Розуміння біосфери та ноосфери

Біосфера (від грецького біос — життя і сфайрос — сфе­ра) — це цілісна земна оболонка, охоплена життям і якісно перетворена ним. Її структура та енерго-інформаційні про­цеси визначаються минулою і сучасною діяльністю живих організмів. Вона зазнає також впливу космічних і глибин­них підземних енергій. Просторово біосфера охоплює:

• тропосферу, тобто нижню частину атмосфери, до 10— 15 кілометрів;

• кору вивітрювання, на 2—3 кілометри вглиб від по­верхні Землі та всю гідросферу до її максимальних глибин.

Цей простір населяє близько 1,5 млн тварин та 0,5 млн рослинних видів. Біосфера включає в себе різні екосистеми, співтовариства, популяції, організми.

Крім того, біосфера — це також:

• "жива речовина", в якій головна роль належить росли­нам, їхня маса становить понад 95 відсотків маси біосфери,

близько 2,4 трлн тонн, і відтворюється зі швидкістю 5—10 % на рік. Завдяки цьому щорічно утворюється 180 млн тонн рослинної біомаси та близько 300 млн тонн кисню, без яких не можливе життя людини;

• "біогенна речовина", тобто органічно-мінеральні, або органічні, продукти, створені живою речовиною (кам'яне вугілля, торф, родючий ґрунт, вапняки тощо);

• так звана біокісткова речовина, створена живими ор­ганізмами разом із неживою природою (вода, атмосфера).

Для позначення загальної маси живого, яке заповнює біо­сферу, звичайно вживається поняття біомаса. Понад 99 її відсотків становлять рослинні, автотрофні, фотосинтезуючі організми. Невеликою на сьогодні частиною біомаси плане­ти є сукупність живих людських індивідів, які пов'язані си­стемою суспільних відносин і утворюють людство. Хоча кількісно людство постійно зростає, загальна його маса близь­ка до 0,0002 % загальної речовини на планеті. Це і є своє­рідне антропологічне покриття Землі — антропосфера.

За сучасними науковими уявленнями, перші ознаки жит­тя на нашій планеті з'явилися близько 3,8 млрд років тому. Значно пізніше, близько 2 млрд років тому виникли перші клітини, здатні до фотосинтезу, тобто до використання енергії сонячного світла для хімічних реакцій, у процесі яких виділяється кисень. Це був важливий чинник, що зумовив зміну характеру земної атмосфери, її хімічного складу і дав змогу живому швидко поширюватися на всій поверхні Землі — виникла нова цілісна система, тобто біосфера.

Уявлення про життя як певну стадію в еволюції не лише Землі, а й Всесвіту в цілому були сформовані на початку XX ст. представниками так званого космізму (К. Ціолковський, О. Чижевський та ін.). їхні ідеї вплинули на В. Вернадського, у творчості якого чи не найглибше реалізувалися уявлення про життя як фактор планетарного та космічного порядку, про відповідальність наділеної розумом людини за збереження життя на Землі.

Отже, таке розуміння біосфери дає змогу розглядати жит­тя як безперервний у просторі та часі потік, у якому постійно перетворюються речовина, енергія та інформація.

До найбільш характерних особливостей живої матерії відносять різноманітність форм, у яких вона існує. Адже у живому світі природа виявляється у всій гамі кольорів, кон­трастів, відтінків і переходів, у мислимих і немислимих по­єднаннях геометричних фігур та розмірів, звуків та запахів, безкінечному діапазоні зовнішніх умов, придатних для існу­вання різноманітних видів організмів. А це, у свою чергу, живить не лише почуття людини, а і її розум.

Зростаюча роль практичної діяльності людини та її вплив на природу знаменує собою початок нового етапу геологічної історії Землі, на якому людство має вибудувати свої відноси­ни з природою на наукових засадах, а наука — пронизувати всю діяльність суспільства, у тому числі його відносини з при­родою. Отже, біосфера у XX ст. перетворюється на ноосферу.

Поняття ноосфера (від грецького ноос — розум і сфай-рос — сфера) виникло у 20-х роках нашого століття. Науко­ву концепцію ноосфери розробив В.І. Вернадський. Він ро­зумів її як сферу взаємодії суспільства і природи, в ме­жах якої розумна людська діяльність стає головним, ви­значальним чинником. Людство, озброєне науковою дум­кою, вважав учений, має стати вирішальною силою, яка на­далі визначатиме еволюцію нашої планети.

