським.

Відкриваючи значення й вагу народної поезії і народного мистецтва для розвитку й зростання літератури та історичних пам’яток, а також і досліджень для національного самовизначення, український романтизм спричинився одночасно з цим до вироблення й усамостійнення української літературної мови й до удосконалення поетичних засобів. Проте, обмежуючися здебільше жанрами балади і ліричної поезії, українські романтики не збагатили своїми творами романтичної поеми, історичного роману і драми. Винятком були ранні поеми Т. Шевченка і «Чорна Рада» П. Куліша. Позитивним фактором було те, що українські теми й сюжети у творах російських, польських і українських романтиків вплинули деякою мірою на ознайомлення з українською історією й культурою діячів західної літературі й науки.

Ідеї, теми й сюжети як і мистецькі засоби романтизму мали вплив на образотворче мистецтво кінця XVIII і початку XIX ст. Західної Європи і су-сідніх слов’янських народів, зокрема тих митців, що були народжені або жили на Україні: з росіян – В. Тропінін, з вірмен – І. Айвазовський, з поляків – Ю. Коссак, А. Ґроттґер та інші. Елементи романтизму наявні в ранніх твор-ах Т. Шевченка і К. Трутовського, у творчості І. Сошенка, А. Мокрицького, згодом – у О. Сластіона, М. Івасюка, С. Васильківського, М. Пимоненка, А. Ждахи та ін.

Впливромантизмув українській музиці позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини ХХ ст. С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина лише завдяки композиціям на слова поетів-романтиків. Помітне місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883-1884), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка, але історичні п’єси письменників-романтиків не здобули поши-рення в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подекуди режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького та інших діячів українського театру.