Тема: українська культура ХХ ст.

План

1.Трагедійність українського культурного відродження 20-30-х рр.

2. «Відлига» в українській культурі кінця 50-60 - рр.

3. Суспільно-культурна ситуація в Україні в 70-80- рр.

 

1. Починаючи відповідь на це питання, необхідно вказати, що культурному піднесенню в Україні 20-х рр. ХХ ст. сприяла, хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації в перші пореволюційні роки в Україні (уже в складі радянської країни). Потрібно зазначити, що передусім українізація вплинула на освіту і на появу великої кількості різних літературних та мистецьких шкіл. Близько 97% дітей українського походження навчались рідною мовою. Переважно україномовним стало навчання у вузах і технікумах. Офіційною мовою діловодства і судочинства також стала українська мова. Виникають нові творчі організації: спілка селянських письменників «Плуг» і організація робітничих письменників «Гарт». Вони популяризують серед найширших селянських та робітничих мас українську мову й літературу. Життя йшло вперед, назрівала потреба шукати нових форм об’єднання літературних сил. На руїнах «Гарту» виникають такі різні організації, як ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (1927 р.), органом якої став журнал «Гарт», та ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1926 р.), що періодично видавала свої альманахи-зшитки (до 1928 р.).

Особливої уваги заслуговує український символізм, яскраво виявлений в творчості раннього П. Тичини, Є. Плужника та ін. Виникнувши, ще до жовтня 1917 р., футуризм повністю сформувався протягом 1917 – 1919 рр. мав свою групу «Біла студія» й мистецькі часописи «Літературно-критичний альманах» та «Музагет». Футуристи виявилися відкритими красі динамічної, жорсткої, позбавленої традицій, нової соціальної реальності. І невипадково їх твори часто були сповнені революційною романтикою. Як хвала революційній бурі сприймалися поезофільми та ревфут-поеми «Тов. Сонце», «Весна», «Степ» (1919 р.) М. Семенка. У різних модифікаціях футуризм проіснував понад десятиріччя.

Далі слід зазначити, що великий вплив на тогочасну молоду прозу мав письменник Микола Хвильовий. По-перше, як неофіційний ідеолог ВАПЛІТЕ – письменницької організації, що об’єднала найкращі літературні сили другої половини 20-х рр.. ХХ ст. Маючи підтримку таких однодумців, як О. Досвітній та М. Яловий, М. Хвильовий виступав проти засилля в літературі примітиву, кидає гасло «Геть від Москви!», маючи на увазі необхідність культурної переорієнтації на «психологічну Європу». Немало однодумців було у них і в інших галузях культури. У сценічній діяльності це найбільшою мірою стосувалося Л. Курбаса, у кінорежисурі – О. Довженка.

Варто наголосити на тому, що Лесь Курбас(1887 – 1937 рр.) справедливо вважається творцем нового українського театру, реформування якого він здійснював на основі національного самовизначення. Створене ним мистецьке об’єднання «Березіль» виховало плеяду акторів і режисерів нового типу і для інших українських театрів. Об’єднання, основою якого став модерний театр, згуртувало навколо себе відомих українських акторів, драматургів, художників, композиторів. Усього на кінець 30-х рр. у республіці налічувалося 140 державних театрів. Серед видатних майстрів театру особливо виділялися такі корифеї українського театрального мистецтва, як М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовський, Г. Юра, Г. Мар’яненко, О. Ватуля, Н. Ужвій.

Студент повинен звернути увагу, що у 20-ті рр. як самостійна галузь мистецтва сформувалось українське кіно. Вже на кінець десятиліття український кінематограф став об'єктом уваги на міжнародних кінофестивалях. Серію фільмів на історичну тематику (про козаччину, Т. Шевченка, громадянську війну) поставили режисери П. Чардинін, В. Гардін, Ю. Стабовий та ін. Наприкінці 20-х – початку 30-х рр. проводирем українського кіномистецтва став Олександр Довженко(1894 – І956 рр.). Поставлені ним фільми «Арсенал», «Земля», «Звенигора», «Аероград» та інші увійшли до світової кінокласики. Зокрема, фільм «Земля» міжнародним журі в1958 р. був названий серед 12 найкращих фільмів усіх часів.

