Становлення освітньої системи на Україні.

Неперевершене значення в епоху Просвітництва мала освіта, оскільки мала на меті виховання нової людини в дусі новітніх віянь. В її реформуванні та подальшому розвитку були зацікавлені представники еліти суспільства. XVIII cт. стало часом глобальних перетворень – школа стала одним з головних аспектів державної політики. Її особливістю стають науковість, світськість і професійний характер.

Підходячи до розгляду питань освіти, студентам необхідно передусім усвідомити те, що її початок було покладено переходом від православної церковної школи до державної освітньої системи. ХVIII століття стало часом докорінних реформ вітчизняної освіти.

Розвиток освіти на Україні розпочався під знаком реформ імператора Петра І: «Аз есмь в чину учимых и учащих мя требую», – неодноразово заявляв він. Поет В. Капніст писав про нього так:

 

В младенческих летах коварные измены,

Вторый Алкид, как змей, трикрат он задушил.

Чтоб мрак невежества, вокруг его сгущенный,

Рассеять – рубищем порфиры блеск прикрыл;

И, прешагнув моря, к работе низкой руки

Простер, чтоб водворить в отечестве науки.

Сам рать образовал, сам строил корабли.

Он рек – и реки в Белт из Каспа потекли;

Иссунул меч – и готф на высотах Полтавы

К ногам могущего с трофеев гордых пал;

Коснулся лишь пера – и суд безмездный, правый

Из-под развалины нестройств главу поднял.

Сей муж тьмой подвигов, потомством незабытых,

Вселенной доказал, что в поприще владык

Великий вырод был в мужах он именитых,

Ни счастьем, ни венцом, но сам собой – велик.

 

Реформи розпочалися утворенням спеціалізованих шкіл. Так, з 1701 по 1719 роки були відкриті Школа математичних і «навигацьких» наук, Інже-нерно-артилерійська школа, школа перекладачів, Військово-медична акад.-мія, Інженерна школа. У 1714 р. видається указ про організацію «цифірних» шкіл у містах для дітей нижчих військових чинів. В той же час організується перший природознавчий музей – Кунсткамера, перша фабрика лаборатор-ного обладнання, перша загальнодоступна бібліотека, перший театр.

Однак реформи творилися не на пустому місті. Визначну роль у розвитку освіти продовжувала і далі відігравати Київська, або Києво-Моги-лянська колегія. Її високий рівень істотно впливав на загальний розвиток культури в Росії. Спеціальними указами імператора Петра І у 1694 р. колегії було надано право самоврядування, а у 1701 – статус академії. Академія ви-пустила із своїх стін багатьох наукових і громадських діячів. Тут навчалися Г. Сковорода, М. Ломоносов, історики М. Бантиш-Каменський і М. Берлінсь-кий, визначні державні діячі П. Завадовський і О. Безбородько, поет В. Капніст, письменник Г. Полетика, композитори М. Березовський і Д. Борт-нянський та багато інших. Її випускники були першими викладачами Московського та Санкт-Петербурзькому університетів, а Феофан Прокопо-вич став одним з засновників Всеросійської Академії наук. Довгий час вища ієрархія Православної церкви в Росії складалась лише з випускників Київської академії.

Однак спроба перетворити Києво-Могилянську колегію на європей-ський університет не вдалася – в ній не було факультетів, учням не нада-валися вчені ступені, не завжди викладалися богословські науки, а головне – культивувалися схоластичні методи навчання, що полягали в раціоналісти-ному обґрунтуванні православного віровчення за допомогою точних та при-родничих наук. Відкриття трьох колегіумів – її філіалів на місцях (Черні-гівський колегіум. 1700–1776; Переяславський колегіум. 1738–1800; Хар-ківський колегіум, або Слов’яно-греко-латинська школа. 1734–1817) – не вирішували питання. Щораз більше молодих людей обирали для навчання спеціалізовані навчальні заклади та Московський (1755), Дерптський (1802), Вільненський (1803), Харківський (1805), Санкт-Петербурзький (1819) уні-верситети, що давали перспективи у кар’єрному зростанні. Тому в 1817 р. Києво-Могилянська академія була перетворена на Київську духовну акад.-мію, що зайняла гідне місце серед Московської, Санкт-Петербурзької та Ка-занської духовних академій Росії, набувши згодом статусу «Імператорська».

