Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Тема: українська культура часів козацько-гетьманської держави (середина хvіі – кінець хvііі ст. )
План 1. Культура українського козацтва. 2. Нові процеси в духовному житті України. Реформування церкви та освіти, розвиток науки. 3. Особливості українського варіанту бароко в літературі, музиці та театральному мистецтві. 4. Барокова архітектура та образотворче мистецтво
1. Розгляд цього питання доречно розпочати з констатації того, що на межі XVI-XVII ст. у суспільне і духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв’язок часів: Україна — правонаступниця Київської Русі — відновлювала свою державність, школу, мову, храми, її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва. Студент повинен зазначити, що протягом 150 років козацтво відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе утвердження власної державності й розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо. Прагнення надолужити втрачене Україною за роки іноземного панування спонукало багатьох діячів епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, захопився організацією шкіл і майстерень при монастирях, а їх добробут швидко зростав завдяки потужній економічній підтримці козацтва. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним і все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Києво-Братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви і дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень. У цих умовах — боротьби за незалежність, за розбудову державності і культури — змужнів інтелект нації, сформувалася когорта видатних її діячів. Серед них гетьман України кінця ХVІІ початку ХVІІІ ст. Іван Мазепа, який здобув освіту спочатку в Києво-Могилянській колегії, а потім у колегії єзуїтів у Варшаві. Протягом 21-річного гетьманування він багато зробив для розвитку культури України. Більшу частину своїх особистих прибутків гетьман віддавав на розвиток просвітницьких, культурних та релігійних закладів. Як покровитель православ’я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових храмів у силі козацького, або, як його часом називають, «мазепинського» бароко. Багато сил, часу коштів він віддавав Києво-Могилянській академії: наділив маєтками, звів головний корпус, довів кількість студентів до 2 тис. І.Мазепа заснував багато шкіл і друкарень для того, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти». Він сприяв перетворенню Чернігівської колегії на вищу школу-ліцей.
Саме козацькі часи в історії України називають «добою Бароко» (з великої літери, як Ренесанс, Просвітництво), маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають «козацьким». Які є для цього підстави? По-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку. По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника. По-третє, козацтво мало власне творче середовище. По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей. Серед них маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори. Не дивно, що й істориками цієї доби стали її безпосередні творці. Звичайно, більшість літописів писалася в монастирях, там вони й переписувалися. Один з таких манускриптів, що датується 1623—1627 рр., називається «Густинським» (писаний у Густинському монастирі на Чернігівщині). Вважають, що ініціатором цієї праці був Захарій Копистенський, згодом архімандрит Києво-Печерської лаври. Хронологію подій у ньому доведено до 1597 р. Козацькі літописи залишилися важливим джерелом для вивчення історії України. Зокрема, в науці широко знаний літопис Самовидця, названий так свого часу письменником Пантелеймоном Кулішем. Події літопису охоплюють другу половину XVII століття: від початку війни проти шляхетської Польщі до подій 1702 р. У ньому згадуються усі визначні козацькі поводирі, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою, полковники, генеральні писарі, обозні, сотники, польські шляхтичі, російські вельможі. За літописом Самовидця можна також вивчати тодішню географію України — тут сотні назв різних населених пунктів, де відбувалися ті чи інші події. З болем повідомляв автор про сплюндровані татарськими нападами українські села, про кривди людям з боку польських жовнірів і російських воєвод. Різкому осудові піддає він міжусобиці козацьких ватажків, спроби воєнних союзів із кримськими татарами, що приводили до жахливого розорення краю. Автор літопису — людина незалежна у своїх поглядах, добре обізнана з усіма внутрішніми і зовнішніми проблемами України. На думку дослідників, автором цього літопису міг бути генеральний підскарбій Січі Роман Ракушка-Романовський.
