Мовознавство як наука. Предмет та розділи мовознавства. Зміст та основні завдання курсу «Вступу до мовознавства». Місце мовознавства в системі наук.

Мовознавство як наука. Предмет та розділи мовознавства. Зміст та основні завдання курсу «Вступу до мовознавства». Місце мовознавства в системі наук.

Методи вивчення та опису мов: основний, порівняльно-історичний, зіставний, структурний.

Мовознавство давньої Індії, Китаю, античне мовознавство. Мовознавство середніх віків та епохи відродження.

Порівняльно-історичне мовознавство. Мовознавство 19-поч.20 століття.

5. Проблеми мовозн. 20 століття. Актуальні напрями лінгвістики.

Природа і сутність мови. Мова і суспільство. Функції мови. Загальнонародна мова та її диференціації.

Структура мови. Основні та проміжні рівні, їх одиниці. Синхронія та діахронія.

8. Мова як знакова система. Специфіка мовного знака. Місце мови серед інших знакових систем.

Мова і мислення їх взаємозв’язок. Типи мислення. Мова і мовлення. Невербальне мислення.

10. Гіпотези походження мови (донаукові та наукові). Первісні центри виникнення мови.

Мова як історичне явище. Зовнішні і внутрішні фактори розвитку мов.

Мовні контакти. Субстрат, суперстрат, адстрат.

13. Основні процеси історичного розвитку мов. Специфіка і розвиток різних рівнів мовної структури.

14. Розвиток і функціонування мов у первісно-общинному, рабовласницькому та феодальному суспільствах.

Розвиток і функціонування мов у капіталістичному суспільстві. Поняття національної та літературної мов. Територіальні та соціальні діалекти.

Розвиток і функціонування мову тоталітарному соціалістичному суспільстві. Питання про перспективи розвитку мов у майбутньому.

17. Типи класифікації мов світу (типологічна, генеалогічна, ареальна, функціональна, соціолінгвістична, фонологічна, синтаксична).

Мови світу, їх порівняльне вивчення. Генеалогічна класифікація мов.

Поняття типологічної класифікації мов.

Флективні мови синтетичної та аналітичної будови. Мови народів і народностей України.

21. Значення письма в історії суспільства. Предметне «письмо», піктографія, ідеографія.

Основні етапи розвитку фонографічного письма.

23. Поняття про графіку та орфографію. Принципи орфографії.

Фонетика. Поняття про звуки мови. Аспекти вивчення звуків. Акустичні властивості звука.

Артикуляційна характеристика звуків мови. Мовленнєвий апарат та його будова. Поняття про артикуляцію та артикуляційну базу.

Класифікація голосних.

Класифікація приголосних.

28. Фонетичне членування мовного потоку (фраза, синтагма, склад, такт). Склад, типи складів. Монофтонги та поліфтонги.

Інтонація та її складові. Наголос та його види. Явище синклізи та проклізи.

Взаємодія звуків у потоці мовлення. Типи звукових змін. Позиційні зміни звуків.

Комбінаторні зміни звуків.

Живі та історичні фонетичні зміни. Звукові закони.

Поняття про орфоепію. Фонетична та фонематична транскрипція.

34. Фонологія. Учення про фонему. Відмінності між фонемою і звуком. Диференційні та інтегральні ознаки фонем.

35. Вчення про позиції фонем. Варіанти і варіації фонем. Опозиції фонем(Привативна, градуальна, еквіполентна, корелятивна).

Поняття фонологічної системи. Фонологічні школи.

Лексикологія, її розділи та предмет вивчення.

Слово як одиниця мови. Основні функції слова. Лексема. Словоформа.

39. Лексичне значення слова. Слово, поняття, концепт. Полісемія та омонімія.

40. Лексико семантичні категорії: синонімія, антонімія,гіперо-гіпонімія, конверсиви.

41. Лексико-семантична система мови. Словниковий склад мови(характеристика різних груп слів).

42. Поняття про етимологію. Принципи наукової етимології. «народна етимологія». Деетимологізація.

Історичні зміни словникового складу. Архаїзми, історизми, неолізми. Історична лексикологія.

Запозичена лексика. Різні види і шляхи лексичних запозичень.

Фразеологія. Види фразеологізмів.

Лексикографія. Основні типи словників.

Морфема. Види морфем.

