Тема 1. Загальне уявлення про спілкування й мовлення

1. Види мовленнєвої діяльності.

2. Основи культури мовлення.

3. Культура спілкування.

4. Основні вимоги до мовлення.

 

• Види мовленнєвої діяльності

Розрізняють чотири види мовленнєвої діяльності: два з них утворюють текст – говоріння, письмо, а інші – слухання (аудіювання) і читання – здійснюють сприйняття. Говоріння й письмо є продуктивними видами мовленнєвої діяльності (мовець творить мовленнєвий продукт), аудіювання й читання – рецептивними (готовий мовленнєвий продукт сприймається мовцем).

Такі складові системи нашого «мовного існування», при цьому їхній розподіл у потоці життя нерівномірний: найменше ми пишемо (якщо це не пов'язано з професійною діяльністю), більше всього слухаємо чи говоримо (це залежить від особистих властивостей людини). Час, що витрачається людиною на різні види мовленнєвої діяльності, розподіляється приблизно так: аудіювання – 45%, говоріння – 30%, читання – 16%, письмо – 9%.

Аудіювання – рецептивний вид мовленнєвої діяльності, що полягає в одночасному сприйнятті на слух і розумінні людського мовлення, є основою спілкування. Розрізняють репродуктивне та продуктивне аудіювання. Основною ознакою репродуктивного аудіювання, на відміну від продуктивного, є повторюваність усної інформації. До репродуктивного аудіювання вдаються у процесі проведення усних переказів та підготовки до творчих робіт. У природній ситуації спілкування співрозмовники вдаються до продуктивного аудіювання. Сприймати усну інформацію можна глобально, докладно й критично.

Різновиди аудіювання:

– глобальне або ознайомлювальне вимагає від слухача загального охоплення змісту повідомлення, уміння визначити тему, основну думку повідомлення, ділити його на смислові частини, розрізняти композиційні елементи;

– докладне або вивчальне передбачає найповніше сприймання змісту повідомлення, усвідомлення деталей змісту кожного з його елементів;

– критичне, ґрунтуючись на глобальному і докладному, вимагає аналізу сприйнятих тверджень; висловлення власної думки,оцінки з приводу почутого, критичного осмислення сприйнятого на слух.

Аудіювання становить собою процес розуміння, осмислення мовлення. Це комунікативне уміння не менш важливе, ніж говоріння; є умовою ефективності ділового спілкування.

Історик Плутарх радив: «Навчися слухати, і ти можеш витягти користь навіть з тих, хто говорить погано». Гарне слухання полегшує засвоєння інформації, сприяє встановленню контактів між людьми. В умінні слухати виявляється вихованість, повага до іншого людині, тобто культура.

Результати обстеження безлічі людей указують, що достатніми навичками аудіювання володіють лише 10% з них. Прослухавши десятихвилинне повідомлення, «середній» слухач розуміє і запам'ятовує тільки половину зі сказаного.

 

Читання – рецептивний вид мовленнєвої діяльності, що полягає в одночасному сприйнятті і розумінні писемного тексту, в декодуванні графічних символів, тобто перекладі буквеного коду в мисленнєві образи, що реалізується в зовнішньому або внутрішньому мовленні. Розрізняють читання вголос і мовчки. Основною ознакою читання вголос є використання позамовних засобів (інтонації, сили та темпу, тембру голосу, міміки), дотримання орфоепічних, акцентуаційних норм на відміну від читання мовчки, що передбачає безшумне сприймання в оптимальному темпі писемної інформації та її розуміння. До читання вголос вдаються у процесі колективної роботи, навчання, проведення переказів та диктантів. Під час індивідуальної роботи з текстом вдаються до читання мовчки. Сприймати писемну інформацію можна глобально, детально й вибірково.

Різновиди читання

Ознайомлювальне читання застосовується для попереднього ознайомлення з книжкою (журналом, брошурою тощо). Переглянувши анотацію, передмову або зі змісту зрозумівши найбільш важливі положення видання, читач має отримати чітке уявлення про цінність та корисність книжки.

Для навчання найдоцільнішим вважається поглиблене (вивчальне, критичне, творче) читання. У процесі такого читання не просто сприймається інформація, читач з'ясовує менш зрозумілі для нього фрагменти тексту, що передбачає якомога повніше охоплення змісту тексту з метою максимально повного і точного розуміння інформації. Це уможливлює ефективне запам'ятовування сприйнятого. До цього виду читання вдаються, опрацьовуючи новий матеріал на незнайому або малознайому тему.

Вибіркове читання – це швидке читання, у процесі якого читач, охоплюючи текст загалом, фіксує увагу тільки на потрібних йому аспектах,одержує якусь конкретну інформацію. Його здебільшого застосовують для повторного читання книжки після попереднього перегляду. Сторінки перегортають, доки відшукають потрібне місце, яке читають, застосовуючи вже інший вид читання – вивчальне (поглиблене).

