Діалог та взаємодія національних культур у Речі Посполитій.

УДК 378.147.111: 930.85 (072)

ББК. 71 (4Укр)

Сироватський С.А. Організація самостійної роботи студентів у процесі вивчення «Історії української культури»: Методичні поради студентам для підготовки до семінарських занять: методичний посібник для студентів денної форми навчання / С.А. Сироватський. – К.: НАУ, 2013. – 162 с.

Посібник укладений на основі типової програми навчальної дисципліни «Історія української культури» для підготовки бакалаврів в аграрних вищих навчальних закладах ІІІ–IV рівнів акредитації. Він є доповненням до навчального посібника «Історія українсь-кої культури», створеного колективом кафедри культурології НУБіП України, для більш ефективного й системного засвоєння студентами теоретичних положень і концепцій пред-мету, сутності й типології культури, провідних тенденцій сучасного світового та вітчизня-ного культурного розвитку.

Рекомендовано викладачам і студентам денної, завочної та дистанційної форми навчання, всім, хто займається самоосвітою й бажає систематизувати свої знання.

Рекомендовано до друку Вченою радою Природничо-гуманітарного ННІ НАУ (Протокол № 0 від 00.00.2013 р.).

Укладач: С.А Сироватський

Рецензенти:

Н.П. Ісакова – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України

Національного університету біотехнологій і природокористування України

С.О. Тимошенко – кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії

Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка

 

Навчальне видання

 

ОРГАНІЗАЦІЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ У ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Методичні поради студентам для підготовки до семінарських занять

Методичний посібник для студентів денної форми навчання

 

Укладач: CИРОВАТСЬКИЙ СЕРГІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ

 

Зав. Видавничим центром НУБіП України А.П.Колесніков

Редактор

 

Підписано до друку Ум. друк. арк. Наклад 100 пр.	Формат 60 х 84 1/16 Обл.-вид.арк. Зам. №
Видавничий центр НУБіП України 03041, м. Київ, вул. Героїв Оборони, 15
© С.А. Сироватський © Видавничий центр НУБіП України 2013

 

 

ПЕРЕДМОВА

Методичні поради студентам для підготовки до семінарських занять з курсу «Історія української культури» створено відповідно до Програми навчальної дисципліни для підготовки бакалаврів в аграрних вищих навчальних закладах ІІІ–IV рівнів акредитації, затвердженої Департаментом аграрної освіти та науки Міністерства аграрної політики України. Це доповнення до підручника «Історія української культури», створеного колективом кафедри культурології Національного університету біотехно-логій і природокористування України для більш ефективного й системного засвоєння студентами теоретичних положень і концепцій предмету, сутності та типології культури, провідних тенденцій сучасного світового й вітчиз-няного культурного розвитку.

Матеріал посібника розміщено за двома змістовними модулями. Пер-ший змістовний модуль представлений окремим виданням, включав в себе такі теми семінарських занять: «Історія української культури як наука та навчальна дисципліна», «Культура на ранніх етапах розвитку людства», «Давньоруська культура». Матеріал другого змістовного модуля розміщено в представленому виданні. Він складає такі теми: «Українська культура в епоху Відродження та реформації (XIV – XVII ст.)», «Українська культура в епоху абсолютизму та Просвітництва (XVII – 1 пол. ХІХ ст.)», «Українська культура епохи промислового перевороту та соціальних зрушень», «Українська культура ХХ–ХХІ століть».

Кожну тему семінарських занять супроводжують завдання й запитання для самопідготовки, список літератури, а також теми доповідей і рефератів. Матеріал до усіх тем доповнює й конкретизує теоретичні та концептуальні положення головного підручника, дає необхідні пояснення й посилання на використану літературу. За допомогою тестових завдань студенти мають можливість самоперевірки здобутих знань, упорядкування фактичного матеріалу у відповідності до логіки його усного викладення. У кінці кожної теми подається список літератури, скориставшись якою студенти можуть поглибити свої знання.

Для уникнення повторного викладення матеріалу навчального посібника[1] посилання на нього подаються безпосередньо в тексті.

 

IІ МОДУЛЬ

Тема 4. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРАВ ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ ТА РЕФОРМАЦІЇ (XIV – XVІІ ст.)

Формування та розвиток української культури у XIV–XVІІ ст. відбувалося в епоху Відродження, що зародилися в Європі. Ідеологічною константою Відродження був гуманізм. На основі процесів, ініційованих Відродженням, зародилася і набула розповсюдження Реформація, яка відіграла велику роль в культурно-історичному розвитку Європи. Негативні наслідки Реформації ініціювали контрреформацію. Українська культура, перебуваючи під впливом цих процесів, в боротьбі за збереження власних духовно-культурних цінностей набуває просвітительського пафосу і вступає в діалог з культурами народів багатонаціональної Речі Посполитої, в складі якої опинилася частина давньоруської держави.