Далі варто зазначити, що через кілька років після завершення літопису Самовидця почав писати історію козацького краю гадяцький сотник Григорій Граб’янка, який, безперечно, належав до найосвіченіших людей свого часу. Свою оповідь автор веде у формі окремих тематичних «Сказаній», які охоплюють всі найголовніші битви визвольної боротьби. Йому цікаві не лише події, а й мотиви, якими керувався, зокрема, Хмельницький, ідучи на Переяславську раду. Літописець передає і народні настрої, і легенди того часу, переказує події, що відбувалися на Україні після смерті Богдана. З великим болем описує він смерть гетьмана. Є у нього й інші улюблені історичні діячі — це гетьмани Дмитро Вишневецький та Петро Конашевич-Сагайдачний, а також його сучасник фастівський полковник Семен Палій, що уособлює справжній козацький демократизм і має гостре почуття відповідальності за долю рідного краю. Паралельно з Григорієм Граб’янкою, починаючи з 1690 р., пише свій знаменитий — на чотири томи (які побачили світ лише у 1848 р.) — літопис Самійло Величко. Він брав участь у походах запорожців, працював у канцелярії козацького війська. Висловлюється припущення, що до початку своєї служби він навчався в Київській академії. Відомо, що після страти Кочубея він, як наближена до нього особа, пробув кілька років у в’язниці. Величко поклав собі за мету розповісти про всі найважливіші події в Україні протягом семи десятиліть. Але, залишаючись хронікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є й художнім, бо тут наявні й ліричні відступи, й авторські міркування, і уривки з художніх творів, і перекази та легенди, прислів’я та приказки. Лише з 20-х років XVIII ст. починається повільний «процес забування» воєнних часів, починаються роздуми і висновки про війну як справу нехристиянську, згубну. Значною мірою це, напевне, пов’язано з участю в імперських війнах. Тим більше, що російський уряд робив все для знищення свого недавнього союзника — козацтва. Перед закріпаченням українських селян, у 1720 р. з’являється перший указ проти української мови, у 1764 р. самодержавство скасовує гетьманство, а у 1775 р. Катерина ІІ руйнує Січ. Українське козацтво сходило з історичної сцени в стані глибокого розчарування.
Таким чином, з огляду на історію і культуру XVII—XVIII ст. є всі підстави гадати, що саме з козацькою ідеологією свободи будь-що, розкутості сил, волі, пов’язаний весь процес перегляду духовних цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час, вся копітка і грандіозна за масштабом зробленого діяльність видатних людей і, врешті-решт, всього українського народу. 2. Розгляд другого питання доречно розпочати з констатації того, що на цей час припадає початок реформування всіх сфер духовного життя в Україні, а почалося воно з церкви. Українське православ’я запровадило обов’язкові літургійні правила та націоналізувалося. Останнє означало вшанування власних святих, піднесення культу регіональних реліквій та ікон, використання місцевого християнського фольклору, що наповнювало живим змістом релігійну свідомість українця. Освітою молодих ченців опікувалися і православні архімандрити, а найталановитіших направляли на навчання за кордон в різні університети Європи. Темами теологічних дискусій продовжили залишатись небезпека польсько-католицької духовної експансії, вплив «латинської злоковарної мудрості» в освіті, спосіб життя, орієнтований на Європу. Та хвилювали й філософські проблеми, найактуальнішою з яких стало співвідношення матеріальних («земних») і духовних інтересів. Представники полемічної літератури слідом за Іваном Вишенським не приймали раціоналістичних ідей нового часу, з недовірою придивлялися до змін у дусі Ренесансу на Галичині. Отже, духовні цінності стали предметом громадської уваги і критичного осмислення. І це спонукало передусім до реформування і православну, і новоутворену уніатську конфесії як захисників певних поглядів та моральних установок. Піднесенню православної церкви сприяла широка підтримка її з боку суспільства, народу, а також особистість київського митрополита Петра Могили. Після десятиліть гонінь і ледве не перебування православної церкви в підпіллі, на чолі київської митрополії стала людина шанована, рівна серед рівних у колі перших осіб держави. Петро Могила забрав в уніатів Софійський собор і монастир, які на той час стали подібні до зруйнованих фортець, їх швидко відремонтували. Повернули до життя й інші храми княжої доби — храм Спаса на Берестові, Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі. Відновлення княжих святинь унаочнювало безперервність традицій. Невипадково в цей же час фіксується старе повір’я, що доки в Софійському соборі стоїть непорушна стіна з Богородицею-Орантою, доти стоятиме й Київ.
