Правда, хиби, істина – їхня єдність та відмінність.

Існування людини як свідомо діючої істоти неможливе без двох різних світів, що визначають її життєдіяльність. За безпосередню умову людського буття слугує не тільки мате­ріальний світ, а й світ духу, наявного знання, культури в цілому. Для людини важливе значення має усвідомлення взаємозв'язку і взаємозумовленості цих світів, оскільки ча­сом виникають різні світоглядні проблеми, в яких загост­рюється питання існування людини. Яскравим образом цьо­го "загострення" є те, що окреслюється поняттями "істина", "правда", "хиба".

Поняття "правда", "хиба", "істина" виявляють і визна­чають особливі взаємозв'язки та відношення між людськи­ми уявленнями й дійсністю. Ці особливості окреслені духов­ним сприйняттям знання.

Знання як відображення дійсності, зміст яких (добутий людиною) не залежить від людини, називають об'єктивними. Для визначення таких знань користуються поняттям "істина". Істиною називають відповідність уявлень, висловлювань об'єктивній дійсності. Істина — це знання, що відповідає дійсності і має підтвердження цієї відповідності.

Саме наука, орієнтуючись на відкриття об'єктивних (не­залежних від уявлень) властивостей дійсності, ставить за мету осягнення істини.

Однак здатність людини свідомо спрямовувати свою ді­яльність спочатку реалізується через створення в уяві двох образів світу: об'єктивно існуючого (недосконалого) і бажа­ного (омріяного). Перший не збігається з уявленнями про ідеали добра, краси, істини. Другий відповідає цим ідеалам. Визначення відмінностей між першим і другим, тотожності між ними здійснюється через поняття "правда". Отже, прав­да — поняття, яким визначається відношення об'єктив­ної дійсності до людських ідеалів буття.

Правда — це почуття і усвідомлення людиною будь-якого знання (істини чи хиби) як істини.

Щодо уявлень про об'єктивну дійсність згідно з людськи­ми ідеалами, то саме людина є ніби критерієм оцінок прита­манного об'єктивній дійсності. Тому такі оцінки не можуть бути визнані об'єктивною істиною, вони суб'єктивні. Слід па­м'ятати, що саме віра, надія, любов є засадами творчої діяль­ності людини, яка цілеспрямовано змінює світ, відповідно до існуючих ідеалів, уявлень про можливе поліпшення дій­сності. Чим більша відмінність між світом і людськими ідеа­лами, тим гостріше відчувається потреба у наближенні до них життя, усвідомлюється сенс існування задля правди як життя згідно з ідеалом.

Незважаючи на суб'єктивне джерело формування, прав­да — це знання про стан речей, до якого небайдужа люди­на і з огляду на який вона будує образ мети діяльності, бажаного буття, світу.

Якщо людина не відрізняє об'єктивно існуючу дійсність від ідеалу, вона помиляється. Іноді цю відмінність прихову­ють свідомо — це неправда. Якщо окремі люди свідомо ство­рюють перешкоди на шляху до досягнення омріяного, яке відповідає суспільним ідеалам, — це кривда.

Усе це окреслюється поняттям "хиба".

Хиба — це знання про дійсність, які цією дійсністю заперечуються.

Джерелом хибних уявлень слугують як особисті якості окремої людини (суб'єктивна причина), так і тимчасова обме­женість ряду людських понять, що використовуються протя­гом тривалого часу як абсолютизація окремих відомих влас­тивостей дійсності (об'єктивно-історична причина). Як конкретне поняття хибою називають невідповідність уявлень сутності речей чи ідей. Це поняття використовують для фіксації відсутності істини або протилежного істині.

Пізнання дійсності людиною (людством) відбувається як процес подолання конкретних об'єктивно-історичних при­чин хибних уявлень, що дає змогу безперервно рухатися "від хиби до істини".

Вчинки людей, що визначені духовним, як правило, нази­вають доброчинними. Людину, здатну до доброчинності, нази­вають доброчесною, тобто такою, що завжди дотримується за­гальновизнаних моральних норм поведінки. У свою чергу, лю­дину, котра порушує суспільні норми, називають злочинною.

Оскільки в суспільстві кожен індивід є представником певної верстви населення (групи, народу, людності), тлума­чення чеснот особистості може бути різним. Так, наприклад, поняття доброчинності з позицій раба має одне значення, а з позицій рабовласника — інше. Відмінність у розумінні сенсу цього поняття може мати принципово протилежний, супереч­ливий характер. Те, що вважається доброчинним з погляду рабовласника, вважається злочинним з погляду раба. Анало­гічне спостерігається при порівнюванні доброчинного пред­ставниками двох ворогуючих народів, які перебувають між собою у стані війни. Хоча історія засвідчує, що така супереч­ність має тимчасовий характер, не можна заперечити, що сто­совно певного періоду взаємозаперечні тлумачення доброчин­ного існують та визначають поведінку окремих людей чи груп.