 

Для розуміння процесів, які відбувалися в українській культурі, необхідно засвоєння значення таких понять, як «Відродження», «гуманізм», «Реформація» та «контрреформація».

Відродження або Ренеса́нс (фр. Renaissance – «Відродження») –культурно-філософський рух кінця Середньовіччя – початку Нового часу, ґрунтувався на ідеалах гуманізму та античну спадщину. Найважливішими рисами культури Відродження були: а) індивідуалізм та емансипація особи-стості від впливу церкви; б) світський характер мислення й суспільної пове-дінки людини; в) секуляризація мистецтва. Ідеологічною константою Відрод-ження був гуманізм (від лат. humanitas – людяність, humanus – людяний, homo – людина). Це означає світогляд, в центрі якого знаходиться ідея людини як вищої цінності, її право на щастя в житті, вільний вияв природних почуттів і здібностей. Цей світогляд протистоїть світобаченням, у яких найголовнішою цінністю проголошується Бог, класовому, для якого найважливіші інтереси правлячого класу, імперському, для якого найпершою цінністю є інтереси держави.

Провідних діячів епохи називали гуманістами, але у зазначений період цей термін означав дещо інше, ніж в наш час. Латинське слово Humanssmus означало погляд на Ісуса Христа як на людину, а не як на боголюдину, а ті що поділяли цей погляд, вважалися єретиками. Італійське слово «umanista»мало на увазі університетського викладача гуманітарних дисциплін (граматики, поетики, риторики), а англійське слово «humanist», яке вперше було зафіксовано у 1589 р., означало літературознавця, який досліджував, або перекладав античних авторів.

Постає питання, а що було спільного між ними?

Їх єднало захоплення античною літературою і критичне ставлення до тодішньої культури, яку вони презирливо іменували готикою або середньовіччям. Але головне, що шукали гуманісти в античності, було підтвердження ідеї «християнського антропоцентризму», з позицій якого людина, як найдосконаліше Боже творіння, вважалося взірцем природи і центром Всесвіту. Навколишній світ вони вважали творінням не тільки рук Божих, а й людських, отже сама назва епохи – «Відродження» фактично означала повернення до філософських і естетичних засад античності, в основі якої було покладено антропоцентризм.

На основі процесів, які ініціювало Відродження, зародилася і набула розповсюдження Реформація, що відіграла велику роль в культурно-історич-ному розвитку Європи. Вона являла собою широкий релігійний й соціально-політичний рух, направлений на реформування християнського віровчення й церкви. Поштовхом до Реформації були глибокі кризові явища, що охопили тоді Католицьку церкву, а також зміна свідомості й світовідчуття людей під впливом нових реалій. Грубі зловживання церковної ієрархії, втручання Папства у політичні справи, розбещеність і невігластво духовенства, нові відхилення Риму від встановленого порядку Вселенської церкви[2], насильницькі методи місіонер-ської діяльності викликали невдоволення християн в Західній Європі.

Суспільство вимагало реформ. Але одна частина, стоячи на церков-них позиціях, бажала відновлення минулого авторитету Церкви, другу охопили революційні устремління змінити все, від ієрархічної структури до догматичних основ, що загрожувало скасуванням самої сутності Церкви. Папство, залякане розмахом реформаційного руху, було безсиле як до проведення реформ, так і до силового придушення реформаційного руху, воно намагалося лише зберегти власний авторитет, доходи і привілеї. Отже, результатом Реформації стало відпадіння від католицької церкви великої різновидності християнства – протестантизму.

Протестанти почали з того, що виступили за спрощення та здешев-лення культу, відкинули поклоніння святим і молитву за померлих, шану-вання мощей, ікон та інших реліквій, які вважали лише засобами здобування грошей. Потім відбулися зміни у богослужінні – тепер воно складалося лише з проповіді, співу молитовних гімнів і читання Біблії, а для більшої попу-лярності вестися народними мовами. Протестантизм скасував поділ віруючих на духовенство і мирян, тепер кожен віруючий міг безпосередньо звертатися до Бога. Крім того, протестанти стверджували, що для спасіння цілком достатньо самої віри, а не добрих справ. Таким чином, протестантизм, виріс із боротьби з церковними традиціями, які, на думку протестантів, відходили від витоків християнства, це було переломним моментом в усій європейській культурі.

