Форми фізичного виховання в сім'ї

До найпоширеніших форм фізичного виховання дітей шкільного віку в сім'ї належать:

1) ранкова гігієнічна гімнастика (зарядка);

2) фізкультурні хвилинки під час виконання домашніх завдань. Проводяться після 30-35 хв безперервної роботи з школярами молодшого віку і через 40-45 хв з школярами середнього і старшого шкільного віку;

3) індивідуальні заняття різними фізичними вправами в домашніх умовах:

- силова (атлетична) гімнастика;

- оздоровча аеробіка (танцювальна аеробіка, шейпінг);

- стретчинг, калланетика і ін.;

4) активний відпочинок на свіжому повітрі у вільний від уроків і виконання домашніх завдань час. Він включає прогулянки, катання на велосипеді, купання, ходьбу на лижах, різні ігри і ін. Сумарний час його тривалості в режимі дня від 1,5 до 3 годин.;

5) участь разом з батьками в різних змаганнях-конкурсах і вікторинах;

6) сімейні походи (піші, лижні, велосипедні, водні) у вихідні дні і в канікулярний час разом з батьками;

7) гартуючі процедури, які проводяться після зарядки, самостійні заняття фізичними вправами або перед сном.

Фізичне виховання дітей у сім'ї вимагає від батьків певних знань, досвіду, терпіння і безпосередньої участі. Батьки повинні: періодично проводити бесіди з своїми дітьми на теми здорового способу життя; залучати їх до систематичних занять фізичними вправами і спортом; брати участь у сумісних з дітьми заняттях оздоровчою фізичною культурою; стежити за станом фізичного розвитку, поставою, здоров'ям дітей.

 

 

4. Зміст навчального предмету "Основи здоров'я і фізична культура"

та методики навчання руховим діям школярів

Зміст уроків фізичної культури регламентується державною програмою для загальноосвітніх навчальних закладів (1-11 класи) "Основи здоров'я і фізична культура".

Програма починається з Пояснювальної записки, в якій визначена мета фізичного виховання (навчальні, розвиваючі і оздоровчі, пізнавальні і виховні), завдання фізичного виховання, мета і завдання вчителя в роботі з учнями, визначена головні вимоги до сучасних уроків фізичної культури і критерії у виставлянні оцінок.

Зміст предмету "Основи здоров'я і фізична культура" інтегрований з хореографією та іншими предметами. В процесі його вивчення здійснюються міжпредметні зв'язки з анатомією і фізіологією людини, гігієною, біологією, теорією і методикою фізичного виховання, історією фізичної культури і спорту, музикою і ін.

Устарших класах поглиблюється інтеграція міжпредметних зв'язків, але головні функції покладаються на практичне виконання фізичних вправ.

У Пояснювальній записці представлена умовна сітка розподілу навчальних годин по темах і елементах програмного матеріалу.

Програма не встановлює чітко певної кількості годин для проходження тих або інших розділів, але вимоги до планування зобов'яжуть вчителя більшу частину часу приділяти вивченню і закріпленню пріоритетного матеріалу з урахуванням регіональних умов проведення уроків і сензитивних періодів розвитку фізичних якостей учнів.

Програма складається з таких розділів:

І. Навчальний пріоритетний матеріал.

II. Матеріал для обов'язкового повторення і домашніх завдань.

III. Контрольні навчальні нормативи і вимоги.

IV. Орієнтовний комплексний тест оцінки фізичної підготовленості.

Навчання руховим діям у шкільному віці направлено, перш за все, на формування, поглиблення і розширення спеціальних знань у вигляді уявлень, узагальнень і понять, закономірностей, принципів і правил рухової діяльності. Ці знання повинні забезпечувати свідоме орієнтування в явищах фізичної культури, доцільне і своєчасне використання її засобів і форм у житті, успішне оволодіння руховими уміннями, навиками і досвідом застосування їх у різноманітних умовах практики. У поєднанні з навчанням рухових умінь удосконалюються інтелектуальні вміння і здібності спостерігати, аналізувати, узагальнювати, порівнювати, оцінювати рухи і умови.

