Лекція 5: Структура естетичної свідомості.

 

План:

1. Естетичне почуття..

2. Естетичний смак.

3. Естетичний ідеал.

 

1. Естетичне почуття..

 

Естетична діяльність суспільного суб'єкта, що розвивався протягом знач­ного історичного періоду, створює певний комплекс почуттів, уяв­лень, поглядів, ідей, які ми називаємо естетичною свідомістю. Цей термін є своєрідною абстракцією, якою ми позначаємо особливе ду­ховне утворення, що характеризує естетичне ставлення людини або суспільства до дійсності. Естетична свідомість — продукт історично­го розвитку суспільства, що існує як форма суспільної свідомості і ві­дображує рівень естетичного освоєння світу. Вона існує також як осо­бистісна, індивідуальна характеристика певної людини.

Естетична свідомість суспільства, як і окремої особистості, формується тільки на ґрунті естетичної практики в її різноманітних формах, про які йшлося в попередньому розділі. Багатогранність естетичної прак­тики суспільства або особи породжує і відповідну багатогранність ес­тетичної свідомості, структура якої доволі складна. Певною мірою ви­никнення її є результатом впливу головних історичних чинників її творення. Розгляньмо найістотніші елементи естетичної свідомості: естетичне почуття, естетичний смак, естетичний ідеал та естетичну те­орію. Щодо мистецтва, яке існує і як форма естетичної діяльності, і як форма естетичної свідомості, то про нього йтиметься в окремому роз­ділі.

Почуття та емоції, які переживає людина, численні й різноманітні за харак­тером, структурою та психологічним механізмом їхнього перебігу. Одні з них — голод, холод, страх, осторога — близькі до тваринних, інші вважаються специфічно людськими й детермінуються відповідно суспільними і культурними чинниками. Естетичне почуття детерміну­ється чинниками культурними і є одним із найскладніших видів духов­ного переживання, найблагороднішим із почуттів людини. Воно не є вродженим, притаманним людині з перших днів життя. Як підтверджу­ють наукові дослідження, естетичне почуття зароджується у дитини досить пізно через культурні форми життя та соціального оточення або не зароджується зовсім, якщо дитина за якихось обставин зростає поза людським оточенням.

Естетичне почуття як почуття духовне й ідеальне з'являється за умов від­
носної свободи людини від практичних потреб. І це зрозуміло, адже
здібності до естетичного сприйняття збільшуються у зв'язку з розвит­
ком загальних здібностей і можливостей людини, які, в свою чергу,
залежать від загального соціально-економічного та духовного рівня
розвитку суспільства й людства загалом. При цьому естетичне по­
чуття як багатство людської чуттєвості й духовності виникає і розви­
вається під впливом різноманітних форм практичної діяльності, в
яких людина утверджує себе не тільки як істота, що потребує певних
матеріальних умов для існування, а й як істота, вільна і здатна твори­
ти поза такими потребами. Отже, сфера почуттів формується у лю­
дини як сфера не лише практичного, а й духовного зв'язку з навко­
лишнім світом.

Зір, як відомо, властивий майже всім видам вищих тварин, але око, що вміє насолоджуватися красою предметів, має лише людина. Орган слуху є в багатьох тварин, однак музичний слух — тільки у людини. Утворен­ня зовнішніх почуттів, що забезпечують пристосування живих істот до навколишнього середовища, — це результат довготривалої біоло­гічної еволюції світу, а виникнення і розвиток естетичних духовних по­чуттів — усієї соціальної історії людства. Відповідно до різних форм діяльності та спілкування у людини розвиваються музично чутливе ву­хо, сприйнятливе до краси око, тобто почуття здібності до людської насолоди світом. Активне сприймання довколишнього світу через форми людської чуттєвості не є здатністю, що закладена природою (на відміну від самих органів чуття). Це продукт культурно-історич­ний. Форми споглядання й уявлення не задаються анатомо-фізіологічними особливостями органів сприймання. Вони виникають і розвива­ються залежно від форм діяльності людини та розмаїтості їх. Слід пам'ятати, що органи чуття функціонують у тісному зв'язку між со­бою, з усією нервовою системою та мозком. Отже, хоч естетичне по­чуття й не опосередковується раціональним мисленням^ проте воно також є інтелектуальним процесом, що здійснюється людиною як ці­лісним суб'єктом. Це дає право назвати людські почуття теоретични­ми, інтелектуальними, на відміну від почуттів тварини, які є рефлек­торними, виникають у відповідь на зовнішнє подразнення. Розвиток людського почуття тісно пов'язаний з розвитком інтелекту як у філо­генезі, так і в онтогенезі.