Наслідком докорінних змін у церковному житті в Європі стала, перш за усе, активізація усіх елементів безладдя й нечестя, які до того успішно стримувалися Церквою: дворяни виступили проти центральної влади, селяни піднялися проти своїх сеньйорів, гуманісти відвернулися від християнської віри, замість єдиної Церкви утворилися численні ворогуючи між собою сек-ти. Європу охопили соціальні катаклізми і релігійні війни.

Але, всупереч протестантам, усі ті, хто правильно оцінював скарби церковного благочестя, віри, добрих справ, не зважаючи на зловживання, жахнулися від наслідків діяльності радикалів. Не перестаючи боротися із зловживаннями, вони продовжували вимагати від духовенства моральності, освіченості та відданості релігійним обов’язкам, водночас відчуваючи, що для збереження єдності необхідно не тільки відмовитися від усіх нововведень, а, навпаки, посилити узи церковної дисципліни, чіткіше сформулювати догмати, зробити форми культу ще більш урочистими і примиритися з багатьма недоліками у вищих церковних сферах. Отже папська влада повинна була першою приступити до реформ, тобто, узяти справу в свої руки, щоб бути гідною наданому їй авторитету. Так, у другій половині XVI ст. на хвилі Реформації приходить Контрреформація – церковно-політичний рух в Європі на чолі з Папством, направлений проти Реформації, по суті також реформуванням Католицької церкви, але по шляху її зміцнення.

В основу програми Контрреформації були покладені рішення Тридентського собору 1543–1563 рр., які стали програмою у боротьбі Папства проти антикатолицького релігійного й соціально-політичного руху. Рішення Собору підтверджували безумовний авторитет Папи у справах віри, пропонували сувору церковну цензуру, ініціювали «Індекс заборонених книг». Головними знаряддями контрреформації стають Інквізиція (від лат. inquisitio, розшук) та чернецькі ордени – театинців, барбанітів, завданням яких було опікування хворих та допомога бідним, а новостворений орден святої Урсули передбачав виховання дівчат. Але головним засобом оновлен-ня католицизму був Орден єзуїтів, заснований у 1434 р. у Парижі італійцем Ігнатієм Лойолою і затверджений Папою Павлом ІІІ у 1540 р. В Ордені була жорстка дисципліна та безперечне підпорядкування начальству. Перед Орде-ном стояло завдання створити міцну систему теолого-апологетичного захис-ту Церкви, завдяки чому він стає могутньою релігійно-ідеологічною, полі-тичною та економічною силою. Орден великої уваги надавав літературній діяльності, проповіді народною мовою за прикладом протестантів, освіті й вихованню молоді. Єзуїти започаткували цілий ряд педагогічних заходів, що використовуються й дотепер. Це, насамперед, безплатна освіта, розповсюдь-ження освіти серед народу, особлива увага до дітей верхівки суспільства, вдосконалення та розвиток народної мови до рівня літературної, виставлення оцінок. Єзуїти опікували духовні семінарії, започатковували власні навчальні заклади – колегії, організовували спеціальні університети для духовенства тих країн, яким, на їх погляд, загрожувала «схизма». Це Григоріанський університет (Григоріанум) та національних колегій для Німеччини – «Германікум», для греків та вірменів – «Грекорум», для угорців – «Хургарікум», а потім Англійську, Шотландську та Ірландську колегії.

Контрреформація внесла позитивні зміни у мистецько-культурне життя. Якщо в епоху Відродження мистецтво стало віддалятися від церкви, то за часів контрреформації тісно зблизилося з ним. Фактором зближення Західної церкви з мистецтвом стає стиль бароко, функція якого полягала у культивуванні почуття неземної й трансцендентної величі католицького культу. Мистецтво бароко робило відчутними боротьбу та страждання душі, що призводило до її перевтілення. Найбільших висот римське бароко досягло в архітектурі. За часів папи Сикста V Рим, стаючи бароковим містом, набуває сучасних форм. Першою, найбільш виразною спорудою у силі бароко був соборний храм єзуїтів Іль Джесу, створена за проектом Джакомо да Віньоли (1507–1573), автора палацу Фарнезе в Капраролі та вілли папи Юлія ІІІ у Римі. В той же час під керівництвом Джакомо делла Порта було завершено спорудження куполу знаменитого собору Святого Петра. Церква підкорила собі образотворче мистецтво, уособленням чого став чудесний портрет папи Інокентія Х, написаний іспанським художником Дієго Веласкесом (1599– 1660). Визначними художниками цього часу були також Бартоломе Мурільйо, Мікеланджело да Караваджо, Пітер Пауль Рубенс, Антоніс ван Дейк та Харменс ван Рейн Рембрандт.

