Тема 3. Професіоналізація суб’єкта праці в аспекті моральності і моралі

1. Поняття професіоналізації особистості.

2. Духовні засади професійного становлення.

3. Професійний ідеал.

Формування особистості професіонала (спеціаліста в певній галузі трудової діяльності) відбувається в процесі його професіоналізації. Це складний процес, у ході якого відбувається засвоєння досвіду діяльності в певній професійній сфері. Він супроводжується цілісними і закономірними змінами кількісних та якісних характеристик особистості як суб’єкта праці – формуванням професійних знань, умінь, навичок, здібностей, мотивів. Професіоналізація забезпечує професійну самореалізацію особистості, що виявляється в досягненні нею необхідного рівня досвіду професійної діяльності, усвідомлення її сенсу, вироблення системи саморегуляції та самоконтролю, формування самооцінки, утвердження стилю такої діяльності.

Водночас професіоналізація особистості – це форма її активності, чинниками якої є її мотиви, цілі, уявлення про можливості особистісного розвитку, які може забезпечити діяльність у межах обраної професії.

У ході освоєння професійної діяльності відбувається адаптація до умов її виконання, ідентифікація особистості з професією. Іноді цей процес може спричинити негативні наслідки у вигляді гіпертрофованого розвитку професійних особливостей особистості (наприклад, ототожнення окремих акторів з їх героями в повсякденному житті, авторитарність окремих учителів, низький рівень співчутливості в окремих лікарів тощо, перенесення елементів професійної діяльності у повсякденне життя). Такі прояви професіоналізації особистості отримали назву професійної деформації.

Духовні засади професійного становлення. На думку Е.О. Помиткіна, у “процесі формування духовного світу професіонала відповідні знання, досвід та особистісні цінності поступово стають здобутком свідомості, знаходять прояв спочатку в елементах поведінки, а надалі – у свідомій духовно орієнтованій професійній діяльності”.

Характеризуючи феномен духовності, С.У. Гончаренко зазначає, що “з категорією духовності співвідноситься потреба пізнання світу, смислу і призначення свого життя. Людина духовна в тій мірі, в якій вона замислюється над цими питаннями і прагне дістати на них відповідь. Втрата духовності рівнозначна втраті людяності”.

Духовна природа особистості визначається тими духовними цінностями, які вона засвоїла. Духовні цінності особистості представлені сукупністю поглядів, переконань, духовних ідеалів й інтересів, які є в основі засвоєного нею, відповідного до загальнолюдських цінностей (краса, любов, добро, знання, істина, свобода та ін.), гідного для наслідування ставлення до себе, природи, світу в цілому. Духовність особистості – творча здатність особистості до самореалізації та самовдосконалення, зумовлена такими особливостями когнітивно-інтелектуальної, чуттєво-емоційної та вольової царин, які сприяють успішному формуванню та реалізації потреби у цілеспрямованому пізнанні та ствердженні і її життєдіяльності істини, загальнолюдських етичних та естетичних цінностей, усвідомлення єдності себе і всесвіту.

Головними характеристиками духовності є:

- потребово-ціннісні характеристики: духовні потреби (у людяності, добрі, красі, справедливості, знаннях); духовні ціннісні орієнтації (відносно стійка система спрямованості інтересів, потреб особистості, націлена на інтеріоризацію духовних цінностей і водночас, позитивна установка на духовний тип поведінки);

- морально--поведінкові характеристики: духовний тип поведінки (ствердження людиною у своїй життєдіяльності гуманістичних та естетичних загальнолюдських ідеалів, тобто цінностей, які постають як мета життєтворчості); духовний саморозвиток (процес здійснення суб’єктом свідомого управління своєю діяльністю та поведінкою відповідно до духовних ціннісних орієнтацій, метою якого є самовдосконалення й самореалізація);