В той же час початкова освіта на Україні залишається на рівні місцевих потреб, навіть просто писемних людей конче не вистачало. Так, у 1758 р. лубенський полковник І. Кулябка повідомляв, що в багатьох сотнях полку неможливо знайти писемних людей на посади осавулів, хорунжих і отаманів, а через їх відсутність полкова канцелярія зазнавала «поношений и укоризны».

На Лівобережній, Слобідській Україні та на Запорожжі початкове нав-чання здійснювалося здебільшого в парафіяльних школах. Традиційно, у приміщеннях біля церкви, в «церковних хатах».

В останній чверті XVIII ст. у розвитку освіти відбулися певні зрушення. У 1786 р. було затверджено статут народних училищ, за яким вони поділялися на головні й малі. Головні училища з чотирирічним строком навчання, що призначалися для дітей дворян, відкривалися в Києві, Черні-гові, Новгороді-Сіверському, Харкові та Катеринославі. В повітових містах – Ніжині, Полтаві, Прилуках, Ромнах, Глухові, Погарі, Ізюмі, Охтирці, Сумах і Богодухові створювалися малі училища, переважно для дітей купців, замож-них міщан, урядовців.

Оскільки розвиток промисловості й сільського господарства вимагав від працівників загальних і фахових знань, уряд пішов на відкриття відомчих навчальних закладів, які відкривали військове, морське, духовне, гірниче відомство, міністерство внутрішніх справ, державних маєтностей, як, наприклад, Чернігівське ремісниче училище, «Школа чистописців» в Полтаві та школа канцеляристів у Херсоні.

Потреби розвитку окремих галузей сільського господарства зумовили утворення професійних шкіл виноробства, садівництва, бджільництва, ветери-нарії, рільництва. Так, при Нікітському ботанічному саді в Криму з 1828 р. існувало Магарачське училище виноробства, на Чернігівщині школа бджільництва П. Прокоповича у 1828 р., в Одесі з 1844 р. існувало Головне училище садівництва, яке у 1859 р. перевели до Умані. Училища садівництва було також створено у Катеринославі та Полтаві.

Харківське землеробське училище, засноване у 1851 р., поклало початок спеціальній агрономічній, зоотехнічній, ветеринарній освіті на Україні. Єдине на Україні трирічне землемірне училище було відкрито у 1807 р. при Волинській гімназії у Кремінці. Згодом училище перевели до Києва і воно увійшло до складу 1-ї київської гімназії.

У великих містах України діяли декілька фельдшерські школи. Зокрема, в Києві в такій школі в 1844 р. навчалося 20 учнів. Крім штатних учителів в ній викладали професори університету. З 1834 р. в Херсоні існу-вало Училище торговельного мореплавства, що готувало штурманів та суд-нобудівників.

Окрема мова на семінарських заняттях в реферативному вигляді піде про утворені на Україні військові навчальні заклади – училища та кадетські корпуси.

З’явилися перші навчальні заклади, що поєднували середню і вищу освіту – ліцеї. Ліцеями тоді називалися привілейовані навчальні заклади зі строком навчання від 6 до 11 років, що охоплювали програму навчання середньої й вищої школи. Вони призначалися головним чином для підго-товки державних чиновників.

Усього в дореволюційній Росії було 6 ліцеїв, серед них три – на Україні. Рішельевський ліцей (1817–1862) в Одесі; Волинський (Кремі-нецький) ліцей (1819–1833)[13]; Гімназія ваших наук (1820–1832) у Ніжині.