Сповнене захопленням, немовби направленого у саме серце людини, барокове мистецтво доповнювалося літературою, яка розкривала чуттєву, романтичну сторону релігії. Одним з визначних творів такої літератури була героїчна поема Торквато Тассо «Звільнений Єрусалим», а також твори Лудо віко Ариосто, Мігеля де Сервантеса, Лопе де Веги, Педро Кальдерона де ла Барка та Джона Мільтона. В музиці стиль бароко яскраво проявився у творах Джованні П’єрлуїджі да Палестини – засновника римської поліфонічної школи, твори якого стали вершиною поліфонії старого стилю. Провідним барочним музичним інструментом того часу стає величний орган.

Процеси духовного і культурного життя Європи знайшли своє вира-ження і в українській культурі, що розвивалася у складі польсько-литовської держави Речі Посполитої.

Література

• Історія української культури: навч. посіб. / За ред. О.Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 352 с.

• Історія української культури: навч. посіб / Британ В.Т., Підлісна Л.С., Савич А.В. та ін. / В.Т. Британ, Л.С. Підлісна., А.В.Савич. – Дніпро-петровськ, 2010. – 194 с.

• Культурологія: навч. посіб. / За ред. Т.Б. Гриценко. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 392 с.

• Культурологія: теорія та історія культури: навч. посіб. / За ред.. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. – К.: Центр учбової літератури, 2004. – 368 с.

• Бокань В.А.. Історія культури України: Навч. посіб. / В.А. Бокань, Л.П. Польовий. – К.:Мауп, 1998. – 232 с.

• Гаврюшенко О.А. Історія культури: навч. посіб. / О.А. Гаврюшен-ко, В.М. Шейко, Л.Г. Тишевська. – К.: Кондор, 2004. – 763 с.

 

 

Теми доповідей і рефератів

 

Роль і значення друкарства у формуванні духовно-культурного простору.

Досягнення литовської культури в контексті розвитку європейських культур XV – XVI ст.

Білоруська культура епохи Відродження.

Особливості розвитку польської культури в XV–XVI ст.

Українська культура в умовах європейської Реформації.

 

Садово-паркове будівництво.

 

Як уже зазначалося, епоха Просвітництва була століттям утопії. Сади й парки України XVIII ст. залишаються і дотепер зримим втіленням «кращих світів», до яких тягнулося людство. Студентам пропонується зробити історичний екскурс у питанні як розвивалося садово-паркове будівництво і хто був першим ландшафтним дизайнером.

Наводимо один з варіантів такого екскурсу. Першим ландшафтним дизайнером був сам Бог. Він облаштував місце первісного перебування людей і назвав його Едем, що в перекладі означає насолоду. З тих пір рожевою мрією людства було повернення до раю шляхом облаштування ландшафту. Найдавніші спроби були зроблені в Єгипті та на Близькому Сході, де наявність саду була мірилом багатства людини, звідти пішло і прислів’я: «Він бідний, у нього немає навіть тіні».

Вітчизняне декоративне садівництво має давню історію.

Літописець Нестор в XI ст. описує яблуневий сад Києво-Печерського монастиря, а у другій половині XII ст. князь Андрій Боголюбський заклав сад біля міста Володимира-на-Клязмі. Але найвищого розвитку декоративне садівництво набуло при імператорі Петрі I. Побувавши у Франції, Голландії та Німеччині, він захопився створенням садів і парків. Першим з них був Літній сад при літній резиденції імператора у Санкт-Петербурзі. Саме в цей час були закладені парки Петергофа, Стрельні, Оранієнбаума, що набули світового визнання як неперевершені зразки садово-паркового мистецтва. У 1706 р. у Москві було створено перший у Росії Ботанічний (аптекарський) сад, що зберігся донині.

Подальшого розвитку садово-паркове мистецтво набуває в часи прав-ління імператриці Катерини ІІ. Прагнучи створити більш реальні гарантії «освіченої монархії», Жалуваною грамотою 1765 р. імператриця звільнила дворянство від обов’язкової військової та цивільної служби, завдяки чому багато поміщиків переселилися у свої маєтки, і в дусі нової епохи почали облаштовувати своє життя. Особливо бурхливо розвинулося садово-паркове мистецтво в садибах землевласників на Україні у ХVІІІ – ХІХ ст., де майже в кожному районі чи волості з’явилися художні сади, і перед Першою світовою війною їх кількість досягала кількох тисяч. У композицію парків і садів включалися бібліотеки, картинні галереї, музеї, театри, храми, присвячені не тільки богам, але й людським почуттям – любові, дружбі, меланхолії.