Оновлення торкнулося й освітянської справи. Україні потрібні були діячі різного фаху, різного масштабу — не лише козацька старшина й священнослужителі, а й вчителі, вчені, архітектори, будівничі, добре обізнані чиновники для різних державних служб, дипломати. Освіта із приватної справи людини ставала справою державної ваги. Першою дала зразок поєднання вітчизняних освітніх канонів із західною школою Острозька колегія, де в навчальний процес було впроваджено сім вільних мистецтв — граматику, поетику, музику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, а також викладання грецької та церковнослов’янської мови, латини, елементів філософії та теології. Слідом пішла Львівська братська школа. Українське шкільництво прилучилося до гуманістичного типу освіти, який виник століттям раніше у ренесансній Європі. Києво-Могилянська колегія могла б вже з самого початку свого заснування іменуватись академією, оскільки її програма (за винятком курсу богослов’я, який забороняла Польща) збігалася з програмою університетів Європи. Однак тільки 1701 р. вона одержала грамоту царського уряду Росії, яка формально підтвердила її давні привілеї включати до своїх навчальних програм курс богослов’я й мати самоврядування, як це було в усіх вищих навчальних закладах Європи. Саме Києво-Могилянська академія стала найвпливовішим закладом східнослов’янського православного світу. З Києво-Могилянської академії вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори і медики, полководці і юристи — багато ґрунтовно освічених і талановитих людей. Серед них історик І. Гізель, поет, вчений і громадський діяч Ф. Прокопович, письменник і філософ Г. Сковорода, її вихованців бачимо згодом серед викладачів Московської Слов’яно-греко-латинської академії (більш як 15 викладачів були українцями), у Московському університеті, серед організаторів книжкової справи в різних містах України, Росії, Білорусії, Болгарії, Сербії, по багатьох семінаріях, кадетських корпусах і гімназіях (часто на посадах ректорів). Приймали до академії молодь всіх станів, щороку навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса. Курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів. Тут вивчали граматику, поетику, риторику, філософію й богослов’я; вивчали мови — слов’янську, українську літературну, грецьку, латину, польську; оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом; вивчали класичну грецьку і римську, частково — середньовічну літературу, історію, географію. З часом в академії було введено курс російської, французької, німецької і староєврейської мов, чисту і мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру). Академічна бібліотека у XVIII ст. налічувала 12 тис. томів і безліч рукописної літератури та документів (до нашого часу збереглися лише окремі примірники), що робило її визначним науковим осередком. Академія була справжнім європейським центром науки. Тут формувалася філософська думка слов’янського світу в цілому. З академією, зокрема, пов’язана діяльність Й. Кононовича-Горбацько, М. Козачинського, вже згадуваних І. Гізеля, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди, М. Ломоносова, Я. Ковельського.
