Тема. Українське національно-культурне відродження кінця хvііі – початку ХХ ст.

І заняття

План

1. Періодизація національно-культурного відродження в Україні.

2. Особливості дворянського періоду національно-культурного відродження.

3. Культуротворчі процеси в Україні на початку ХІХ ст.

4. Характерні риси народницького періоду національно-культурного відродження.

 

 

1. Починаючи відповідь на перше питання, потрібно зазначити, що український народ належить до тих слов’янських народів Східної та Центральної Європи, які протягом ХІХ ст. змагалися за національне відродження. У вітчизняній та зарубіжній історико-культурологічній літературі склалася думка, що українці увійшли в процес національного відродження відносно пізно й тому не досягли кінцевої мети національних рухів – політичної незалежності. Згідно із загальноприйнятою дефініцією, під поняттям національного відродження розуміється усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії і сучасного світу. Отже, національне відродження є, одночасно, процесом як політичним, так і культурним, бо його кінцевою метою є утворення самостійної національної держави та розквіт духовної культури нації.

У вітчизняній літературі традиційно склалася точка зору, згідно з якою початок українського національного відродження пов’язувався з появою «Енеїди» І. Котляревського (1798 р.), який першим увів українську народну мову до літератури, а також з його послідовниками Г. Квіткою-Основ’яненком та Харківським гуртком літераторів. Проте сучасні дослідники українського національно-культурного відродження вважають, що в Східній Україні воно почалося на два-три десятки років раніше від появи «Енеїди», а саме – в останній чверті ХVІІІ ст. На думку визначного українського історика Д. Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження треба шукати насамперед у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Ця традиція збереглася в Гетьманщині та в Слобідській Україні. Як відомо, Лівобережна Україна мала політичну й культурну автономію. Це сприяло тому, що саме тут відроджувалася національна культура, зокрема література й народна поезія.

Другим чинником українського національного відродження була ідея народності, яка зародилася в другій половині ХVІІІ ст. на Заході. Першими серед слов’янських народів, що захопилися цими ідеями на початку ХІХ ст., були чехи, серби та поляки, які опублікували праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні публікації з’явилися і в Росії. Якщо перші праці обмежувалися лише описом різних ділянок народного життя (звичаїв, казок, пісень, переказів), то згодом вони стали основою для більш глибоких досліджень у галузі духовної творчості. Зацікавлення історичним минулим народу стало одним із головних елементів українського романтизму, який розвивався в загальноєвропейському та слов’янському руслі.

Разом з тим, слід зауважити, що шляхта та дворянство України в ХVІІІ ст. ще не усвідомлювали й недооцінювали краси й багатства народної мови. Освічені верстви українського суспільства приваблювали насамперед французька, польська, а згодом російська культури. Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. ситуація докорінним чином змінилася. У цей час з’являються праці в галузі української історії, філософії, етнографії, літератури. Набуває іншого змісту поняття народності. Ширше інтерпретується й поняття «нація», яке обіймає не тільки вищі верстви суспільства, а й увесь народ. Поняття «батьківщина» охоплює всі українські землі.

Цікаві думки з приводу ґенези українського національно-культурного відродження ХІХ ст. висловив один з представників нової української історіографії І. Лисяк-Рудницький, який вважав, що цей процес тривав 130 років – від кінця козацької держави до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. він ділить на три основні періоди: перший – шляхетський або дворянський (1780 – 1840 рр.); другий – народницький (1840 – 1880 рр.); третій – модерністський (1890 – 1914 рр.).

Цю періодизацію національно-культурного відродження, що спиралась на події Наддніпрянської України, на думку І. Лисяка-Рудницького, можна поширити й на Галичину. Першому періодові тут відповідає доба гегемонії греко-католицького духовенства, яке в перших десятиліттях ХІХ ст. започаткувало добу відродження. На другому – виникає типово галицьке народництво. Третій період характеризується започаткуванням нової доби напередодні й під час Першої світової війни.