Оскільки людські почуття опосередковували не тільки взаємодію людини з явищами природи, а й трудовий процес, то це, у свою чергу, сприя­ло вдосконаленню інтелектуальних здібностей, розвитку мозку. Відо­мий філософ Е. Ільєнков так описує цей процес: «Власна форма» (фі­зіологічна) органів сприймання людини подібна до «форми воску» са­ме в тому розумінні, що в ній структурно-фізіологічно не «закодована» заздалегідь (апріорі) жодна з форм їхнього діяльнісного функціонування. Структурно вони пристосовані еволюцією саме до того, щоб сприймати форму будь-якого предмета, узгоджувати свою діяльність із будь-якою предметною формою... «Форми споглядання», як і «фор­ми мислення», в жодному разі не успадковуються фізіологічне, тобто разом із анатомією органів мислення й сприймання. Вони щоразу від­творюються в індивідуумі шляхом вправляння цих органів і успадко­вуються особливим способом — через форми тих предметів, що створені людиною для людини, через форми й організацію предмет-но-людського світу; Культура, створена працею людини, є матеріаль­ним носієм форм мислення і форм споглядання, внаслідок чого вони передаються від одного покоління до іншого».

Культура, її предметні форми, духовний зміст, а також людська спільнота є носіями форм відчуття світу і форм мислення. Окрема людина оволодіває такими формами індивідуально — через різні способи діяльності й спілкування, через гру та навчання. Поза світом культури та людської спільності ці родові
властивості людини не розвиваються. Інакше кажучи, спосіб пере­
дачі родових властивостей є соціокультурним, а не біологічним, ге­
нетичним, як у тварин. Біологічними та генетичними у людини є ли­
ше передумови для певної соціальної форми життєдіяльності, для
відповідних форм споглядання й мислення. Вони формуються в ран­
ньому дитинстві і справді перетворюються на психічні механізми, які
надалі діють як «природні» здібності людини. Тому вони й видають­
ся такими ж природними особливостями людської істоти, як і анато­
мічний склад її тіла. Ці здібності, властиві всім людям, різняться ли­
ше мірою їх розвитку та культурно-етнічними особливостями вияву.
Ось чому складається враження, що форми мислення та форми спо­
глядання й чутливості успадковуються так само, як колір очей і фор­
ма носа.
Індивід, який тільки-но входить у життя, отримує готовими не лише соці­ально-економічний устрій, а й певну культуру суспільства, матеріаль­
ні й духовні цінності. Для нього вони стають умовами його дійсного
буття. Тільки вже у процесі практичного засвоєння індивідом соціаль­
ного досвіду, що виступає як світ його дійсного буття, починають
олюднюватися його первісні біологічні потяги й почуття, формують­
ся суто людські духовні потреби і здібності. До таких належать есте­
тична потреба, а також естетичне ставлення як здатність задовольня­
ти її.

Естетична потреба виникає лише за наявності естетичного почуття — під­валини духовного ставлення до світу. Іншими словами: естетичне по­чуття є тим духовним утворенням, що визначає ступінь соціалізації ін­дивіда, рівень піднесення його потреб до суто людських. Слід при цьому зауважити, що людина не може вдовольнити якусь окрему потребу, не вдовольняючи» цілком як особистість. Наприклад, у зви­чайних умовах людина не буде пити з калюжі, навіть якщо її мучить спрага. Треба, щоб вона опинилася в таких обставинах, коли відсут­ність не умов, а саме питної води поставила б її перед вибором: пити з калюжі або вмертд від спраги. А от за звичайних умов (при всій різ­номанітності їх) естетичне почуття людини, її ціннісна орієнтація зу­мовлюють форму й характер задоволення поряд із практичними пот­ребами естетичних і є важливою соціальною характеристикою осо­бистості. Відповідна структура культурних і художніх цінностей пев­ної епохи має стосовно індивіда нормативний характер. Засвоєні ним у процесі соціальної взаємодії і духовного виховання естетичні цін­ності, що є панівними в суспільстві, — для нього орієнтир в естетич­ному ставленні до дійсності, еталон формування особистого духовно­го світу, внутрішньої структури особи.

