Артикуляційна схема голосних

Підняття	Передній ряд	Середній ряд	Задній ряд
Високе	І		У
Високо-середнє	И
Середнє	Е		О
Низьке			А

Класифікація приголосних

Якість різних приголосних залежить від умов їх творення. В українській мові приголосні характеризують і класифікують за такими ознаками:
1) за участю голосу і шуму в їх творенні (тобто за роботою голосових зв’язок);
2) за місцем творення (за активним мовним органом);
3) за способом творення;
4) за наявністю або відсутністю палаталізації (пом’якшення);5) за наявністю або відсутністю носового забарвлення.• За участю голосу і шуму (тобто за роботою голосових зв’язок) приголосні діляться на сонорні й шумні.
Сонорними називаються приголосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою голосу. До сонорних приголосних належать: [в], [й], [р], [р'], [м], [н], [н'], [л], [л'].
Шумними називають приголосні, що складаються з голосу і шуму з перевагою шуму (дзвінкі приголосні) або з одного тільки шуму (глухі приголосні).
Дзвінкі й глухі приголосні, крім звука [ф], утворюють співвідносні пари:

Дзвінкі	Глухі
[б]	[п]
[д]	[т]
[д']	[т']
[з]	[с]
[з']	[с']
[дз]	[ц]
[дз']	[ц']
[ж]	[ш]
[дж]	[ч]
[Ґ ]	[к]
[г]	[х]

 

• За місцем творення (або за активним мовним органом) усі приголосні поділяються передусім на губні і язикові.
Губні приголосні творяться в результаті зближення нижньої губи з верхньою або верхніми зубами. До губних приголосних належать: [б], [п], [в], [м], [ф].
Язикові приголосні залежно від того, яка частина язика артикулює до пасивного мовного органа (зубів, піднебіння, або задньої стінки глотки), поділяються на:
1.Передньоязикові.
2.Середньоязикові.
3.Задньоязикові.
4. Глотковий, або фарингальний. При творенні корінь язика зближується із задньою стінкою глотки.

Характеризуючи приголосні за способом творення, враховують характер перепони, що утворюється між мовними органами.

• За способом творення (шуму) приголосні поділяються на три основні групи: зімкненні, щілинні і дрижачі.
При вимові зімкнених приголосних активний орган (нижня губа або язик) тісно змикається з пасивним. Під тиском повітря зімкнення з силою розривається, і при цьому утворюється характерний шум.
Шумні зімкнені (в свою чергу) поділяються на проривні і африкати.
До проривних належать: [б], [п], [д], [д?], [т], [т'], [Ґ], [к], [м], [н], [н']. При цьому проривні шумні ([б], [п], [д], [д?], [т], [т?], [Ґ], [к]) називаються ротовими, а проривні сонорні ([м], [н], [н']) – носовими. При їх вимові в ротовій порожнині утворюється тісне змикання (як при [б] або [д]), проте одночасно повітря вільно виходить через носову порожнину.
При вимові африкат передня спинка язика, наближаючись до піднебіння, спочатку утворює зімкнення. Проте замість моментального прориву цього зімкнення в останній фазі у африкат зімкнення поступово переходить у коротку щілину. Отже, африкати – це звуки складної артикуляції, першим компонентом яких є зімкнення, а другим – щілина. До африкат в українській мові належать: [ч], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [дж].
При вимові щілинних активний мовний орган, наближаючись до пасивного, утворює вузьку щілину. До щілинних належать: [в], [ф], [з], [з], [ж], [ш], [й], [г], [х], [л], [л].
При вимові дрижачих [р], [р'] кінчик язика періодично або притискається до переднього піднебіння, або відходить від нього.

• Приголосні звуки можуть класифікуватися за твердістю – м’якістю. Пом’якшення звуків виникає внаслідок додаткового підняття середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння, чим може ускладнюватися основна артикуляція приголосних.
Залежно від відсутності чи наявності роботи середньої спинки язика приголосні поділяються на тверді і м’які. Проте м’якість виявляється не в усіх приголосних однаково. Найбільш м’яким є звук [й], і за ним завжди лишається назва м’який приголосний. Інші приголосні пом’якшуються меншою мірою, і тому їх ще називають пом’якшеними. До них відносяться: [д'], [т'], [з'], [с'], [ц'], [дз'], [л'], [н'], [р'].
Крім того, в українській мові, головним чином перед [і], з’являються ледь пом’якшені відтінки ряду твердих приголосних, які не мають м’яких відповідників. Вони називаються напівпом’якшеними. Ці звуки в транскрипції позначаються знаком "апостроф". До них відносяться: [б'], [п'], [в], [м'], [ф], [ж'], [ч'], [ш'], [дж'], [Ґ'], [к'], [х'], [г']

