Українська козацька державність після смерті богдана хмельницького

Смерть Богдана Хмельницького дуже позначилася на державному становищі України. Відразу виник ряд важливих політичних проблем, що вимагали негайного розв'язання. Чи буде Україна самостійною державою? Яку займатиме тери­торію? Яке місце в державі посідатимуть суспільні стани і верстви? Всі ці питання виникали і раніше, але сильна і владна рука гетьмана їх полагоджувала. Особливо загостри­лася боротьба старшини за владу, яка завершилася тим, що з гетьманського престолу в результаті старшинського пере­вороту був усунутий Юрій Хмельницький й обраний гетьманом Іван Виговський.

Іван Виговський — талановитий та енергійний діяч — не спромігся, проте, об'єднати навколо себе, як Богдан

Хмельницький, усе українство. В його особі народ убачав
не всенародного вождя, а передусім провідника і ставленика
козацької старшини.;

Негативну роль відіграв і сам факт перевороту. Будь-який переворот у будь-якій державі (навіть давній і міцній) завжди спричинюється, хоча б на певний час, до негативних наслідків у її зовнішній політиці, міжнародному престижі тощо. У молодій державі, що тільки-тільки стала на шлях незалежності, якою була Україна, усунення Юрія Хмель­ницького й обрання гетьманом Івана Виговського призвело в підсумку до втрати здобутої незалежності. Адже гетьман Іван Виговський, щоб зміцнити своє становище, поспішив запевнити московський уряд, що визнає свою залежність від царя. Щоправда, незабаром він розірвав стосунки з Москвою, сповістивши про це європейські країни, і відновив союз із Кримом, домігся офіційного визнання України Швецією та іншими державами, але зберегти незалежність України Іванові Виговському не вдалося. 1658 р. у Гадячі він підписав договір з представниками Польської держави про входження Київського, Брацлавського і Чернігівського воє­водств до складу Польсько-Литовської держави з наданням їм автономії (на зразок Люблінської унії 1569 р.) під назвою Великого князівства Руського. Українці домагалися, щоб до його складу входили також західні українські землі — Волинське, Подільське, Руське, Белзьке воєводства та Пінський і Мстиславський повіти, а також хотіли зберегти чисельність козацького війська в кількості 60 тисяч осіб, крім найманого. Але польська сторона всі ці домагання відкинула і не погодилася на державну самостійність усіх українських земель.

За Гадяцьким договором, Велике князівство Руське, яке одержало автономію, повинно було мати єдиного для Польщі, Литви й України короля, спільний сейм, а Україна — власних міністрів, фінансову систему, військо, обраного усіма станами гетьмана. Отже, Гадяцький договір де-юре не знищував Українську державу, а тільки об'єднував її з Польсько-Ли-товською державою. Передбачалося народження Польсько-Литовсько-Української держави, в якій перевагу мала б, як і у Литві, польська шляхта. На перший погляд, договір одягав Україну у блискучі шати: Велике князівство Руське одержувало рівні з Королівством Польським права, високо піднімалося становище української шляхти й української православної церкви. Але за зовнішнім блиском та при­хильністю таїлося прагнення Польщі поневолити Україну,

ігнорувалися інтереси українського народу й майбутнє української державності.

Гадяцький договір викликав велике обурення серед широких народних мас України і тому не набув реальної сили. Один із авторів договору гетьман Іван Виговський змушений був 1659 р. зректися гетьманської влади. Внутріш­німи заворушеннями в Україні скористалася Москва, війська якої окупували Лівобережну Україну. На основі Переяслав­ської угоди 1659 р. Україна знову змушена була визнати зверхність московського царя.

Нова російсько-українська Переяславська угода 1659 р. значно розширювала владу царя в Україні, фактично визначала шляхи ліквідації української державності Моск­вою. Проте вона не була втілена у життя, оскільки в оголошеній Польщі війні Росія зазнала поразки.

У цих умовах Україна мала змогу звільнитися від царської залежності. Союзником тепер їй уявлялася Польща, і 1660 р. у Гадячі був підписаний договір з Польщею, який деякі історичні джерела вважають повторенням Гадяцького договору 1658 р. Проте це не так. За новим договором Україна потрапляла в залежність від Польсько-Литовської держави. Історик Вячеслав Заїкин вбачав у цьому навіть певну користь, бо "при нових умовах українські суспільні стани не зливалися із суспільними станами польсько-литов­ськими, зберігалася загальнокраєва влада гетьмана (який залишався таким чином главою країни, а не самого війська), зберігалася окрема українська державність".