- когнітивно-інтелектуальні характеристики: допитливість (властивість інтелекту людини, що виявляється у прагненні до ширини і глибини знань про навколишній світ та маму себе; духовна потреби розвиненої особистості); спостережливість (риса індивіда, яка виявляється у здатності помічати як суттєві, так і малопомітні особливості предметів і явищ); глибина мислення (здатність до проникнення в сутність складних проблем, зрозуміти причинно-наслідкові зв’язки явищ); самостійність мислення (уміння виконувати різноманітні операції без допомоги інших людей); критичність (уміння об’єктивно оцінювати факти, власні та чужі думки, ретельно перевіряти запропоновані положення, судження, аргументи);

- вольові характеристики: цілеспрямованість (підпорядкування своїх дій визначеній меті, готовність застосувати всі сили для її досягнення та неухильне її здійснення); самовладання (здатність продуктивно здійснювати діяльність у ситуаціях, які дезорганізують, негативно впливають на емоційну сферу, що досягається шляхом свідомого керування власними почуттями, настроями та умінням приводити їх у відповідність до конкретних подій; саморегуляція (здатність керувати собою та усвідомлення актів своєї поведінки, свідоме підпорядкування поведінки та вчинків моральним вимогам, велінням обов’язку, сумління):

- чуттєво-емоційні характеристики: здатність до переживання спектру емоцій і почуттів, які виконують функцію глибинного зв’язку людини із Всесвітом, підтримують індивідуальну цінність особистості (наприклад, совість, провина, сумнів, любов, віра, надія, каяття);

- гуманістичні характеристики: виявляються у ставленні людини до будь-якої форми життя як вищої цінності, у повазі до внутрішнього світу людини, яка поєднується із здатністю до співчуття й реалізується через утілення у взаємини з людьми найвищих цінностей добра, краси, любові;

- естетичні характеристики: відображають специфічне чуттєво-емоційне та когнітивно-інтелектуальне ставлення людини до дійсності, відбивають її прагнення до краси і гармонії, досконалості і виявляються в естетичній потребі, естетичних почуттях, естетичних установках.

Таким чином, духовний розвиток людини – це шлях від знання до розуміння, від емоцій до співчуття, від сприймання до творчості, від егоїзму до гуманізму і космоцентризму. Найістотнішим для духовного розвитку є реалізація таких вищих потреб: у пізнанні світу, себе, сенсу життя; у визнанні та повазі; у сприйманні та створенні краси; у доброчинстві та ствердженні справедливості; у досягненні досконалості.

Духовність у сучасних умовах має багатомірний характер і передбачає органічну єдність високих моральних установок, громадянськості, професіоналізму, віри у світлі ідеали, почуття особистої відповідальності за все, що відбувається навколо та з самим собою.

Духовність професіонала розглядається у єдності з компетентністю (професіоналізму і моральності). Це правило обґрунтовувалось Сократом і Платоном. За словами М. Піщуліна: “Не забезпечена професіоналізмом моральність, тим більше аморальний професіоналізм, гіпертрофують крайнощі – добре безсилля та злу силу, підміняють за правом силу перше другим…Вузький професіонал, виконуючи своє часткове завдання, деформує ціле, навіть коли він керується благими намірами…Бездуховна, егоїстична людина відходить від своєї родової сутності, деформує природу, суспільство, саму себе”.

Етика, як складова духовності, важливу роль у життєдіяльності суспільства. Залежно від панівної етичної системи будувались стосунки людей, здійснювались і отримували оцінку їх вчинки. Дотримання загальноприйнятих суспільних норм, етичних правил та законів, прийнятих у певному соціальному середовищі, завжди свідчило про культуру і ступінь цивілізованості окремих особистостей і всього суспільства. Ці правила і норми спрямовані на забезпечення можливостей для спільного існування людей, побудови безконфліктних взаємин між ними, успішного здійснення різноманітних видів діяльності, у тому числі, професійної. Засвоєні соціальні норми та закони спрямовують людину на суспільно корисну працю як засіб матеріального самозабезпечення, забезпечують формування соціальної природи особистості, високий півень організації суспільства. Таким чином, етика відіграє роль інтегруючої основи, котра об’єднує людей, дає їм можливість чітко орієнтуватись у системі відносин зі світом, відбирати ті зразки оцінок і поведінки, які є бажаними і позитивними з точки зору моралі.

