Громадянські рухи й організації. Політичні партії і влада.

Нормально функціонуюча політична система суспільства, немислима без політичних партій і громадських організацій. Взаємодіючи як між собою, так і з іншими елементами політичної системи, партії і громадські рухи відіграють цілком істотну, лише їм властиву роль у розвитку суспільства.

Партія – це добровільний сою, що виражає інтереси певного класу, або великої громадської групи, заснований на спільності ідейних поглядів, прагнення до завоювання державної влади, або участі в ній з метою здійснення своєї політичної програми.

Характерною особливістю політичного життя сучасного суспільства є висока активність громадян. Громадські організації органічно входять до політичної системи. Під громадським об’єднанням розуміють добровільне формування, що виникає внаслідок вільного і свідомого волевиявлення громадян, які вирішили об’єднатися на основі спільних інтересів їх членів. До системи громадських об’єднань входять політичні партії, масові рухи, включаючи народні фронти профспілки, молодіжні, жіночі, дитячі організації, добровільні товариства, творчі спілки, фонди та інші подібні організації.

Основні принципи діяльності громадських об’єднань: добровільність, масовість, демократизм, різноманітність цілей і завдань

 

 

ЛЕКЦІЯ № 10

1. Поняття культури.

2. Матеріальна і духовна культура.

3. Культура і цивілізація

Поняття культури.

Культура - це сукупність матеріальних і духовних цінностей, способів їх творення, застосування і передачі в процесі суспільно-історичної практики, (лат. культура – значить обробіток).

Культура починає своє існування в житті людей з того моменту, як вони перестають користуватися тільки благами природи і починають застосовувати свій розум і силу для виробництва необхідних матеріальних благ.

Культурна діяльність людей виникла тому, що вони змушені були боротися за своє існування, відчуваючи нестачу або відсутність готових матеріальних благ у природі.

В цілому вся діяльність суспільства, яка охоплюється поняттям культура, поділяється на два великих підрозділи - матеріальна і духовна культура.

Матеріальна культура - це творча діяльність людей по створенню матеріальних цінностей.

Матеріальні цінності є основою життя людей, бо це хліб, одяг, взуття, житло, знаряддя праці, транспорт, інструменти і. т. д. Саме матеріальна культура забезпечує людині всі необ­хідні для її життя умови. Тому вона є основною, ведучою, життєво необхідною сферою діяльності.

Духовна культура - це творча діяльність людей по створенню духовних цінностей. Духовна культура виникла пізніше, ніж матеріальна, бо вона не є настільки життєво необхідною, бо потребу в ній людина починає відчувати Тільки тоді, коли задовольнить свої матеріальні потреби.

Духовна культура - це ідеї, теорії, переконання, - все те, що приносить моральне задоволення. Тому вона виражається в думках, теоріях, молитвах, піснях, мистецтві. Духовна куль­тура не існує самостійно, вона виникає тільки на базі мате­ріальної і розвивається тільки паралельно з нею, відображаючи в собі ті ступені розвитку, які перед цим відбуваються в матеріальній культурі. Культура завжди є мірою людяності.

Людяність - це визнання цінності людини як особливої істоти, що наділена розумом, що має право на незалежне існування, вільний вибір способу життя і мислення.

Проявити людяність в житті - це значить керуватися почуттям високої поваги до людей і їх потреб, їх гідності і їх прав нарівні з іншими. Людяність повинна бути основною нормою культурної діяльності бібліотечного і клубного працівника.

В процесі розвитку суспільства в його культурі почали проявлятися ознаки її національної приналежності. Вся культура базується на вже вироблених людських традиціях. У кожної нації свої традиції. Українці надають перевагу пшениці, таджики - рисові, українці обробляють грунт лопатою, плугом, таджики - дерев'яними культиваторами. Національні традиції появляються як в матеріальний так і в духовній культурі.

Національна культура - це сукупність матеріальних і
духовних цінностей і національних способів. їх створення, застосування і передачі в процесі суспільно-історичної практи­ки даної нації.

Масова культура - це індустрійно-комерційна форма виробництва і розповсюдження через торгівельну сітку стандар­тизованих духовних цінностей.