Варто зазначити, що наприкінці XVIII ст. спостерігалася вже інша картина. Через закріпачення і розорення селян більшість сільських шкіл на Лівобережній та Слобідській Україні припинили існування. Згодом для непривілейованих верств населення тут, як і в Росії, виникають малі народні училища (дворічні) — у повітових містах і головні народні училища (п’ятирічні) в губернських центрах. Перші з них відкрили у Києві, Чернігові, Харкові, Новгороді-Сіверському, Катеринославі. На Правобережній Україні та на західноукраїнських землях, що залишилися під владою Польщі, передусім, занепадали братські школи. Після шкільної реформи у 1776—1783 рр. на західноукраїнських землях організовано початкові (тривіальні) та неповні середні (головні) школи, де, як правило, навчали німецькою мовою. У сільських школах при церквах теж навчали польською чи німецькою, лише в поодиноких випадках — українською мовою. Абсолютна більшість дітей залишалася поза школою. Із втратою державності першою загинула добре поставлена освітня справа в Україні. Слід зауважити, що українська філософська думка другої половини XVIII ст. відчуває значний вплив видатного мислителя і поета Григорія Сковороди, який начебто підсумував барокову добу і перевів її в нові часи. Він є автором багатьох оригінальних творів. Серед них — філософські трактати («Потоп зміїний», «Вхідні двері до християнської доброчинності» та ін.), байки (збірка «Харківські байки»), поезії (збірка «Сад божественних пісень»); Г. Сковорода віддає належне улюбленим жанрам свого часу — панегірикам та одам, а також пейзажним віршам, сатирам. Є в нього епіграми, відома велика кількість його афоризмів. Енциклопедичне освічена, людина, гуманіст Г. Сковорода відстоює «природну людину» і споріднену їй працю. Людина — «не тремтячий раб», а «шумливий бурхливий дух», «коваль свого щастя», яке досягається «наслідуванням блаженній натурі». Як сказав про Сковороду П. Тичина: «Великий наш філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовністю глибоку і щодо світогляду свого — чисту та моральну...» З ним прийшло осмислення минулих діянь, і українська думка повернулась до традиційної християнської ідеї мирного самовизначення людини в світі.
Отже, духовні процеси в Україні — оновлення церкви, розвиток освіти та науки — набувають в цей період значної інтенсивності. 3. Відповідь на третє питання доречно почати з вказівки на те, що література означеного періоду була різножанровою і різноманітною тематично. Протягом всього XVII ст. велася релігійна полеміка з католицизмом, уніатством, протестантизмом, іудаїзмом, ісламом, що породжувало полемічні твори, їх виховний християнський пафос доповнювався і ораторсько-проповідницькою прозою. Проповіді, «слова», «казання», «поучення» Л. Барановича («Меч духовний», «Труби словес проповідних»), І. Галятовського («Ключ разуменія»), А. Радивиловського («Венец Христов»), С. Яворського, Ф. Прокоповича, а у XVIII ст. Г. Кониського, І. Леванди досягли високого мистецького рівня. Агіографічну традицію завершує 4-томна «Книга житій святих» Д. Туптала. Багато писалося в ці часи мемуарно-історичних творів. Козацька визвольна боротьба, а пізніше Коліївщина породили особливий пласт національної літератури, сповненої глибоких патріотичних почуттів, експресії, патетики. Думи, пісні, плачі, панегірики, діалоги, різні драматичні форми були присвячені козацьким діянням. Самі назви говорять про це: «Хроніка польська, литовська, жмудська та всієї Русі» М. Стрийковського, поема «Про Острозьку війну під П’яткою» С. Пекаліда, «Україна, татарами терзана» М. Павковського. Особливо показові твори деяких поетів часів Мазепи, який і сам писав вірші. Войовничий пафос, лицарське славолюбство, інколи — як у західноєвропейській лицарській поезії — звеличення подвигу заради подвигу знаходимо у творах Стефана Яворського, Пилипа Орлика, Петра Терлецького (у останнього, наприклад: «Хто тільки рушив крізь ріку криваву, пливе щасливо у відвічну славу...»). Характерні риси поетичних творів: силабічний (рівноскладовий) вірш, широке використання античної міфології та символіки, вигадливі поетичні образи та віршові структури, наповнення християнськими мотивами. Серед українських поетів — авторів інтелектуально гострих, а часом і парадоксальних поезій, був