Останнім часом виокремлюють ще один вид читання – сканування. Сама назва пояснює характер такого читання: швидкий перегляд тексту з метою пошуку певного слова, прізвища, факту.

 

Говоріння один із продуктивних видів мовленнєвої діяльності, який реалізується в усному мовленні у двох формах – діалогічній і монологічній. Говоріння – багагоаспектне і складне явище, яке: 1) виконує в житті людини функцію спілкування; 2) є одним із видів людської діяльності; 3) породжує мовлення. Ми говоримо не для того, щоб щось сказати, а для того, щоб що-небудь повідомити, якимось чином на кого-небудь вплинути, виявити увагу до когось і т.п., тобто говоріння завжди має певну мету, мотив, в його основі – потреба. Воно завжди спрямоване до адресата (однієї особи або до необмеженої кількості осіб).

Усне мовлення має свої особливості, воно характеризується:

1) зверненістю до слухача чи слухачів;

2) контактністю зі співрозмовником (той, хто говорить, безпосередньо звертається до слухача, відчуває його реакцію й може, залежно від цієї реакції, змінювати висловлювання);

3) багатством інтонаційного оформлення;

4) використанням великої кількості позамовних засобів (міміка, жести, погляд тощо);

5) певним темпом;

6) специфічним набором мовних, мовленнєвих засобів, своєю структурою:

7) лінійністю в часі (одномоментністю), оскільки повернення до якого-небудь відрізка мовлення неможливе.

Діалог – різновид говоріння, процес мовленнєвої взаємодії двох або кількох учасників спілкування, форма усного мовлення, яка характеризується зміною висловлювань двох або декількох мовців, безпосереднім зв'язком висловлювань зі ситуацією.

Особливості діалогічною мовлення:

– емоційна забарвленність:

– ситуативність;

– спонтанність;

– двосторонній характер.

Функції діалогічного мовлення:

1) повідомлення інформації;

2) прийняття/неприйняття інформації;

3) обмін судженнями;

4) обґрунтування своєї точки зору;

5) взаємопереконання.

В залежності від функцій виділяють такі типи діалогів: діалог-розпитування; діалог-домовленність; діалог-обмін думками; діалог-обговорення.

Монолог – це усне (письмове) висловлювання однієї людини з метою повідомлення інформації, впливу або спонукання до дії, яке переважно обдумується попередньо. Монолог передбачає самостійне розгортання висловлювання, що характеризується завершеністю думок, повнотою висловлення, літературною мовою.

Монологічні висловлювання поділяються на:

– монологи-описи;

– монологи-розповіді;

– монологи-роздуми (міркування);

– монологи-переконання.

 

Письмо – процес фіксації слів і тексту за допомогою графічних знаків – букв.

Письмо як вид мовленнєвої діяльності спрямоване на побудову власних висловлювань (переказів та творів) у фіксованій графічній формі.

Писемне мовлення сприймається як вторинна форма існування мови. Воно зорієнтоване на зорове багаторазове сприймання, тому написане можна розуміти, осмислювати, перечитувати по декілька разів той чи інший уривок тексту. Писемне мовлення заздалегідь продумується, обробляється, тому воно синтаксично більш упорядковане, багатше лексично і граматично, точніше й послідовніше в оформленні й передачі думок і почуттів. Писемне мовлення здебільшого монологічне. Воно менше, ніж усне, залежить від адресата, оскільки найчастіше цей адресат узагальнений, неконкретний. Писемне мовлення характеризується ще й тим, що в самій формі мовленнєвої діяльності знаходять певне відображення умови й мета спілкування, і це зумовлює вибір виражальних засобів, за допомогою яких створюється той чи інший тип мовлення. У писемному мовленні потрібні навички поглибленої роботи над словом, уміння аналізувати написане, працювати над удосконаленням думки і форми її вираження.

Основними ознаками письма як виду мовленнєвої діяльності є:

– вторинність (виникло пізніше усної форми);

– здебільшого монологічність;

– графічна оформленість;

– попередня спланованість, продуманість;

– повний і ґрунтовний виклад думок;

– зорове сприймання;

– можливість повернутися до осмислення декілька разів;

– відсутність позамовних засобів спілкування (міміки, жестів, інтонації);

– відбір мовних засобів, чітко підпорядкований типу і стилю мовлення;

– логічність;

– розгорнутість;

– літературна мова, нормативність.

Для оволодіння письмом потрібні спеціальні уміння та навички:

– навички зображення знаків письма (каліграфічні навички);

– навички правильного перекодування звуків мовлення у відповідні знаки письма (орфографія);

– уміння побудови писемного висловлювання (переказу, твору): змістові, композиційні, мовного оформлення, стилістичні тощо.