Опосередкованість естетичного надбання попереднім, зафіксованим у культурі досвідом людства, є однією з причин спільності естетичного почуття людей. Щоправда, міра такої спільності різна. Характер сві­тосприймання може бути загальним для цілої історичної епохи. Най­виразніше це відчувається в мистецтві. Саме тому романтичне світо­сприймання легко відрізнити від реалістичного або натуралістичного під час спілкування з відповідними творами мистецтва. Не виключена можливість також віднайти подібність естетичного почуття в націо­нально-етнічній спільноті. Це залежить передусім від соціально-куль­турного розмаїття людської спільноти: що складніша соціальна, куль­турна, етнічна, демографічна структура суспільства, то різноманітні­шими є естетичні почуття людей.

Форми естетичного світосприймання, що панують у суспільстві, виступа­ють щодо окремого індивіда не у вигляді норм, які нав'язують люди­ні певне ставлення до дійсності, — вони скоріше набувають значення моделей, на підставі яких вона вибудовує власну систему світо­сприймання. Від того, який комплекс соціокультурних чинників най­більше вплине на індивідуальний розвиток особи, залежить якість ін­дивідуального естетичного почуття. Ступінь його розвитку також ін­дивідуальний і великою мірою залежить від зусиль самої особи, її здатності оволодіти багатством естетичної культури. Ступінь розви­неності естетичного почуття є водночас і мірою соціалізації особис­тості. Його низький рівень свідчить про низьку духовність людини, про нездатність її піднятися до справді суспільної форми будь-якого акту життєдіяльності. Бездуховність, ницість, грубий утилітаризм потреб і бажань особистості свідчать про нерозвиненість естетично­го почуття.

Певна річ, не можна не враховувати об'єктивні соціальні умови, що мо­жуть бути несприятливими для естетичного розвитку як окремої осо­би, так і переважної більшості людства. Тому доступність багатств естетичної культури, тобто рівні права всіх людей на освіту, на воло­діння інформацією, на використання бібліотек, музеїв та інших зак­ладів культури є важливою умовою соціальної справедливості й рів­ності.

Ступінь розвиненості естетичного почуття справляє істотний вплив на характер і якість суспільної діяльності людини. Найвиразніше це ви­являється в потязі до краси, довершеності, гармонії'. Саме як сутнісна характеристика особи естетичне почуття накладає відбиток на будь-який прояв діяльності та духовного переживання людини. Воно не тільки забезпечує гармонізацію зовнішнього світу через діяльність, а й збагачує, робить багатоманітними внутрішній світ людини, її ду­ховні устремління.

Без сумніву, особливий вплив на розвиток естетичного почуття справляє мистецтво. Саме художньо-мистецькі надбання розвивають здібність чуттєво сприймати світ по-людськи, тобто у формах культурно роз­виненого споглядання. В цьому і полягає спеціальна місія художника та його твору в розвитку всієї цивілізації. Мистецтво розвиває найви­щі, рафіновані форми людського споглядання та спеціально культи­вує здібність інтелектуального уявлення, яка в нижчих формах свого розвитку виникає значно раніше і незалежно від мистецтва, але потім стає тим підґрунтям, на якому постають особлива, художня творчість, інтуїція, фантазія, творче уявлення. Певною мірою мистецтво є досві­дом світосприймання, воно забезпечує збереження не тільки культури почуттів, а й сфери їхнього розвитку і збагачення. За допомогою мис­тецтва ми розвиваємо і збагачуємо особистий, індивідуальний дос­від світосприймання, вдосконалюємо вміння осягти внутрішній світ іншої людини, бачити і відчувати світ очима іншого. Отже, ми роз­виваємо в собі здатність співчувати іншому, відчувати чужу радість і біду.

Естетичні почуття, таким чином, є підвалиною естетичної свідомості, на якій можуть формуватися складніші елементи ії структури, що забезпе­чують естетичний розвиток і вдосконалення особи та суспільства. Йдеться про естетичний смак, естетичний ідеал, естетичні погляди і теорії.

 

2. Естетичний смак.

Категорія естетичного смаку з'явилася в європейській науці в XVII ст. як результат розвитку нових течій мистецтва XV — початку XVII ст., що руйнували старі канони і зумовлювали потребу в універсальних кри- теріях їх оцінювання. Водночас розвиток індивідуальності, започатко­ваний епохою Відродження, ставив питання про можливість суб'єктивної, самостійної оцінки художнього твору, що ґрунтується на по­чутті естетичного задоволення або смаку.