Виникнення ноосфери, на думку В.І. Вернадського, — об'єктивний і неминучий вияв життя як природного явища. Сутність ноосфери коротко можна сформулювати так: якщо узгодженість процесів, які відбуваються у неживій природі, забезпечується механізмами саморегуляції, то узгодженість характеристик природного середовища і суспільства може бути здійснена розумом і волею. Тобто мова йде вже не про руйнівне втручання в природу, а про науково обґрунтоване збереження на Землі умов для життя і щастя людей. Визна­чальним фактором має бути не стихія природного розвитку, а інтелект людини.

Теорія ноосфери сформувалася тоді, коли світ складався з трьох взаємопов'язаних елементів: природа — людина — суспільство. До них потім приєднується ще один суттєвий елемент — техніка, яка створена людиною і яка стала го­ловним чинником змін на планеті, особливо з початком на­прикінці 50-х років науково-технічної революції як веле­тенського якісного стрибка в розвитку науки та техніки. Це спричинило екологічну проблему — одну з найнебезпечніших з-поміж глобальних проблем людства. Почалась руйна­ція гармонії відносин між людьми і їхнього ставлення до природи. Тому оптимізм сьогодні відійшов на задній план, його відтіснили песимістичні настрої і оцінки.

У наш час виникли спроби наповнити феномен ноосфери етичним змістом, поєднати науку і мораль, гуманітарні та технічні знання, тобто створити глобальну етику. Не­обхідність морального ставлення до природи, насамперед до живої, відображена у вченні видатного мислителя й гумані­ста Альберта Швейцера, яке він назвав етикою благоговін­ня перед життям.

На відміну від В. Вернадського, який розглядав життя у загальнопланетарному масштабі, А. Швейцер закликав при­дивлятися до кожної живої істоти. Звідси його визначення людини: "Я є життя, що живе серед життя, яке теж хоче жити". Найзагальнішою засадою моральності, визначенням етичного, за Швейцером, є принцип благоговіння перед жит­тям. Добро в такому розумінні — це діяння, спрямоване на збереження й удосконалення життя. Отже ми знову зустрі­лися з поняттям добра.

Таким чином, вчення про ноосферу з самого початку містило в собі елемент утопії, у ньому тісно переплетені ціннісні та буттєві підходи без будь-якого розмежування їх. Тому потрібно розрізняти розуміння ноосфери як утопії і як реального стану. І, виходячи з реального стану відносин лю­дини з природою, слушною можна вважати думку деяких сучасних вчених про те, що ноосфера знаменує собою поча­ток низхідного етапу розвитку людства.

ЛЕКЦІЯ № 7

ТЕМА: «Суспільне життя людини»

 

1. Поняття «суспільство», «суспільне», «соціальне».

2. Соціальна структура та її основні елементи.

3. Сім’я в соціальній структурі суспільства.

 

1. Поняття «суспільство», «суспільне», «соціальне».

По-перше, суспільство — це люди. А людина — це ду­шевно визначена природно-соціальна істота. Цей висновок ми зробили, окреслив­ши людину як особливу істоту, що є у світі такою завдяки цілому ряду вже відомих нам властивостей.

По-друге, суспільство — це різні люди. А це означає, що кожна людина в суспільстві постає як індивід, який має низ­ку притаманних саме йому рис, інтересів і потреб. І строга індивідуальність людини можлива тільки як протилежність суспільно необхідним потребам та інтересам.

По-третє, суспільство — це явище самодостатності людини. Адже людина-індивід постає як протилежність іншим людям завдяки: а) участі у постійному, безперервно­му відтворенні людського роду; б) створенні умов, поза яки­ми людина жити не може; в) виробленні ідей та ідеалів, за якими людина живе чи прагне жити.

По-четверте, суспільство — це спільність людей. Це вказує на те, що суспільство є можливим і дійсним тільки як співіснування різних (бо однакових не буває) людей. Співіснування не просто як співжиття, а як таке, що позна­чене наявністю взаємозв'язків, взаємодій, взаємовпливів, які або згуртовують, або розмежовують людей. Співіснування підкреслює, що суспільство як спільнота людей функціонує на основі консенсусу, який народжується завдяки здатності та вмінню людей порозумітися і домовитись між собою.

І, по-п'яте, суспільство — це відносини між людьми. Адже джерелами окресленого нами вище консенсусу є сто­сунки між людьми. А загальноприйнятою є думка про те, що під відносинами між людьми слід якраз розуміти систе­му стосунків, яка виникає в процесі життєдіяльності людей та їхніх спільнот.

Вважаючи, що наведені ознаки найбільш повно (у вимірі сьогодення) відображають сутність і зміст суспільства, мож­на зробити висновок у вигляді такого визначення.

Суспільство — це природно-соціальна самодостатня спільність людей.