Відомий поет і драматург того часу І. Долгорукий в поезії «Весна» яскраво відтворив типові явища і настрої:

 

Врата столичны затворились,

Все скачут жить по деревням;

С театром. С балами простились,

Обман наскучил их очам:

Природа вечного искусства

Художник рук ценней стократ,

В полях всё нежит наши чувства;

В Москве всё маска и наряд…

Блажен, кто может устраниться

И у кого есть уголок,

Куда придёт он схорониться,

Столицу бросив на часок:

Моё село, моё именье

В саду,

Но где любви есть услажденье,

Не нужен там и царский дом.

 

Володарями шедеврів садово-паркового мистецтва були польські магнати Чарторийські, Потоцькі, Понятовські, а також українські поміщики Каразіни, Шидловські, Тарновські, Галагани, Скоропадські та ін. Вони прикладали чимало зусиль для завезення та акліматизації екзотів з далеких країн, виведенню нових видів садових рослин.

Розвитку садово-паркових ансамблів України сприяли і наукові товариства – як загальноросійські, так і місцеві. Це Вільне економічне това-риство у Петербурзі, Московське товариство дослідників природи, Російське товариство любителів садівництва, Всеросійське товариство акліматизації тварин та рослин. Серед них був і згаданий просвітницький гурток «Попів-ська академія» на Слобожанщині, Харківське філотехнічне товариство, Товариство наук Харківського університету, Товариство сільського господ-дарства Південної Росії, Південноросійське товариство акліматизації, Географічне товариство в Україні, Товариство інженерів і архітекторів в Одесі, місцеві відділення Російського технічного товариства.

Просвітницький гурток «Попівська академія» у селі Попівка на Харківщині також не обходив питання садово-паркового будівництва. Члени гуртка обговорювали проблеми раціональності, «природності», що мали своє специфічне втілення у садибній культурі. Сам керівник гуртка Паліцин, відо-мий як поет та перекладач, займався і архітектурою. Йому належить ідея палацово-паркового ансамблю Г. Шидловського у Старому Мерчику – першого пейзажного парку на Харківщині. На жаль там зберігалися лише залишки поміщицького будинку.

Шедеврами палаццо-паркового будівництва на Чернігівщині стали маєтки Качанівка та Сокирниці.

Отримавши в дарунок за військові подвиги землі від Катерини ІІ, фельдмаршал П. Румянцев-Задунайський розпочав будівництво в селищі Качанівка архітектурних споруд. Одним з них був палац, зведений в кінці XVIII ст. за проектом московського архітектора К. Бланка. Будівельні роботи здійснював місцевий архітектор М. Мосципанов. Водна система парку мала площу більше 100 га і була однією з крупніших у Росії. У першій половині ХІХ ст. Качанівка стала власністю поміщиків Тарновських. Гостинністю одного з них – Василя Васильовича відомого мецената і колекціонера, часто користувалися М. Глинка, С. Гулак-Артемовський, Т. Шевченко, Є. Гребінка та багато інших діячів мистецтва і культури. Значні витрати на благодійництво й колекціонування, спосіб життя на широку ногу, прийнятий в Качанівці, поставили Василя Тарновського на межу розорення. У 1897 р. він змушений був продати викохану садибу мільйонеру-цукрозаводчику, теж відомому колекціонеру-меценату П. Харитоненку. Новий господар розгорнув у помісті великі будівельні роботи. Був капітально відремонтований і частково перебудований палац, який набув сучасного вигляду: з’являються нові садибні будівлі, більшість із яких збереглась до наших днів; За рахунок придбання сусідніх лісових ділянок розширився парк. Садиба була електрифікована і телефонізована.

Недалеко від Качанівки, у селі, що колись належало Гнату Галагану, знаходиться ще один з найстаріших палацово-паркових комплексів України – Сокиринці. У 1825 р. його нащадок П. Галаган запросив до перебудови палацу архітектора П. Дубровського, а для упорядкування парку – вченого-садівника І. Бістерфельда. Весь ансамбль створював настрій спокою, душевної рівноваги, співзвучності з природою. У Сокиринцях на березі ставка під розлогим кленом дуже любив сидіти Т.Г.Шевченко.