2. Розпочати відповідь на друге питання доречно з вказівки на те, що витоки національно-культурного відродження простежуються вже в останній чверті ХVІІІ ст. у середовищі українського дворянства, яке сформувалося з колишньої козацької старшини і поступово русифікувалося. Незважаючи на жорстку політику, яку проводила щодо України цариця Катерина ІІ, представники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу та відновлення козацького війська. Як слушно зауважує Д. Дорошенко, на ґрунті станових дворянських інтересів виникає рух, що спирався на історичні традиції та історичні докази. На ґрунті патріотичних почуттів виникає особливий інтерес до історії козацької України, поступово формується українська національна ідея.

У цей час у середовищі освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. Розпочинається збирання історичних матеріалів – літописів, хронік, грамот та інших держаних документів, їх осмислення крізь призму національних почуттів. Поступово формується українська національна ідея. Серед ентузіастів збирання історичної спадщини особливо виділялись О. Безбородько, В. Рубан, М. Туманський, О. Мартос та ін. На основі опрацьованих матеріалів та документів з’явилися загальні праці з історії України, зокрема «Історія Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського. Ф. Туманський зібрав і опублікував деякі документи з історії козаччини й видав «Літопис» Г. Граб’янки. Йому приписується авторство праці «Землеописание о Малыя России», де вперше давався короткий опис географії гетьманської України.

Варто зауважити, що на думку визначного історика України І. Крип’якевича, українська національна ідея в останні десятиліття ХVІІІ ст. починає своє життя з історичних розвідок історії народу та історії козацтва. Про це свідчать праці О. Рігельмана «Літописне повіствування про Малу Росію, її народ і козаків взагалі», В. Рубана «Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 рр.» (1777 р.), О. Безбородька «Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 рр.».

У першій чверті ХІХ ст., коли серед української інтелігенції поширюється ідея національного пробудження, вийшов друком визначний анонімний твір «Історія Русів». Видавець цього твору Й. Бодянський приписав його білоруському архієпископові Георгію Кониському. З таким твердженням не погодилися М. Максимович, О. Лазаревський, М. Майков та ін. Одні дослідники схилялися до думки, що автором тексту був О. Безбородько, інші – батько і син Полетики. Однак, очевидно, твір вийшов з кіл Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 80 – 90-х рр. ХVІІІ ст., тісно пов’язаних з О. Безбородьком. «Історія Русів» – це перша політична історія України. Її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення.

Уже з кінця ХVІІІ ст. відбувається переключення національної енергії з політичної діяльності на культурницьку, адже в політиці національна еліта вже не могла себе реалізувати. У цей час зростає зацікавленість своєю історією, народною творчістю, етнографією, мовою. Поширюються ідеї німецької класичної філософії, ідеї українського просвітництва Григорія Сковороди, Якова Козельського, Петра Лодія, О. Новицького, С. Гогоцького, І. Скворцова.

Необхідно зазначити, що національне відродження в галузі літератури пов’язане із творчістю І. Котляревського, автора поеми «Енеїда» – першого твору української літератури, написаного народною мовою. З появою творів І. Котляревського українська мова завоювала право на своє існування. Вона збагачувалася творчими здобутками в прозі, поезії, драматургії, публіцистиці. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г. Квітка-Основ’яненко. Разом з ним у літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є. Гребінка, М. Костомаров, М. Шашкевич, Т. Шевченко.

Далі слід підкреслити, що важливою подією в процесі національного відродження України, стало заснування Харківського університету, створеного за приватною ініціативою і на кошти мешканців міста. У його відкритті важливу роль відіграв відомий громадський і культурний діяч Василь Каразін, який увійшов у історію українського культурного процесу як «архітектор» відродження. Статут університету передбачав створення товариств, покликаних досліджувати різноманітні проблеми природничих та гуманітарних наук, друкувати власні періодичні видання. Показово, що університет одержав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів.