чернігівський архієпископ Лазар Баранович. Помітний церковний і державний діяч того часу багато сил віддавав літературі, бо мріяв побачити Україну в колі цивілізованих європейських країн, а для цього в ній мала бути власна розвинута барокова культура. Література, як вважав він, не менш дійовий засіб самоутвердження нації, ніж козацька зброя. На початку XVII ст. зароджується українська драматургія. Вона пов’язана з єзуїтськими шкільними театрами, де ставилися драми польською мовою. Декламації й діалоги, писані українською мовою, призначалися для братських шкіл. Розквіт шкільної драми припадає на 70-ті рр. XVII ст. — першу половину XVIII ст. і пов’язаний з іменами викладачів Києво-Могилянської колегії (академії) М. Довгалевського, Г. Кониського, М. Козачинського та ін. Українською книжною мовою ставилися і багатоактні драми різдвяного та великоднього циклів типу містерій, міраклів і мораліте, а також драми на історичні теми, інтермедії. Найбільш відомими виставами були драми «Олексій, чоловік Божий» невідомого автора, трагікомедія «Владимир» Ф. Прокоповича (присвячена І. Мазепі). Шкільний театр залишався виховним і пропагандистським. У більшості його вистав пропагується головна учительна книга — Біблія, тим більше — у містеріях і мораліте. Існувала в цей час і народна драма («Цар Ірод», «Коза», «Маланка», «Трон» тощо). Найоригінальнішим був народний ляльковий театр — вертеп. Цей мініатюрний театр був як маленький храм, що давав уявлення про світобудову. Поверхи вертепної скрині були своєрідною «моделлю світу» — земля, видимий світ і небесна обитель, де, водночас з’єднуючи «земне» і «небесне», відбувалася дія. Ляльки не пересувались по сцені, а наче ілюстрували дію, не існували, а демонстрували чиєсь життя. Події вертепної драми відділялися одна від одної співами — найчастіше виконувались молитви, канти, псалми. Є відомості, що у XVII—XVIII ст. на Запорізькій Січі вертеп також був популярним, так само, як різні обрядово-карнавальні дійства. Далі варто зазначити, що з 50-х рр. XVIII ст. на Україні з’являються професійні театральні колективи. Зокрема, в Глухові діяв придворний театр гетьмана Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії та комічні опери російською, італійською та французькою мовами. Ряд аматорських груп виступали в Єлизаветграді, Кременчуці, Харкові, а в останні десятиліття виникли справжні професійні трупи. Ще у період розвитку шкільної драми та інтермедії (це 40-ві роки XVII ст.) з’явився свого роду музичний театр. Ним став бурсацький концерт, що становив собою дотепну сценку з життя бурсаків, у якій співаки — дорослі й малі — грають самі себе. Значне місце в українській культурі цього часу посідала пісня. Вона майже завжди драматична і, як писав М. Максимович, «її звуки, здається, не звучать, а промовляють, вони живуть, обпікають, роздирають душу». На основі народнопісенних традицій (що в них вклала свій внесок і легендарна авторка та співачка Маруся Чурай) та кантат пізніше зародилася пісня-романс літературного походження («Стоїть явір над горою» — Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» — слова Г. Петренка, музика А. Александрової та ін.). Провідним жанром у музиці стає хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Поштовхом до вироблення багатоголосової композиції в Україні стали західноєвропейські моделі. Сильні контрасти, чуттєва повнота, емоційність цієї музики роблять її близькою до ораторського мистецтва. Дається взнаки особливість стилю бароко — захопити, вразити, зворушити слухача. Складається хорове виконавство. Значну роль у розвитку партесного співу відіграли школи при братствах. Партесний спів під назвою «київський» поширився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи його узагальнив композитор М. Ділецький («Граматика музикальна»). Нотна грамота, гра на музичних інструментах, співання в хорі були обов’язковими для всіх слухачів Києво-Могилянської академії. Хори мали також Переяславська, Чернігівська і Харківська колегії. Світська музика розвивалася в містах і у великих поміщицьких маєтках. Багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. Музикантів, співаків і артистів балету готували в школах при деяких маєтках, а також — в останній третині XVIII ст. — в Глухівській