Особливого значення набуває садово-паркове будівництво на Право-бережній Україні, території якої до 1792 р. входили до складу Речі Посполитої. Могутні князівські родини Острозьких, Вишневецьких, Чарто-рийських володіли великою кількістю земель. Садибні комплекси були свідченням могутності і престижу їх власників, які запрошували для їх створення кращих фахівців. Це придворні архітектори польського короля Станіслава Августа Понятовського – Д. Мерліні, Е. Шрегер, Г. Іттар та інші, що були виховані на англійських чи італійських традиціях. Таким чином там у XVIII ст. поширювалися зразки західноєвропейської архітектури.

Так, недалеко від Білої Церкви, знаходиться чудовий ансамбль – дендро-логічний парк «Олександрія». Граф Браницький, одружившись на племінниці Григорія Потьомкіна, улюбленій фрейліні Катерини ІІ Олександрі Василівні Енгельгардт, назвав парк на честь своєї дружини. Поет Г. Державін писав про неї:

 

Героя древнего ты именем сияешь,

Который свет себе войною покорил,

Но боле ты сердец красой своей пленяешь,

Чем он оружием народов покорил.

 

Тут працювали італійський архітектор Ботані, садівник Станге зі Львова, французький ландшафтний архітектор Мюффо, інженери Бартець-кий, Вітт і Штунге. В основу паркових композицій було покладено принцип повного використання природного ландшафту, що вимагало виключення елементів симетрії. У східній частині парку домінували екзотичні породи дерев, завезені з інших країн та регіонів, у західній – природний ліс. Найбільш цікавою ділянкою центральної частини парку стала вікова діброва площею 35 га, на якій росте 1500 дубів віком від 100 до 300 років. Окрасою парку є павільйони «Луна» та «Ротонда», архітектурна споруда «Руїни». Парком милувалися поети Г. Державін та Т. Шевченко. О. Пушкін, зачарова-ний красою дочки Браницьких, присвятив їй низку ліричних віршів, вона також стала прообразом Тетяни Лариної з роману «Євгеній Онєгін». Побували тут імператори Олександр І та Микола І.

Перехід від сентименталізму до романтизму в історії садово-пар-кового мистецтва України чітко простежується при розгляді двох найви-разніших ансамблів – Уманського та Корсунського.

Будівництво резиденції в Умані Фелікс Потоцький доручив своєму управителю, інженеру-гідротехніку Людвігу Метцелю, знання якого стали у пригоді при створенні топографічного та архітектурного проекту. Для будівництва парку запросили досвідченого садівника німця Оліву, який умі-ло використав природний рельєф. Парк, названий Софіївкою на честь Софії Потоцької, створювався як романтичний парк-символ: численні гроти, водо-спади, статуї навівали меланхолійний настрій. Романтичну легенду кохання Ф.Потоцького і Софії бажано використати у реферативній доповіді про парк.

Особливістю розвитку садово-паркового будівництва на Україні було те, що до середини ХІХ ст. воно розвивалося як розважальний елемент поміщицького господарства. Але з 40-х рр. ХІХ ст. з початком промислового перевороту, садибне будівництво занепадає. Дворянські маєтки втратили економічну основу свого існування, і поміщики почали приділяти особливу увагу питанням інтенсифікації господарства. Цілі ділянки паркової території виділяються для акліматизації нових цінних у декоративному та промисло-вому відношенні порід дерев та кущів, в той час як художня сторона композиції садово-паркового пейзажу відходила на другий план.

Одним із таких ансамблів стає ландшафтний парк у Тростянці, ство-рений у маєтку І.Скоропадського, де майже немає архітектурних об’єктів, але флора якого відзначається рідкісним багатством. Пейзажі, створені шляхом використання особливостей рельєфу та застосування насаджень різноманіт-ної флори, уславили Тростянецький парк як один із кращих ландшафтних парків. Чимало зусиль приклали до створення цього чудового парку талано-виті садівники – вихідці з місцевих селян: Ілля Янін, Іларіон Круподеря, Іван Беззуб, Степан Ткачун, Василь Верескун, Іларіон Висовень та інші.

Весело-Боковеньківський дендропарк М. Давидова, нащадка героя війни з Наполеоном, партизана і поета Дениса Давидова, було засновано у 1893 р. у степовій безлісній зоні нинішньої Кіровоградської області. Цей ансамбль наочно демонструє можливості людини, яка поставила собі за мету виростити зразковий парк на малопридатних землях за несприятливих кліматичних умов. Автором проекту парку був відомий художник та фахівець з влаштування пейзажів І. Владіславський-Падалка. У спорудженні парку брали участь головний імператорський садівник А. Регель та губернський лісничий О. Яцкевич. Мальовничий дендропарк у ландшафтно-му стилі став лабораторією для дослідів з акліматизації екзотів та рідкісних рослин на Правобережній Україні.