Гадяцький договір 1660 р., як і договір 1658 р., був наслідком політики козацької старшини, тому він також викликав незадоволення народних мас. Сприяла цьому й політика Москви, яка намагалася не допустити впровадження договору 1660 р. Усі ці чинники призвели до внутрішньої боротьби в Україні між прихильниками польської і москов­ської орієнтації. Після зречення у 1663 р. Юрієм Хмель­ницьким гетьманства Лівобережна Україна обрала гетьмана окремо від Правобережної. На Правобережжі козаки також обрали гетьмана. Такий поділ для України був катаст­рофічним.

У цих умовах в січні 1667 р. між Москвою і Польщею був укладений Андрусівський договір про перемир'я на тринадцять з половиною років. За договором, Лівобережна Україна залишалася під Москвою, Правобережна переходила до Польщі. Київ повинен був перебувати в московських руках два роки, але залишився в постійному володінні.

Запорізька Січ потрапляла під спільний контроль Мбскви і
Польщі. І

Цей події остаточно підтверджувався Вічним миром 1686 р. між Москвою і Польщею. Лівобережжя, Київ (після сплати компенсації 146 тисяч карбованців) і Запоріжжя залишалися під владою Москви, Правобережжя — під владою Польщі.

Гетьман Правобережжя Павло Тетеря проводив прополь-ську політику, і в цьому зайшов так далеко, що Україну називав польською провінцією, а польського короля "при­родним і власним паном". Але наступник Павла Тетері Петро Дорошенко додержувався зовсім інших поглядів. В основі його політики була глибока переконаність в не­обхідності єднання та окремішності українського народу. Межами української території він визначив на заході Перемишль, Ярослав, Віслу і Німан, а на сході — Севськ і Путивль, тобто ту територію, яку колись займала Київська княжа держава. Будівництво держави, за Петром Дорошен­ком, повинно спиратися на фундамент згоди й єдності всього народу. Він здобув велику популярність серед широких мас як захисник інтересів простого народу.

У державотворчій діяльності Петро Дорошенко здійснив ряд важливих реформ, зокрема створив постійне військо з найманих частин (так званих серденят, у перекладі з турецької мови — одчайдухів), які виявляли особливу хоробрість та вірність гетьманові. Цим він забезпечив собі незалежність від козацької старшини. Петро Дорошенко дбав про державні фінанси, призначені для утримання війська. Так, він налагодив митну службу на кордоні й організував карбування власної монети. Крім цього, Петро Дорошенко планомірно освоював спустошені землі Правобережжя. У зовнішній політиці він, як і Богдан Хмельницький, прагнув налагодити широкі міжнародні зв'язки. Втративши довір'я до Москви, Польщі та Криму, Петро Дорошенко намагався укласти союз з Туррсчиною, але наслідки польсько-турсцької війни 1672 р. були для України негативними. Турки встановили своє панування на Поділлі, за козаками залишалося тільки Подніпров'я.

Невдачі Петра Дорошенка у зовнішній політиці призвели до значних втрат для України, а також втрати його власного авторитету. Зрештою він зрікся булави на користь лівобе­режного гетьмана Івана Самойловича, а сам на вимогу царя поїхав до Москви, де й помер 1698 р.

Після Петра Дорошенка турки поставили гетьманом знову Юрія Хмельницького. Незважаючи на великі претензії (він іменував себе "князь сарматський Малої Русі-України і

вождь'війська Запорозького"), його влада обмежувалася тільки Поділлям, де столицею було містечко Нсмирів. Він встановив тут деспотичне правління, накладав непомірні податки на населення. В істориків навіть виникає сумнів щодо душевного стану Юрія Хмельницького. Врешті-решт турки 1681 р. стратили його у Кам'янці.

З того часу Правобережна Україна втратила рештки своєї політичної самостійності. Ці землі і надалі залишалися плацдармом війн для Польщі, Москви, Криму, Молдови, Туреччини, що в підсумку спричинилося до повної руйнації цієї території.

Лівобережна Україна, як і Правобережна, постійно терпіла утиски від своїх сусідів, особливо від Московської держави. Відразу після обрання у 1663 р. гетьманом Івана Брюховецького і відокремлення Лівобережної України від Правобережжя Москва зробила спробу підпорядкувати ці землі собі, зокрема доручила своїм воєводам збирати податки в Україні. Проте задуми Москви не здійснилися. Гетьман Іван Брюховсцький, який спочатку проводив промосковську політику, побачивши загальне обурення українського народу такими діями, проголосив незалежність від Москви. Він зробив спробу об'єднатися з Правобережжям під владою гетьмана Петра Дорошенка, але під натиском московських військ Лівобережна Україна змушена була відокремитися й обрати іншого гетьмана — Дсм'яна Многогрішного, а також визнати зверхність московського царя. З цією метою між Україною і Москвою 1669 р. у Глухові була підписана нова угода, змістом дуже близька до Переяславської угоди 1659 р.