співацькій школі, в спеціальних музичних класах при так званому Новому харківському училищі. Барокова церковна музика синтезує глибину душевних пережидань, таємничість, властиву храмам, патетику воїнських звитяг. Чарівною величчю наповнена музика А. Веделя, М. Березовського, Д. Бортнянського — композиторів, слава яких вийшла за межі України. З їх іменами пов’язаний розвиток симфонічної музики — концертів, кантат, ораторій. Твори Д. Бортнянського виконувалися в різних країнах світу. Один із сучасників композитора писав, що серед найзнаменитіших в Росії є Дмитро Бортнянський. Сам же Бортнянський називав Моцартом духовної музики свого співвітчизника Артема Веделя. 4. Переходячи до висвітлення четвертого питання, варто зауважити, що найяскравіше мистецькі шедеври козацької доби втілено в архітектурі. Перед Визвольною війною в Україні було 1000 міст і містечок. З них 400 — на Київщині й Чернігівщині. Багато міст — оборонні пункти або козацькі поселення (по 2—4 тисячі чоловік), а великі міста — Київ, Львів, Кам’янець-Подільський налічували 15—20 тисяч мешканців. У середині XVII ст. Київ уже остаточно звівся з руїн. Другою столицею на час Визвольної війни був Чигирин. Торговими центрами стали Луцьк, Дрогобич, Кам’янець-Подільський, Перемишль. Оборонними — Путивль, Новгород-Сіверський, Чернігів. У 20—50 рр. козаки забудовують Чугуїв, Миргород, Полтаву, Суми, Лебедин, Харків, Охтирку. Тут споруджуються ратуші, монументальні кам’яниці, а на околицях — житла ремісників. У Придніпров’ї забудова міст пов’язана з традиціями давньоруського містобудування, а тому була вільною і мальовничою. Значний вплив на будівництво «кам’яниць» тут мали форми дерев’яного житла. Найпоширеніший будинок це такий, що нагадує селянську хату «на дві половини». Характерною є «кам’яниця» чернігівського полковника Якова Лизогуба (кінець XVII ст.). Фасади її були декоровані глибокими нішами, фігурними фронтонами і широкими пілястрами, що створювало багату світлотіньову гру і надавало будівлі святково-радісного вигляду. Загальнонародне піднесення після Визвольної війни 1648—1654 рр. виявилося в тому, що козацькі та міщанські «громади» поспішають споруджувати у своїх маєтках і селах стрункі та урочисті храми. Вже в другій половині XVI ст. були створені різні конструктивні та архітектурно-художні варіанти поєднання квадратного і восьмигранного в своїй основі зрубу з пірамідальними чи восьмигранними куполами (банями), які мали від одного до кількох заломів. Зберігся ряд високомистецьких дерев’яних споруд того часу. Одна з них — церква Святого Духа в Рогатині, побудована в першій половині XVII ст. на пагорбі біля злиття невеликих річок. Рідкісною гармонією форм відзначається церква Воздвиження у Дрогобичі. Дерев’яна храмова архітектура України представлена різними школами: волинською, галицькою, гуцульською, буковинською, закарпатською, а також лемківською, бойківською, придніпровською. Козацьке бароко в архітектурі соборів виявляється в тому, що вона не має чітко вираженого головного фасаду, собор однаковий з усіх сторін і повернутий водночас до всіх частин світу, всіх присутніх на майдані. Така ідея демократичності ніби відбиває ірраціоналізм барокового світовідчуття, яке є наслідком дезорієнтації у часі і просторі. Стіни соборі вибілювали у білий колір. Це давало можливість гармонійно вписати будівлю в навколишній пейзаж з білими хатами-мазанками. Своєрідної форми бані покривались переважно у синій або зелений кольори. Прикладом нового архітектурного стилю є Миколаївська церква в Ніжині (1668-1669 рр.), Покровська і Воскресенська в Сумах, Преображенський собор у Лебедині, Покровський собор у Харкові (1686 р.). Яскраве втілення ідеї українського козацтва знайшло своє яскраве відображення в Троїцькій церкві запорізького містечка Самари (нині Новомосковськ, Дніпропетровської обл.). Будівничим церкви був майстер Яким Погребняк. Церкву розпочали будувати в 1773 p., коли Січ, як форпост у боротьбі проти Криму, втратила військово-стратегічне значення. Троїцьку церкву завершено через 4 роки після зруйнування Січі. Блискучими пам’ятками козацького бароко в архітектурі стали кам’яні церкви. Пафос боротьби й перемоги викликав до життя справжні архітектурні шедеври. Гармонійність і пишність, розмаїття