 

• Усі здобутки науки й культури у найрізноманітніших галузях знаходять своє відображення у мові народу. Мова – найуніверсальніший засіб спілкування людей, накопичення і передачі інформації, навчання і виховання, один із найважливіших компонентів духовної культури людини.

Мовлення – це мовна діяльність, конкретне говоріння, що проходить у часі і виявляється у звуковій (включно з внутрішнім проговорюванням) або письмовій формі.

Культура мови – це володіння нормами літературної мови, вміння користуватися всіма її засобами залежно від умов спілкування, мети й змісту мовлення.

Норми літературної мови – прийняті у суспільній практиці людей правила вимови, вживання слів, граматичних форм, побудови словосполучень і речень.

Розрізняють такі типи норм: орфоепічні (вимова звуків і словосполучень), лексичні (слововживання), графічні (запис звуків на письмі), орфографічні (написання слів та їхніх частин), граматичні (вживання граматичних форм слів, побудова словосполучень і речень), пунктуаційні вживання (постановка розділових знаків), стилістичні (відбір мовних засобів відповідно до умов спілкування).

Рівень мовної культури визначається не глибиною засвоєння норм, а вмінням володіти всіма багатствами літературної мови. Культура усного мовлення виявляється переважно у дотриманні норм вимови і наголошення. У межах усного мовлення розрізняють літературне мовлення та розмовно-фамільярне. У другому трапляється найбільше відхилень від норм.

 

• Спілкування – це обмін інформацією, передача її однією людиною іншій. У процесі спілкування можна пізнати інших людей, обмінятися з ними інформацією, співпрацювати з ними і водночас пережити емоційний стан, що виникає в результаті цього. Здібність до спілкування завжди була однією з найважливіших людських якостей. До людей, які легко вступають у контакт і вміють привернути увагу до себе, ставляться із симпатією. Із замкнутими людьми намагаються обмежити контакти або взагалі уникати їх.

Мовленнєва ситуація. Під час спілкування дуже важливо будувати свої висловлювання з урахуванням мовленнєвої ситуації. Основними її умовами є: адресат мовлення, тема й основна думка висловлювання, мета і місце спілкування.

Спілкування породжує різні види мовлення.

 

 

У сукупності основних мовних засобів (у лексиці, фонетиці, граматиці) усне й писемне спілкування майже не розрізняються, але їм властиві й специфічні ознаки. Основна відмінність полягає в тому, що усне спілкування розраховане на слухове сприйняття, найчастіше нетривале, неповторюване, а писемне – на зорове сприйняття. Спілкування, яке може відтворюватися без змін багаторазово й передбачає попередній аналіз. Писемне спілкування пов'язане з обдумуванням.

За використанням знакових систем виділяють такі види спілкування:

– вербальне (словесне);

– невербальне (безсловесне).

 

• Культура спілкування

Через спілкування виявляється стан мовної культури суспільства, рівень володіння усним мовленням та характер взаємин між людьми. Щоб оволодіти мистецтвом спілкування, потрібно дотримуватися основних його правил:

1. Бути у спілкуванні ввічливим, привітним і доброзичливим, з повагою ставитися до співрозмовника.

2. Уміти відчувати співрозмовника, враховувати його настрій.

3. Стежити за реакцією співрозмовника на мовлення, апелювати до нього: Зверніть увагу, будь ласка, на... Як Ви переконалися, що...Вам уже відомо, що....

4. Змінити тему розмови, якщо вона не подобається співрозмовникові.

5. Брати до уваги статуси і ознаки співрозмовника (вік, стать, професію, посаду, рівень освіченості).

6. Уміти слухати й не перебивати співрозмовника. Увага до мовлення засвідчується фразами, що спонукають до спілкування:

Говоріть, будь ласка, я Вас слухаю! Я Вас уважно слухаю! Продовжуйте, будь ласка! Мені приємно це чути. Це дуже цікаво, розповідайте далі.

7. Бути максимально делікатним, не ставити запитань, які б виявилися недоречними.

8. Своєчасно реагувати на запитання співрозмовника. Якщо відразу не можете відповісти, то скористайтеся такими фразами:

На жаль, я не готовий зараз дати відповідь. Дозвольте подумати. Дозвольте поміркувати.

На жаль (на превеликий жаль), не володію достатньою інформацією, щоб відповісти одразу.

9.Вдало обирати тему, логічно будувати текст, дотримуючись норм у використанні мовного матеріалу.

10. Уникати багатослівності, насичення термінами, професіоналізмами, цитуванням.

11. Належно обґрунтовувати свої думки.