Кожний твір мистецтва, предмет духовної культури тільки тоді здатний виконувати свою функцію по задоволенню духов­них потреб людей, якщо в його виготовлення вкладено душу художника. Саме такими являються картини великих художників, твори композиторів, скульпторів, теорії філософів. Однак ці твори становлять велику цінність і тому є недоступними для широких народних мас. Тому в суспільстві створюються виробничо-комерційні підприємства, які під трафарет чи копіювальні засоби виготовляють цілі серії предметів духовної культури. Вони продаються по доступних для всіх цінах і через є їх називають засобами масової культури Масова культура не ставить собі за лету задоволення духовних потреб людей, вона використовує їх для отримання грошових прибутки'.

Елітарна культура — це особлива частина матеріальних і духовних цінностей, яка обслуговує особливу частину сус­пільства. (З лат. еліта - особлива, привелійована частина чогось). Наприклад, церковна музика, церковна архітектура, спів, живопис, церковні моделі одягу. Вони обслуговують тільки віруючих.

По рівню розвитку культури судять про рівень розвитку цивілізації суспільства. Цивілізація - це рівень досконалості матеріальної і духовної культури. Чим досконалішою є духовна культура, тим вищий рівень цивілізації.

Культура і цивілізація

Поняття "цивілізація" (від латинського civilis— гро­мадський, державний) з'явилося в середині XVIII ст. і часто вживалося з поняттям "культура" як його синонім для по­значення сукупності якісно визначених (специфічних), лока­лізованих в історичному просторі й часі матеріальних та ду­ховних надбань тих чи інших народів. Учені-історики, на­приклад, розглядають як якісно специфічні такі соціально-культурні утворення: антична цивілізація, елліністична ци­вілізація, цивілізація майя та ін. У даному випадку поняття "культура" і поняття "цивілізація" вживаються як тотожні.

Поняттям "цивілізація" активно користувались фран­цузькі просвітителі, називаючи цивілізованим суспільство, яке ґрунтується на засадах розуму, гуманізму і справедли­вості. Згодом цим терміном стали позначати високий рівень розвитку матеріальної і духовної культури західноєвропей­ських народів.

Наприкінці XIX — у XX ст. поняття цивілізації з ініціа­тиви німецького філософа Освальда Шпенглера (1880 — 1936) вживається для позначення етапу занепаду культури. Історія людства розглядається ним як співіснування відо­кремлених культур-організмів, кожен з яких має свої "ду­шу" і "долю", проходить у своєму розвитку певні стадії: само­зародження, зростання, старіння та смерті. Кожен культур­ний організм проходить аналогічні стадії: міфологічну ран­ню культуру (зародження), метафізично-релігійну високу культуру (зростання) та пізню закостенілу культуру (старін­ня), яка переходить у цивілізацію.

Старіючи і помираючи, культура вироджується у цивілі­зацію, яка має одні й ті самі ознаки: знеособлення життя, його інтелектуалізація, перехід від творчості до спорту, від літератури до вар'єте, від героїв до інженерів, від поезії до механіки, від героїчних діянь до механічної роботи, від ста­новлення до окостеніння, перетворення народів на безликі "маси", перехід від продуктивної творчості до безплідності. На противагу цілісності й органічності культури цивілізація характеризується розвитком індустрії і техніки. Культура має душу, а цивілізація — методи та знаряддя.

Подібне тлумачення цивілізації дав також відомий англій­ський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі (1889—1975). Він обґрунтував концепцію коловороту локальних цивілі­зацій, які проходять у своєму розвитку і падінні однакові фази: народження, зростання, катастрофи, розкладу і загибелі. Кож­на цивілізація має неповторну систему цінностей, норм, пра­вил суспільного та індустріального життя.

Засобами охорони цивілізації від руйнування А.Дж. Тойн­бі вважав духовну злагоду, моральну єдність народу, раціо­нальність мислення правлячих верств. Можна затримати за­непад або навіть уникнути його шляхом залучення людей до всесвітньої релігії, утвореної на засадах об'єднання усіх релі­гійних культів для досягнення єдності духу народу. Саме ре­лігія, на думку А.Дж. Тойнбі, дає людству той спектр цінно­стей, норм і символів, що забезпечує любов і милосердя, єдність і взаємодопомогу, глибоку духовність і моральність.

З критикою теорій локальних культурних циклів та коло­вороту локальних цивілізацій О. Шпенглера і А.Дж.Тойнбі виступив відомий німецький філософ-екзистенціаліст Карл Ясперс (1883—1969). Стрижневою в його філософських розду­мах стала проблема людини та історії через осмислення сутнос­ті культури і цивілізації як вихідних засад їхнього розвитку.