Таке визначення суспільства слід вважати найбільш ефек­тивним не тільки тому, що воно сконцентрувало у собі ба­чення основних, перерахованих вище ознак суспільства. Безсумнівно, таких ознак суспільства набагато більше. Отже, система ознак є відкритою, її завжди можна і треба допов­нювати. Але це може призвести й до безплідного мудруван­ня, тоді як перед нами стоїть зовсім інше завдання. А саме, показати, що ми здатні чітко орієнтуватись у системі реаль­них суспільних відносин. І в цьому нам допомагатиме пода­не визначення суспільства.

Найяскравіше суспільство де­монструють поняття "суспільне", "соціальне", "соціум".

Суспільне — це реальність відносин, які створені людь­ми в суспільстві.

Ця реальність виникає природно, об'єктивно, незалежно від волі і свідомості окремого індивіда. Люди з необхідністю вступають у низку економічних, політичних, культурних, релігійних та інших відносин, бо природно прагнуть задо­вольнити свої основні інстинкти, природно посіяний інтерес і природно окреслені потреби. Зазвичай, наприклад, під су­спільно-економічним процесом розуміється вся та низка від­носин між людьми, яка виникає у зв'язку з тим, що люди природно хочуть їсти, пити, одягатись, мати житло тощо.

Поряд із природним у суспільному процесі існує нероз­ривно пов'язане з ним соціальне.

Соціальне — це реальність відносин, які створені осо­бистостями в суспільстві.

Реальність соціального виникає завдяки соціалізації лю­дини. Тобто природний процес розвитку людини набуває у системі суспільних відносин свого вищого рівня — соціаль­ного. Людина в натуральний процес відносин починає вно­сити корективи особистого плану. Соціальне — те штучне, чим людина намагається

виділитись у середовищі собі подіб­них. Соціальним, наприклад, є не тільки прагнення влади людиною, а й одночасно те, якої і чиєї влади прагне вона чи спільнота, до якої людина належить. А в наведеному вище прикладі стосовно суспільно-економічного соціально-еконо­мічне — це не тільки те, що людина хоче їсти, пити, одяга­тись тощо, а й насамперед, що їсти-пити, як і для кого одяга­тись, яке мати житло і т. ін.

Таким чином, поняття "суспільне" і "соціальне" показу­ють, що суспільство обов'язково трансформується у своєму розвитку в певну форму свого соціального існування, що й позначається поняттям "соціум".

Отже, соціум — це соціалізоване суспільство.

Основою суспільства, як самоорганізованої системи, є діяльнісна сутність людини. Адже суспільство — це одночасно і стан, і реальний життєвий процес людини (особистості, со­ціальної групи, соціуму), що відбувається в конкретних умо­вах та завдяки пізнанню і свідомому перетворенню дійсності, тобто завдяки діяльності. Діяльність — це специфічно людська форма активного відношення до світу, змістом якої є цілеспрямована, доцільна його зміна, свідоме пере­творення.

Універсальним предметом діяльності людини є природа і суспільство, а її загальним результатом — "олюднена" при­рода, культура.

 

2. Соціальна структура, її основні елементи

Соціальна структура — це сукупність відносно стій­ких, стабільних соціальних спільнот, груп і певний поря­док їх взаємозв'язку та взаємодії.

Опорним при дослідженні со­ціальної структури суспільства є поняття соціальної групи.

Соціальна група — це порівняно стала спільність лю­дей, яка є складовим елементом певного суспільства і характеризується спільністю інтересів, норм поведін­ки, соціально-психологічних ознак, цінностей тощо.

Соціальні групи суспільства поділяють на великі, середні та малі.

Великі соціальні групи — це спільноти людей, що існу­ють у масштабі всього суспільства в цілому. Такими є суспільні класи, соціальні верстви, нації, конфесійні групи, вікові об'єднання: покоління, молодь, школярі, пенсіонери тощо. У межах великої соціальної групи люди можуть не вступати у безпосередні особистісні контакти, не спілкува­тися між собою, а часом навіть не усвідомлювати своєї на­лежності до даної групи.

До середніх (або локальних) соціальних груп можна від­нести виробничі об'єднання працівників певного підприєм­ства, науково-дослідні інститути або територіальні спільноти, наприклад, жителів одного села, міста, області, району тощо.

Специфічною ознакою малої соціальної групи є наявність безпосередніх особистісних контактів між її членами. До них належать: сім'я, сусідські угруповання, компанії друзів та ін. У малій групі індивід отримує психологічну і мораль­ну підтримку, в ній відбувається душевне спілкування, тоб­то контактність на рівні глибинних особистісних визначень. Сумісність і співчуття є психологічною ознакою спілкуван­ня в малій групі. Найяскравіше усі ці ознаки проявляються у такій малій соціальній групі, як сім'я.