Прикладом заміського дачного комплексу кінця ХІХ ст. стає маєток Наталіївка цукрозаводчика І. Харитоненка. Важливе місце в ньому займали виробничі та господарчі будівлі, манеж, водонапірна башта створених за проектом академіка О. Щусєва. Він же спроектував невеличку церкву, в оздобленні якої брали участь скульптори С. Коненков, А. Матвєєв та ін. Один із найцікавіших елементів Наталіївського парку – так звані «співаючі тераси» – сад карликових яблунь на п’яти цегляних терасах, які створювали сприятливий мікроклімат для рослин.

Старовинні парки, створювані колись для відпочинку та для представ-ництва, стали безцінними пам’ятками своєї епохи, і з плином часу їх значення тільки збільшується.

 

Література

 

• Історія української культури: навч. посіб. / За ред. О.Ю.Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 352 с.

• Історія української культури: навч. посіб / Британ В.Т., Підлісна Л.С., Савич А.В. та ін. / В.Т. Британ, Л.С Підлісна., А.В.Савич. – Дніпропетровськ, 2010. – 194 с.

• Культурологія: навч. посіб. / За ред. Т.Б.Гриценко. – К.: Центр учто-вої літератури, 2009. – 392 с.

• Культурологія: теорія та історія культури: навч. посіб. / За ред.. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. – К.: Центр учбової літератури, 2004. – 368 с.

• Бокань В.А.. Історія культури України: Навч. посіб. / В.А. Бокань, Л.П. Польовий– К.:Мауп, 1998. – 232 с.

• Гаврюшенко О.А. Історія культури: навч. посіб. / О.А. Гаврюшенко, В.М. Шейко, Л.Г. Тишевська. – К.: Кондор, 2004. – 763 с.

Сироватський С.А. Організація самостійної роботи студентів у процесі вивчення культурології: методичні поради студентам для підготовки до семінарських занять: методичний посібник для студентів денної форми навчання / С.А.Сироватський. – К.: Видавничій центр НУБіП, 2011. – 117 с.

• Киркевич В.Г. Время Романовых. Киев в Империи / В.Г.Киркевич. – Киев: Издательский Дом «Киевлянин», 2004. – 263 с.

• Табачник Д. Полководцы Украины: сражения и судьбы / Д.Табачник. – Харьков: Фолио, 2012. – 698 с.

• Толочко П.П. Від Русі до України: вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці / П.П.Толочко. – К.: Абрис, 1997. – 400 с.

• Толочко П. «Русский мир» и Украина [Електронний ресурс] / П.П.Толочко // 2000. Еженедельник. – 2012. – 7 июля 2012. – Режим доступа: http://2000.net.ua/2000/forum/puls/80885

• 100 найвідоміших українців. – М.: Вече, К.: Орфей, 2001. – 584 с.

 

 

Теми доповідей і рефератів

 

1. Просвітительські гуртки на Україні в епоху Просвітництва

2. Філософська і поетична спадщина Григорія Сковороди

3. Київські меценати (І. Фундуклей, Граф Бобринський, Павло та Олена Демидови-Сан-Донато, П. Галаган, княгиня Олександра Ольденбурзь-ка, І. Терещенко та ін.)

4. Українські просвітники та їх культурно-наукова діяльність.

5. Українські просвітники – вихідці із Закарпаття (М.Балудянський, П.Лодій, В.Кукольник, Н.Кукольник, І.Орлай)

6. Творча та громадська діяльність В.Капніста

7. Історія утворення і діяльність державних закладів жіночої освіти на Україні (Харківський, Полтавський, Київський, Одеський, Керченський інститути шляхетних дівчат; Фундуклеївська, Києво-Подільська жіночі гімназії та Київська міська жіноча гімназія М.Ф.Стельмашенко)

8. Організація вищої освіти на Україні в епоху Просвітництва (Хар-ківський, Київський, Одеський університети, Рішельевський, Волинський (Кременецький) ліцеї; Гімназія ваших наук у Ніжині)

9. Шедеври садово-паркової архітектури на Україні.

 

 

Література

• Історія української культури: навч. посіб. / За ред. О.Ю.Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 352 с.

• Бокань В.А. Історія культури України: навч. посіб. / В.А.Бокань, Л.П.Польовий. – К.: Мауп, 1998 – 232 с.

• Гаврюшенко О.А. Історія культури: навч. посібник / О.А. Гаврюшенко, В.М. Шейко, Л.Г. Тишевська: наук. ред. В.М.Шейко. – К.: Кондор, 2004. – 763 с.