Суспільство й історія, вважав К. Ясперс, розпочинають­ся з людини, яка поступово усвідомлює себе як особливу істо­ту й намагається виразити цю особливість у різноманітних формоутвореннях культури. Історія людства має єдину ос­нову — духовну, яка ґрунтується на вірі і реалізується в куль­турі. Віру К. Ясперс трактував не лише в релігійному, а й у широкому філософському розумінні — як здатність стави­ти, осмислювати і вирішувати найбільш загальні світоглядні питання.

Історія, за К. Ясперсом, починається зі своєрідного осьо­вого часу — з моменту формування світових релігій і філо­софій, які піднесли дух людини до осмислення всезагально-го, забезпечили їхню духовну самостійність. Пробудження духу, формування філософської віри знаменують початок загальної історії людства, яка до того була поділена на локальні, не пов'язані між собою культури.

Отже, К. Ясперс обґрунтовує ідею духовної єдності люд­ства як головного фактора, що спрямовує історичний поступ до свободи, і наголошує на необхідності усвідомлення її як головної умови подальшого існування й розвитку культури та цивілізації.

У XX ст. поширеним стає розуміння цивілізації як су­купності матеріальних і техніко-технологічних цінностей та благ. Що стосується духовних цінностей та надбань, то їх відбиває поняття культури. Культура, на думку прибічників цієї точки зору, є духовною і символічною, а цивілізація ма­теріальною; культура має творчу душу і формує духовність, а цивілізація — методи і знаряддя; культура передбачає ви­соку якість особистості творця, а цивілізація орієнтується на масу та рівність тощо.

Як бачимо, в інтерпретації поняття цивілізації спостері­гаються два основні підходи: позначення певного рівня роз­витку суспільства та характеристика матеріально-технічних досягнень суспільства порівняно з духовними надбаннями. Обидва підходи часто переплітаються між собою і доповню­ють один одного.

Суперечлива єдність зазначених підходів дає змогу виді­лити ще один аспект змісту поняття цивілізації, пов'язаний з характеристикою відповідності того чи іншого предмета (ідеї, процесу, суспільства в цілому) найбільш прогресивним, викристалізованим на основі загальнокультурних надбань людства уявленням про нього. У цьому аспекті поняття циві­лізації зіставляється з поняттями "сучасне", "передове", "прогресивне", "нове" як у певних сферах суспільного жит­тя (праця, побут, політика), так і в суспільстві цілому.

Яке ж суспільство може вважатися цивілізованим? Воно може вважатися таким, якщо в ньому на сучасному рівні розгорнуті всі сфери життєдіяльності людей — виробництво і споживання, наука і освіта, мистецтво і політика, мораль і право тощо. Поняття "сучасний рівень" є нічим іншим як відповідністю зразкам надбань загальнолюдської культури.

Проте, називаючи суспільство цивілізованим, ми ще мало що можемо сказати про становище і долю людини в ньому, про розвиток її як особистості, про її щастя. В оточенні найсучасніших речей людина може не знайти себе, почуватися дискомфортно, відлюднено, тобто перебувати у стані відчу­ження. Цивілізація може не влаштовувати людину, бути їй чужою. І людина тікає від культури, від самої себе.

Що ж перешкоджає цивілізованому суспільству задоволь­нити запити людини, забезпечити її самоутвердження і щас­тя? Більшість мислителів вбачає причину цього в бракові культури, тобто такого взаємозв'язку людини з предметним світом цивілізації, за якого існування останнього цілком підпорядковується розвиткові сутнісних сил людини. Якщо цього немає, суспільство стає ворожим їй, незважаючи на надбання техніки, технології, матеріальної культури в ціло­му, науки і освіти.

Отже, невід'ємною і суттєвою рисою сучасного цивіліза-ційного процесу має бути органічна єдність культури і циві­лізації. Проте культура ніколи не поглинається цілком циві­лізацією. Вона залишається жити порівняно самостійно як характеристика людського буття, як його смислотворче на­чало. Ось чому, якщо цивілізація виходить з-під контролю культури, то вона деградує.

 

ЛЕКЦІЯ № 11«Загальна характеристика світогляду»

1. Поняття світогляду. Мораль і свідомість.

2. Мистецтво і свідомість.

3. Історичність світогляду.

Поняття світогляду.