Розвиток і функціонув мов у тоталіт соціаліст сус-ві.Питання про перспективи мов у майбутньому

Розвиток конкретних мов залежить від економічного
ладу. Так, для первіснообщинного суспільства характерні такі об'єднання людей, як рід і плем'я. Кожне плем'я користувалося своїм діалектом. Розпад племен призводив до роздрібнення діалектів (мов). Інколи племена об'єднувалися в союзи племен, і так
виникали споріднені діалекти. Однак траплялися випад-
ки, коли союз племен не мав спільної мови.
Племінні діалекти і навіть мови племінних союзів ма-
ли обмежене функціонування. Вони були лише засобом
розмовно-побутового спілкування. Зародження класового суспільства пов'язане з вини-
кненням рабовласницьких держав. У рабовласницько-
му суспільстві формуються народності. Племінні діале-
кти стають територіальними діалектами. Виникає по-
треба в державній мові. В одних державах виникає єди-
на державна мова (грецьке койне в Греції, латинська
мова в Римі), в інших — за функціонування багатьох
мов одна з них стає спільною лише на деякий період. У феодальному суспільстві виникла необхідність над-
діалектної мови для державних потреб (церкви, законо-
давства, науки, літератури). У ролі такої мови використо-
вувалася якась мертва писемна мова.

Типи класиф мов світу

Типологічна класифікація. Типологическая класифікація мов прагне охопити матеріал всіх мов світу, відбити їх подібності та відмінності і навіть виявити можливі мовні типи та специфіку кожної мови чи групи типологічно подібних мов, у своїй спирається на дані як морфології, а й фонології, синтаксису, семантики. Підставою для включення мови в типологічну класифікацію мов є тип мови, тобто характеристика основних якостей її структури. Проте тип не реалізується у мові абсолютно; реально у кожному мові представлено кілька типів, тобто кожен мовуполитипологичен. Тому доречно говорити, у якої міри у структурі даного мови є той чи інший тип; цій підставі чиняться спроби дати кількісну інтерпретацію типологічною характеристики мови Генетична класифікація полягає в ознаці кревності – загального походження, встановлена тільки після виникнення поняття мовного кревності і затвердження в лінгвістичних дослідженнях принципу історизму (19 в.). Вона складається як підсумок вивчання мов з допомогою порівняльно-історичного методу. У цьому кревність деяких мов визнається доведеним, якщо виявлено загальне походження значній своїй частині морфем мов, всіх граматичних афіксів і багатьох коренів. До того ж у його частинах лексики, які зазвичай вирізняються особливою сталістю: займенника, назви деяких частин тіла, слова багатозначно «вода», «вогонь», «сонце», «бути», «дати», «є», «пити» та інших. Загальне ж походження коренів і афіксів підтверджується наявністю у яких регулярних міжмовних фонетичних відповідностей. Якщо створенасравнительно-историческая фонетика, що дозволяє наближено реконструювати корінняязика-предка і простежити (по суворим правилам) їх перетворення на корінняязиков-потомков, то кревність останніх вважається встановленою. Синтаксична класифікація мов — один з видів типологічної класифікації мов, в її основу покладено синтаксичні відношення — предикативні, які поєднують підмет (суб’єкт) з присудком (предикатом) та їх граматичне вираження, об’єктні, тобто відношення перехідного дієслова і додатку (об’єкта), який отримує особливе граматичне вираження у різних мовах, і атрибутивні, у яких виражається зв’язок означення та означуваного. Великий внесок у теорію типології було зроблено академіком І. І. Мєщаніновим (1883 - 1967). Матеріалом для його дослідження послужили мови різної будови від кавказьких до палеоазіатських, які вперше стали об’єктом такого ретельного вивчення. У результаті своїх досліджень І. І. Мєщанінов розробив синтаксичну типологію мов, яка складається із трьох типів: Мови пасивної будови — чукотська та деякі мови індіанців Північної Америки. Як типологічні характеристики цієї будови він висував інкорпорацію, тобто таку синтаксичну побудову, коли ні суб’єкт ні об’єкт не мають ніякого граматичного оформлення, об’єднуючись в один комплекс, підлеглий ведучому слову. Дієслова в мовах цієї будови не поділяються на перехідні та неперехідні. Мови ергативної будови, для яких характерною є ергативна конструкція. ЇЇ особливість у тому, що дієслово-присудок має подвійний синтаксичний зв’язок з підметом — дієслово не лише узгоджується з підметом, але й одночасно керує ним. Граматично це виражається у постановці підмета в особливому, т.зв. ергативному відмінку, чи відмінку діяча, якщо дієслово перехідне, та в абсолютному відмінку, якщо дієслово неперехідне. До мов ергативної будови І.І. Мєщанінов відніс мови Кавказу — аварську, лакську, даргінську, частково грузинську, а також мову басків у Піренеях. Певне приблизне значення про ергативну конструкцію можуть дати речення типу «Твір написано початківцем» чи «Дівчинку врятовано пожежниками», де підмети стоять не у називному, а в непрямому відмінку, тобто приблизно так, як у мовах ергативної будови. Мови номінативної будови, для яких основною характеристикою є вживання називного відмінка підмета, незалежно від того, чиє дієслово-присудок перехідним чи ні. До мов номінативної будови вчений зарахував індоєвропейські, тюркські, фінно-угорські та багато інших мов. Таким чином, німецька та українська мови також належать до цього ти СОЦІОЛІНГВІСТИЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ СОЦІОЛІНГВІСТИЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ — класифікація мов за оцінкою їхніх етн. носіїв та іншомов. етносів. Цінність мови в сусп-ві визначається її поширеністю, практ. значенням, зокрема обсягом і важливістю одержуваної завдяки їй інформації. При потенц. рівності всіх народів і мов у кожний істор. момент через нерівномірність розвитку людства, окр. народів їхні мови можуть займати різне місце на шкалі соціолінгв. оцінки. Коливання в соціолінгв. оцінці мов скидається «на курс валют» (порівняння Л. Булаховського), що також перебуває у пост, русі, то підносячись, то спадаючи. Значення мови передусім залежить від успіхів народу, зокрема в спеціальних, пріоритет, галузях науки і техніки, що сприяють екон. прогресу. При великому обсязі інформації, одержуваної через найпоширеніші мови, і нерентабельності (отже, неможливості) швидкого й повного перекладу всього опублікованого з цих важливих галузей, при потребі безпосеред. спілкування з відповід. фахівцями, носіями цих мов, виникає необхідність у їх знанні, що підносить і їхню цінність. Чим менша практ. вага мови (поширеність, значення як джерела інформації тощо), тим нижча її соціолінгв. оцінка.