Термін «смак» в естетичному значенні вперше вжив іспанський мисли­
тель XVII ст. Грасіан-і-Моралес для позначення здібності людського
пізнання, яке підноситься до пізнання прекрасного та оцінки творів
мистецтва. Проблема смаку набула надзвичайної популярності у
французькій суспільній думці XVII—XVIII ст. (Ларошфуко, Буало,
Монтеск'є, Вольтер, Гельвецій та ін.). В естетиці класицизму та Про­
світництва категорія смаку тлумачиться як категорія пізнавальна, як
певна здібність пізнання поряд із почуттям, розсудливістю та розу­
мом. Для англійської естетики (Шефтсбері, Хатчесон, Бйорк) харак­
терним є сенсуалістичне трактування смаку. Смак розуміють як внут­
рішнє почуття, подібне до симпатії, почуття задоволення. За ним
культивуються та гармонізуються як здібності до пізнання, так і мо­
ральні почуття людини.

Основну суперечність проблеми смаку як існування цілісної естетичної культури за розмаїтості естетичних оцінок визначив англійський фі­лософ Д. Юм. Він вважав, що істинні судження смаку можливі лише за наявності загальної його «норми», якою володіють лише деякі люди з витонченим смаком. На суспільно-індувідуальному характері есте­тичного смаку наголосив І. Кант, в естетиці якого він виступає як цен­тральна категорія. Кант визначив смак як «спроможність естетичної здібності судження робити загальнозначущий вибір». Завдяки смаку суб'єкт робить оцінку або формує судження, ставлячи себе на місце будь-кого іншого.

Головною думкою кантівського вчення про смак є так звані антиномії сма­ку. З одного боку, судження смаку є настільки індивідуальним, що жодні доведення не можуть їх заперечити, тобто: про смаки не спере­чаються. З іншого боку, смаки є не тільки суб'єктивними, між ними є дещо загальне, що дає змогу обговорювати їх, отже: про смаки можна сперечатися. Тобто суперечність між індивідуальним і суспільним смаком, як і будь-яка антиномія, є принципово нерозв'язною. Окремі суперечливі судження смаку можуть існувати разом і бути однаковою мірою справедливими.

І Кант, і його попередники вже зробили крок до переоцінки чуттєвого та ірраціонального, що становило основу нового уявлення про люди­ну. Вони визначали смак як здатність інтуїтивно відчувати прекрас­не як почуття, вільне від будь-яких утилітарних міркувань та неза­лежне від суджень розуму. Кант вважав, що важливим естетичним чинником смаку є почуття задоволення, яке супроводжує споглядан­ня прекрасного. Незацікавленість, що властива цьому почуттю і від­різняє його від утилітарного та морального почуттів, Кант визначає так само, як і його попередники. Почуття прекрасного грунтується на смаку. Саме від нього залежить судження смаку. Проте, якщо ці судження, незважаючи на індивідуальне джерело їх, містять у собі принципи всезагальності, що надає їм безмежної достовірності, то цей принцип всезагальності має бути притаманним самому естетич­ному почуттю, тобто воно має загальний суспільний характер. Кант вважав, що почуття задоволення викликається всезагальною доціль­ністю, що існує суб'єктивно як форма апріорного принципу свідо­мості та об'єктивно як чиста форма предмета. Таким чином, есте­тичне почуття, або почуття задоволення, є усвідомленням доціль­ності предмета.

Після Канта категорія естетичного смаку втрачає своє універсальне зна­чення в естетичній теорії. Так, Гегель вважає, що культура смаку по­винна поступитися місцем судженню професійно підготовленого знавця мистецтва, оскільки правильна оцінка художнього твору по­требує ґрунтовних знань у цій сфері. На думку Ф. Шлегеля, взагалі «критикувати поезію можливо лише засобами поезії». Проблема сма­ку постає з новою силою під час кризи класичного мистецтва з поя­вою модернізму та масової культури. Нове мистецтво орієнтоване або на еліту, яка володіє вишуканим смаком, або проголошує відсутність будь-якої норми (Ортега-і-Гассет, «Дегуманізація мистецтва»). Появу масової культури Ортега-і-Гассет пояснює загальним «падінням сма­ків» людини-маси.

Однак остаточно це питання не розв'язане й понині. Всупереч відомому латинському прислів'ю «Про смаки не сперечаються» зауважимо: спе­речались і доволі жваво сперечаються.

У чому причина такої суперечності — визнання права особи на індивіду­альний смак, з одного боку, і незгоди прийняти чужу естетичну оцін­ку, з іншого? В житті є сфера, де про смаки справді не сперечаються, бо сперечатися було б нерозумно. Проте це сфера суто фізіологічно­го відчуття — що смачно, а що несмачно. Це скоріше не смак, а упо­добання — якому надається перевага: солодкому чи солоному, гірко­му чи кислому, холодному чи гарячому тощо. Такі характеристики предметів не мають суспільного змісту, а тому й не стосуються інтере­сів іншої людини.