З осудом імперської царської політики виступав відомий поет і громадський діяч Василь Капніст. Він написав твори «Ода на рабство» (1782 р.), «Ябеда» (1798 р.). Він захищав інтереси України, як генеральний суддя та полтавський губернський предводитель. Саме він підкреслив українське походження і українське коріння «Слова о полку Ігоровім», яке переклав російською мовою. Серед видатних діячів виділяються князь Микола Рєпнін — генерал-губернатор Лівобережної України. Цей державний діяч був дуже прихильним до традицій українського народу, за що Микола І звільнив його з посади. До речі, у його маєтку в Яготині не раз бував Т. Шевченко, якого дуже поважала вся сім’я Рєпніних. Дочці князя Варварі Рєпніній Шевченко присвятив свою поему «Тризна».

Серед видатних діячів, які мали значний вплив на формування суспільно-політичної думки, слід назвати Амвросія Метлинського, Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка. У їхній творчості відбивались думи і прагнення українського народу, ідеї визволення з кріпацтва, національного відродження. Особливе місце у формуванні прогресивних суспільно-культурної свідомості та мислення посідає Тарас Шевченко. Рабське становище народу, зростання його невдоволення — усе це спричинило з боку Шевченка різку критику самодержавства. У поезії Шевченка найяскравіше відобразились визвольні прагнення до звільнення від соціального і національного гніту. Саме Т.Шевченку судилося стати серцем українського національно-культурного руху.

Важливим чинником національно-культурного відродження стала поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. За перше десятиріччя існування Харківського університету з його друкарні вийшло 210 назв книжкових видань, що дорівнювало половині книжок, які того часу побачили світ в Росії. В історії українського відродження важливу роль відігравав «Украинский Вестник», який впродовж 1816-1819 рр. виходив щомісячно понад 350 сторінковими книжками. Це був перший на Україні науковий і літературно-художній журнал. Пізніше в Харкові з’явилися видання у формі альманахів і збірників: «Украинський Альманах» (1831 р.), «Утренняя звезда» (1838 р.), «Запорожская Старина» (1833 – 1838 рр.). На їх шпальтах друкувалися твори І. Котляревського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, а також історичні перекази, українські думи і народні пісні.

Ректор Київського університету М. Максимович заснував журнал «Киевлянин», у роботі якого активну участь брали Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, П. Куліш. У своїх статтях М. Максимович аналізує твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, твори галицьких письменників, орієнтує на джерела їх творчості: український фольклор, народні українські пісні, живу розмовну мову, використання їх краси. Його статті «О стихотворениях червонорусских» та «О правописании малороссийского языка», сповнені прогресивних думок політичного значення. Цінність їх для розвитку культури і мислення в Україні полягає в правильно вказаних орієнтирах на народну розмовну мову, широке її використання. Для становлення і збереження української нації це мало вирішальне значення

3. Відповідь на третє питання доцільно розпочати з констатації того, що перша половина ХІХ ст. стала часом інтенсивного формування українського національного мистецтва. Великий слід в історії українського живопису залишила творчість В.Тропініна. Будучи кріпаком подільського поміщика графа Моркова, протягом двох десятиліть, В. Тропінін створює чудову галерею портретів селян, картин української природи, жанрових сцен. Його портрети відзначаються гуманізмом, любов’ю до народу, реалістичним трактуванням образів. З 1824 р. В. Тропінін — академік Петербурзької академії мистецтв. Створив відомі образи простих трудівників: «Українець» — 1820 р., «Українка», «Дівчина з Поділля», «Пралі».