Поняття типолог класиф мов

Типологічна класифікація мов — класифікація мов світу на основі виявлення подібностей і відмінностей, що притаманні мовній будові як найважливіші властивості мови, але які не залежать від генетичної спорідненості мов.
Типологічні класифікації мови:
МорфологічнаСинтаксична Багато лінгвістів під типологічною класифікацією мов розуміють власне морфологічну.Уперше типологічну класифікацію розробили й обґрунтували німецькі мовознавці Фрідріх і Август Шлегелі. Фрідріх Шлегель в 1808р. опублікував працю «Про мову і мудрість індійців», у якій звернув увагу на відмінність у структурах мов і виділив дві групи мов: флективні(які мають флексії) і нефлективні(які не мають флексій). Його брат Август Шлегель доопрацьовував цю класифікацію і виділив три групи мов: аморфні (мови без афіксів), афіксальні та флективні. Віг також поділив усі мови на більш ранні (синтетичні) й пізніші (аналітичні). Останню крапку над і в цій класифікації поставив В.Гумбольдт. Узявши за основу класифікацію А.Шлегеля, В.Гумбольдт поділив усі мови на чотири типи: ізолюючі (кореневі), аглютинативні, інкорпоруючі і флективні. Ця класифікація не втратила своєї цінності до нашого часу.Типологічна класифікація мов – групування мов за особистостями їх структури незалежно від спорідненості.
Теоретично типологічна класифікація може ґрунтуватися на будь-якому рівні мови. Нині існують розробки в галузі фонологічної та синтаксичної типології, започатковано створення лексичної типології. Оскільки фонем у мовах надто мало, а лексем надто багато, оптимальне групування мов на основі цих рівнів ускладнене. За синтаксичною побудовою теж важко об’єднати мови в однорідні типи, оскільки синтаксичні ознаки різних мов дуже складні.
Найзручнішим для типологічних досліджень є морфологічний рівень. Це зумовлене тим, що кількість морфем у мовах достатня для їх типологічного групування, до того ж морфеми більш стійкі щодо змін порівняно з іншими мовними одиницями. Деякі мовознавці взагалі називають типологічну класифікацію мов морфологічною.