Варто, передусім, зупинитися на історії Ніжинської гімназії вищих наук, заснованої графом А. Кушелевим-Безбородько на кошти графа О. Без-бородько. Офіційний рескрипт про заснування гімназії було підписано імператором Олександром І 19 квітня 1820 р. Строк навчання становив 9 років і був розбитий на розряди по три класи в кожному. Випускники гімназії залежно від успіхів у навчанні мали право на чин XII–XIV класу за «Табелем про ранги».

У Гімназії навчалися письменники М. Гоголь, Н. Кукольник, Є. Гребінка, поет, письменник і етнограф А. Афанасьев-Чужбинский, інженер-шляховик, будівничий Миколаївської залізниці (Москва–СПб.) й перший начальник Московського вокзалу (тоді – Миколаївського) М.Миклуха.

У 1832 р. школа була перетворена на Ніжинський фізико-мате-матичний ліцей (1832–1840) і нижчі гімназичні класи були закриті. Штат ліцею складали шість професорів, що викладали математику, фізику, хімію й технологію, російську словесність, історію зі статистикою, два лектори з французької та німецькій літературі й один викладач Закону Божого. Знаменитим його випускником став учений і інженер, фахівець містобудування й будівельної механіки Дмитро Іванович Журавський – будівничій знаменитого Вереб’їнського мосту Миколаївської залізниці

У 1840–1875 рр. ліцей було перепрофільовано на юридичний.

В то же час з’являються жіночі станові навчальні заклади – інститути шляхетних дівчат, які були першими державними навчальними закладами для дівчат в Росії.

Початок державної жіночої освіти було покладено імператрицею Катериною ІІ відкриттям у 1764 р. Смольного інституту шляхетних дівчат під назвою «Императорское Воспитательное Общество благородных девиц». На території України перший такий заклад з’явився у 1818 році у Харкові і довгий час він був єдиним на півдні Росії. Такі ж інститути почали працювати і в інших українських містах – у Полтаві, Одесі, Києві.

Ідея відкриття в губернських містах Росії мережі навчальних закладів для жінок уперше виникла у імператриці Марії Федорівни. В 1834 р. був роз-роблений спеціальний проект уставу для київського Інституту шляхетних дівчат.

Відкриття Київського Інституту відбулося у серпні 1838 р. в будинку, розташованому на розі сучасних Липській і Інститутської вулиць. Тоді ж заклали його головний корпус. Викладачами були запрошені професори Київського університету, що із самого початку «взяли шефство» над ним. Інститут приймав дівчат 10–13 років. Щорічна плата за навчання становила від 800 до 1000 рублів. Втім, половина вихованок навчалася на державний кошт. Інститут був закритим навчальним закладом. Він давав, естетичне, етичне виховання і право на посаду виховательок дворянських і купецьких дітей. Повний курс становив шість років. Про внутрішнє оздоблення і побут інституту писали Нечуй-Левицький у повсті «Хмари» та О. Купрін в оповіданні «Наталия Давидовна». Про інститутське життя йдеться у телесеріалі «Институт благородных девиц», створеному у 2010 р.

Пізніше середня жіноча освіта була представлена ще й жіночими єпархіальними школами, які відкривало духовне відомство, жіночими гімназіями, що відкривало міністерство народної освіти. Перша на Україні жіноча гімназія (Фундукліївська) розпочала роботу 1859 р. в Києві. Існували також середні дівочі школи відомства імператриці Марії.

Оскільки Київська академія не могла забезпечити належного розвитку вищої освіти на Україні, на початку XIX ст. ліберально-дворянські кола тодішньої інтелігенції порушили питання про заснування університету в Харкові. Ініціатором проекту став вже відомий В. Каразін, який безносе-редньо домігся відповідної згоди імператора Олександра І і організував збір коштів серед дворянства. 17 січня 1805 р. відбулося урочисте відкриття Харківського університету. Навчання провадилося на чотирьох факультетах: історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному, медичному. Для забезпечення середніх і нижчих навчальних закладів педагогами, а також спеціалістами народного господарства при Харківському університеті було створено педагогічний, медичний і ветеринарний інститути з трирічним стро-ком навчання. Першим ректором Харківського університету став прогре-сивний діяч, професор російської словесності І. Рижський. В університеті працювали професори І. Тимковський, І. Срезневський, А. Метлинський, Т. Осиповський, М. Лунін, П. Гулак-Артемовський та ін. Частина професорів запрошувалася з-за кордону. З 1805 по 1861 р. в університеті здобули вищу освіту 2800 студентів.