Справжній розквіт українського образотворчого мистецтва починається з творчості Т. Шевченка. У його творах вперше з великою силою зазвучали нові теми й суспільні мотиви, що порушували найгостріші соціальні проблеми тогочасної дійсності. Зазнавши сам поневірянь, він присвятив свою творчість зображенню знедоленого народу. На початку 40-х рр. головну увагу Т.Шевченко приділяє темам, взятим з історії українського народу, зображенню його життя, побуту і звичаїв. У найбільшому за розміром творі олійного живопису «Катерина» (1842 р.) він підноситься до узагальнення явища, характерного для часів кріпацтва. Це полотно написане на сюжет однойменної власної поеми, створеної чотирма роками раніше. Перебуваючи в Україні після закінчення академії, Тарас Шевченко; написав ряд портретів української дворянської інтелігенції. Серед них – «Портрет Маєвської». Ще більше поглиблюється майстерність художника в портретах Горленка, Лизогуба, Кейкутової та багатьох інших, створених у 1843 - 1847 pp. Поглиблення реалізму і майстерності Т. Шевченка виявляється в його картині «Селянська родина» (1843 р.), в якій поетично показано сценку з життя українського селянина. У 1843 p. T. Шевченко подорожує по Україні. Під впливом вражень від подорожі і на основі виконаних етюдів, малюнків, ескізів він задумав створити і видати серію офортів під назвою «Живописна Україна». Основна мета - показати історичне минуле, побут і звичаї рідного народу, при­роду України.

Школу пейзажного і побутового живопису в першій половині ХІХ ст. представляв В. Штернберг. Людина зображується на тлі природи: «Вулиця на селі», «Пастух», «Вітряки в степу» (1836—1837 рр.). В. Штернберг потоваришував в академії мистецтв із Т. Шевченком, виконав декілька його портретів. У цей час працюють такі художники, як І. Сошенко, А. Мокрицький, Г. Валько, В. Яненко, які розробляють у живописі українську тематику. І. Сошенко, який відіграв визначну роль у визволенні Т. Шевченка з кріпацтва, навчався в Петербурзькій академії мистецтв, був видатним і живописцем, і іконописцем. Працював у стилі романтизму. Його картинам притаманні засоби романтизму: поєднання відтінків кольорів ніжної гами (рожевого, блакитного, фіолетового), м’яка гра світлотіні, ретельне вимальовування деталей, коштовних прикрас і мережива.

У першій половині ХІХ ст. з’являється новий різновид образотворчого мистецтва — пам’ятники. Однією з перших у Києві була споруджена колона Магдебурзькому праву (Тосканського ордера). Серед українських скульпторів особливо відомими були: Михайло Козловський, який створив пам’ятник О. Суворову в Петербурзі, Кость Климченко, який творив у Римі, Іван Мартос. Найвидатніші його твори: пам’ятник Мініну і Пожарському в Москві (1804—1818 рр.), Ришельє в Одесі (1823—1828 рр.), Потьомкіну в Херсоні (1829—1835 рр.), Рум’янцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі. Він був професором і ректором Петербурзької академії мистецтв, створив багато скульптур у бронзі, мармурі.

Після заборони 1801 р. будувати в Україні храми стилю українського бароко будують у стилі ампір, з’являється ряд споруд у стилі класицизму: червоний корпус Київського університету (1842 р.), - арх. Вікентій Беретті, Воронцовський палац - арх. Боффь, Потьомкінські сходи в Одесі, костьол Св. Олександра в Києві, парки «Софіївка» в Умані та «Олександрія» в Білій Церкві. Серед відомих архітекторів слід назвати Андрія Меленського — головного архітектора Києва. Його роботи — колона Магдебурзького права в Києві, ротонда на Аскольдовій могилі, споруди Флорівського монастиря на Подолі. Його зусиллями спроектовано і переплановано багато будівель у Києві. У Харкові працював архітектор Петро Ярославський, у Чернігові П. Дубровський, у Львові архітектор А.Шостак.

Доречно буде зауважити, що значну роль у національно-культурному відродженні українського народу відіграв світський театр, організаційне оформлення якого відбулося в кінці XVIII – на початку XIX ст. Найбільш відомим став театр поміщика Трощинського в с. Кобинці на Полтавщині, що здобув собі славу «Нових Афін». Підвалини українського професійного театру закладалися в Харкові та Полтаві – головних центрах театрального життя. У 1808 р. після тривалої перерви поновлюється робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого в 1812 р. став Г.Ф. Квітка-Основ’яненко. До складу його трупи входили такі талановиті актори, як М. Щепкін, Т. Пряженковська. В українській драматургії ХІХ ст. одним з перших заявив про себе І. Котляревський, його п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» були поставлені ним у 1819 р. в Полтавському театрі. В українську драматургічну класику ввійшли «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка. Серед українських акторів цього періоду виділяються М. Щепкін та К. Солоник.