 

Класифікація приголосних

Якість різних приголосних залежить від умов їх творення. В українській мові приголосні характеризують і класифікують за такими ознаками:
1) за участю голосу і шуму в їх творенні (тобто за роботою голосових зв’язок);
2) за місцем творення (за активним мовним органом);
3) за способом творення;
4) за наявністю або відсутністю палаталізації (пом’якшення);5) за наявністю або відсутністю носового забарвлення.• За участю голосу і шуму (тобто за роботою голосових зв’язок) приголосні діляться на сонорні й шумні.
Сонорними називаються приголосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою голосу. До сонорних приголосних належать: [в], [й], [р], [р'], [м], [н], [н'], [л], [л'].
Шумними називають приголосні, що складаються з голосу і шуму з перевагою шуму (дзвінкі приголосні) або з одного тільки шуму (глухі приголосні).
Дзвінкі й глухі приголосні, крім звука [ф], утворюють співвідносні пари:

Дзвінкі	Глухі
[б]	[п]
[д]	[т]
[д']	[т']
[з]	[с]
[з']	[с']
[дз]	[ц]
[дз']	[ц']
[ж]	[ш]
[дж]	[ч]
[Ґ ]	[к]
[г]	[х]

 

• За місцем творення (або за активним мовним органом) усі приголосні поділяються передусім на губні і язикові.
Губні приголосні творяться в результаті зближення нижньої губи з верхньою або верхніми зубами. До губних приголосних належать: [б], [п], [в], [м], [ф].
Язикові приголосні залежно від того, яка частина язика артикулює до пасивного мовного органа (зубів, піднебіння, або задньої стінки глотки), поділяються на:
1.Передньоязикові.
2.Середньоязикові.
3.Задньоязикові.
4. Глотковий, або фарингальний. При творенні корінь язика зближується із задньою стінкою глотки.

Характеризуючи приголосні за способом творення, враховують характер перепони, що утворюється між мовними органами.

• За способом творення (шуму) приголосні поділяються на три основні групи: зімкненні, щілинні і дрижачі.
При вимові зімкнених приголосних активний орган (нижня губа або язик) тісно змикається з пасивним. Під тиском повітря зімкнення з силою розривається, і при цьому утворюється характерний шум.
Шумні зімкнені (в свою чергу) поділяються на проривні і африкати.
До проривних належать: [б], [п], [д], [д?], [т], [т'], [Ґ], [к], [м], [н], [н']. При цьому проривні шумні ([б], [п], [д], [д?], [т], [т?], [Ґ], [к]) називаються ротовими, а проривні сонорні ([м], [н], [н']) – носовими. При їх вимові в ротовій порожнині утворюється тісне змикання (як при [б] або [д]), проте одночасно повітря вільно виходить через носову порожнину.
При вимові африкат передня спинка язика, наближаючись до піднебіння, спочатку утворює зімкнення. Проте замість моментального прориву цього зімкнення в останній фазі у африкат зімкнення поступово переходить у коротку щілину. Отже, африкати – це звуки складної артикуляції, першим компонентом яких є зімкнення, а другим – щілина. До африкат в українській мові належать: [ч], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [дж].
При вимові щілинних активний мовний орган, наближаючись до пасивного, утворює вузьку щілину. До щілинних належать: [в], [ф], [з], [з], [ж], [ш], [й], [г], [х], [л], [л].
При вимові дрижачих [р], [р'] кінчик язика періодично або притискається до переднього піднебіння, або відходить від нього.

• Приголосні звуки можуть класифікуватися за твердістю – м’якістю. Пом’якшення звуків виникає внаслідок додаткового підняття середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння, чим може ускладнюватися основна артикуляція приголосних.
Залежно від відсутності чи наявності роботи середньої спинки язика приголосні поділяються на тверді і м’які. Проте м’якість виявляється не в усіх приголосних однаково. Найбільш м’яким є звук [й], і за ним завжди лишається назва м’який приголосний. Інші приголосні пом’якшуються меншою мірою, і тому їх ще називають пом’якшеними. До них відносяться: [д'], [т'], [з'], [с'], [ц'], [дз'], [л'], [н'], [р'].
Крім того, в українській мові, головним чином перед [і], з’являються ледь пом’якшені відтінки ряду твердих приголосних, які не мають м’яких відповідників. Вони називаються напівпом’якшеними. Ці звуки в транскрипції позначаються знаком "апостроф". До них відносяться: [б'], [п'], [в], [м'], [ф], [ж'], [ч'], [ш'], [дж'], [Ґ'], [к'], [х'], [г']