У змісті фізичної освіти, тісно пов'язаної з фізичним розвитком, правомірно виділити такі компоненти поняття навчання руховим діям:

• створення педагогом передумов і стимулів навчальної діяльності (визначення чергових завдань і завдань для учнів, мотивація необхідності вирішення цих завдань і подолання виникаючих труднощів, посилання на раніше засвоєне);

• сприйняття учнями нового учбового матеріалу – аналіз і осмислення заданого, досягнення розуміння суті і значення завдань; засвоєння відповідних понять, принципів і правил практичного використання вивченого, формування на цій основі нових знань; вдосконалення учнем методів пізнавальної діяльності, що використовується, пов'язаний з цим розвиток інтелектуальних здібностей;

• оволодіння, на основі знань що засвоюються, технікою рухових дій (у цілому і за окремими фазами, елементами, характеристиками); формування і вдосконалення відповідних рухових умінь і навиків, розвитку рухових якостей;

• оволодіння досвідом застосування спеціальних знань, рухових умінь і навиків, у складніших умовах пов'язане, з одного боку, з навчанням самостійному орієнтуванню в цих умовах, творчому вирішенню завдань і з вихованням інтелектуальних, моральних і вольових якостей, а з другого боку – з навчанням самостійному варіюванню техніки відповідно до нових завдань і умов; пов'язаних з цим змістом розвиток інтелектуальних, рухових і вольових якостей;

• пов'язане з навчальною роботою формування гармонійної статури, попередження порушень постави, попутний і спеціальний розвиток рухових якостей;

• самоконтроль, аналіз, взаємооцінка і самооцінка учнями навчальної діяльності та її результатів; контроль педагога за діями і успішністю учнів, оціночна інформація, обговорення досягнень і недоліків.

Поєднання компонентів навчального процесу значною мірою залежить і від необхідності використання незавершених циклів вікового розвитку з метою своєчасної активізації прогресивних змін, підвищення навчання руховим діям і розвитку інших здібностей.

Структура процесу навчання розрахована на відносно тривалі періоди (залежно від складності і доступності навчального матеріалу – на декілька занять, тижнів, на рік і більше). В практиці фізичного виховання школярів зберігаються, в основному, загальноприйняті етапи, їх спрямованість, специфічні завдання і основний зміст. Проте на всіх трьох етапах (початкового розучування, поглибленого вивчення і закріплення) компоненти змісту, методи і методичні прийоми повинні конкретизуватися відповідно до вікових особливостей учнів.

На практиці навчання руховим діям школярів у певній послідовності повинні використовуватися всі основні методичні напрями. Конкретним вираженням їх є:

1. Педагог визначає і повідомляє учням завдання, програму, конкретні способи виконання дій, критерії контролю і оцінки їх результативності. Він підказує (навіть вселяє) мотиви майбутньої діяльності; висловлює знання в закінченому вигляді. Виховна роль цього шляху обмежена і зводиться, в основному, до розвитку пам'яті і виконавчих якостей. В освітньому відношенні він мало ефективний. Проте при вирішенні багатьох завдань фізичного розвитку і, частково, вдосконалення рухових якостей, особливо в молодшому шкільному віці, частково він може бути використаний.

Більш ефективний той варіант, відмінною ознакою якого є обгрунтовування педагогом викладених знань, рекомендацій і вимог, розкриття причинної залежності між умовами діяльності, способами виконання дій і їх результатами.

Він обумовлює лише відтворюючу (репродуктивну) діяльність, але сприяє підвищенню інтелектуальної активності і забезпечує більший освітній і виховний ефект навчальної роботи учнів, що застосовується в більш широких межах, у тому числі і в молодшому шкільному віці.