Зовсім інше — смак естетичний. Він також глибоко індивідуальний, од­нак належить зовсім до іншої сфери — суспільної, соціальної. Есте­тичний смак не є природженою властивістю людини, його не можна зводити до психофізіологічних реакцій. Це соціальна, духовна якість людини, що формується, як і багато інших соціальних якостей, у про­цесі її виховання та навчання.

Естетичний смак є однією з найважливіших характеристик особистісного становлення, що відображає рівень самовизначення кожної окре­мої людини щодо соціально-культурного оточення. Тобто естетич­ний смак не зводиться до здатності естетичного оцінювання, оскіль­ки не зупиняється на самій оцінці, а завершується присвоєнням або запереченням культурної естетичної цінності. Тому слушним буде визначити естетичний смак як здатність особистості до індивідуаль­ного відбору естетичних цінностей, а отже й до саморозвитку і само­виховання.

Справді, людина, якій властиве почуття естетичного смаку, вирізняється з-поміж інших певною завершеністю, цілісністю, тобто є не тільки
людським індивідом, а й особистістю. Особливість полягає в тому,
що поза індивідуальними ознаками (стать, вік, зріст, колір волосся й
очей, тип психіки) особистість володіє також індивідуальним внут­
рішнім духовним світом, який визначається певними соціальними
цінностями й уподобаннями.

Становлення особистості — процес тривалий, що, власне, не завершуєть­ся до останніх днів життя людини. Проте є вікова межа — від 13 до 20 років, коли формуються основні соціальні характеристики особи­стості, зокрема й естетичний смак. Цінність кожної особистості поля­гає саме в її неповторності, своєрідності. Значною мірою це досяга­ється тим, що в процесі формування на особистість впливає певний комплекс культурних цінностей і духовних орієнтацій. Отже, створю­ється унікальність умов формування кожної людини, і естетичний смак при цьому стає не тільки інструментом творення такої унікаль­ності, а й засобом її об'єктивації, суспільного самоутвердження.

Якщо говорити про брак естетичного смаку, то передусім це вияв всеїд­ності, тобто прийняття людиною будь-яких загальновизнаних есте­тичних і культурних цінностей. Всеїдність характеризується браком особистісного ставлення до світу, нездатністю вибрати з багатств культури ті цінності, які найбільшою мірою розвивають, доповню­ють, шліфують природні нахили, сприяють культурному, морально­му, професійному вдосконаленню особистості.

Естетичний смак є своєрідним почуттям міри, вмінням знаходити необхід­ну достатність в особистісному ставленні до світу культури та її цін­ностей. Наявність естетичного смаку виявляється як відповідність внутрішнього і зовнішнього, гармонія духу і соціальної поведінки, со­ціальної реалізації особистості.

Нерідко в естетичному смаку вбачають лише зовнішні форми його вия­ву. Наприклад, розглядають смак як здатність людини дотримувати­ся моди як у вузькому, так і в найширшому розумінні. Тобто смак зво­дять до вміння модно вдягатися, відвідувати модні виставки та спек­таклі, обізнаності з останніми літературними публікаціями. Певна річ, усе це не суперечить формам об'єктивації смаку. Проте насправ­ді естетичний смак — не тільки і не стільки зовнішні вияви, скільки глибоке гармонійне поєднання духовного багатства особи з відповід­ним її соціальним виявом.

Адже особистість, що має естетичний смак, сліпо не дотримується моди, а в разі, коли модний одяг розмиває, деформує її індивідуальні особливості, сміливо може стати старомодною або нейтральною щодо моди. В цьому й виявляється Ії естетичний смак. Ще більшою мірою ви­бірковим він може бути щодо форм поведінки й спілкування. Особли­вості спілкування є, мабуть, головними характеристиками особистості. Саме тому створити правдиве уявлення про людину можна лише в умовах спілкування або спільної праці. Вміння людини послідовно та цілеспрямовано розвивати й культивувати особисті соціокультурні властивості через добір та засвоєння певних культурних цінностей і є індивідуальним естетичним смаком.