29. Інтонація - рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок мовлення.
Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз, темпу і тембру мовлення.
Мелодика мовлення - зміна частоти основного тону, його діапазонів, інтервалів, підвищень і понижень, напрямку його руху (вгору, вниз, рівно тощо).
інтенсивність - підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос).
Пауза - перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи впливають на ритміку мовлення, сприяють виділенню певного змісту. Пор.: Моя сестра, артистка, в Києві і Моя сестра - артистка в Києві. У першому реченні акцентується на тому, що сестра знаходиться в Києві, а в другому, що вона працює артисткою в Києві.
Темп мовлення - швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошуваних за секунду складів. Темп мовлення передає ставлення мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється повільніше, неважливе - швидше. Крім того, темп виконує ще низку інших функцій.
Тембр мовлення - емоційне забарвлення (схвильоване, веселе, сумне, грайливе тощо). Тембр мовлення не слід сплутувати з тембром голосу і тембром звука.
Усі елементи інтонації взаємопов'язані і становлять єдність.
Інтонація відіграє найважливішу роль у розрізненні й характеристиці фраз. У фразах розрізняють висхідний і низхідний рухи тону. Висхідний рух тону має попереджувальну функцію: показує, що речення ще не закінчене.
Низхідний тон має завершальну функцію: вказує, що речення закінчене.
Загалом інтонація виконує такі функції: розрізняє комунікативні типи висловлювання (розповідь, запитання, спонукання), частини висловлювання за їх смисловою важливістю, оформлює висловлювання в єдине ціле, одночасно розчленовуючи його на ритмічні групи; виражає конкретні емоції; розкриває підтекст висловлювання; характеризує мовця і ситуацію спілкування.
Наголос - виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів. Залежно від того, з якою сегментною одиницею функціонально співвідноситься наголос, розрізняють словесний (тактовий), фразовий, логічний і емфатичний наголос.
Словесний наголос буває динамічним, музикальним і кількісним.
Динамічний (силовий, експіраторний) наголос - виділення (вимова) одного із складів слова (такту) більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Він характерний для української, англійської, чеської, німецької, французької, італійської, іспанської та багатьох інших мов. Сила динамічного наголосу в мовах неоднакова. Так, в німецькій мові він сильніший, ніж у французькій.
Динамічний наголос може бути фіксованим (зв'язаним), тобто в усіх словах падає на певний склад (перший, останній тощо) і вільним (нефіксованим), тобто може падати на будь-який склад. Фіксований наголос характерний для польської, чеської, французької, естонської та інших мов.
Вільний (нефіксований) наголос характерний для української, російської, білоруської, сербської, хорватської, литовської, мордовської, абхазької та інших мов. Вільний наголос виконує смислорозрізнювальну (мука - мука, замок - замок) і форморозрізнювальну (вікна - вікна, виходити - виходити) функції. У мовах з фіксованим і з нефіксованим наголосом наголос може бути нерухомим (постійним) і рухомим. Нерухомий наголос у будь-яких формах слова падає на один і той самий склад. Рухомий наголос у формах одного й того ж слова падає на різні склади. Деякі слова можуть мати два наголоси - головний і побічний. Побічний наголос, як правило, мають складні слова: п'ятиповерховий, перекотиполе, психолінгвістика.
Музикальний (мелодійний, тонічний) наголос - виділення наголошеного складу інтонаційно, підвищенням основного тону. Він властивий норвезькій, шведській, литовській, латиській, словенській, сербській, хорватській, японській мовам. Музикальний наголос буває політонічним: наголошений склад може мати різні інтонації. Кількісний, або довготний, квантитативний (від лат. quantitas "кількість"), наголос - виділення складу більшою тривалістю звучання. Такий наголос можливий у тих мовах, де нема розрізнення довгих і коротких голосних.
Фразовий наголос - виділення певного слова у фразі. Наприклад: Коли я вийшов на вулицю, зустрів давнього друга. Що ви читали | сьогодні вранці? Фразовий наголос - посилення словесного наголосу в певній синтаксичній позиції.
Логічний наголос - особливе виділення якогось слова чи кількох слів у всьому висловлюванні. Наприклад: Брат прийшов до мене (не хтось інший). Брат прийшов до мене (таки прийшов). Брат прийшов до мене (не до вас). Ліки приймати до їди, чи після?
Емфатичний наголос - емоційне виділення тих чи інших слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків. Наприклад: Він чу-до-о-ова людина! Негід-д-дник ти!