Позитивне значення мало заснування на Україні інших вищих учто-вих закладів. Зокрема, 15 липня 1834 р. за ініціативою імператора Миколи І було відкрито Університет св. Володимира у Києві у складі філософського і юридичного факультетів з чотирирічним строком навчання. Першим ректо-ром університету став професор М.Максимович – ботанік і філолог, людина енциклопедичної освіти. В 1842 р. Київський університет одержав нове приміщення, побудоване за проектом архітектора В. Беретті. Того ж року в ньому утворився медичний факультет. Про викладачів і студентів універ-ситету, що прославили своє ім’я у вітчизняній науці, мова піде у спеціальних рефератах, запропонованих студентам. Серед визначних діячів освіти Украї-ни одне з перших місць належить видатному ученому-хірургу, громадському діячеві й просвітителю М. Пирогову (1810–1881), який займав посади попечителя Одеського (1856–1858), а згодом Київського (1858–1861) нав-чальних округів.

Невдовзі, після видання статуту про освіту у 1804 р., уряд дозволив відкривати дворянські пансіони і гімназії. На Україні у зв’язку з цим почали діяти дворянська гімназія у Харкові і комерційна гімназія в Одесі.

Окремо студентам при вивченні матеріалу варто зупинитися на стані народної освіти на Правобережжі, в Галичині і Закарпатті, що перебували у складі шляхетської Польщі. Якщо в імперській Росії ми спостерігаємо бурхливий розвиток освіти, то на території суміжних держав українці, як національна меншина, були позбавлені таких можливостей. «Руські школи» існували лише в деяких селах при церквах і монастирях. У таких школах навчалася незначна кількість дітей міщан, нижчого духовенства, козаків, іноді селян, оскільки навчання в них не було престижним. Поряд зі школами існували шпиталі для жебраків, калік, сиріт. Інколи дяки влаштовували невеликі бурси для учнів з інших сіл. Продовжували свою діяльність і давні братські школи, серед яких виділялася львівська. Тут навчалися переважно діти заможних міщан і частково селян. Проте постійна дискримінація поступово призводили до їх зникнення. Так, з 30-х років XVIII ст. припинили свою діяльність луцька і кам’янець-подільська братські школи.

У Львові початкова школа існувала при соборі св. Юра. Діяло також чимало «покутних школок» при братствах передмістя Львова – Благовіщен-ському, Святого Миколая, Параскеви П’ятниці, Воскресіння; у Дрогобичі – при братствах Юр’ївському, Троїцькому і Чеснохрестському, по три – у Бродах та Стриї. Початкові школи були в Перемишлі, Замості, Олеську, Кам’янці та інших містах. В містах Східної Галичини після переходу у 1772 р. під владу Австрійської монархії існували трирічні нормальні школи. В них навчалися діти шляхти, міщан, духовенства. Викладання велося переважно польською мовою, а з останньої чверті XVIII ст. – німецькою. Кількість учнів-українців в цих школах була незначною.

На Закарпатті XVIII ст. увійшло в історію як період латинізації й мадяризації населення. Переслідування зазнавало нижче православне духо-венство, знищувалися книги, закривалася і до того мізерна кількість почат-кових шкіл з рідною мовою навчання. Існували лише поодинокі початкові школи з «руською мовою» навчання, учителювали в яких дяки. І школи ці утримувалися за рахунок сільських та міських громад.