 

3.Сім'я в соціальній структурі суспільства

Сім'я — мала соціальна група, яка існує на основі шлюб­них зв'язків, кровної спорідненості або всиновлення, харак­теризується спільним проживанням її членів та їхньою спільною відповідальністю за виконання притаманних їй різноманітних функцій.

Сім'я, як мала група, є вихідною в соціальній структурі суспільства, бо саме в ній і через неї здійснюється включен­ня індивіда у свідоме суспільне життя, у ній він формується і в ній прагне знайти духовну й матеріальну підтримку. Сім'я існує з найдавніших часів і до наших днів. Стійкість цієї со­ціальної групи ґрунтується на одвічній потребі людини у без­посередньому відтворенні життя, вихованні дітей, догляді за старими батьками. Сім'я — це відносини між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми. Сім'я засновується, як пра­вило, на шлюбних відносинах між чоловіком та жінкою, які укладаються згідно з чинним законодавством. У сім'ї сто­сунки, зумовлені статевими відмінностями та потребами, ви­являються у вигляді морально-психологічних відносин.

Сім'я є явищем історичним. Вона виникла і видозмінюва­лася разом з історичним розвитком суспільства і культури. І хоча шлюбно-сімейні відносини детермінуються в кінцевому підсумку соціально-економічними факторами, проте вплив останніх суттєво опосередковується культурними, передусім моральними та правовими відносинами й цінностями, тому сім'я розвивається порівняно самостійно і характеризується сталістю та спадкоємністю традицій, зумовлених даною куль­турою.

Вживаючи поняття "сім'я" щодо первіснообщинного су­спільства, як правило, мають на увазі коло осіб, між якими були дозволені статеві зв'язки. У цьому розумінні виділяють кровно-родинну сім'ю, у якій такі зв'язки мають лише одне обмеження — належність до різних поколінь, тобто між бать­ками і дітьми; групову сім'ю, яка виникла в результаті допов­нення цього обмеження забороною статевих зв'язків також між братами і сестрами, і яка мала два різновиди: ендогамну сім'ю (відносини між членами одного роду) та екзогамну (між членами різних родів); і, нарешті, парну сім'ю, яка передбача­ла статеві зв'язки лише між одним чоловіком і однією жінкою, але ці відносини були не стійкими і легко розривалися, особ­ливо це стосується дислокальної парної сім'ї, в якій кожен із подружжя жив у своїй родовій групі. На усіх цих щаблях роз­витку сім'ї основною формою трудової і побутової діяльності був рід, що мав матріархальну або патріархальну організацію.

Як стійке соціальне об'єднання сім'я виникає в епоху пізнього неоліту, в процесі розкладу родового ладу, і пов'я­зана з появою приватної власності, класів і держави. Сім'я засновується на певних формах шлюбних союзів, найпоши­ренішими серед яких є полігамія та моногамія.

Полігамія, або багатошлюбність, — це такий шлюб (сім'я), за якого один із членів подружжя може мати кіль­кох шлюбних партнерів.

Моногамія являє собою історично зумовлену форму шлю­бу (сім'ї), за якої чоловік одружений з однією жінкою й відпо­відно жінка перебуває у шлюбі тільки з одним чоловіком. Подружній союз між ними санкціонований суспільством і часто-густо має пожиттєвий характер. Навіть у тих країнах, де юридичні й соціальні норми не вимагають моногамної сім'ї, вона є найпоширенішим типом сімейно-шлюбних від­носин.

Життя і соціальні функції сім'ї досить багатогранні: вони пов'язані з інтимним життям подружжя, продовженням роду — відтворенням людини, вихованням нового поколін­ня, соціалізацією особистості, зі спільним веденням домаш­нього господарства, взаємною допомогою в побуті. Усе це не­можливо без дотримання моральних норм і без душевно-ду­ховного спілкування. У кожної людини є нездоланна потре­ба не просто у спілкуванні, а саме в інтимному душевно-ду­ховному спілкуванні, в якому вона може виразити, вилити свою душу, знайти підтримку, визнання, щиру зацікав­леність, співпереживання та співчуття, що допомагають їй у вирішенні як соціально орієнтованих, так і особистісних проблем. Саме в сім'ї створюється та особлива атмосфера відвертості, довіри, взаємодопомоги, які виховуються в лю­дині як невід'ємні якості особистості. Сім'я є тим мікросередовищем, клімат якого сприяє (чи перешкоджає) збере­женню і розвитку моральних і фізичних сил людини.

 

 

ЛЕКЦІЯ № 8

ТЕМА: «НАЦІЯ»