Далі треба зупинитися на визначенні здобутків образотворчого мистецтва. Найбільш колоритною постаттю українського монументального живопису того часу був Михайло Бойчук(1882 – 1939 рр.). Виходець з Галичини здобув художню освіту в Краківській, Віденській і Мюнхенській художніх академіях. Він, як і його сподвижники Т. Бойчук, І. Падалка, В. Седляр, М. Рокицький та інші, в своїй творчості намагався поєднувати традиційні прийоми живопису, що йшли від часів Візантії та Італії доби Ренесансу, з сучасністю. М. Бойчук разом зі своїми учнями здійснив монументально-декоративні розписи Київського художнього інституту, українського павільйону на першій сільськогосподарській виставці в Москві, за зразком знаменитого мексиканського монументаліста Д. Рівери розписав фрескою один із санаторіїв поблизу Одеси.

У 20 – 30-ті рр. ХХ ст. плідно працювали художники-реалісти як старшого покоління (Ф. Кричевський, І. Їжакевич, К. Трохименко, А. Петрицький, М. Самокиш, О. Шовкуненко), так і митці молодшої генерації (В. Касіян, М. Дерегус, О. Довгаль, В. Костецький, І. Гончар, М. Приймаченко). У їх творчості помітна така деталь: якщо на початку 20-х років особливо виділявся напрям агітаційно-політичного плакату, то в 30-ті рр. на перший план вийшли твори історико-революційної тематики.

Студенту слід звернути увагу на архітектурну творчість 20 – 30-х рр., яка була позначена як спорудами українського національного стилю (комплекс будівель в стилі козацького бароко, що пізніше ввійшли до Української сільськогосподарської академії, Центральний залізничний вокзал у Києві в стилі так званого українського модерну тощо), так і західноєвропейського конструктивізму.Споруди конструктивістського напряму зводилися переважно в великих містах. Це будинок Держпрому в Харкові, кінофабрика в Києві, ряд споруд проектних інститутів, електростанції тощо. У змішаномустилі були збудовані будівлі Верховної Ради й Раднаркому в Києві, меморіальний музей Т. Шевченка в Каневі. Найбільш відомими архітекторами цього періоду були П. Альошин, О. Вербицький, Д. Дяченко, В. Заболотний, В. Кричевський, І. Фомін.

Варто зазначити, що з кінця 20-х рр. ідеологічний і політичний тиск на українське національно-культурне відродження стає майже неприхованим. Сталіна та його оточення не влаштовувало, що українізація не обмежується поширенням мови, що на її основі швидко зростав прошарок національної інтелігенції, недовіра до якої була характерною рисою тоталітарного режиму. Тому з початку 30-х років національно-культурне відродження, що здійснювалося в процесі українізації, було істотно загальмовано, а потім і взагалі зведено нанівець. З 1937 р. сам термін «українізація» остаточно зникає з офіційних документів. Почалися переслідування, злісне цькування тих, хто уособлював українізацію, а в більш широкому контексті – весь процес національно-культурного відродження України.

Говорячи про розвиток радянської культури, треба звернути увагу на головні принципи її побудови: класовість та партійність. Чимало робилося для того, щоб знищити все національне самобутнє й до краю деформувати українську ментальність. Розпочалася неприхована русифікація всіх сфер життя. На знак протесту наклали на себе руки М. Хвильовий, М. Скрипник. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Влизько, І. Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Жертвами репресій стали М. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник. У цілому за ці роки Україна втратила близько 300 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О. Довженко, І. Кавалерідзе, І. Савченко, Л. Луков та ін.

Вивчаючи тему, важливо скласти уявлення про сутність назви цього періоду української історії – «розстріляне Відродження». Цей термін, уперше вжитий в середині 40-х років, вичерпно характеризує суть наслідків тоталітарного режиму для української національної культури. Під гаслом боротьби з «буржуазним націоналізмом», «шкідництвом» наприкінці 20-х - на початку 30-х рр почався справжній розгром української культури й науки. Переслідування наукової інтелігенції, яке майже не припинялося у післяреволюційні роки, набуло характеру масового терору.