29. Інтонація - рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок мовлення.
Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз, темпу і тембру мовлення.
Мелодика мовлення - зміна частоти основного тону, його діапазонів, інтервалів, підвищень і понижень, напрямку його руху (вгору, вниз, рівно тощо).
інтенсивність - підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос).
Пауза - перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи впливають на ритміку мовлення, сприяють виділенню певного змісту. Пор.: Моя сестра, артистка, в Києві і Моя сестра - артистка в Києві. У першому реченні акцентується на тому, що сестра знаходиться в Києві, а в другому, що вона працює артисткою в Києві.
Темп мовлення - швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошуваних за секунду складів. Темп мовлення передає ставлення мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється повільніше, неважливе - швидше. Крім того, темп виконує ще низку інших функцій.
Тембр мовлення - емоційне забарвлення (схвильоване, веселе, сумне, грайливе тощо). Тембр мовлення не слід сплутувати з тембром голосу і тембром звука.
Усі елементи інтонації взаємопов'язані і становлять єдність.
Інтонація відіграє найважливішу роль у розрізненні й характеристиці фраз. У фразах розрізняють висхідний і низхідний рухи тону. Висхідний рух тону має попереджувальну функцію: показує, що речення ще не закінчене.
Низхідний тон має завершальну функцію: вказує, що речення закінчене.
Загалом інтонація виконує такі функції: розрізняє комунікативні типи висловлювання (розповідь, запитання, спонукання), частини висловлювання за їх смисловою важливістю, оформлює висловлювання в єдине ціле, одночасно розчленовуючи його на ритмічні групи; виражає конкретні емоції; розкриває підтекст висловлювання; характеризує мовця і ситуацію спілкування.
Наголос - виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів. Залежно від того, з якою сегментною одиницею функціонально співвідноситься наголос, розрізняють словесний (тактовий), фразовий, логічний і емфатичний наголос.
Словесний наголос буває динамічним, музикальним і кількісним.
Динамічний (силовий, експіраторний) наголос - виділення (вимова) одного із складів слова (такту) більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Він характерний для української, англійської, чеської, німецької, французької, італійської, іспанської та багатьох інших мов. Сила динамічного наголосу в мовах неоднакова. Так, в німецькій мові він сильніший, ніж у французькій.
Динамічний наголос може бути фіксованим (зв'язаним), тобто в усіх словах падає на певний склад (перший, останній тощо) і вільним (нефіксованим), тобто може падати на будь-який склад. Фіксований наголос характерний для польської, чеської, французької, естонської та інших мов.
Вільний (нефіксований) наголос характерний для української, російської, білоруської, сербської, хорватської, литовської, мордовської, абхазької та інших мов. Вільний наголос виконує смислорозрізнювальну (мука - мука, замок - замок) і форморозрізнювальну (вікна - вікна, виходити - виходити) функції. У мовах з фіксованим і з нефіксованим наголосом наголос може бути нерухомим (постійним) і рухомим. Нерухомий наголос у будь-яких формах слова падає на один і той самий склад. Рухомий наголос у формах одного й того ж слова падає на різні склади. Деякі слова можуть мати два наголоси - головний і побічний. Побічний наголос, як правило, мають складні слова: п'ятиповерховий, перекотиполе, психолінгвістика.
Музикальний (мелодійний, тонічний) наголос - виділення наголошеного складу інтонаційно, підвищенням основного тону. Він властивий норвезькій, шведській, литовській, латиській, словенській, сербській, хорватській, японській мовам. Музикальний наголос буває політонічним: наголошений склад може мати різні інтонації. Кількісний, або довготний, квантитативний (від лат. quantitas "кількість"), наголос - виділення складу більшою тривалістю звучання. Такий наголос можливий у тих мовах, де нема розрізнення довгих і коротких голосних.
Фразовий наголос - виділення певного слова у фразі. Наприклад: Коли я вийшов на вулицю, зустрів давнього друга. Що ви читали | сьогодні вранці? Фразовий наголос - посилення словесного наголосу в певній синтаксичній позиції.
Логічний наголос - особливе виділення якогось слова чи кількох слів у всьому висловлюванні. Наприклад: Брат прийшов до мене (не хтось інший). Брат прийшов до мене (таки прийшов). Брат прийшов до мене (не до вас). Ліки приймати до їди, чи після?
Емфатичний наголос - емоційне виділення тих чи інших слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків. Наприклад: Він чу-до-о-ова людина! Негід-д-дник ти!

30.Взаємодія звуків у потоці мовлення.Типи звукових змін.позиційні зміни звуків.
До позиційних змін належать редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза. Редукція голосних - ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання. Напр. у словах кленок і клинок е в ненаголошеному складі своїм звучанням наближ до и, а и до е, так що ці слова звучать однаково. Кількісна редукція - редукція, за якою голосні ненаголошених складів утрачають силу і довготу, але зберігають характерний для них тембр. Якщо порівняти звучання голосного [у] в словах дуб, дубок, дубовик, то він у 2му слові є слабшим та коротшим, а в 3му-ще слабшим і коротшим, але тембр залишається незмінним. Якісна редукція -редукція за якою голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість Протеза -поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення мови: острий - гострий..