Професійний ідеал.

Ідеал – це зразок, найвища мета особистісних прагнень, що виявляється у сукупності думок, почуттів і вчинків людини та програмує й мотивує її діяльність і поведінку.

На відміну від моделі професіонала як узагальненого зразка, в котрому зафіксовано об’єктивні вимоги до певного профілю професійної діяльності та задано діапазон розвитку особистості професіонала, у професійному ідеалі сконцентровано суб’єктивні уявлення особистості про ці вимоги та визначено ставлення до них.

У свідомості людини знання та явлення про професію та про якості людини, що визначають успішну професійну діяльність, можуть виконувати роль спонукального чинника та надавати сенсу процесам підготовки до майбутньої професії, її виконнання та професійного зростання.

На цій основі формується суб’єктивна еталонна модель образа професіонала, яка співвідноситься з образом Я. Це дає можливість для вироблення особистісних стратегій наближення до еталонної моделі, отже забезпечує один із важливих шляхів розвитку особистості.

Основними смисловими складовими професійного ідеалу є:

- спрямованість особистості (система визначальних мотивів професійної діяльності та професійного розвитку);

- професійні знання та професійна майстерність;

- пізнавальні можливості особистості;

- риси характеру особистості (відповідальність, обов’язковість, точність, витримка, доброта, вимогливість тощо);

- рівень загального розвитку особистості (морального, фізичного, інтелектуального, естетичного, загальний рівень культури, рівень комунікативної культури тощо).

Зріла, розвинена система Я базується передусім на глобальному Я, яке включає у себе пізнавальні, емоційні та вольові функції та водночас створює свій образ світу, образ себе та саморозуміння. У структуру глобального Я входять: процесуальне Я; структурне Я; образ світу та його розуміння. Процесуальне Я є центром переживань та осмислення себе і навколишнього, впливає на виникнення і розвиток образу світу, образу себе і саморозуміння (структурного Я). Структурне Я має певний зміст, репрезентований сукупністю уявлень про себе (про свої ролі, якості, властивості, риси, уміння, знання тощо), які змінюються у процесі онтогенетичного розвитку особистості. В результаті виникає певне ставлення до себе, що виявляється у самооцінці та певному рівні самоповаги.

Самооцінка – це емоційно забарвлене ставлення до себе, що виникає у різних ситуаціях життя та діяльності. Самооцінка є динамічним утворенням, яке може змінитися залежно від досягнень чи невдач особистості. Самоповага є відносно постійним і синтезує у собі численні минули і наявні самооцінки. Самоповага базується як на власних самооцінках, так і оцінках, отриманих з боку інших людей. Наявність високого рівня самоповаги сприяє цілісності глобального Я

Образ світу формується як система уявлень особистості про світ та його закономірності, про принципи, норми та правила взаємодії з ним. Це основа для становлення цінностей та морального розвитку особистості.

Процес формування особистості професіонала зумовлений передусім синтезом можливостей, здібностей, активності особистості та вимог професійної діяльності.

Професіонал – це спеціаліст у певній галузі трудової діяльності. Як суб’єкт праці, він має здатність до усвідомлених, цілеспрямованих дій щодо пізнання та перетворення дійсності.

Для того, щоб стати суб’єктом праці, необхідно:

- досягти високого рівня розвитку здібностей, необхідних для виконання професійної діяльності;

- засвоїти певні способи продуктивної професійної діяльності;

- усвідомити смисл професійної діяльності та своє призначення як професіонала;

- мати розвинену систему саморегуляції.

Формування особистості професіонала визначається суперечливістю процесів індивідуального розвитку. Напрями цього розвитку залежать від виду професійної діяльності. За умови адаптації особистості до вимог конкретної професії відбувається її професійна адаптація. Іноді набуті завдяки професійній ідентифікації особливості особистості виявляються і в інших умовах та ситуаціях.