Завершити розгляд цього питання доречно вказівкою на те, що історія української культури 20 – 30-х рр. дає переконливі приклади як жертовного служіння її ідеалам і принципам, так і соціального конформізму. Багато митців, літераторів, діячів науки не поступилися принципами, зазнаючи всіляких переслідувань, гонінь, репресій, прийняли мученицьку смерть у таборах ГУЛАГу. Проте значна частина літераторів, діячів театру, кіно, інших видів мистецтва «за велінням серця» чи в зв'язку з вимушеними обставинами стала на шлях нагнітання соціально-класової непримиренності, цькування «буржуазних націоналістів» та інших «класово ворожих елементів».

2. З’ясовуючи це питання, варто зазначити, що після смерті Сталіна починається період так званої політичної відлиги (1956 – 1959 рр.), який позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з’являється роман О. Гончара «Людина і зброя», виходять з друку поетичні збірки В. Симоненка «Тиша і грім», М. Вінграновського «Атомні прелюди», І. Драча «Соняшник». Тоді жМ. Стельмах написав такі відомі твори, як «Кров людська – не водиця» (1957 р.), «Хліб і сіль» (1959 р.), «Правда і кривда» (1961 р.), в яких яскраво виражено національний дух. На особливу увагу заслуговує атмосфера кінця 50-х років, яка сприяла формуванню молодої генерації так званих шістдесятників, які в змінених обставинах і новими методами продовжили працю на культурному й національному підґрунті. «Шістдесятники» представлені письменниками Л. Костенко, В. Симоненком, І. Драчем, М. Вінграновським, Є. Гуцалом, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним, Є. Сверстюком та багатьма іншими, проти яких, після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув’язнено. Внаслідок важких табірних умов померли в ув’язненні - О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.

Треба звернути увагу, що на зламі 60 – 70-х рр., в умовах застою, який починає визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що, зокрема, виявилось у звуженні сфери функціонування рідної мови, у забороні деяких художніх творів, пов’язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідування діячів культури. В українській культурі єдиним правильним методом продовжував визнаватись соціалістичний реалізм. З середини 60-х рр. починається новий злет українського кіномистецтва. Саме в цей час виходять фільми режисерів: С. Параджанова «Тіні забутих предків» (1965 р.), Л. Осики «Захар Беркут» (1971 р.), Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1972 р.), В. Денисенка «Сон» (1964 р.), Л. Бикова «В бій ідуть тільки старики» (1974 р.), де вдало спробували свої сили в галузі кінодраматургії І. Драч та Д. Павличко й виявилась акторська майстерність І. Миколайчука. У 1979 р. він сам блискуче виступив як режисер у стрічці «Вавилон – XX». Певний внесок у творення української кінодраматургії зробила українська діаспора. Ще наприкінці 30-х рр. в Канаді В. Авраменко зняв фільми: «Наталка Полтавка» й «Запорожець за Дунаєм», Л. Орлига створив стрічку про голодомор – «Пісня Мазепи».

Далі слід підкреслити, що в 50 – 60-х рр., навіть за умов ідеологічного тиску, значні досягнення мала українська музика. Створено нові опери (Г. Жуковський, Ю. Мейтус, Г. Таранов, В. Кирейко, Г. Майборода, К. Данькевич, С. Людкевич, А. Кос-Анатольський), балети (автори – М. Скорульський, В. Нахабін, А. Свешніков, Д. Клебанов, К. Данькевич), симфонії (Б. Лятошинський, В. Борисов, А. Штогаренко, Г. Майборода, К. Домінченко, М. Колесса). У вокальному та симфонічному жанрі талановито виявили себе Л. Ревуцький, М. Веріковський, Ф. Козицький, в хоровому – П. Гайдамака, Ф. Козицький, К. Данькевич, Б. Лятошинський, пісенному – П. Майборода, А. Филипенко, Л. Кос-Анатольський, І. Шамо.