Чималих здобутків у цей час досягла українська музична культура. Віками створювалася в нашого народу пісенно-фольклорна культура. Пісенності, мелодійності народної творчості сприяли помірний клімат, мелодійна мова, благодатна земля, українські ліси, луки, ріки, степи. Українськими піснями здавна захоплювалась і Європа, і Петербург. Українських співаків і композиторів запрошували до Придворної капели, вони стажувались в Італії. Діяли кріпацькі театри, симфонічні оркестри в Перемишлі, Качанівці, Сокиринцях, інших поміщицьких маєтках чи при церквах. У професійній українській музиці з’являються перші симфонії, на Заході України збагачують музичний репертуар твори М. Вербицького (автора музичного гімну України), Івана Лаврівського. На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходить у світ перша збірка народних пісень – «Українські мелодії». Усе це свідчить про те, що ідеї національного відродження проникли в усі сфери духовної культури українського народу

4. Переходячи до характеристикинародницького періоду національно-культурного відродження, слід наголосити на тому, що саме в цей час у середовищі передової демократично настроєної інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як «етнічну національність». Цей період характеризувався такими рисами: 1) керівництво національним рухом переходить до рук нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський університети; 3) провідну роль у відродженні культури України відіграє творчість Т.Шевченка.

Варто зазначити, що народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху дальшого національно-культурного зростання України. Її можна поділити на два етапи: а) романтичний – діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-і рр. XIX ст.); б) позитивістський – культурно-просвітницька діяльність членів «Старої Громади» (60 – 80-і рр. XIX ст.). На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було «ставання лицем до козаччини», народницький період національно-культурного відродження висуває своє гасло – «ставання лицем до народу». У середовищі провідних діячів української культури починає домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. Саме народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель, а це послужило передумовою культурного, а згодом політичного об’єднання українства.

Слід підкреслити, що Кирило-Мефодіївське братство (1846 – 1847 рр.) відіграло важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою, спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. До складу братства входили історик і літератор Микола Костомаров, учитель дворянин Василь Білозерський, високоосвічений учений і педагог Микола Гулак (чиновник канцелярії київського, волинського та подільського генерал-губернаторів), письменник Пантелеймон Куліш, великий український поет Тарас Шевченко, учитель Д. Пильчиков, О. Маркович, О. Навроцький, Ю. Андрузький та ін. Основним ідейним документом братства став «Закон Божий» (Книга буття українського народу). Це програмний документ товариства, написаний М. Костомаровим. Історія України тут подається у вигляді основних уроків на тлі розвитку і становлення людської цивілізації. Заслуга братства — це беззаперечний вплив на закладення ідейних підвалин українського національного відродження, перехід від колоніального гніту до поставлення завдань національного розвитку. По суті братство розпочало відлік нового етапу в національному розвитку українського суспільства.

Із забороною діяльності братства центр українського руху на деякий час перемістився до Петербурга. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м’якішим, ніж у провінції, осіли після заслання кирило-мефодіївці: Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський. Тут на кошти поміщиків В. Тарновського та Г. Галагана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів найвизначніших українських письменників. У Петербурзі в 1861 – 1862 рр. видавався українською мовою щомісячний журнал «Основа», що став головним друкованим органом національно-культурного руху.

Наприкінці 50-х на початку 60-х рр. ХІХ ст. в Україні формується народницька ідеологія, що знайшла поширення в середовищі освіченої молоді. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює свої товариства – так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти. Перша громада виникла в Києві під керівництвом молодого історика В. Антоновича. За прикладом київської, подібні організації виникають в 60-х рр. ХІХ ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громад об’єднувала спільна національна ідея, яка розвивалася на демократичному ґрунті. Громадські організації створили на Україні цілу мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники українською мовою, збирали та публікували кращі зразки усної народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, займались вивченням та пропагандою історії та етнографії України, укладанням українсько-російського словника.