Трапляються випадки, коли професійні звички, стиль мислення та спілкування й інші особливості особистості гіпертрофуються та негативно відбиваються на взаємодії з іншими людьми в межах та поза межами професії. Це виявляється здебільшого у певних манерах поведінки (наприклад, менторський тон спілкування у педагогів) та в переорієнтації особистісних уподобань й інтересів на потреби професійної діяльності. Таке явище називається професійною деформацією особистості.

Етика професійної кар’єри

Планування кар'єри (за Е. Шейном) – це процес повільного розвитку професійної самоконцепції й самовизначення у параметрах власних здібностей, мотивів, потреб та цінностей.

Нерідко побудова кар’єри вимагає здійснення вибору та прийняття рішення.

На кар’єрне зростання впливає досвід роботи, інтереси, здібності, ціннісні орієнтації, які дозволяють зробити вибір.

У вітчизняній науці поки що немає обґрунтування сутності кар’єри. У суспільстві існує суперечливе ставлення до цього феномена: з однієї сторони – це позитивне явище, з іншої – відхилення від моральних норм (кар’єризм). У першому значення кар’єра розглядається як шлях до успіху, успішне просування у галузі службової діяльності. Вона є результатом свідомої позиції і поведінки працівника, пов’язаних із його професійним зростанням.

У другому – це гонитва за перевагами, прагнення до особистісного благополуччя, викликане корисними цілями та зневага інтересів спільної справи.

Найпоширенішими мотивами кар’єри є:

- отримання більшої кількості грошей;

- одержання більших повноважень;

- досягнення вищого статусу;

- забезпечення вищого престижу;

- досягнення найвищої влади.

Таким чином, кар’єра – це індивідуальні зміни позиції та поведінки, які пов’язані з досвідом роботи й життя людини.

Змістовною характеристикою кар’єри є просування вперед (зростання, досягнення, перехід). У такому сенсі кар’єра – це процес, який супроводжується послідовними змінами робочого стану людини. Отже, правомірно вести мову про його виникнення, спрямованість, внутрішню організацію, зовнішні зв’язки, взаємодію з іншими процесами.

Типи кар’єрного процесу:

- прогресивний – просування на вищу ступінь ієрархії, яка відрізняється від попередньої вищим рівнем вимог і можливостей; ці зміни незворотні й спрямовані у майбутнє;

- регресивний – спади кар’єрного зростання, рух процесу вниз, що визначається невідповідністю здібностей та активності людини вимогам її статусу, стану здоров'я чи віку;

- лінійний – безперервний розвиток кар’єрних процесів (по лінії);

- нелінійний – стрибкоподібний розвиток кар’єри вгору або вниз;

- спіралеподібний – послідовне освоєння посад у ході просування за ієрархічною градацією;

- стагнація – окремі випадки кар’єрних процесів, коли в них не відбувається ніяких змін.

Головні чинники, що впливають на розвиток кар’єри:

- зовнішні: урядові вимоги, економічні умови, конкуренція, склад трудових ресурсів, місцезнаходження організації;

- внутрішні: мета організації, організаційний стиль, характер роботи, технологічні умови, трудовий колектив, досвід та стиль керівництва.

Критерії ефективності кар’єри: якість виконання роботи, правова відповідність, задоволення роботою, конфліктність, наявність скарг.

Кар’єра визначає не тільки успіхи чи невдачі працівника. Вона базується його на внутрішній позиції, здатності до здобуття чи вдосконалення умінь та навичок, здібностей.

Гальмівні чинники кар’єри:

- низький рівень потреб;

- слабкість мотивів;

- нестача знань і досвіду;

- стан здоров’я;

- порушення вольової сфери;

- застій у загальному розвитку.

За походженням ці чинники можуть бути фізичні (дефекти аналізаторів, мови, зовнішності, низька працездатність, хворобливість), психологічні (інтелектуальні та афективні проблеми – нерішучість, боязливість, страх тощо), соціальні (політичні орієнтації, низький престиж професії, відсутність чітких вимог, правова незахищеність посади, відсутність матеріальних стимулів,, напруженість у стосунках) та ідеальні (моральні, ідеологічні, культурні).