Естетичний смак має також особливий різновид — художній смак. Роз­
вивається він на основі естетичного і справляє вплив на нього. Худож­
ній смак формується тільки через спілкування зі світом мистецтва і
великою мірою визначається художньою освітою людини, тобто зна­
нням нею історії мистецтв, законів формотворення в різних видах
мистецтва, обізнаністю з літературно-художньою критикою. Проте
оскільки змістом мистецтва є одна й та сама система суспільних цін­
ностей (щоправда, представлена у цьому разі в художній формі), то й
художній смак стає предметом дискусій, принаймні відтоді, як виник­
ло саме поняття смак.
Ці дискусії є не тільки можливими, вони стали необхідними, адже стосу­
ються цінностей, що становлять саму духовну структуру людської
особистості і є визначальними для характеру як особистої самосвідо­
мості, так і індивідуальної життєдіяльності. Отже, особистість як істо­
та суспільна зацікавлена в суспільному визнанні тих цінностей, які
визначають систему Ії духовності, Ії орієнтири й потреби щодо сенсу
життя.

Такою мірою, як і стосовно особистості, естетичний і художній смаки мо­
жуть характеризувати уподобання, симпатії та антипатії соціального
прошарку або класу. Естетичний смак, зумовлений усім комплексом
суспільних обставин, і в класовому стратифікованому суспільстві зав­
жди має на собі відбиток класових уподобань, цілей і цінностей. Єди­
них естетичних смаків та уподобань, що були б притаманні всім наро­
дам усіх часів, усім суспільним групам, не існує. Так, М. Чернишев-
ський переконливо показав, як різняться еталони жіночої краси залеж­
но від різних умов життя, а отже, від соціального прошарку, до якого
належить жінка.

Слід, звичайно, розуміти, що індивідуальний смак не завжди може претен­дувати на загальнозначущість, хоч і не суперечить суспільним ціннос­тям. Тому слід бути тактовним і терплячим у ставленні до міркувань інших людей, визнаючи за ними право на власний пошук і самостій­ний погляд, тобто про гарні смаки не сперечаються. Інша річ, коли йдеться про смаки, які намагаються піднести до рівня загальнозначущих. Це стосується передусім творів мистецтва. Худож­ник, як відомо, виступає не від свого імені, він використовує мистецтво, щоб через творчу обдарованість і професіоналізм виразити су­спільні потреби, цінності, уподобання. Саме тому твори мистецтва найчастіше стають предметом суперечок. Художник зазвичай пер­шим виносить на суспільне обговорення нові явища життя або здій­снює переоцінку сталих уявлень і цінностей. Цей процес пов'язаний із пошуком нових зображально-виражальних засобів, художньої мо­ви, що несуть провідне смислове навантаження.

Усе це робить оцінювання художнього твору справою складною й відпо­відальною. Певна спільна думка виробляється лише в тривалих ху­дожньо-критичних дискусіях. Тому слід покладатися не тільки на свій естетичний смак, а й ознайомлюватися з критичними оцінками ху­дожнього твору, виробленими в ході дискусій з іншими глядачами або читачами. Естетичні та художні смаки не залишаються незмінни­ми упродовж життя людини. Вік, життєвий шлях, художній досвід лю­дини шліфують, удосконалюють її смак.

Варто зауважити, що існує таке поняття, як спотворений смак. Ідеться са­ме про смак, оскільки маємо на увазі усвідомлене уподобання, при­страсть. Спотворене тяжіння до антицінностей детермінується соці­альними обставинами і виражає антисоціальну, антигуманну спрямо­ваність діяльності індивіда або соціальної групи.

Постає питання, як розпізнати художній смак. Чи є об'єктивні критерії смаку? Деякі вчені вважають судження смаку суб'єктивними і на цій підставі відкидають необхідність пошуку об'єктивного критерію якос­ті смаку. Проте більшість дослідників вважають, що ані релятивізм щодо смаку, який визначає всі смаки правомірними, ані догматизм, який потребує чітких правил і нормативів щодо смаку, не здатні розв'язати це складне питання. Адже такий смак є багатоваріантним, так само, як і несмак, тобто ці явища різноманітні й мінливі, вони мо­жуть існувати в численних варіантах. І все-таки їх можна розрізняти, оскільки існують об'єктивні критерії смаку.

Судження естетичного смаку, як уже наголошувалося, — це оцінка дій­сності відповідно до естетичних почуттів, потреб, інтересів та світо­гляду людини. Отже, естетичний смак є поєднанням об'єктивного і суб'єктивного, тобто в судженні смаку відображені не тільки якості предмета, що сприймається, а й якості суб'єкта, який сприймає. В ньо­му відбивається своєрідність почуттів, інтелекту, культури суб'єкта, йо­го освіченість, соціальний стан.