30.Взаємодія звуків у потоці мовлення.Типи звукових змін.позиційні зміни звуків.
До позиційних змін належать редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза. Редукція голосних - ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання. Напр. у словах кленок і клинок е в ненаголошеному складі своїм звучанням наближ до и, а и до е, так що ці слова звучать однаково. Кількісна редукція - редукція, за якою голосні ненаголошених складів утрачають силу і довготу, але зберігають характерний для них тембр. Якщо порівняти звучання голосного [у] в словах дуб, дубок, дубовик, то він у 2му слові є слабшим та коротшим, а в 3му-ще слабшим і коротшим, але тембр залишається незмінним. Якісна редукція -редукція за якою голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість Протеза -поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення мови: острий - гострий..

 

31. До комбінаторних змін звуків належать акомодація, асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза.
Акомодація - зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього; часткове пристосування сусідніх звуків.
При вимові звуків органи мовлення настроюються на наступний звук і таким чином відбувається накладання екскурсії наступного звука на рекурсію попереднього. Отже, акомодація може бути консонантною і вокалічною, прогресивною (попередній звук упливає на наступний) і регресивною (наступний звук упливає на попередній).
Асиміляція - артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення. Розрізняють декілька різновидів асиміляції:
1) за результатами - повну і неповну (часткову);
2) за спрямуванням - прогресивну і регресивну;
3) за розташуванням звуків, які взаємодіють, - контактну (суміжну) і дистанційну (несуміжну).
Повна асиміляція - асиміляція, за якої звуки уподібнюються повністю, тобто стають абсолютно однаковими. Наприклад: знан]а -" [знан'а], сільЬ -" [cfjf'y], безжалісний [бе"ж ал'ісциі ], рос. отдых [одых], еыеший [вышьц]; нім. Zimoer ~"Zimmer "кімната"; англ. doefshe [dajji]; татар, урманлар -" урманнар "ліси".
Неповна (часткова) асиміляція - асиміляція, за якої звуки наближаються за ознаками, але повністю не збігаються. Наприклад: просьба [проз'ба], боротьба [бород'ба]. Тут під упливом дзвінких [б] і [д] одзвінчуються [с'] і [т'], але не стають звуками [б] і [д].
Прогресивна асиміляція - асиміляція, за якої попередній звук упливає на наступний (стрілка, яка вказує на вплив зводів, спрямована вперед): англ. volcea [voist], нім. Zimoer -> Zimmer, татар, и мои л эр -" имэннэр "дуби"; польськ. trieb a [tfeba], trzy [tjy] (буквосполучення г г позначає дзвінкий звук, близький до українського [ж]: ггесг "річ" читається як жеч). Прогресивної асиміляції в сучасній українській мові немає, хоч колись вона мала місце: знан]а -" знання, пчела -" бджола, Ганця -" Гандзя.
Регресивна асиміляція - асиміляція за якої наступний звук впливає на попередній: молотьба [молод'ба], рос. лавка [лафкъ], англ. newspaper ['nju;s,peip3].
Контактна (суміжна) асиміляція - асиміляція, за якої взаємодіють сусідні звуки (всі вищенаведені приклади).
Дистанційна (несуміжна) асиміляція - асиміляція звуків на відстані. Наприклад: сочевиця чечевиця, желізо -> залізо (пор. рос. железо). Дисиміляція (від лат. Dissimilatio"розподібнення") - розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак.
Дисиміляція по суті зводиться до заміни в слові одного з двох однакових або подібних звуків менш подібним. Це протилежний асиміляції процес.
Гаплологія - випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів.
Діереза - викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.
Епентеза - поява у словах додаткового звука.
Метатеза - взаємна перестановка звуків або складів у межах слова.
Субституція - заміна в запозичених словах чужого звука своїм.