Тут варто зауважити, що культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння з боку урядових кіл царської Росії. Самодержавство боялося не лише відокремлення української мови від російської, але й тих демократичних тенденцій, що їх поширювали громадівці. Почався відкритий наступ царизму на національні права українського народу. У 1862 р. недільні школи були закриті. Згодом царський уряд заборонив друкування науково-популярних та релігійних книжок українською мовою, про що свідчив циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва, виданий в 1863 р. Переслідувань з боку царизму зазнали й громадівські організації, які або самоліквідовувались, або були заборонені.

У 70-х рр. ХІХ ст. почалося відродження громадівського руху. Члени громад розгорнули плідну роботу на Україні з вивчення економіки, історії, географії, фольклору, підготували та надрукували ряд фундаментальних праць. «Громади» об’єднували людей з поглядами досить широкого спектра й революційного напряму, і виключно культурницького та ліберального. У Києві діяли «Стара громада» і «Молода громада». У «Старій громаді» працювали В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, К. Михальчук, П. Житецький, В. Бернштейн, М. Лисенко, О. Русов, М. Старицький, П. Косач та ін. Оскільки на політичну діяльність накладалось суворе табу, то основною сферою діяльності «громад» була культурно-освітня. Однак діяльність «громад» була наскільки культурницькою, настільки і політичною, вони готували ґрунт для політичного і національного відродження народу. Імперські репресії і 1863 р., і 1876 р. мали за мету загасити ці осередки національно-державної самосвідомості. Важливим осередком культурно-політичного спілкування, обміну думками був журнал «Основа», що видававсь у 1861—1862 рр. у Петербурзі. Панівним його напрямом був ліберальний. Це, зокрема, матеріали національно-культурного руху українського народу, економічні питання. Спираючись на економічні висновки, «Основа» ратує «за централізацію національну». Громадівці проводили величезну цілеспрямовану культурницьку роботу. Царський уряд заборонив «Громаду». Основні її ідеї стали програмними в діяльності новонароджених українських політичних партій.

Найвідомішим діячем «Громади» був Михайло Петрович Драгоманов. Сьогодні його ім’ям названо Київський національний педагогічний університет, вулиці. «В особі Драгоманова, — писав Іван Франко, — побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип — свідомого європейця і не менше свідомого українця». Драгоманова по праву вважають українським Герценом. 1876 р. він розпочинає видавати в Женеві український асопис «Громада».

За Емським указом Олександра ІІ діяльність «громад» була остаточно заборонена. Після цього представники українського національно-визвольного руху припинили культурницьку роботу, а зосередилися на політичній діяльності, як склала основний зміст модерністського періоду.

 

 

Запитання для самоконтролю знань:

1. Який літературний твір започаткував нову добу в історії українського письменства?

2. Яким було національне відродження та його особливості в першій половині ХІХ ст.?

3. У чому полягав вплив прогресивної інтелігенції на національно-культурне відродження України?

4. Визначте місце Т. Шевченка у світовій культурі.

5. Назвіть перші вищи навчальні заклади на території Наддніпрянської України.

6. Де і коли почали видаватися перші періодичні видання на території Наддніпрянської країни?

7. Громадівський рух – важлива складова національно-культурного відродження другої половини ХІХ ст.

 

Література

Історія української культури / За ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 1999. – 651 с.

Культура українського народу: Навч. посібник. / В. Русанівський та ін.. – К.: Либідь, 1994. – 268 с.

Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / За ред. М. М. Заковича. – К.: Знання, 2004.- 567 с.

Нартов В. Видатні особистості України / В. Нартов. – Х.: «Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2007. - 398 с.

Сарбей В.Г. Національне відродження України / В. Г. Сарбей. – К.: Альтернативи, 1999. – 255 с.

Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: АртЕК 1998. – 383 с.

 

Семінар 6.