12. Добирати мовні засоби, не виходячи за межі стилю, який відповідає типові комунікативної ситуації.

13. Брати до уваги присутність третьої особи. Якщо під час спілкування присутня третя особа, то потрібно приділяти увагу і їй, тобто адресувати певні звернення: Ви що з цього приводу скажете? Ви, добродію Кравченко (пане Петре), не хотіли б висловитися (щось додати до наших міркувань)? Гадаю, що й пан Петро такої ж думки. Цікаво було б знати думку пана Петра.

14. Послуговуватись у спілкуванні формами ввічливості – словами, що підкреслюють шанобливе ставлення до людей:

Даруйте! Вибачте! Будь ласка, не ображайтеся! Перепрошую, чи не могли б Ви... На жаль, так вийшло... Щиро дякую за... Дозвольте подякувати Вам за...

 

• Основні вимоги до мовлення.

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її зорієнтованості на бездоганне, взірцеве мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками:

– правильністю, тобто відповідати літературним нормам, що діють у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним);

– змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення теми і головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з певної теми; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;

– послідовністю, тобто логічністю та лаконічністю думок; багатством, яке передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;

– точністю, яка великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. Виражаючи власні думки, слід добирати слова, які найповніше відповідають висловлюваному змісту;

– виразністю. Щоб мовлення було виразним, слід наголошувати найважливіші місця свого висловлювання й виражати своє ставлення до предмета мовлення;

– доречністю та доцільністю, що залежать насамперед від того, наскільки повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. Треба уникати того, що могло б уразити співрозмовника, викликати в нього роздратування. Вказувати на помилки слід у тактовній формі.

Отже, високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами.

 

 

Практикум

1. Прочитайте висловлювання.

1) Говорити багато й добре є дар гострого розуму, говорити мало й добре євластивість мудрого, говорити багато й погано означає дурня, говорити мало й погано є ознакою безумного (Ф. Ларошфуко).

2) Найбільша цінність оратора - не тільки сказати те, що потрібно, а й не казати того, чого не треба (Цицерон).

3) Усе, про що маєш намір сказати, розглянь перше в умі своєму, бо у багатьох язик випереджує саму думку (І. Сократ).

4) Невзяття до уваги характеру слухачів зробить безплідними зусилля навіть великого таланту (А. Вен).

 

2. Прочитайте текст. Визначте його основну думку.

Вміння спілкуватися

Люди, яких люблять і шанують, не обов'язково вродливі й не завжди винятково розумні. Проте вони мають такі властивості, які полегшують їм установлювати контакти з іншими людьми і допомагають знаходити собі друзів. Ці властивості можуть бути закладені в характері від самого народження, але їх можна й виробити, доклавши до цього певних зусиль. В чому ж таємниця правильного спілкування з людьми, які риси для цього необхідні? Кажуть, що люди ніби дзеркало. Усміхайся – і світ вертатиме тобі усмішку. Якщо ж хмуритимешся на людей – вони хмуритимуться на тебе. Це одна з мудростей, яка має велике значення у спілкуванні з людьми. Дружня усмішка усуває настороженість або агресивність, долає всілякі перешкоди у спілкуванні. Якщо досі ви не користувалися цим засобом, щоб завоювати симпатії людей, спробуйте провести такий дослід. Усміхайтеся до кожного, з ким ви маєте установити контакти, і ви переконаєтеся, що усмішка настроює розмову на зовсім інший лад. І люди навкруги здаватимуться вам приязнішими, доброзичливішими. Отже, усмішка може повністю змінити атмосферу довкола вас. Пліч-о-пліч з усмішкою йде дружнє ставлення до людей. У чому ж воно полягає? Хто любить людей, того й люди люблять. Людина, характерною рисою якої є дружне ставлення до інших, не чекатиме усмішки чи привітання. Вона першою привітається і усміхнеться. На її обличчі з'являється радість від зустрічі. Вона починає розмову з запитань про здоров'я, сім'ю, службові й особисті справи, інтереси тощо. І лише після такого своєрідного вступу переходить до суті справи, якщо їй потрібно було вирішити якесь питання. Проте дружнє ставлення полегшує спілкування між людьми лише тоді, коли воно щире. Якщо ж хтось лише робить вигляд, що по-дружньому ставиться до іншого, а сам при цьому переслідує корисливі цілі, то таке «дружнє ставлення» заслуговує якнайсуворішого засудження. Добре, що люди дуже швидко розгадують таку людину. Людям дуже важко ставитися нечемно до того, хто ставиться до них приязно. Через те привітність і ввічливість – найкращі засоби боротьби з нечемністю. (За І. Томаном)

3. Прочитайте текст. Скажіть, як характеризує людину її ставлення до рідної мови, до свого мовлення.