Під світоглядом слід розуміти результат духовного осягнення людиною, людством світу. Об'єкт світогля­ду — світ як цілісність. А предмет світогляду — відно­шення "людина — світ". Тобто центром уваги світогляду є питання про співвідношення активної, цілеспрямованої, ро­зумної частини світу (людини) зі світом — як об'єктивно існу­ючою цілісністю (протилежністю людини). Співвідношення "ми" (люди) і "він" (світ) можна розглядати як сутність світо­гляду. Світогляд у сутнісному розумінні — це сукупність об­разів і уявлень чи система понять і категорій, яка підпоряд­кована процесові визначення місця людини, людей у світі, їхнього історичного походження і призначення.

А виходячи з природи людини, світогляд є системою уза­гальнених почуттів, інтуїтивних уявлень і теоретичних по­глядів на навколишній світ і на місце людини в ньому, на відношення людини до світу, до самої себе і до інших людей. Водночас світогляд — це система основних життєвих наста­нов людини, певної соціальної групи і суспільства.

Отже, наявність світогляду є виявом системності духов­ності людини, суспільства і водночас показником зрілості не лише особистості, а й соціальних груп, тих чи інших полі­тичних сил.

Світогляд — це різнорівневе духовне утворення, в якому органічно поєднуються житейське бачення світу, розсуд і пе­ресуди, а також наукові, художні й політичні погляди тощо. Розвиток світогляду відбувається шляхом зміни форм прак­тичного освоєння людиною світу і її теоретичного самоусві­домлення.

Тому світогляд — найвища форма самоусвідомлення людини, логічно впорядкована система світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Основою цієї впо­рядкованої системи є певний категоріальний апарат і логічні вибудови доведень та обґрунтувань, духовно-практичне осво­єння світу. У світоглядній культурі світові наявного буття протиставляється світ мети, світ ідеалів, цілей і сподівань, а також уявлення, почуття, ідеї, знання, вірування і переко­нання, опосередковані досвідом особистості і які є основою формування її життєвої позиції.

Говорячи про структуру світогляду, потрібно зауважи­ти, що вона досить різноманітна, має багато аспектів свого існування.

Зокрема, якщо розглядати світогляд із точки зору зміни його змісту в процесі практичного освоєння світу і його тео­ретичного усвідомлення, то основними структурними елемен­тами постають: погляди, уявлення, знання, оцінка знань, переконання, віра та ідеали.

 

Мораль і свідомість.

Досвід і мудрість як принципи формування і розвитку світоглядної культури з необхідністю ведуть людину до сфе­ри моралі. Мораль — це сфера соціального, що існує як система поглядів і уявлень, норм і оцінок, принципів, правил і переконань, у межах яких регулюється поведін­ка людей. Ця сфера є проявом історично визначених реаль­них відносин людей: як одних до інших, так і самої людини до різних форм її історично сформованих спільностей.

Мораль є найдієвішим визначником світоглядної культу­ри. Зародження моралі пов'язують із первісним суспіль­ством, у якому виникає природна потреба регулювання відно­син між людьми на засадах відчуття та усвідомлення значу­щості одних і безперечної поваги до інших.

Орієнтована на майбутнє, гуманістично окреслена мо­раль — це передовсім осмислені з позиції сьогодення хри­стиянські цінності. Також це позначені знанням, вивірені наукою шляхи до істини, яка, реально існуючи у правді кож­ної людини, постає близькою і рідною цій правді. Нарешті, потрібно усвідомити, що найвищий прояв моральності — це життя кожної особистості, яка, вибираючи найвищою цін­ністю себе, людину, реалізує це життя, пам'ятаючи, що цін­ність людини значуща лише в межах людського вибору. Ми­наючи цей вибір, людина стає аморальною.

Мораль стає дійсно принагідним світоглядним орієнтиром тоді, коли людина і суспільство керуються у своєму житті такими моральними принципами і нормами, як доброчес­ність, совість, правда, милосердя, доброзичливість, вірність ідеалам, справедливість, добропорядність, братерство, миро­любність, працелюбність, рівноправність і свободолюбність, глибока віра у найвищий ідеал — людське щастя.

 

Мистецтво і свідомість.

Світоглядні орієнтири людини і суспільства мають також мистецьки окреслений характер.