У 70-ті рр. XVIII ст. в Австрії та Угорщині була проведена шкільна реформа. Ужгород стає центром одного з дев'яти шкільних округів Угорсь-кого королівства. Але стан освіти на Закарпатті не змінився. Як і раніше, лише незначна частина дітей бідних верств населення навчалася в почат-кових («елементарних») школах, які поділялися на однокласні – в селах, трикласні – в містечках і чотирикласні («нормальні») – в окружних центрах. Хоча формально управління освітою відтепер вважалося справою держави, але фактично школа і надалі залишалася під впливом духовенства. Того-часним школам не вистачало вчителів, приміщень, підручників, навчальних посібників, обладнання. Навчання проводилось на низькому рівні.

В Росії, у першій половини XIX ст., освіта набуває станового характеру. До мережі установ народної освіти, що сформувалася, входили навчальні заклади чотирьох «розрядів»: парафіяльні школи, повітові учили-ща, гімназії, ліцеї та університети. Парафіяльні школи призначалися для людей «найнижчих станів», повітові училища – для дворян, купців, урядо-вих службовців, ремісників та інших заможних жителів міст; гімназії, ліцеї та університети – головним чином для дітей дворян. Для них же відкривалося платні приватні пансіони і школи, які готували дітей до вступу в гімназії, ліцеї, університети та військові училища. Приватні навчальні заклади створювалися для хлопців і дівчат, вони концентрувалися у Харкові, Києві, Ніжині та інших містах.

Середню освіту давали гімназії, які відкривалися в усіх губернських і окремих повітових містах. Вони утримувалися за рахунок державних коштів і частково міських прибутків. Навчання було платним. Гімназичний курс складався з чотирьох однорічних класів, у яких вивчалася російська, латинська, грецька, німецька, французька мови, математика, природознавство, географія, історія, юриспруденція та інші науки. Серед гімназичних учителів на Україні були економіст І.Вернадський, історик М. Костомаров, педагог М. Чалий, художник І. Сошенко та інші відомі вчені й митці. Після закінчення гімназії учні діставали право вступати до універ-ситетів або на державну службу. Випускники гімназій іноді ставали вчителями у початкових школах.

Протягом першої половини XIX ст. було відкрито 19 гімназій, в яких загалом навчалося близько 4 тис. учнів: в Одесі, Харкові і Києві – по дві; в Чернігові, Ніжині, Новгород-Сіверському, Полтаві, Катеринославі, Сімферо-полі, Херсоні, Житомирі, Кам’янці-Подільському, Вінниці, Рівно, Луцьку та Немирові. В 1804 р. відкрилася Одеська комерційна гімназія.

Полтавську гімназію, відкриту в 1805 р., очолював відомий письмен-ник, просвітитель і гуманіст В. Капніст, але Київська гімназія, заснована в 1812 р., мала суттєві переваги: в ній викладалося більше предметів, було збільшено штат учителів, відкрито друкарню, а кращі її учні на пільгових умовах діставали право вступу до університету. Згодом вона отримала підви-щений статус і стала називатися Перша Імператорська Олександрівська гім-назія. Її випускниками були письменники Михайло Булгаков, Костянтин Паустовський, Ярослав Івашкевич, академіки Євген Тарле, Олександр Богомолець, співак Олександр Вертинський, нарком освіти СРСР Анатолій Луначарський та багато інших. Крім того, в гімназії навчалися авіакон-структор Ігорь Сікорський, художник Микола Ге, письменник Костянтин Паустовський. Першу київську гімназію увічнив у своїх безсмертних творах – п’есі «Дни Турбиных» та романі «Белая гвардия» киянин Михайло Булгаков.

В результаті освіта зробила великий «стрибок» від православної церковної школи до державної європейської школи періоду Нового часу і впровадження державної світської освітньої системи. Тепер вона розумілася не лише, як просте розповсюдження знань, а включала в себе моральне та громадянське виховання, утвердження наукових уявлень про світ, суспільство та людину. На даному етапі свого розвитку вона зіграла значну роль у формуванні українського науково-культурного потенціалу, який став підґрунтям культурного розвитку України наступного століття.

 

Садово-паркове будівництво.

 

Як уже зазначалося, епоха Просвітництва була століттям утопії. Сади й парки України XVIII ст. залишаються і дотепер зримим втіленням «кращих світів», до яких тягнулося людство. Студентам пропонується зробити історичний екскурс у питанні як розвивалося садово-паркове будівництво і хто був першим ландшафтним дизайнером.