В українському живописі цього періоду продовжує панувати тема героїчної боротьби народу, але поруч з цим все більшого поширення набувають образи сучасника й образи природи у Н. Глущенка, І. Бокшая, С. Шишка, Т. Яблонської, А. Шовкуненка, а також історичного минулого в творах М. Дерегуса, А. Лопухова, В. Чеканюка, В. Шаталіна.

Студенту слід усвідомити, що тільки з кінця 80-х рр. почався процес подолання наслідків тоталітаризму. Заперечення минулого суспільного ладу, розвінчання сталінізму в усіх його проявах призвело до змін в економіці й політиці, моралі, психології та культурі. Однак події початку 90-х років показали, що країни, які позбавилися тоталітаризму, не можуть жити одним лише запереченням минулого. Породжені таким запереченням песимізм, скепсис і цинізм, осудження і відчуження самі по собі непродуктивні. Такі явища виникають як результат розладнаної свідомості деморалізованої людини, тобто вони є супутнім продуктом культури перехідного періоду.

3. Відповідаючи на третє питання, варто наголосити на тому, що сімдесяті роки — найбільш складний і суперечливий період роз­витку української культури. З одного боку, подальший, хоча й по­вільніший, розвиток природничих, математичних, технічних наук, а з іншого — ідеологічна заангажованість суспільних та гуманітарних наук. Однак позитивні зрушення все ж таки відчувались і тут: звер­нення до проблем філософії людини, філософії природознавства, роз­витку філософської думки в Україні, зокрема спадщини Києво-Могилянської академії, Сковороди, широкомасштабні археологічні до­слідження (особливо скіфсько-сарматського періоду) та їх попередні узагальнення, серйозне вивчення історії культури Київської Русі, ве­ликомасштабні фольклорні та етнографічні експедиції тощо.

Далі необхідно зазначити, що на зламі 60—70-х рр., в умовах застою і регресії, які починають визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що, зокре­ма, виявилось у звуженні сфери функціонування рідної мови, у за­бороні деяких художніх творів, пов’язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідування діячів культури. Ця гірка доля не обминула видатного сучасного скульптора, живописця, етно­графа, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка І. Гончара, художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук (було знищено шестиметровий вітраж у Київському університеті). У дороб­ку художниці-кераміста Г. Севрук були твори, що належали до «Ко­зацького циклу», але в період тотальної русифікації ця тема виявилась забороненою, і митця виключили зі Спілки художників України. В українській культурі єдиним правильним методом продовжу­вав визнаватись соціалістичний реалізм. Разом з тим, великого розголосу у 70-х рр. набула Українська Гельсінська група, яка виступала в культурній опозиції ідеологічному диктатові. Свою діяльність вона спрямовувала на відстоювання прав людини. Саме в цей період все більш відчутною стає загальна криза соціалізму і дискредитація офіційної ідеології, що знайшло відображення в літе­ратурі дисидентського напрямку (В. Симоненко, В. Стус, В. Некрасов, Б. Чичибабін, І. Ратушинська).

Продовжувало розвиватися українське мистецтво. Українські виконавці здобули світове визнання в багатьох країнах світу. Це наші славні співаки Д. Гнатюк, Б. Руденко, Т. Пономаренко, В. Тимохін, Л. Лобанова та багато інших. В українському живопису цього періоду продовжує панувати тема героїчної боротьби народу, але поруч з цим все більшого поширення набувають образи сучасника і образи природи у Н. Глущенка, І. Бокшая, С. Шишка, Т. Яблонської, А. Шовкуненка, а також історичного мину­лого в творах М. Дерегуса, А. Лопухова, В. Чеканюка, В. Шаталіна. Невід’ємною частиною багатоаспектного прояву української куль­тури зазначеного періоду, що відбивало в свідомості українця озна­ки етнобуття народу, його тяжіння до пантеїстичного світогляду, була народна культура і безпосередньо народне мистецтво. Народному мистецтву як певній художній структурі властиві певні стильові ознаки: декоративність, стилізація зображень, узагальненість образів, композиційна ясність, внутрішня сутність твору, що розкривається при його сприйнятті.