мальовничих композицій найкраще відповідали естетичним смакам українців. Приваблювала в бароковому стилі динамічність, експресивність, внутрішня напруга, що були покликані вразити, збудити уяву. Українських архітекторів вабили декоративні можливості бароко, єдність споруди з довкіллям. Український козацький собор органічно вписувався у картину духовних пошуків європейського бароко. Національні риси українського бароко виявилися не лише у типах споруд, а й у віртуозному опануванні прийомів цегляної кладки, соковитому декорі. Іншими були замовники, смаки і вимоги, іншими були й архітектори — переважно іноземці — на західних землях України. Слід зауважити, що бароко — це стиль архітектурних ансамблів. Його особливості у Придніпров’ї та східних областях України яскраво виявили себе саме в унікальних архітектурно-ландшафтних ансамблях. Провідна ідея належить собору, але всі інші споруди поєднані масштабом, ритмом пластичних чергувань. Відновлені у XVII ст. на кошти козацької старшини давньоруські святині — київський Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий собор, Кирилівська церква у Києві, Спаський собор і собор Єлецького монастиря в Чернігові і, особливо, Успенський собор Печерського монастиря, що здавна був найпопулярнішою будовою на Русі, — всі «вбралися» у бароковий «одяг». Було добудовано верхи, з’явились архітектурні додатки, фасади прикрасились декором, іншими стали куполи. Поступово відходять у минуле прийоми цегляної пластики, фасади приміщень штукатурять, білять і опоряджують ліпниною. Так виникли цільні в своєму художньому вираженні ансамблі Києва, Чернігова, Переяслава, а також Межигірський, Красносільський, Густинський та інші монастирі. Певні стильові зміни пов’язані з ім’ям російського архітектора І. Шеделя, який приїхав на запрошення Києво-Печерської лаври для будівництва великої дзвіниці. Лаврська дзвіниця — своєрідний програмний архітектурний твір свого часу. Це була найвища споруда в межах імперії — 96,5 м. Крім споруд у Лаврі, Шедель виконує замовлення київського митрополита Рафаїла Заборовського і, судячи з усього, йому належить проект знаменитої Брами Заборовського (західних воріт Софійського монастиря), що є однією із кращих і найхарактерніших пам’яток українського бароко XVIII ст. У 1747 р. починається будівництво у Києві Андріївської церкви — архітектурного шедевру світового значення. Проект церкви виконаний видатним архітектором В. Растреллі. Андріївська церква — один із ранніх творів великого митця, в якому він вперше звернувся до місцевих національних композиційних особливостей. Храм казково гарний у панорамі київських придніпровських пагорбів. Ошатність його підкреслена багатством пластики, світлою гамою бірюзових стін, білих колон і золотих капітелей та деталей декору. Також за проектом Растреллі в той же час у Києві споруджуєтьсяІмператорський (Маріїнський, як він став називатись пізніше) палац. Справжнім шедевром барокової архітектури України є дзвіниця Дальніх печер Києво-Печерської лаври, побудована талановитим українським народним зодчим С. Ковніром, який майже протягом 60 років вів будівельні роботи у Лаврі. Проект дзвіниці, як вважають, належав видатному українському архітекторові І.Г. Григоровичу-Барському, багаторічному головному архітектору київського магістрату, у творчості якого особливо яскраво виявилися національні риси. 3 багатьох його споруд найцікавіша — як продовження традицій української національної архітектури — Покровська церква на Подолі. Переходячи до характеристики образотворчого мистецтва варто сказати, що одним з найяскравіших представників бароко в українському живопису на зламі XVII і XVIII ст. був Іван Руткович із Жовкви. Його роботи відзначаються багатою і насиченою палітрою та динамічністю композицій, особливо ряди жовківського іконостаса з циклом сцен на тему П’ятдесятниці. Вони урочисті і водночас заземлені і конкретні. Художник розвивав ті традиції, які склалися у львівській школі живопису першої половини XVII ст. Творчість його молодшого сучасника Йова Кодзелевича більш класична. Епоха бароко в його творчості відбилась у тому, що основне місце в роботах художника посідає образ людини, сповнений глибокого внутрішнього життя і благородної краси. Високі, прекрасного силуету