Наводимо один з варіантів такого екскурсу. Першим ландшафтним дизайнером був сам Бог. Він облаштував місце первісного перебування людей і назвав його Едем, що в перекладі означає насолоду. З тих пір рожевою мрією людства було повернення до раю шляхом облаштування ландшафту. Найдавніші спроби були зроблені в Єгипті та на Близькому Сході, де наявність саду була мірилом багатства людини, звідти пішло і прислів’я: «Він бідний, у нього немає навіть тіні».

Вітчизняне декоративне садівництво має давню історію.

Літописець Нестор в XI ст. описує яблуневий сад Києво-Печерського монастиря, а у другій половині XII ст. князь Андрій Боголюбський заклав сад біля міста Володимира-на-Клязмі. Але найвищого розвитку декоративне садівництво набуло при імператорі Петрі I. Побувавши у Франції, Голландії та Німеччині, він захопився створенням садів і парків. Першим з них був Літній сад при літній резиденції імператора у Санкт-Петербурзі. Саме в цей час були закладені парки Петергофа, Стрельні, Оранієнбаума, що набули світового визнання як неперевершені зразки садово-паркового мистецтва. У 1706 р. у Москві було створено перший у Росії Ботанічний (аптекарський) сад, що зберігся донині.

Подальшого розвитку садово-паркове мистецтво набуває в часи прав-ління імператриці Катерини ІІ. Прагнучи створити більш реальні гарантії «освіченої монархії», Жалуваною грамотою 1765 р. імператриця звільнила дворянство від обов’язкової військової та цивільної служби, завдяки чому багато поміщиків переселилися у свої маєтки, і в дусі нової епохи почали облаштовувати своє життя. Особливо бурхливо розвинулося садово-паркове мистецтво в садибах землевласників на Україні у ХVІІІ – ХІХ ст., де майже в кожному районі чи волості з’явилися художні сади, і перед Першою світовою війною їх кількість досягала кількох тисяч. У композицію парків і садів включалися бібліотеки, картинні галереї, музеї, театри, храми, присвячені не тільки богам, але й людським почуттям – любові, дружбі, меланхолії.

Відомий поет і драматург того часу І. Долгорукий в поезії «Весна» яскраво відтворив типові явища і настрої:

 

Врата столичны затворились,

Все скачут жить по деревням;

С театром. С балами простились,

Обман наскучил их очам:

Природа вечного искусства

Художник рук ценней стократ,

В полях всё нежит наши чувства;

В Москве всё маска и наряд…

Блажен, кто может устраниться

И у кого есть уголок,

Куда придёт он схорониться,

Столицу бросив на часок:

Моё село, моё именье

В саду,

Но где любви есть услажденье,

Не нужен там и царский дом.

 

Володарями шедеврів садово-паркового мистецтва були польські магнати Чарторийські, Потоцькі, Понятовські, а також українські поміщики Каразіни, Шидловські, Тарновські, Галагани, Скоропадські та ін. Вони прикладали чимало зусиль для завезення та акліматизації екзотів з далеких країн, виведенню нових видів садових рослин.

Розвитку садово-паркових ансамблів України сприяли і наукові товариства – як загальноросійські, так і місцеві. Це Вільне економічне това-риство у Петербурзі, Московське товариство дослідників природи, Російське товариство любителів садівництва, Всеросійське товариство акліматизації тварин та рослин. Серед них був і згаданий просвітницький гурток «Попів-ська академія» на Слобожанщині, Харківське філотехнічне товариство, Товариство наук Харківського університету, Товариство сільського господ-дарства Південної Росії, Південноросійське товариство акліматизації, Географічне товариство в Україні, Товариство інженерів і архітекторів в Одесі, місцеві відділення Російського технічного товариства.