Однак епоха тоталітаризму, яка проникла у всі сфери людського буття, певним чином позначилась і на розвитку декоративно-ужиткового мистецтва післявоєнних і новітніх часів, деформувала етнокультур­ну парадигму мислення народу, позначила тенденційність сучасного мистецтва. У 70—80-х рр. відбулося загальне розчарування в соціалістич­них ідеях, дискредитація офіційної ідеології постала як наслідок офіційної культури. Підвищується інтерес населення до нетради­ційної культури, релігії, ідеалістичних немарксистських вчень, захід­ного способу життя і мислення. Незважаючи на несприятливі умови розвитку, українська культура у 80-х рр. продовжує розвиватися, адже саме в цей період були створені умови пробудження української свідомості, накопичення національно-культурного потенціалу, відновлення історичного мето­ду при аналізі питань походження українського народу, його древніх коренів. Внаслідок цього відбуваються зміни в образотворчому мистец­тві (авангардистські течії і національна тематика), музиці (україн­ський рок, фестиваль «Червона рута»), кіно (звернення до історичної тематики).

Студенту слід усвідомити, що тільки з кінця 80-х рр. почався процес подолання наслідків тоталітаризму. У цей час починають повертатися до творчості реабілітовані українські письменники. Повернено із небуття багато призабутих і зовсім забутих митців, які своєю діяльністю торували шлях розвит­ку самобутньої української культури (В. Винниченко, О. Ольжич, багато інших). У процесі відродження української культури гідну роль відігра­ють «шістдесятники», загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у своїх творах засуджує байдуже ставлення до власного народу, України, рідної мови, Л. Костенко веде діалог минулого із сучасним, заглиблюється в проблему обов’язку митця перед народом (роман «Маруся Чурай»), І. Драч розкриває непростий зв'язок науково-технічного прогресу з духовними цінностями нації («Чорнобильська мадонна»), В. Голобородько філософськи осмислює сенс людського життя, Р. Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкриває правду про минуле українського народу («Манускрипт з вулиці Русь­кої», «Вода з каменю»).

Завершуючи відповідь на питання, варто сказати, що зміна соціально-політичної парадигми в Україні в 90-х рр. певним чином позначилась на всьому спектрі соціально-культурних умов буття української культури. Нова соціокультурна реальність в умовах незалежної України зумовила нове бачення місця й значення культури в українському суспільстві, визначила різноманітні прояви і аспекти культурологіч­ної діяльності. Українське суспільство все чіткіше й послідовніше приходить до думки, що культурна диверсифікація є одним із засобів етнобуття народів України, адже формування толерантності між етнічними спільнотами слугують переконливим доказом цілісності українського суспільства.

 

Запитання для самоконтролю знань:

1. Як слід визначити сутність українізації?

2. Поясніть значення терміну «розстріляне українське відродження».

3. Якими були особливості розвитку вищої освіти в Україні у 20-х рр. ХХ ст.?

4. У чому полягала сутність культурницької місії шістдесятників?

5. Якими новими явищами в культурі позначені 80-ті рр. ХХ ст.?

6. Що нового принесла в життя української культури «перебудова»?

7. Яку роль зіграла українська інтелігенція в розвиткові «перебудови»?

 

Література:

Бокань В., Польовий Л. Історія української культури: Навч. посіб. / В. Бокань, Л. Польовий – К.: МАУП, 2002. – 249 с.

Касьянов Г. В., Даниленко В. М. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-ті роки) / Г. В. Касьянов, В. М. Даниленко – К.: Наук. думка, 1991. – 95 с.

Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посібн. /За ред.. М. М. Заковича. – К.: Знання, 2004. – 567 с.

Кульчицький С. В. Україна між двома війнами (1921-1939 роки) / С. В. Кульчицький - К.: Знання, 1999 – 156 с.

Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович – К.: АртЕК, 1998. – 383 с.

Шейко В. М., Білоцерковський В. Я. Історія української культури: Навч. посіб./ В. М. Шейко, В. Я. Білоцерковський. - К.: Знання, 2009.- 413 с.

 

Семінар 8.