2. Педагог лише частково, визначає зміст, форми і послідовність майбутніх дій. Кількість і складність таких завдань залежить від віку і ступеня підготовленості школярів, часу та інших умов. Цей шлях забезпечує розвиток таких здібностей, як самостійність, ініціативність і творча активність у рухових діях, виховання спостережливості, підвищення культури і творчої уяви. Крім того, забезпечується засвоєння елементів і найпростіших форм дослідницьких умінь. Все це можливо лише за наявності повноцінного контролю педагога.

Даний частково-дослідницький (евристичний) шлях навчально-виховної роботи цілком доступний в елементарних формах (і абсолютно необхідний) вже в молодшому шкільному віці. Ще більше значення він набуває на подальших вікових етапах, коли питома вага проблемних ситуацій може істотно зростати. Поєднання його з першим (репродуктивним, чисто виконавчим) у доцільних пропорціях – забезпечує високий рівень всестороннього, гармонійного фізичного виховання дітей.

3. Третій шлях, реабілітуючий себе в сучасній загальній освіті, – власне пошуковий (дослідницький). Відмінною його особливістю є надання учням повної самостійності у вирішенні проблемних завдань, включаючи планування своїх дій, визначення засобів і методів, аналіз результатів і т.ін. Застосування цього шляху вельми доцільне у фізичному вихованні, але лише в роботі із дітьми старшого віку і як додаткове (за однією – двома темами протягом навчального року), оскільки для цього потрібен не тільки високий рівень попередньої підготовленості, але і значні витрати часу.

Використання безпосередньої наочності, коли учні не мають у своєму розпорядженні початкових знань і рухового досвіду, розвиваючи творчі здібності, в роботі з дітьми слід добиватися шляхом осмисленого сприйняття демонстрованих рухів. З цією метою сприйняття повинні зводитися до рівня організованих спостережень із використанням словесних прийомів – орієнтовних завдань, попередніх і попутних вказівок, порад і ін. Таким поєднанням методичних прийомів, які забезпечують безпосередню наочність з прийомами орієнтовних словесних дій, можна створювати повне, всебічне і точне сприйняття, уявлення адекватне навчальним завданням.

Поєднання перерахованих методичних прийомів веде до витонченого розвитку органів чуття. Цю можливість особливо важливо використовувати в молодшому і на початку середнього шкільного віку, коли зберігаються ще відносно високі темпи сенсомоторного розвитку.

Методи і методичні прийоми навчально-виховної роботи обумовлені закономірностями навчання. Підбір і поєднання методів не повинні бути стандартними. Шаблонне використання такого необхідного методу як показ мало ефективний в освоєнні повноцінних знань і вмінь, особливо у вихованні особистості школяра.

Якщо ж для створення уявлення педагог, назвавши те, що вивчається і визначивши його призначення, вдасться до чіткого опису, яким зосередить увагу учнів не тільки на загальній картині, але і на складових частинах, характеристиках техніки руху, їх дії істотно зміняться. Учні будуть більш уважніші і спостережливіші, а головне – будуть самостійно, творчо створювати уявну модель руху. Цим буде досягнуте формування досконаліших рухових умінь, а разом з тим розвиток спостережливості, уяви і образного мислення, виховання творчих здібностей, самостійності.

У роботі зі школярами особливої уваги вимагає закріплення освоєних рухових умінь і доведення їх до рівня навиків. По-перше, освоєння значного числа рухів направлено на навчання управління рухового апарату, на вдосконалення рухів і виховання відповідних здібностей. У цьому випадку вправа є ефективною лише до тих пір, поки наявна необхідність подолання координаційних труднощів. Уміння, які набуті цим шляхом, самі по собі не знаходять застосування в конкретній життєвій практиці (в побуті, праці, спорті), немає необхідності в міцному закріпленні їх, перетворенні в навики. По-друге, недоцільно закріплювати до стійкого навику ті рухові уміння, над вдосконаленням яких належить повторна навчальна робота відповідно до програмних вимог у подальші роки. Тимчасово не слід закріплювати і ті, які є лише початковим варіантом для подальшого формування інших варіантів стосовно нових і складніших умов рухової діяльності (найтиповіші з них можуть доводитися до рівня навиків).