 

 

32. Живі, або актуальні, фонетичні зміни є наслідком діючих у мові фонетичних процесів. Прикладом таких змін є асиміляція і дисиміляція в українській та інших сучасних мовах, акання в білоруській мові (Касіу Ясь канюшину, паглядау на дзярчину), редукція ненаголошених голосних і оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в російській мові ([мьллкб], [дуп], [друк] тощо).
Історичні, або традиційні, зміни не пов'язані з діючими в сучасній мові фонетичними процесами. До таких історичних фонетичних змін належить чергування задньоязикових [ґ], [к], [х] з шиплячими [ж], [ч], [ш] і свистячими [з], [с], [ц]. Слов'яни не могли вимовити цих звуків перед [і], [е] та іншими голосними переднього ряду, і внаслідок пристосування (акомодації) задньоязикові змінювалися на передньоязикові. Історичними є чергування [о], [е] з [і] в закритому складі (стола - стіл, село - сіл), чергування [о], [е] з нулем звука (сон - сну, день - дня), перехід [е] в [о] після шиплячих (чотири, жонатий) та ін.
Різні звукові зміни можуть супроводжуватися явищами конвергенції і дивергенції.
Конвергенція - збіг у процесі фонетичних змін двох звуків у одному.
Дивергенція - розщеплення звука на два різні звуки.
Звукові закони в мовознавстві, регулярні зміни, що відбуваються в ході розвитку мови в його звуковому складі (ср. зникнення голосних «'» і «ь» в російській мові) або в звуковому складі слів (ср. заміну «е» на «о» в російській мові; наприклад, сучасного «ніс» із старого «ніс»). Розрізняють спонтанні і комбінаторні зміни. Перші мають місце у всіх випадках, в яких зустрічається відповідний звук; наприклад, в російській мові «»во всіх положеннях виявився заміненим голосним «е». Другі відбуваються лише в певних фонетичних положеннях; так, заміна «е» на «о» відбувалася лише в ударному складі, якщо за «е» слідував твердий згідний (ср. «поденний», але «день»).

 

33. Орфоепія — це розділ науки про мову, що вивчає систему норм літературної вимови.
Предметом вивчення орфоепії є:
• звукові особливості мовлення (усне мовлення розглядається не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам);
• правильна вимова звуків мовлення (голосних і приголосних);
• правильна вимова звукосполучень;
• правильна вимова окремих слів і їх форм.
Фонетична транскрипція - графічна фіксація всіх мовних звуків, що реально вимовляються у потоці мовлення (точний запис звуків). Вона грунтується на таких вимогах:
1) кожна літера позначає один і той самий звук;
2) кожен звук позначається завжди тією самою літерою
Для запису фонетичною транскрипцією послуговуються українською абеткою, але без літер я, ю, є, ї, щ та ь, що не позначає звука. Крім того, у фонетичній транскрипції використовують додаткові надрядкові, підрядкові знаки:
1) наголошеність голосного позначається вертикальною рисочкою справа біля літери, що позначає наголошений голосний - [']: [о^%с'ін'] - осінь;
2) м'якість приголосного - скісною рисочкою справа наліво над літерою з правого боку [^: [л'он] -льон;
3) напівпом'я кшеність - апострофом у тому самому місці, що й м'якість - [']: [б'іілка] - білка;
4) подовжені приголосні звуки позначаються однією літерою, після якої ставиться двокрапка: [с'Рл': у] - сіллю;
5) звука [дж], [д$], [дз ] позначаються двома літерами, об'єднаними в одну дужкою зверху [да], [ДЗк];
6) нескладотвірний характер голосних позначають дужкою над літерами ї, у, що виникають на початку слова: [учо^%ра] - вчора, в середині слова після голосного: [шоук] - шовк чи в кінці слова після голосного: [гаї] - гай, [ходи'у]-ходив;
7) наближеність одного звука до іншого (нечітка вимова ненаголошених) позначається двома літерами: [є¹¹], [и⁸], [0^у]: [се^ило] - село, [жи^ст ':а^%] - життя, [зсУзу'л 'а] - зозуля;
8) паузи між словами позначаються вертикальною рискою, а більші, зокрема між реченнями - двома (у записах не вживаються розділові знаки);
9) текст, записаний фонетичною транскрипцією, береться в квадратні дужки.
Фонематична транскрипція - передавання на письмі фонемного складу слів і текстів без відтворення їх реального звучання. У фонематичній транскрипції фіксують головні вияви фонем. У фонематичній транскрипції послуговуються такою кількістю знаків, що дорівнює кількості фонем. У зв’язку із цим замість м’якого знака ставлять риску після м’якої фонеми; букви я, ю, є, ї, щ не пишуть тому, що я, ю, є можуть позначати одну чи дві фонеми, ї та щ завжди співвідносяться із двома фонемами. Кожну фонему позначає окрема буква алфавіту. Фонематичну транскрипцію беруть у скісні чи ламані дужки. Знаки наголосів чи пауз не використовують, оскільки у транскрипції зафіксовано лише склад фонем, а не їх звукове відтворення. Фонематична транскрипція в основному збігається з орфографічним написанням. Фонематичну транскрипцію використовують для встановлення фонемного складу слів і морфем, для виявлення засобів їх розрізнення й розпізнавання, а також для зіставлення фонологічних систем різних мов.