Мистецтво — це відображення людиною світу в ху­дожніх образах, естетичне освоєння світу в процесі ху­дожньої творчості. При цьому під художньою творчістю розуміють особливу сферу людської діяльності, в межах якої ідбувається відображення дійсності в конкретно чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів.

Загальноприйнятим вважається положення, що мистец­тво зародилося у первісному суспільстві доби пізнього палео­літу. Про це свідчать різноманітні пам'ятки, наприклад, малюнки в печерах, різьблення на кістці та камені, знаряд­дя праці, зброя тощо.

З моменту свого зародження і донині мистецтво пройшло тривалий і складний шлях, з кожним етапом свого розвитку збагачуючись і вдосконалюючись.

Мистецькі знання і життєво-художній досвід відіграють значну роль у діяльності людини. Ця роль виявляється пе­редусім у мистецьки орієнтованому світогляді.

Як органічно цілісне явище мистецтво в цілому виступає у вигляді складної системи видів і жанрів, що історично ево­люціонують. За змістом та формальними ознаками вони утворюють певні напрями, стилі, школи та манери худож­ньої творчості, зумовлені особливістю образного відтворен­ня дійсності в специфічному матеріалі: дереві, камені, фар­бах, металі, звуках, слові тощо. Зародження стилів, мане­ри, напрямів мистецтва відбувається як під впливом відпо­відного рівня духовності, так і завдяки історично визначе­ним соціальним та природним потребам та інтересам люди­ни й суспільства. Суттєвий вплив на зародження і розвиток того чи іншого виду і жанру мистецтва справляють культу­ра, звичаї, традиції і обряди, концепції і теорії художньо­образного бачення світу.

 

Історичність світогляду.

Моральний і мистецький аспекти формування і розвитку світогляду показують, що відношення "людина — світ" у своєму прояві має конкретний, всеохоплюючий, просторо­во-часовий характер існування. А це насамперед визначаєть­ся поняттям "історичність світогляду".

Зрозуміти сутність і природу цього поняття дає змогу ба­чення людиною таких явищ, як історія та історичність. У загальному розумінні історія — це об'єктивний характер існування відношення "людина — світ" у минулому; це системно організоване відображення минулого людиною, людством; це суб'єктивний образ минулого, оздоблений тлумаченням різнобарв'я подій і фактів; це сьогодення, яке в якусь мить стає минулим, залишаючи свій слід у світі і пам'яті людини. Тому про історію слід говорити, з одного боку, як про будь-який процес розвитку, з іншого — як про науку, що вивчає минуле у вимірі сучасності. Але головним тут є світоглядний підхід до розуміння історії. Зрештою, історія існує для того, щоб вчити людину, але не через суб'єктивно окреслені наукові погляди того чи іншого історика, а передусім через бачення самою людиною у мину­лому "втрачених можливостей", бачення того, що орієнтує на перспективу, і водночас того, що* є регресивним. Історія дає змогу людині втрачені можливості попередньої діяльності виміряти стосовно сьогодення, а відповідно до цього — на­креслити перспективу розвитку в майбутньому.

Отже, історія — це досить складний і суперечливий, об'єк­тивно існуючий та думкою людини окреслений шлях розвит­ку відношення "людина—світ". Це шлях підкорення приро­ди інтелектові та волі людини, це й перетворення самої лю­дини і суспільства — від первісної людини і колективів до людського суспільства високого цивілізованого рівня.

Історія розвитку людини і світу показує, що складність і суперечливість існування відношення між ними багато в чому залежить від світоглядної культури, яка також має істо­ричний" вимір. Поняттям "історичність світогляду" охоп­люється процес класифікації відношення "людина — світ" відповідно до абстрактних теоретичних моделей (типів), у яких фіксуються найважливіші структурні особливості цьо­го відношення.

 

Це означає, що історія світогляду невіддільна як від са­мої людини, так і від світу, а отже, й від співвідношення їх. Людина, кожна по-своєму, творить картину світу. У систем­но-організованому, логічному і теоретичному облаштуванні, а також в історією окресленій суспільній формі світогляд постає як "історичний тип".

Як правило, виділяють такі історичні типи світогля­ду: міфологічний, релігійний, науковий і філософський. Більшість дослідників світоглядної культури вважають, що подана типізація не є найбільш досконалою. Проте всі до­слідники цього унікального явища підтверджують високу ефективність цієї типізації, особливо для розкриття приро­ди і сутності світоглядного вибору людини.