Просвітницький гурток «Попівська академія» у селі Попівка на Харківщині також не обходив питання садово-паркового будівництва. Члени гуртка обговорювали проблеми раціональності, «природності», що мали своє специфічне втілення у садибній культурі. Сам керівник гуртка Паліцин, відо-мий як поет та перекладач, займався і архітектурою. Йому належить ідея палацово-паркового ансамблю Г. Шидловського у Старому Мерчику – першого пейзажного парку на Харківщині. На жаль там зберігалися лише залишки поміщицького будинку.

Шедеврами палаццо-паркового будівництва на Чернігівщині стали маєтки Качанівка та Сокирниці.

Отримавши в дарунок за військові подвиги землі від Катерини ІІ, фельдмаршал П. Румянцев-Задунайський розпочав будівництво в селищі Качанівка архітектурних споруд. Одним з них був палац, зведений в кінці XVIII ст. за проектом московського архітектора К. Бланка. Будівельні роботи здійснював місцевий архітектор М. Мосципанов. Водна система парку мала площу більше 100 га і була однією з крупніших у Росії. У першій половині ХІХ ст. Качанівка стала власністю поміщиків Тарновських. Гостинністю одного з них – Василя Васильовича відомого мецената і колекціонера, часто користувалися М. Глинка, С. Гулак-Артемовський, Т. Шевченко, Є. Гребінка та багато інших діячів мистецтва і культури. Значні витрати на благодійництво й колекціонування, спосіб життя на широку ногу, прийнятий в Качанівці, поставили Василя Тарновського на межу розорення. У 1897 р. він змушений був продати викохану садибу мільйонеру-цукрозаводчику, теж відомому колекціонеру-меценату П. Харитоненку. Новий господар розгорнув у помісті великі будівельні роботи. Був капітально відремонтований і частково перебудований палац, який набув сучасного вигляду: з’являються нові садибні будівлі, більшість із яких збереглась до наших днів; За рахунок придбання сусідніх лісових ділянок розширився парк. Садиба була електрифікована і телефонізована.

Недалеко від Качанівки, у селі, що колись належало Гнату Галагану, знаходиться ще один з найстаріших палацово-паркових комплексів України – Сокиринці. У 1825 р. його нащадок П. Галаган запросив до перебудови палацу архітектора П. Дубровського, а для упорядкування парку – вченого-садівника І. Бістерфельда. Весь ансамбль створював настрій спокою, душевної рівноваги, співзвучності з природою. У Сокиринцях на березі ставка під розлогим кленом дуже любив сидіти Т.Г.Шевченко.

Особливого значення набуває садово-паркове будівництво на Право-бережній Україні, території якої до 1792 р. входили до складу Речі Посполитої. Могутні князівські родини Острозьких, Вишневецьких, Чарто-рийських володіли великою кількістю земель. Садибні комплекси були свідченням могутності і престижу їх власників, які запрошували для їх створення кращих фахівців. Це придворні архітектори польського короля Станіслава Августа Понятовського – Д. Мерліні, Е. Шрегер, Г. Іттар та інші, що були виховані на англійських чи італійських традиціях. Таким чином там у XVIII ст. поширювалися зразки західноєвропейської архітектури.

Так, недалеко від Білої Церкви, знаходиться чудовий ансамбль – дендро-логічний парк «Олександрія». Граф Браницький, одружившись на племінниці Григорія Потьомкіна, улюбленій фрейліні Катерини ІІ Олександрі Василівні Енгельгардт, назвав парк на честь своєї дружини. Поет Г. Державін писав про неї:

 

Героя древнего ты именем сияешь,

Который свет себе войною покорил,

Но боле ты сердец красой своей пленяешь,

Чем он оружием народов покорил.