З часу підписання Глухівської угоди 1669 р. протягом сорока років (аж до 1709 р.) у Лівобережній Україні бурхливих подій не сталося. Народ після попередніх війн прагнув відпочинку та спокою для державного й культурного розвитку, тому Лівобережна Україна у своїх відносинах з царським урядом змушена була поступитися деякими пра­вами. Царський уряд за цей час дедалі більше закріплювався в Україні, але правової основи залежності у той період ще не існувало.

Зміни в політичному становищі України настали з початком Північної війни. У 1708 р. воєнні дії були перенесені в Україну. Населення терпіло свавілля російських військ. Крім цього, Україні загрожував новий напад Польщі. Але доля України не цікавила російського царя Петра І. Такі обставини штовхнули у 1708 р. гетьмана Івана Мазепу, який до того часу вірно служив цареві, перейти на бік шведського короля Карла XII й укласти з ним у 1708 р. уго-

-ду. За надання військової допомоги та продовольства Карл XII зобов'язувався захищати Україну й утримуватися від під­писання миру з царем аж до повного звільнення її від московської залежності та відновлення давніх прав. Проте замість незалежності союз Івана Мазепи зі шведським королем Карлом XII призвів Україну до катастрофи. Поразка шведських військ під Полтавою змусила гетьмана Івана Мазепу втікати з України і шукати притулку в Туреччині, на території Молдови, де поблизу Бендер 21 вересня 1709 р. він і помер.

Переможець Петро І окупував усю Україну і з цього часу аж до осені 1917 р. вона перебувала в залежності від Росії. Російський уряд увів в Україні податки, натуральні повинності, насадив на українських землях російське земле­володіння, свою адміністрацію та ін. Однак у 1709 р. Україна не втратила повністю своєї державності. Непідвлад­ними російській адміністрації залишалися її населення й територія, на чолі України перебував обраний за наказом царя гетьман, тепер його влада була дуже обмежена, царський уряд продовжував підтримувати зв'язки з гетьман­ським урядом як із урядом іншої держави через колегію іноземних справ.

Російський уряд зробив спробу ліквідувати українську державність 1721 р. Використавши своє міжнародне стано­вище після перемоги у Північній війні та розмістивши в Україні свої війська, царський уряд, формально не знищу­ючи гетьманської влади, встановив на чолі України Мало­російську колегію із шести призначених членів (троє українців і троє росіян). Навіть терплячий наступник Івана Мазепи гетьман Іван Скоропадський не захотів з цим миритися і поїхав до Петербурга просити Петра І скасувати маніфест про запровадження Малоросійської колегії, проте йому в цьому було відмовлено. Домагався ліквідації Малоросійської колегії й наказний гетьман Павло Полуботок, за що його було кинуто до Петропавловської фортеці, де він помер 1724 р.

Проводячи свою жорстоку окупаційну політику в Україні, царський уряд був упевнений, що зміцніле міжнародне становище забезпечить невтручання інших держав в ук-раїнсько-російські відносини. Тільки у 1727 р., враховуючи загальне незадоволення в Україні діяльністю Малоросійської колегії, російський уряд, не наважуючись далі нехтувати домаганнями України, скасував колегію і дозволив обрати гетьмана. Новий гетьман Данило Апостол у 1728 р. домігся прийняття нового правового акта про права та привілеї

"малоросійського народу". Цей акт відновлював українську державність у васальній залежності від Росії. Зокрема, при гетьмані в ролі радника і контролера був російський міністр.

У 1734 р., після смерті Данила Апостола, новим ударом по українській державності стало відновлення Малоросійської колегії під назвою Правління гетьманського уряду. Воно управляло в Україні протягом шістнадцяти років. Лише в 1750 р. гетьманом України було обрано Кирила Розумовського, при якому, як і при Данилі Апостолі, царський уряд призначав представника-дорадника. Знову відновлювалася, хоча й уявна, українська державність, проте цього разу не надовго.

Блискучі успіхи Росії у зовнішній політиці в другій половині XVII ст. знову розв'язували руки урядові стосовно залежних від неї народів. Росія тепер уже без жодних вагань приступила до ліквідації державності, навіть автономії Лівобережної і Слобідської України, а також Війська Запорізького. На українських землях російський уряд, з одного боку, надавав права, рівні з російським дворянством, маєтки і право власності над підданими селянами українській старшині, а з іншого — здійснював масове закріпачення українського селянства і навіть козацтва, знесилював їх матеріально непомірними податками, військовими і натураль­ними повинностями, закривав українські школи, забороняв українські книжки, культурні осередки, усілякі вияви культур­ного життя. Від цього передусім терпіли народні маси.