Окреслення історичного світогляду через міфологію, релігію, науку і філософію дає змогу побачити досить важ­ливі (для людини) моменти.

По-перше, це рівень узагальнення знання про світ. Про­яв співвідношення між буденним і теоретичним відображен­ням дійсності.

По-друге, це вимір активності суб'єкта світогляду.

По-третє, це його практична значущість.

По-четверте, це підкреслення того моменту, що виник­нення кожного з типів світогляду має своє місце і час.

І найголовніше, по-п'яте, кожен із типів світогляду су­проводжує всю історію людства, пульсуючи, виявляючись, то спалахуючи, то пригасаючи. Це виявлення показує, що жоден із типів світогляду окремо, ізольовано один від одно­го, не існує. Вони природно "переплетені", взаємопроникні, взаємовизначені. Це означає, що у міфологічному світогляді завжди є елементи релігійності, науковості і філософічності. А в релігійному — елементи міфологічності, науковості й філософічності. Науковий світогляд неможливий без еле­ментів міфологічного, релігійного і філософського підходів. А філософський світогляд пройнятий елементами міфологіч­ності, релігійності й науковості.

 

 

ЛЕКЦІЯ 12 «Світогляд як найвища форма самоусвідомлення»

1. Релігійна свідомість

2. Особливості наукового світогляду.

3. Філософія і світогляд.

Релігійна свідомість

Надзвичайно цікавим і своєрідним проявом світоглядної культури є картина світу, яку творить релігійно орієнтована свідомість людини.

Релігійний світогляд (релігія) був і залишається одним із найвпливовіших історичних типів світоглядної культури. Що ж робить релігію невмирущою, а релігійні світоглядні орієнтири працездатними?

Перш ніж дати відповіді на це питання, потрібно визна­читися з поняттям релігії, її сутністю та історією.

Саме слово "релігія" у перекладі з латини означає "бла­гочестя", "побожність". А поняттям "релігія", як правило, позначається такий історичний тип світоглядної куль­тури, який за своєю сутністю є фантастичним відобра­женням людиною дійсності на основі абсолютизації ролі та значення надприродних сил стосовно явищ світового порядку.

Основною визначальною ознакою релігійного світогляду є його зв'язок із вірою в надприродне — щось таке, що стоїть над закономірностями світового порядку. Така віра має свою структуру: по-перше — це віра в реальне буття надприрод­них істот (Бога, духів); по-друге — це віра в існування над­природних зв'язків між природними явищами (магія — дії, обряди і ритуали, за допомогою яких віруюча людина нама­гається змусити уявні надприродні сили певним чином втру­титися в її життя, вплинути на навколишню дійсність; то­темізм — віра в спільне походження і кровну спорідненість між даною родовою групою людей і певним видом тварин, рослин чи певним явищем природи); по-третє, це віра в над­природні властивості матеріальних предметів (фетишизм). Відповідно до релігійного світогляду існує уявлення про те, нібито є якийсь таємничий світ, який перебуває поза вла­дою об'єктивних закономірностей розвитку природи і суспільства. У світі надприродного відбувається те, що є немож­ливим для природного світу — так вважає віруюча людина.

Визнання віри в надприродне є визначальною ознакою релігійного світогляду, дає можливість відрізняти релігійні явища від нерелігійних. Оскільки релігійна людина вірить в особливі здатності надприродних істот, сил або властивостей впливати позитив­но чи негативно на її життя, то будь-яка релігія включає в себе певні настанови, які реалізуються в релігійному культі. За допомогою жертвоприношень, молитов, заклинань, різно­манітних маніпуляцій релігійна людина сподівається вста­новити контакт із надприродними силами та схилити їх на свій бік.

Релігійний світогляд поширюється передусім через такі основні інституції, як церква і мораль.

Церква — це організована форма об'єднання послідов­ників будь-якої релігії чи її окремих напрямів або течій. Вона виникла з появою монотеїстичних релігій та існує в усіх основних релігійних течіях. Церква як організація передба­чає наявність спільних для віруючих догматики і культу, канонізованих "священних книг" і богослужебної літерату­ри. Вона має централізовану структуру, в якій важливе місце належить духівництву, котре, у свою чергу, утворює сувору ієрархію. Церква є символічним уособленням відповідної релігійної течії. Вона діє, як правило, в спеціальних спорудах, де проходять богослужіння і обряди. У християнстві ос­новна споруда — церква з вівтарем, орієнтованим, як прави­ло, на схід. Головна церква міста чи монастиря називається собором, католицька церква — костелом, лютеранська — кірхою. Церковною спорудою у мусульман є мечеть, у іуда-їстів — синагога, у ламаїстів — дацан, у синтоїстів — дзин-дзя. Культову споруду нерідко ще називають храмом.