Судження смаку спирається на своєрідний інтелектуальний механізм — ес­тетичну інтуїцію, яка грунтується на творчій уяві, що дає змогу сприй­мати образ «цілого» (предмета, явища, процесу), не піддаючи його ло­гічному розчленуванню, аналітичному опрацюванню розумом. Тобто механізм естетичного судження, або судження смаку,— є специфіч­ною формою пізнання, що дає можливість через розвинене естетич­не почуття пізнавати явища дійсності, ще не пізнані наукою, не формалізовані, тобто не виражені в понятті, формулі, категорії. Іншими словами, естетична інтуїція (творча уява) є особливим інтелектуальним процесом, який ґрунтується на розвиненій людській чуттєвості і дає змогу їй правильно, об'єктивно (щодо людських потреб) сприймати навколишній світ.

Об'єктивною основою суперечки щодо смаків є не просто анархія, свавіл­ля особистих, групових або інших уподобань. В основі таких супере­чок — істинне або неістинне в суспільному житті, істинні або хибні цінності. Розв'язується це питання усім життям суспільства, всією йо­го історією. Отже, суперечки щодо смаків є лише моментом у всезагальному процесі розвитку суспільства та його самопізнання, визна­чення сенсу життя і особистого життєвого шляху, що й мусить вирі­шити для себе кожна людина. І цей шлях не обходиться без помилок, омани, хибних кроків, уявлень.

 

3. Естетичний ідеал.

Естетична практика у своїх різноманітних формах на основі продуктивної творчої уяви формує особливе духовне утворення, в якому ідеально співвідносяться цілісність, творчість, досконалість. Це т— естетичний ідеал. У широкому розумінні естетичний ідеал можна тлумачити і як духовну мету естетичної практики.

Слово ідеал (від грец. — ідея, первообраз) означає взірець досконалос­ті, найвища мета прагнень. Як поняття використовується в широко­му розумінні і стосується різних сфер людської діяльності, наприк­лад: ідеал моральний, політичний або суспільний. Однак у такому випадку йдеться здебільшого про певний принцип, сформульова­ний у таких поняттях, як рівність, братерство, свобода тощо. Естетичний ідеал має духовно-практичну форму, оскільки звернений до емоційної, чуттєвої сфери людини і постає в конкретно-чуттєвому образі.

Самостійне значення поняття ідеал вперше здобуло в естетиці класициз­му, де воно тісно пов'язане з ученням про наслідування. Естетика класицизму модернізувала античне вчення про наслідування, допов­нивши наслідування природи наслідуванням ідеалу. Мистецтво мало не тільки відображати природу, ай поліпшувати, виправляти, ідеалі­зувати її. Відповідно до цієї концепції розширювалися межі мистец­тва. Адже художник міг уже створювати такі образи, які не мали ре­альних прототипів у природі. Особливої актуальності це набуло в контексті зорієнтованості мистецтва Європи на мистецтво античне як ідеал. І. Кант вважав, що ідеал має нормативний характер, стаючи нормою і зразком для наслідування: «Як ідея дає правила, а ідеал слугує у такому разі праобразомдля повного визначення своїх ко­пій, і в нас немає іншого мірила для наших учинків, окрім поведінки цієї божественної людини в нас, з якою ми порівнюємо себе і завдя­ки цьому виправляємося, ніколи, однак, не маючи змоги зрівнятися з нею». Разом з тим, на думку Канта, ідеал повинен бути в кожному випадку не тільки«загальним», а й «індивідуальним», тобто представлятися не через абстрактне поняття, а безпосередньо у формі чуттєвого зображення.

В естетиці Гегеля поняття ідеал стало центральною естетичною категорі­єю, за допомогою якої він визначає природу і зміст мистецтва як ду­ховну діяльність людини. Для цього філософа мистецтво є однією з форм пізнання абсолютної ідеї. Специфіка мистецтва полягає в то­му, що воно дає нам чуттєво-споглядальне відображення ідеї в обра­зах, тим часом як філософія пізнає її в поняттях, а релігія — в уявлен­нях. За Гегелем: «ідея як художньо прекрасне не є ідеєю як такою, аб­солютною ідеєю, як її має розуміти метафізична логіка, а ідеєю, що почала розгортатися в дійсності і вступила з нею в безпосередню єд­ність». І далі: «Зрозуміла таким чином ідея як дійсність, що дістала відповідну своєму поняттю форму, є ідеал».

Ідеал у Гегеля постає як вираження позитивного ставлення до дійсності, як утвердження пафосу творчості щодо суттєвих, головних її тенденцій. Він виступає як оновлювальні сили історичного часу, як втілення кон­кретно-історичного змісту, що охоплює найвищі громадянські, полі­тичні, моральні інтереси суспільства.