Росії, звичайно, вдалося досягнути своєї мети — схилити на своїй бік привілейовані верстви населення і разом з тим паралізувати можливість опору з боку інших верств шляхом матеріальних, культурних і моральних утисків. Сприяли цьому й розквартировані в Україні російські війська.

Розпочату Петром І справу ліквідації державності в Україні завершила Катерина II, що посіла престол 1762 р. У 1764 р. вона змусила гетьмана Кирила Розумовського зректися гетьманської булави, після чого скасувала гетьман­ство і знову відновила Малоросійську колегію. На короткий період ще залишалася внутрішня автономія України. У 1775 р., після російсько-турєцької війни, російські війська на чолі з Петром Рум'янцевим несподіваним нападом знищили За­порізьку Січ. У 1781 р. була ліквідована автономія й запроваджений адміністративний губернський устрій в Ліво­бережній Україні. Отже, Україна втратила не тільки державність, а й автономію. Це викликало протест ук­раїнського народу, проте він був досить пасивним. Обстави­ни, що склалися у той період, виключали можливість відстоювати державність України.

§ 5. ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Із українських істориків найретельніше вивчали причини занепаду Української козацької держави Михайло Грушсвсь-кий і Вячеслав Липинський. Ось до яких висновків дійшов Михайло Грушевський.

Недоліки, на його думку, полягали у самому державному устрої козацької держави, в якому суспільні верстви не були відповідно пов'язані з військовим устроєм. Цс досить успішно використала Москва.

Хоча козацька старшина захищала загальнонаціональні інтереси, але водночас, прагнучи збагатитися, поступово у своїх маєтках вводила панщину, експлуатувала міщан і цим самим спонукала їх до визнання царської влади. Отже, козацька старшина не узгоджувала загальнодержавних інте­ресів з власними становими устремліннями.

У період гетьманування Івана Мазепи обурення ук­раїнських народних мас російським поневоленням могло переважити їхнє невдоволення соціальною політикою козаць­кої старшини і, можливо, народ виступив би на боці Івана Мазепи, але цього не сталося, по-перше, через тс, що шведський король Карл XII зі своїм військом наступав не на Москву, а на Україну. Російське військо, намагаючись зупинити шведів, також вдерлося в Україну, де здійснювало жахливий терор проти прихильників Івана Мазепи і перешкоджало деяким полковникам, а також народним масам стати на його бік, а самому гетьманові повернути в Україну всі козацькі полки. По-друге, Іван Мазепа готував угоду зі шведами дуже таємно, і тому до цього психологічно не були готові народні маси і козаки.

Прагнення царизму знищити гетьманську автономію, його переважаюча сила та навальний наступ на Україну при незначному опорі українців поступово призвели до повної ліквідації гетьманської держави, перетворення її у російську провінцію.

Відсутність природних кордонів української території, її відкритість з усіх боків.

Наявність трьох міцних сусідніх держав, що для України означало бути в стані постійної готовності до оборони на трьох фронтах: польському, російському і турецько-татарсь­кому.

Низький розвиток міст в Україні і, як наслідок, слабкість міщанства та української інтелігенції.

Український історик і політолог, представник державниць­кої школи в українській історичній науці Вячеслав Липин­ський доповнив ці причини такими: республіканський, а не монархічний, устрій козацької держави; боротьба козацької старшини за владу; боротьба рядового козацтва (черні) проти влади старшини; перевага у силі Москви, що не тільки не допустила зміцнення гетьманської держави, а й довела її до ліквідації; козацька старшина, налякана бунтом черні, і чернь та селяни, пригноблені старшиною, хотіли бачити в цареві свого захисника від усіх незгод. Ці фактори зумовили їхнє лояльне ставлення до московського царя, що в підсумку призвело до занепаду Української козацької держави.

Послідовник Михайла Грушевського Іван Крип'яксвич, в основному погоджуючись із зазначеними вище причинами, додав як одну з головних — поступове зменшення боєздатності козацького війська.

Дослідник із Риму Петро Ісаїв однією з основних причин занепаду Української козацької держави вважав психічну двоїстість українців, тобто хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом, між феде­рацією та самостійністю.

Однак, хоча Українська козацька держава занепала, вона була визначним етапом в історії державотворчих прагнень українців, дала новий поштовх для розвитку державницької ідеї та відродження української державності у XX ст.

 

ІДЕЯ УКРАЇНСЬКОЇ

ДЕРЖАВНОСТІ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ

ЖИТТІ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ XVIII — НА ПОЧАТКУ XX СТ.