Релігійна мораль є системою норм, правил, принципів поведінки людини, що отримала божественну санкцію та ґрунтується на віруваннях і догматах певної релігії.

Релігійний світогляд виник ще в первісному суспільстві, відбиваючи фатальну залежність людини від природних стихій та уявлень про існування надприродних сил.

Як соціально-історичне явище релігія змінювалась разом зі зміною форм суспільного життя, які вона своєрідно відоб­ражала. Етапами її еволюції були первісні вірування (то­темізм, фетишизм, анімізм), політеїзм, генотеїзм (визнання багатьох богів на чолі з одним верховним Богом) і монотеїзм світових релігій (християнство, іслам, буддизм).

Християнство — світова релігія, яка має відповідними джерелами догматики і культу Святе Письмо (Біблія) і Свя­щенний переказ. Сутність християнського богослов'я зво­диться до чотирьох ідей: Бог послав на землю свого сина в образі боголюдини Ісуса Христа (звідси і назва релігії), щоб він своїми стражданнями і мученицькою смертю спокутував гріхи людства; Христос помер, але воскрес, вознісся на небо і вдруге повернеться на землю; відбудеться суд над живими і мертвими, під час якого Христос покарає грішників і вина­городить праведників; після "страшного суду" для праведни­ків настане "царство небесне" — вічне життя і блаженство.

Християнство виникло у східних провінціях Римської імперії у другій половині І ст. як форма протесту і сподівань народу на вихід із тяжкого становища гноблення людини людиною. Цей вихід вбачався у допомозі надприродного ря­тівника — месії. Месіанські ідеї й стали основою нової релігії. Християнство сформувалось на основі давніх східних і гре-ко-римських релігій, насамперед іудаїзму та мітраїзму, а також античної філософії (зокрема, неоплатонізму і стоїциз­му). Раннє християнство виступало як релігія пригноблених, у ньому виявилися бунтарські тенденції.

У процесі зміни соціального стану християнських громад зазнає змін ідеологія християнства. У ній стали переважати ідеї виправдання соціального поділу суспільства, непротивлен­ня злу. На початку IV ст. гоніння з боку офіційної влади зміни­лися активною підтримкою християнства як універсальної релігії, що справляла вплив на маси і догмати якої слугували ідеологічним і політичним знаряддям поневолення їх. Відомий Міланський едикт дозволив християнам вільну діяльність, а 325 р. Шкейський собор прийняв Символ віри християнства і проголосив його державною релігією Римської імперії.

Однак у теологічному відношенні християнство ніколи не було єдиною течією. Уже в першому християнському творі "Апокаліпсис" йшлося про ворогуючі всередині християн­ства групи. Суперечності християнства призвели після три­валої боротьби спочатку до утворення перших автокефаль­них церков, а згодом до розділення у 1054 р. римських і візан­тійських церков та утворення римо-католицької і право­славної церков.

У XVI ст. на основі широкого антифеодального і антикатолицького руху в Західній Європу виник протестантизм із його численними церквами і сектами.

обставин. Нині воно є однією з найпотужніших світових релігій.

Іслам — світова релігія, яка за головні догмати має: ви­знання єдиним Богом Аллаха, а його посланцем на землі — засновника ісламу пророка Мухаммеда; вчення про цілко­виту залежність усього існуючого від волі Бога, який напе­ред визначає долю кожної людини.

Віровчення ісламу викладено у священних книгах — Ко­рані та Сунні, на основі яких діє шаріат — мусульманське право.

Іслам, або мусульманство, магометанство, переважає в країнах Близького та Середнього Сходу, Північної Афри­ки, в Індонезії, Середній Азії та ін. Він виник в Аравії на початку VII ст. у результаті формування державних відно­син — халіфату, але остаточно склався в XI—XIII ст. як ідео­логія суспільств Близького та Середнього Сходу. Віровчення ісламу зазнало впливу головним чином християнства та іудаїзму, їхніх уявлень про єдинобожжя, посередництво між Богом і людьми, загробну відплату, "страшний суд".