Естетичний ідеал є однією із форм естетичного відображення дійсності, відображення не пасивного, а творчого, активного, здатного відки­нути випадкове, неістотне і проникнути в сутність предмета. Тобто
естетичний ідеал є відображенням сутності предмета, явища, проце­
су, зокрема сутності найвищого порядку, що містить у собі найвищу
форму розвитку реальності. Такою формою є суспільство, а носієм
її — суспільна людина й сукупність усіх суспільних відносин. Есте­
тичним ідеалом певного суспільства, тобто «чуттєвим ідеалом», і є
вияв через окрему людину головних, визначальних суспільних від­
носин.

Отже, естетичний ідеал є діалектичною єдністю об'єктивної і суб'єктивної сторін дійсності. Об'єктивна сторона — це дійсність, що реально іс­нує, в якій зароджуються і діють тенденції суспільного розвитку неза­лежно від того, усвідомлюють їх люди чи не усвідомлюють. Вони ви­являються в житті з більшою чи меншою повнотою, що залежить від конкретно-історичних умов. Щодо суб'єктивної сторони, то тут ідеа­ли є не чим іншим, як сукупністю цілей, ідей, носіями яких виступають передові суспільні сили. Справді, естетичний ідеал має спочатку, хоч у зародку, виникнути в самому житті, перш ніж буде потім усві­домлений у формі різних естетичних уявлень і знайде відображення в мистецтві.

Суспільні та естетичні ідеали фіксують перспективу розвитку, відобража­ють інтереси й потреби прогресивного розвитку суспільства і люди­ни. Дійсність не «підтягується» до ідеалу, як нерідко стверджують, а розвивається в ідеал. Певна річ, це не означає, що суспільство може згодом досягти ідеального стану. Адже рух до досконалості породжує нові суперечності, що позбавляють можливості зафіксувати у стані суспільства момент рівноваги. Інакше кажучи, суспільство, не досяг­нувши попереднього ідеалу, вже створює суперечності, які вимагають пошуку ідеалу нового.

Не випадково дослідники називають естетичний ідеал синтезом сьогодні й завтра або наочним належним. Естетичний ідеал тісно пов'язаний із суспільним і моральним. Як і вони, естетичний ідеал історично міняв свій зміст відповідно до розвитку матеріального й культурного життя суспільства, розвитку естетичної діяльності й мистецтва. Так, для ан­тичності естетичним ідеалом слугував образ довершеної, ідеальної людини, в якій гармонійно поєднувалися прекрасний внутрішній зміст і чудова зовнішність, гармонія душі й тіла. За доби середньовіч­чя естетичний ідеал втратив зв'язок із дійсністю. Панування релігій­ного світогляду призвело до того, що земну чуттєву сторону життя людини постійно зневажали та знецінювали. За таких умов естетич­ним ідеалом стає божественна сутність, Бог як носій чистої духовнос­ті. Його наділяють абсолютною довершеністю, тобто всеблагістю, всемогутністю, премудрістю. Людина могла наблизитися до ідеалу лише тою мірою, якою відмовлялася від мирських потреб та гріхов­них почуттів, йшла у своїй діяльності до святості.

В історії людства естетичний ідеал нерідко був звернений у минуле. Це відбувалося, коли певні суспільні групи, неспроможні розв'язати жит­тєві проблеми, починали звеличувати минуле. Так, античні письмен­ники вбачали «золотий вік людства» в доісторичному часі. Європей­ські просвітителі орієнтувалися у своєму уявленні суспільної доскона­лості на Римську республіку.

При всій різноманітності тлумачень естетичного ідеалу як вираження ме­ти естетичної діяльності людини в них можна помітити щось загаль­
не, зумовлене основними функціями ідеалу.

Ідеал мобілізує людську енергію, почуття й волю, вказуючи напрям діяль­ності. Чому? Тому що ідеали здатні випереджати дійсність, виявляти тенденції майбутнього. Ідеал слугує орієнтиром, а в деяких випадках і зразком моделі поведінки або системи цінностей. Певна норматив­ність ідеалів зумовлена їхнім значним евристичним потенціалом та сутнісним змістом.

Ідеал є вищим об'єктивним критерієм оцінки всього того, з чим людина стикається в довколишньому світі, що потрапляє у сферу її інтересів. У своїй діяльності ми підсвідоме, а іноді й свідомо співвідносимо ре­альне з ідеалом, прагнучи з'ясувати, якою ж мірою реальне відповідає ідеалові? Естетичне якраз і є цією діалектикою реального й ідеально­го, бо тільки у ставленні до ідеалу дійсність набуває естетичної цін­ності.