Основні етапи розвитку фонографічного письма

У розвитку фонографії розрізняють три етапи: складове, консонантне і буквено-звукове письмо. Складове, або силабічне, письмо — це система графічних знаків, які передають звучання скла­дів, тобто кожен склад позначається окремим знаком. Найдавнішим складовим письмом було шумерське пізнішого періоду (3 тис. р. до н.е.), близьким до нього — ї ассиро-вавилонське. Складовою була й та синайська (давньосемітська) писемність, що розвинулася в другій поло­вині II тисячоліття до н.е. з єгипетських ієрогліфів і налічувала майже 100 знаків. На основі цієї писемності виробилося декілька форм фінікійського письма. Подальший крок у розвитку фонографії зробили фіні­кійці. Вони буквами позначали приголосні, які виражали лексичне значення коренів, а голосні, які чергуються в корені між приголосними для вираження граматичних зна­чень, позначали діакритичними знаками. Силабічний алфавіт повинен відповідати кількості складів із кожним голосним, що, як правило, становить від декількох десятків до 300 одиниць.
Отже, усі види алфавітного письма формувалися на основі давньосемітського фінікійського буквеного консо­нантного, або квазіалфавітного, письма, яке використову­вали у Фінікії, Палестині та Карфагені з XIII ст. до н.е. до початку н.е. У класичному фінікійському алфавіті було 22 знаки, які фіксували мовлення за звуковим способом і легко та швидко запам'ятовувалися. Букви були введені в алфавіт. Кожна буква мала назву, яка відповідала зви­чайному слову мови, що починалося з цієї букви: алеф "бик", бет "дім", далет "двері", вав "цвях", йод "рука", ісаф "долоня", мем "вода", нун "риба", пе "рот", реш "голова", шін "зуб" та ін.
Оскільки в цьому алфавіті букви позначають лише при­голосні, то цей тип письма називають консонантним.
Буквено-звукове письмо започаткували давні греки. За­позичивши букви у фінікійців, вони стали позначати ни­ми не тільки приголосні, а й голосні. Для цього викорис­тали фінікійські букви А, Е, І, О, що позначали такі при­голосні, яких не було в грецькій мові (наприклад, буква Л., яка позначала у фінікійському алфавіті гортанний про­ривний звук, була використана для позначення голосного |а]), а також увели деякі власні букви — іжицю (V) та омегу (й, ш).
Грецьке письмо — велике культурне досягнення людства. Це перший буквено-звуковий алфавіт. Він став основою латинського, який виник у VI ст. до н.е. (нині це найпоширеніший алфавіт) і слов'янського (кириличного), що виник у IX ст.
Кирилиця була розроблена на основі візантійського гре­цького письма, до якого було додано ще 13 букв для спе­цифічних слов'янських звуків — ц, ч, ш, щ, т», ьі, ь, іі, а, л», к, ю, іа. Букви ц і ш було взято з єврейського так зва­ного квадратного письма, а інші винайдено спеціально. На Русі кирилиця введена в X ст. у зв'язку з прийняттям християнства. До нашого часу не розв'язано питання про походження іншого слов'янського письма — глаголиці. Повністю збі­гаючись за складом, порядком і значенням букв, кирили­ця і глаголиця різко різняться за формою букв. Глаголиця була поширена головним чином у південно-західних слов'ян-католиків Болгарії, Моравії, Хорватії і перестала використовуватися у пізньому середньовіччі (наприкінці XVIII ст.).
Графіка кирилиці змінювалася з X до XVIII ст. Спер­шу писали уставом (кожну букву чітко виводили, не до­пускалися скорочення), відтак напівуставом, що являв со­бою спрощений устав і забезпечував більшу швидкість на­писання, нарешті, вяззю, де букви поєднувалися в безпе­рервний орнамент, допускалися скорочення і зменшення деяких букв.
На основі фінікійського письма виникло й арамейське письмо, яке перейшло на схід до монголів і маньчжурів та на південь до арабів.
Римляни переробили грецький алфавіт, а римський алфавіт (латиницю) запозичили всі романо-германські на­роди, фіни, угорці, естонці, латиші, литовці, албанці та деякі слов'яни (поляки, чехи, словаки, хорвати, словен­ці, лужичани).