На сьогодні іслам справляє значний вплив на суспільне життя цілого ряду країн. Під його впливом формуються ідео­логія і політика багатьох держав і навіть цілих народів.

Буддизм — одна з найпоширеніших релігій світу. Він виник у Стародавній Індії у VI—V ст. до н. є. Засновником буддизму вважають Сіддхартху Гаутаму, який начебто жив У VII—VI ст. до н. є. і першим досяг стану нірвани — бла­женного небуття та став Буддою. Священні книги буддизму відомі під назвою "Трипітака".

Згідно з ученням буддизму, життя — це суцільні страж­дання, причиною яких є жадоба життя, потяг до існування. Смерть не веде до припинення цих страждань, бо за нею не­минуче настає нове народження. Звільненням від безкінечного перевтілення, засобом порятунку від страждань є заглиблен­ня в нірвану. Одним із головних догматів буддизму є вчення про перевтілення душ (сансара) і закон відплати (карма) в за­гробному житті. Буддистські ідеали відмови від життєвих інте­ресів, непротивлення злу тощо сприяли зміцненню влади людини над собою та людини над людиною.

У І ст. н. є. буддизм розпався на дві течії: махаяну, яка з часом пішла на компроміс із брахманізмом, і хінаяну, що зберегла риси первинного буддизму. Найбільш поширений буддизм у країнах Центральної та Східної Азії. У Монголії і Тибеті він набрав форми ламаїзму. А в Індії на зміну буддиз­му прийшов індуїзм.

Роблячи висновки стосовно сутності релігійного світо­гляду, потрібно підкреслити таке.

Як і всі інші історичні типи світогляду, релігійне світо­бачення має сильні і слабкі сторони.

Сила релігійного світогляду полягає передусім у тому, що в релігії вперше в історії світоглядної культури людина почи-

нає розглядатись як суперечлива істота, як єдність про­тилежностей — тіла і душі. Релігійний світогляд особливої сили набуває завдяки вдосконаленню ідеї Бога, як відомо, за­початкованій ще в міфології. У християнстві це вдосконален­ня виявляється не тільки через процес розперсоніфікації бо­жественної сутності, а й через творення знаменитої тріади — Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий. Більше того, у христи­янстві виводиться на арену світоглядного дійства месіанський образ Ісуса Христа, а це дає змогу релігії продемонструвати власне бачення співвідношення світоглядного вибору і реаль­ного процесу життя людини.

Досить привабливою є релігія завдяки творенню нею мо­ральних принципів формування і розвитку світогляду. За моральні взірці світоглядного вибору людині пропонуються, наприклад, біблійні заповіді.

І нарешті, релігійний світогляд, на відміну від міфологіч­ного, вперше докладно пояснює місце і роль людини у світі, а також значущість віри в Бога.

До так званих слабких сторін релігійного світогляду мож­на віднести передусім те, що релігія принижує роль людсько­го пізнання і практично-перетворюючої діяльності людини. Крім того, релігійний світогляд абсолютизує ідею потойбіч­ного щастя, фактично позбавляючи людину права на земне щастя. Релігійний світогляд змальовує привабливу перспек­тиву людського існування, але освячує собою антигуманні дії людини і суспільства.

 

Особливості наукового світогляду

Значним кроком в історії розвитку світоглядної культу­ри людства стала наука, або науковий підхід до аналізу, по­яснення і характеристики відношення "людина — світ".

Наука як світоглядний феномен має кілька визначень. По-перше, наука — це система, означена як знаннями про ту чи іншу сферу об'єктивної дійсності, так і людською діяль­ністю, яка ці знання створила. По-друге, наука — це систем­но організований образ існування певної сфери об'єктивної дійсності. По-третє, наука — світоглядно визначена сфера людської діяльності, основною функцією якої є вироблення знань про об'єктивну реальність, перевірка цих знань на предмет істинності та вироблення рекомендацій для прак­тичного перетворення світу відповідно до потреб та інтересів людини. І, нарешті, наука — це теоретично-практично означена система знань, що перебуває у безперервному розвитку і намагається віднайти об'єктивну істину в тій чи іншій сфері відношення "людина — світ".

Наведені формулювання поняття науки підкреслюють її світоглядно-перетворюючу спрямованість, тому у світогляд­ному вимірі найпростіше сказати так: наука — це система знань про людину і світ та спосіб перетворення їх на благо людини.