 

31. До комбінаторних змін звуків належать акомодація, асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза.
Акомодація - зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього; часткове пристосування сусідніх звуків.
При вимові звуків органи мовлення настроюються на наступний звук і таким чином відбувається накладання екскурсії наступного звука на рекурсію попереднього. Отже, акомодація може бути консонантною і вокалічною, прогресивною (попередній звук упливає на наступний) і регресивною (наступний звук упливає на попередній).
Асиміляція - артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення. Розрізняють декілька різновидів асиміляції:
1) за результатами - повну і неповну (часткову);
2) за спрямуванням - прогресивну і регресивну;
3) за розташуванням звуків, які взаємодіють, - контактну (суміжну) і дистанційну (несуміжну).
Повна асиміляція - асиміляція, за якої звуки уподібнюються повністю, тобто стають абсолютно однаковими. Наприклад: знан]а -" [знан'а], сільЬ -" [cfjf'y], безжалісний [бе"ж ал'ісциі ], рос. отдых [одых], еыеший [вышьц]; нім. Zimoer ~"Zimmer "кімната"; англ. doefshe [dajji]; татар, урманлар -" урманнар "ліси".
Неповна (часткова) асиміляція - асиміляція, за якої звуки наближаються за ознаками, але повністю не збігаються. Наприклад: просьба [проз'ба], боротьба [бород'ба]. Тут під упливом дзвінких [б] і [д] одзвінчуються [с'] і [т'], але не стають звуками [б] і [д].
Прогресивна асиміляція - асиміляція, за якої попередній звук упливає на наступний (стрілка, яка вказує на вплив зводів, спрямована вперед): англ. volcea [voist], нім. Zimoer -> Zimmer, татар, и мои л эр -" имэннэр "дуби"; польськ. trieb a [tfeba], trzy [tjy] (буквосполучення г г позначає дзвінкий звук, близький до українського [ж]: ггесг "річ" читається як жеч). Прогресивної асиміляції в сучасній українській мові немає, хоч колись вона мала місце: знан]а -" знання, пчела -" бджола, Ганця -" Гандзя.
Регресивна асиміляція - асиміляція за якої наступний звук впливає на попередній: молотьба [молод'ба], рос. лавка [лафкъ], англ. newspaper ['nju;s,peip3].
Контактна (суміжна) асиміляція - асиміляція, за якої взаємодіють сусідні звуки (всі вищенаведені приклади).
Дистанційна (несуміжна) асиміляція - асиміляція звуків на відстані. Наприклад: сочевиця чечевиця, желізо -> залізо (пор. рос. железо). Дисиміляція (від лат. Dissimilatio"розподібнення") - розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак.
Дисиміляція по суті зводиться до заміни в слові одного з двох однакових або подібних звуків менш подібним. Це протилежний асиміляції процес.
Гаплологія - випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів.
Діереза - викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.
Епентеза - поява у словах додаткового звука.
Метатеза - взаємна перестановка звуків або складів у межах слова.
Субституція - заміна в запозичених словах чужого звука своїм.

 

 

32. Живі, або актуальні, фонетичні зміни є наслідком діючих у мові фонетичних процесів. Прикладом таких змін є асиміляція і дисиміляція в українській та інших сучасних мовах, акання в білоруській мові (Касіу Ясь канюшину, паглядау на дзярчину), редукція ненаголошених голосних і оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в російській мові ([мьллкб], [дуп], [друк] тощо).
Історичні, або традиційні, зміни не пов'язані з діючими в сучасній мові фонетичними процесами. До таких історичних фонетичних змін належить чергування задньоязикових [ґ], [к], [х] з шиплячими [ж], [ч], [ш] і свистячими [з], [с], [ц]. Слов'яни не могли вимовити цих звуків перед [і], [е] та іншими голосними переднього ряду, і внаслідок пристосування (акомодації) задньоязикові змінювалися на передньоязикові. Історичними є чергування [о], [е] з [і] в закритому складі (стола - стіл, село - сіл), чергування [о], [е] з нулем звука (сон - сну, день - дня), перехід [е] в [о] після шиплячих (чотири, жонатий) та ін.
Різні звукові зміни можуть супроводжуватися явищами конвергенції і дивергенції.
Конвергенція - збіг у процесі фонетичних змін двох звуків у одному.
Дивергенція - розщеплення звука на два різні звуки.
Звукові закони в мовознавстві, регулярні зміни, що відбуваються в ході розвитку мови в його звуковому складі (ср. зникнення голосних «'» і «ь» в російській мові) або в звуковому складі слів (ср. заміну «е» на «о» в російській мові; наприклад, сучасного «ніс» із старого «ніс»). Розрізняють спонтанні і комбінаторні зміни. Перші мають місце у всіх випадках, в яких зустрічається відповідний звук; наприклад, в російській мові «»во всіх положеннях виявився заміненим голосним «е». Другі відбуваються лише в певних фонетичних положеннях; так, заміна «е» на «о» відбувалася лише в ударному складі, якщо за «е» слідував твердий згідний (ср. «поденний», але «день»).