35. Фонема-одна з характерних ознак самобутності мови. Оскільки фонема-член фонологічної системи певної мови, то зміст кожної фонеми визначається її положенням, місцем у системі. Для того щоб описати фонологічну систему, необхідно протиставити кожну фонему всім іншим. Найпростіший спосіб встановити фонологічну систему-підбирати слова, які різняться між собою однією фонемою:бот-дот-лот-рот. Опозиції бувають привативні, градуальні та еквіполентні. Привативна опозиція- опозиція, в якій один член має якусь ознаку, а інший її не має. Градуальна опозиція-опозиція, в якій члени характеризуються різними степенем, градацією однієї і тієї самої ознаки. Еквіполєнтна(рівнозначна) опозиція-опозиція, в якій обидва члени рівноправні. Корелятивна опозиція-опозиція, члени якої різняться тільки однією ознакою, а за іншими ознаками збігаються.

 

 

Морфема. Види морфем.

Морфема — найменша частина слова, що має певне значення. Членування морфем на частини призводить лише до виділення елементів, що не мають значення — фонем. Вивченням морфем займається наука морфеміка.Морфема є абстрактною одиницею мови, і тому є не знаком, а класом знаків. Морф — найкоротший мінімальний відрізок словоформи, або інакше — текстового слова, що наділений самостійним значенням і певною формою. Аломорф — морф певної морфеми, зовнішня несхожість якого порівняно з інш морфами тієї самої морфеми зумовлена фонемним складом сусідніх морфів, отже, тільки його позицією в слові. Морфеми поділяються на два основних типи — кореневі (корені, або основи), та афіксальні (афікси). Корінь — основна значуща частина слова. Корінь є обов’язковою частиною будь-якого слова — не існує слів без кореня. Кореневі морфеми можуть утворювати слово як разом з афіксами, так і без них. Афікс — допоміжна частина слова, що приєднується до кореня, та служить для словотвору та вираженню граматичних значень. Афікси не можуть самостійно утворювати слово, а лише з коренями. На відміну від коренів, афікси не бувають одиничними (тобто, зустрічаються в багатьох словах, а не якомусь одному). Класифікація афіксів: Афікси поділяються на типи в залежності від їхнього положення в слові. Найпоширеніші в мовах світу два типи афіксів — префікси, що стоять перед коренем, та постфікси, що стоять після кореня. Префікс уточнює смисл кореня, передає лексичне значення, інколи виражає і граматичне значення (наприклад, вид у дієслів). Суфікс передає лексич та граматичне значення. Інтерфікси — службові морфеми, що не мають власного значення, і слугують для зв’язування коренів у складних словах (напр, вод-о-спад). Конфікси — комбінації префікса з постфіксом, які завжди вжив спільно, оточуючи корінь (як, напр, в німецькій мові ge -lob- t — «хвалений»). Інфікси — афікси, що вставл в середину кореня, і служать для вираж нового граматичного значення; зустріч в індонезійських мовах (напр, ta -n- go). Трансфікси — афікси, які, розривають корінь, що склад лише з приголосних, і визнач грам значення слова (характерні для семітських мов, напр, для арабської).

Мовознавство як наука. Предмет та розділи мовознавства. Зміст та основні завдання курсу «Вступу до мовознавства». Місце мовознавства в системі наук.