• Сироватський С.А. Організація самостійної роботи студентів у процесі вивчення культурології: методичні поради студентам для підготовки до семінарських занять: методичний посібник для студентів денної форми навчання / С.А.Сироватський. – К.: Видавничій центр НУБіП, 2011. – 117 с.

• Табачник Д. «Утиный суп» по-украински: Беседы с украинским политикумом: диалоги с глухими / Д. Табачник – Харьков: Фолио, 2008. – 508 с.

• 100 найвідоміших українців. – М.: Вече, К.: Орфей, 2001. – 584 с.

 

 

Теми доповідей і рефератів

1. Романтизм в творчості українських діячів мистецтва і культури.

2. «Українська школа» в російській літературі.

3. «Українська школа» в польській літературі.

4. Осередки діячів української культури в першій полвині ХІХ ст.

5. Реалістична проза в українській літературі другої половини ХІХ ст.

6. Традиції реалістичної народної поезії в українській літературі.

7. Становлення та розвиток нового українського театру.

8. Виникнення українського професійного театру та його значення для розвитку української культури.

9. Тетральне мистецтво в Галичині та Закарпатті в другій половині ХІХ ст.

10. Романтизм в українському живописі.

11. Український живопис другої половини ХІХ ст.

12. Українське музичне мистецтв ХІХ ст.

 

 

Література

• Історія української культури: навч. посіб. / За ред. О.Ю.Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 352 с.

• Історія української культури: навч. посіб / Британ В.Т., Підлісна Л.С., Савич А.В. та ін. / В.Т. Британ, Л.С. Підлісна., А.В.Савич. – Дніпро-петровськ, 2010. – 194 с. //

• Культурологія: навч. посіб. / За ред. Т.Б. Гриценко. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 392 с.

• Культурологія: теорія та історія культури: навч. посіб. / За ред.. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. – К.: Центр учбової літератури, 2004. – 368 с.

• Бокань В.А.. Історія культури України: Навч. посіб. / В.А. Бокань, Л.П. Польовий– К.:Мауп, 1998. – 232 с.

• Гаврюшенко О.А. Історія культури: навч. посіб. / О.А. Гаврюшен-ко, В.М. Шейко, Л.Г. Тишевська. – К.: Кондор, 2004. – 763 с.

• Громов Е.С. Сталин: власть и искусство. / Е.С. Громов. – Республика, 1998. – 495 с.

• Смаль Ю. Українська дитяча література радянської доби [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://kazkarka.com/studiji/ukrajinska-dytyacha-literatura-radyans.html

Словник термінів

 

АКСИОЛОГІЯ (від др.-гр. ἀξία – цінність) – теорія цінностей. Вивчає питання, пов’язані із природою цінностей, їх місцем у реальності й структурою ціннісного світу, тобто про зв’язок різних цінностей між собою, із соціальними й культурними факторами й структурою особистості.

 

АРХІТЕКТУРА або зодчество (від гр. αρχιτεκτονικη – будівельник) – мистецтво створення споруд, які формують просторове середовище для життя й діяльності людини.

 

БОГЕМА (фр. bohème – циганщина) – ексцентричний стиль життя, характерний для певної частини художньої інтелігенції або тих, хто веде подібний спосіб життя: прошарок між інтелігенцією та іншими суспільними класами, театральні, літературні кола; біля-театральних і артистичних діячів, що ведуть спосіб життя в умовах нестабільних доходів.

 

ВЕРНІСАЖ (фр. vernissage, дослівно – покриття лаком) – відкриття художньої виставки в урочистій обстановці, в присутності спеціально запрошених осіб. Назва народилася з традиції французьких художників перед відкриттям своєї виставки для більшого візуального ефекту покривати картини лаком.

 

ВІДРОДЖЕННЯ або Ренеса́нс (фр. Renaissance – «Відродження») — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя – початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності – звідси й походження самого терміну.

 

ВСЕОБУЧ –– державна програма СРСР, направлена на здійснення обов’язкового навчання дітей шкільного віку під назвою «всенародний похід за загальне навчання (всеобуч)». Ініційована постановою ЦК ВКП(б) від 25 липня 1930 р. «Про загальне обов'язкове навчання», яка передбачала обов'язкове чотирикласне навчання. У 1932/33 навчальному році в Україні працювало майже 22 тис. шкіл, у яких налічувалося 4,5 млн учнів. Українські школи переважали, але разом з тим 400 тис. дітей навчалися в російських, єврейських, німецьких, болгарських, мо