 

33. Орфоепія — це розділ науки про мову, що вивчає систему норм літературної вимови.
Предметом вивчення орфоепії є:
• звукові особливості мовлення (усне мовлення розглядається не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам);
• правильна вимова звуків мовлення (голосних і приголосних);
• правильна вимова звукосполучень;
• правильна вимова окремих слів і їх форм.
Фонетична транскрипція - графічна фіксація всіх мовних звуків, що реально вимовляються у потоці мовлення (точний запис звуків). Вона грунтується на таких вимогах:
1) кожна літера позначає один і той самий звук;
2) кожен звук позначається завжди тією самою літерою
Для запису фонетичною транскрипцією послуговуються українською абеткою, але без літер я, ю, є, ї, щ та ь, що не позначає звука. Крім того, у фонетичній транскрипції використовують додаткові надрядкові, підрядкові знаки:
1) наголошеність голосного позначається вертикальною рисочкою справа біля літери, що позначає наголошений голосний - [']: [о^%с'ін'] - осінь;
2) м'якість приголосного - скісною рисочкою справа наліво над літерою з правого боку [^: [л'он] -льон;
3) напівпом'я кшеність - апострофом у тому самому місці, що й м'якість - [']: [б'іілка] - білка;
4) подовжені приголосні звуки позначаються однією літерою, після якої ставиться двокрапка: [с'Рл': у] - сіллю;
5) звука [дж], [д$], [дз ] позначаються двома літерами, об'єднаними в одну дужкою зверху [да], [ДЗк];
6) нескладотвірний характер голосних позначають дужкою над літерами ї, у, що виникають на початку слова: [учо^%ра] - вчора, в середині слова після голосного: [шоук] - шовк чи в кінці слова після голосного: [гаї] - гай, [ходи'у]-ходив;
7) наближеність одного звука до іншого (нечітка вимова ненаголошених) позначається двома літерами: [є¹¹], [и⁸], [0^у]: [се^ило] - село, [жи^ст ':а^%] - життя, [зсУзу'л 'а] - зозуля;
8) паузи між словами позначаються вертикальною рискою, а більші, зокрема між реченнями - двома (у записах не вживаються розділові знаки);
9) текст, записаний фонетичною транскрипцією, береться в квадратні дужки.
Фонематична транскрипція - передавання на письмі фонемного складу слів і текстів без відтворення їх реального звучання. У фонематичній транскрипції фіксують головні вияви фонем. У фонематичній транскрипції послуговуються такою кількістю знаків, що дорівнює кількості фонем. У зв’язку із цим замість м’якого знака ставлять риску після м’якої фонеми; букви я, ю, є, ї, щ не пишуть тому, що я, ю, є можуть позначати одну чи дві фонеми, ї та щ завжди співвідносяться із двома фонемами. Кожну фонему позначає окрема буква алфавіту. Фонематичну транскрипцію беруть у скісні чи ламані дужки. Знаки наголосів чи пауз не використовують, оскільки у транскрипції зафіксовано лише склад фонем, а не їх звукове відтворення. Фонематична транскрипція в основному збігається з орфографічним написанням. Фонематичну транскрипцію використовують для встановлення фонемного складу слів і морфем, для виявлення засобів їх розрізнення й розпізнавання, а також для зіставлення фонологічних систем різних мов.

35. Фонема-одна з характерних ознак самобутності мови. Оскільки фонема-член фонологічної системи певної мови, то зміст кожної фонеми визначається її положенням, місцем у системі. Для того щоб описати фонологічну систему, необхідно протиставити кожну фонему всім іншим. Найпростіший спосіб встановити фонологічну систему-підбирати слова, які різняться між собою однією фонемою:бот-дот-лот-рот. Опозиції бувають привативні, градуальні та еквіполентні. Привативна опозиція- опозиція, в якій один член має якусь ознаку, а інший її не має. Градуальна опозиція-опозиція, в якій члени характеризуються різними степенем, градацією однієї і тієї самої ознаки. Еквіполєнтна(рівнозначна) опозиція-опозиція, в якій обидва члени рівноправні. Корелятивна опозиція-опозиція, члени якої різняться тільки однією ознакою, а за іншими ознаками збігаються.