Кар’єрний процес має взаємопов’язані етапи:

- доробочий (приблизно до 25 років): навчання, залежність у роботі; важливі потреби – фізіологічні, здоров’я;

- ствердження (приблизно до 30 років): самостійна робота, досягнення впевненості у собі, незалежності (може призвести до труднощів у роботі); важливі потреби – безпека, збереження;

- творчий розвиток;

- збереження (до 60 років): генерування ідей, сприяння кар’єрі своїх послідовників, взаємодія з важливими посадовими особами з інших організацій, уміння впливати на інших; важливі потреби – повага, самовираження.

Спеціалістами Массачусетського університету сформульовано п’ять так званих кар'єрних моментів спрямованості працівників:

1. Технічно-функціональний – працівники, схильні до технічно-функціональної роботи, уникають прийняття рішень.

2. Управлінський – працівники, спрямовані на керівну діяльність, готові до відповідальності й ризику.

3. Творчий та ініціативний – працівники, які спрямовані на створення нового, демонстрації своїх переваг; успішні в підприємництві.

4. Автономно-незалежний – люди, які прагнуть бути вільними від обов’язків та зв’язків, бажають працювати поодинці або у відносно малій організації.

5. Безпечний – працівники, готові виконувати все, що потрібно аби уникнути звільнення, забезпечити дохід, стабільне майбутнє; готові погодитися з рішеннями керівників стосовно їх кар’єри.

Основними чинниками успішної кар’єри є: моральні якості, висока комунікабельність, уміння керувати людьми, делегування повноважень.

Успіху кар’єри сприяє конкурентноздатність працівника (пріоритетна умова).

У сучасних інтерпретаціях конкуренція тлумачиться як зштовхування, суперництво, боротьба за досягнення кращих результатів. Тому система оцінки переваг претендента на посаду орієнтується на три основні рівні успішності:

- рівень сприйняття образу посади масовою свідомістю (адекватність претендента такому образу);

- рівень особистісних переваг;

- рівень професіоналізму особистості.

Отже, суб’єктивний аспект конкурентноздатності визначається за результатами навчання, отримання необхідних якостей та умінь, наявності прагнення до особистісного зростання. Об’єктивна сторона конкурентноздатності вміщує сукупність умов професійного успіху та бар’єрів, що йому перешкоджають.

Література:

1. Бех І.Д. Духовні цінності в розвитку особистості // Педагогіка і психологія. – 1997. – № 4. – С. 124 – 129.

2. Бех І. Моральність особистості у психологічному ракурсі // Ділова і соціальна думка. – 1994. – № 3-4. – С. 172 – 185.

3. Ботавина Р.М. Этика менеджмента: Учебник. – М., 2001.

4. Грехнев В.С. Культура педагогического общения. – М., 1990.

5. Зязюн І.А. Краса педагогічної дії. – К., 1990.

6. Малахов В. А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. – К.:, 1996.

7. Модель И.М., Модель Б.С. Профессиональная культура предпринимателя // Социологические исследования. –1997. - № 10. – С. 10 – 15.

8. Палеха Ю.І. Ділова етика: Навч. посібник. – К., 2001.

9. Психологія праці та професійної підготовки особистості: Навч. посібник / За ред. П.С. Перепелиці, В.В. Рибалки. – Хмельницький, 2001.

10. Пищулин Н. П. Воспитывать, формировать духовность учащихся // Педагогика толерантности. – 2002. - № 3 (21). – С. 92 – 102.

11. Психологія професійної діяльності і спілкування / За ред. Л.Е. Орбан-Лембрик, Д.М. Гриджука. – К., 1997.

12. Самоукина Н.В. Психология и педагогика профессиональной деятельности. – М., 1999.

13. Сопронюк В.З. Производственная мораль. – Луцк, 1995.

14. Федоренко Е.Г. Профессиональная этика. – К., 1983.

16.Фонарев А.Р. Формы становления личности в процессе ее профессионализации // Вопросы психологии. – 1997. - № 2. – С. 88 – 93.