Характер і конкретний порядок поєднання методів визначається так:

1. Завдання навчально-виховної роботи. Необхідно створити лише загальне уявлення про зовнішню форму руху, що вивчається, достатньо використати опис або показ, або той і інший у поєднанні. Якщо ж необхідно добитися глибокого розуміння суті руху вдаються, особливо в старшому шкільному віці, до пояснення (встановлення причинно-наслідкових зв'язків і відносин), поєднуючи його з прийомами демонстрації і ін. Якщо ж поставлене завдання – забезпечить творчу активність учнів, виховувати у них самостійність, ініціативність – потрібне поєднання проблемних ситуацій і використання завдань творчого характеру.

2. Особливості учнів. У роботі з дітьми молодшого шкільного віку потрібно більше вказівок. Висловлювати зміст гри краще в образній, за можливістю, художній формі. Частіше користуватися одностороннім розбором. У роботі з добре підготовленими учнями, із старшокласниками, особливе значення має бесіда, колективний розбір, глибокі за змістом пояснення з опорою на знання з інших навчальних предметів, графічне зображення і ін.

3. Особливостями матеріалу, що вивчається. При навчанні грі не обійтися без попередньої розповіді, елементів опису і подальшого розбору. Якщо рухова дія проста і учні зможуть відразу її виконати, доцільно розучувати її в цілому і т.ін.

4. Зовнішні умови навчальної роботи. В умовах зниженої температури повітря, значного вітру недоречно вдаватися до розповіді, тривалих пояснень, докладного розбору. Натомість доведеться спиратися, головним чином, на короткі вказівки, команди. Кожний з методів навчання руховим діям здійснює виховну функцію відповідно до його специфічних рис.

 

5. Особливості розвитку фізичних здібностей у шкільному віці

Характерні фізичні здібності (або різноманітні їх поєднання) рухових умінь і навиків виявляються лише в умовах конкретної рухової діяльності, в поєднанні з руховими діями. Використовуючи різноманітні види і елементи рухової діяльності, можна добитися бажаного розвитку здібностей. На практиці фізичного виховання школярів використовують два основні шляхи розвитку фізичних здібностей:

Перший шлях зводиться до попутного стимулювання здібностей, виявляється в процесі формування нових рухових умінь і навиків, а також при подальшому варіюванні і вдосконаленні їх в ускладнених умовах.

Другий шлях характеризується спеціальною організацією розвитку здібностей на базі засвоєних дій. Для цього, з одного боку, широко використовуються загальнорозвиваючі і спеціально-підготовчі вправи – бігові, стрибкові, метальні, плавальні, спортивно-ігрові і інші, які мають спільні елементи, схожість із структурою рухової дії, що вивчається (метод так званих зв'язаних дій). З іншого боку, використовуються основні для даної рухової діяльності (зокрема – змагальні) рухи або їх різновиди. Методами строго регламентованої, ігрової, частково змагальної вправи забезпечуються спеціальні дії на організм з метою розвитку необхідних здібностей. Вправи дозуються зростаючою кількістю або тривалістю повторень, прискоренням темпу або підвищенням швидкості рухів, використанням обтяжень і іншими прийомами.

Ці шляхи розвитку фізичних здібностей необхідні для всіх вікових ступенів фізичного виховання. Перший відіграє провідну роль у молодшому шкільному віці, особливо у зв'язку з навчанням дітей основам управління рухами і вдосконаленням координаційних здібностей, початковим формуванням рухових умінь, "школи рухів" і створенням основ високої їх культури. Другий шлях стає провідним, починаючи з середнього шкільного віку (в деяких видах спорту). Цього вимагають завдання підготовки до виконання навчальних нормативів, вимог спортивної класифікації, а також підготовки до спортивних змагань, туристських походів і ін. Цей шлях також використовується і у зв'язку із застосуванням загальнорозвиваючих вправ з метою гармонійного розвитку мускулатури, формування постави і т.п.