 

Тут працювали італійський архітектор Ботані, садівник Станге зі Львова, французький ландшафтний архітектор Мюффо, інженери Бартець-кий, Вітт і Штунге. В основу паркових композицій було покладено принцип повного використання природного ландшафту, що вимагало виключення елементів симетрії. У східній частині парку домінували екзотичні породи дерев, завезені з інших країн та регіонів, у західній – природний ліс. Найбільш цікавою ділянкою центральної частини парку стала вікова діброва площею 35 га, на якій росте 1500 дубів віком від 100 до 300 років. Окрасою парку є павільйони «Луна» та «Ротонда», архітектурна споруда «Руїни». Парком милувалися поети Г. Державін та Т. Шевченко. О. Пушкін, зачарова-ний красою дочки Браницьких, присвятив їй низку ліричних віршів, вона також стала прообразом Тетяни Лариної з роману «Євгеній Онєгін». Побували тут імператори Олександр І та Микола І.

Перехід від сентименталізму до романтизму в історії садово-пар-кового мистецтва України чітко простежується при розгляді двох найви-разніших ансамблів – Уманського та Корсунського.

Будівництво резиденції в Умані Фелікс Потоцький доручив своєму управителю, інженеру-гідротехніку Людвігу Метцелю, знання якого стали у пригоді при створенні топографічного та архітектурного проекту. Для будівництва парку запросили досвідченого садівника німця Оліву, який умі-ло використав природний рельєф. Парк, названий Софіївкою на честь Софії Потоцької, створювався як романтичний парк-символ: численні гроти, водо-спади, статуї навівали меланхолійний настрій. Романтичну легенду кохання Ф.Потоцького і Софії бажано використати у реферативній доповіді про парк.

Особливістю розвитку садово-паркового будівництва на Україні було те, що до середини ХІХ ст. воно розвивалося як розважальний елемент поміщицького господарства. Але з 40-х рр. ХІХ ст. з початком промислового перевороту, садибне будівництво занепадає. Дворянські маєтки втратили економічну основу свого існування, і поміщики почали приділяти особливу увагу питанням інтенсифікації господарства. Цілі ділянки паркової території виділяються для акліматизації нових цінних у декоративному та промисло-вому відношенні порід дерев та кущів, в той час як художня сторона композиції садово-паркового пейзажу відходила на другий план.

Одним із таких ансамблів стає ландшафтний парк у Тростянці, ство-рений у маєтку І.Скоропадського, де майже немає архітектурних об’єктів, але флора якого відзначається рідкісним багатством. Пейзажі, створені шляхом використання особливостей рельєфу та застосування насаджень різноманіт-ної флори, уславили Тростянецький парк як один із кращих ландшафтних парків. Чимало зусиль приклали до створення цього чудового парку талано-виті садівники – вихідці з місцевих селян: Ілля Янін, Іларіон Круподеря, Іван Беззуб, Степан Ткачун, Василь Верескун, Іларіон Висовень та інші.

Весело-Боковеньківський дендропарк М. Давидова, нащадка героя війни з Наполеоном, партизана і поета Дениса Давидова, було засновано у 1893 р. у степовій безлісній зоні нинішньої Кіровоградської області. Цей ансамбль наочно демонструє можливості людини, яка поставила собі за мету виростити зразковий парк на малопридатних землях за несприятливих кліматичних умов. Автором проекту парку був відомий художник та фахівець з влаштування пейзажів І. Владіславський-Падалка. У спорудженні парку брали участь головний імператорський садівник А. Регель та губернський лісничий О. Яцкевич. Мальовничий дендропарк у ландшафтно-му стилі став лабораторією для дослідів з акліматизації екзотів та рідкісних рослин на Правобережній Україні.

Прикладом заміського дачного комплексу кінця ХІХ ст. стає маєток Наталіївка цукрозаводчика І. Харитоненка. Важливе місце в ньому займали виробничі та господарчі будівлі, манеж, водонапірна башта створених за проектом академіка О. Щусєва. Він же спроектував невеличку церкву, в оздобленні якої брали участь скульптори С. Коненков, А. Матвєєв та ін. Один із найцікавіших елементів Наталіївського парку – так звані «співаючі тераси» – сад карликових яблунь на п’яти цегляних терасах, які створювали сприятливий мікроклімат для рослин.

Старовинні парки, створювані колись для відпочинку та для представ-ництва, стали безцінними пам’ятками своєї епохи, і з плином часу їх значення тільки збільшується.