постаті, стримані, виразні і граціозні рухи, самозаглибленість, поєднана із складними переживаннями — такі його апостоли з «Тайної вечері» богородчанського іконостаса. Окреме місце серед його творів займає «Нерукотворний Спас» із іконостаса Загоровського монастиря. Важливе місце в українському бароковому живопису Східної України належить іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях Полтавської області, побудованої 1734 р. гетьманом Данилом Апостолом. Сорочинський іконостас — цілий художній комплекс. В ньому більше сотні різних ікон. То яскраві, то глибоко притамовані тони серед її пишної різьби й позолоти створюють живу кольорову симфонію. А образи правого і лівого бічних вівтарів — «Введення до Храму», «Зішестя до пекла» за своїм характером є радше темпераментно написаними картинами. У цей період набуває розвитку український портретний живопис. Портрет став однією з важливих ознак приналежності до суспільних верхів ще у Польсько-Литовській державі. В основі портретного образу, як і в західноєвропейському бароко, була висока станова свідомість феодалів. Шляхетський (магнатський) репрезентативний портрет, що склався значною мірою на західноукраїнських землях, — це, передусім, підкреслення суспільного престижу, виразна станова характеристика, що, однак, поєднується з гуманістичним уявленням про гідність людини. Такими є портрети короля Стефана Баторія, Костянтина Острозького, Яна Гербурта, Яна Замойського. Особлива увага художника до обличчя, виявлення характеру, вдачі. Портрети позначені лаконізмом деталей, стриманістю у зображенні емоцій. До найдавніших з відомих старшинських портретів належить зображення полковника Івана Гуляницького, що збереглося у копії. Портрет поясний, простої і чіткої композиції. Подібно галицьким магнатам полковник в одній руці тримає булаву, другою спирається на ефес шаблі. Портретам козацької старшини не властива бундючність і гонористість. Тому й в образі Гуляницького не вгадується аристократ — це вчорашня звичайна людина. З кінця XVII ст. систематично поповнюється портретна галерея церковних ієрархів. Для них характерна та ж монументальна репрезентативність, хоча атрибути — вже не світської, а духовної влади. Серед найстаріших — портрет Петра Могили. Цікаво, що збереглися портрети не всіх високих церковних діячів, а лише тих, що відзначилися своєю письменницькою та культурно-освітньою діяльністю: Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського, Йосифа Тризни, Інокентія Гізеля. Живопис цього періоду послідовно переживає вплив бароко, рококо та класицизму. Значно поширені в Європі аристократичні традиції школи П. Рубенса відбились на багатьох творах барокового живопису. За гетьманування І. Мазепи цей вплив набуває системного характеру. Широкого розповсюдження отримують парадні портрети козацьких полковників. На трактуванні представницького портрета позначилися вимоги й смаки великої української шляхти та вищого духовенства, які були основними замовниками цих творів. Дуже популярними були портрети Б. Хмельницького, образ якого поступово набуває рис парадності та патетичності. Прикладом такого рішення є твір «Богдан Хмельницький з полками», виконаний у другій чверті XVIII ст. для Суботівської церкви. З часом дедалі виразнішими ставали в живописі елементи світського портрету. Криза феодально-релігійної ідеології й поширення просвітницького руху ставлять нові вимоги. Велику роль у подоланні умовності старого й створенні нового в образотворчому мистецтві України другої половини XVIII ст. відіграла творчість В. Боровиковського, А. Лосенко, Д. Левицького - українських митців, які здобули освіту в Академії мистецтв у Петербурзі, але сформувались як художники ще в допетербурзький період. Отже, починаючи з другої половини XVII ст., фундаментом, на якому розвивається українське мистецтво, були: по-перше - здобутки попередньої доби; по-друге - стиль бароко, що поширився на рубежі XVII-XVII ст. по всій Європі. Проте на Україні, на ґрунті народних традицій в архітектурі цей стиль набув особливої своєрідності, яку припустимо назвати «українським або козацьким бароко».
|
|||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2017-02-07; просмотров: 354; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.16.207.226 (0.038 с.) |