Проголошення автономії України

Враховуючи революційні настрої і домагання українського народу, Центральна Рада почала висувати перед Тимчасовим урядом свої вимоги. Послаблення політичних позицій уряду давало певні шанси Раді. В середині травня 1917 р. до Петрограда виїхала делегація Центральної Ради, яку очолю­вали Володимир Винниченко, Микола Ковалевський і Сергій Єфремов — лідери найвпливовіших політичних партій. Делегація звернулася до Тимчасового уряду та до Совєта робітничих і солдатських депутатів, який був, власне, другим урядом, більш впливовим, ніж офіційний.

Делегацію зустріли в Петрограді, як зазначав Володимир Винниченко, "без захоплення". Тимчасовий уряд одразу прийняв делегацію, а в Совєті робітничих і солдатських депутатів представникам української демократії довелося чекати три дні, поки Виконавчий комітет погодився їх

вислухати, а після цього знову скерував для вирішення конкретних питань до Тимчасового уряду.

Українська делегація висловила до Тимчасового уряду такі вимоги:

відобразити у конкретному документі своє схвалення автономії України;

при Уряді Росії ввести посаду комісара з українських питань, а в самій Україні — крайового комісара з Крайовою Радою при ньому;

здійснити українізацію армії, середньої і вищої -школи;

відповідальні посади надавати особам, які користуються довір'ям у населення, володіють українською мовою, знають народний побут;

звільнити галицьких військовополонених.

Декілька тижнів делегація чекала на відповідь і, не дочекавшись, повернулася до Києва. Поза тим Тимчасовий уряд організував в Україні петиційну кампанію, яка мала засвідчити, що "малороси" та "югороси" не поділяють позиції Центральної Ради. Південноросійський демократич­ний союз надсилав до російських центральних установ численні телеграми, в яких стверджував, що справу автономії можуть вирішувати тільки Установчі збори. Київський комітет об'єднаних громадських організацій, Ради робітничих і солдатських депутатів, Рада коаліційного студентства запротестували проти "сепаратних" переговорів Центральної Ради з урядом.

Відповідь наздогнала українську делегацію вже в Києві. Тимчасовий уряд повідомляв, що не може визнати Цент­ральну Раду за справжнього виразника волі українського народу і не має повноважень розв'язувати питання про автономію, тому українцям треба дочекатися Установчих зборів.

Обговоривши політичну ситуацію, Центральна Рада вирі­шила звернутися безпосередньо до народу. Виконавчий комітет 10 червня 1917 р. схвалив £екст_ І_У_ніаерсаду^.Цим документом проголошувалася автономія України: "Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні українські збори (Сейм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори".

Універсал справив величезне враження на населення. Українська громадськість охоче відгукнулася на заклик обкласти себе добровільним податком на користь Централь­ної Ради. На її адресу надходили сотні телеграм, у яких висловлювалися солідарність і щира підтримка.

Після проголошення І Універсалу 15 червня 1917 р. Мала Рада вирішила утворити Генеральний секретаріат у складі 8 генеральних секретарів і генерального писаря. Генеральний секретаріат очолив Володимир Винниченко. Він також виконував обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ. Генеральними секретарями стали Христофор Баранов-ський, Сергій Єфремов, Борис Мартос, Симон Петлюра, Валентин Садовський, Микола Стасюк, Іван Стешенко, генеральним писарем — Павло Христюк. За партійним складом соціал-демократи обіймали чотири, есери — дві, соціалісти-федералісти — одну і позапартійні — дві посади. Формування уряду за професійною ознакою зумовило посилення в ньому позиції соціал-демократів, хоча в політичному житті України найвпливовішою була партія есерів.

Проголошення І Універсалу занепокоїло Тимчасовий Уряд і прихильників "єдиної неподільної Росії". Втрачаючи авторитет серед населення Росії, уряд вирішив піти на деякі поступки українцям. У Києві відбулися переговори між делегацією Тимчасового уряду (Олександром Керенським, Михайлом Терещенком, Іраклієм Церетелі) і представниками Центральної Ради, які завершилися певним компромісом. Тимчасовий уряд зобов'язувався визнати Центральну Раду крайовим органом влади, не чекаючи Установчих зборів, а Центральна Рада пішла на незначні поступки у питанні про автономію. Угода мала бути оформлена двома документами — постановою Тимчасового уряду "Про національно-політичне становище України" і II Універсалом Центральної Ради.

Тимчасовий уряд 2 липня 1917 р. заслухав звіт про переговори в Києві та про досягнуту угоду. Три міністри від партії кадетів категорично виступили проти будь-якої автономії України і на знак протесту вийшли зі складу уряду. Наступного дня до Києва надійшла телеграма з постановою "Про національно-політичне становище Ук­раїни". Одержавши цю постанову, Центральна Рада затвер­дила і 3 липня 1917 р. опублікувала текст II Універсалу. В ньому йшлося про те, що Центральна Рада і Генеральний секретаріат стають крайовими органами влади. Рада мала бути доповнена представниками інших національностей, які живуть в Україні. Вона обіцяла не відривати України від

Росії, визнавала, що автономію України мають встановити Всеросійські установчі збори.

Криза Тимчасового уряду, що була започаткована II Універсалом, внаслідок погіршення економічного становища і поразок у війні перетворилася на загальну липневу кризу в Росії. Уряд Георгія Львова через гострі внутріпартійні незгоди пішов у відставку. Новий уряд очолив Олександр Керенський, зберігши за собою пост військового міністра. Есеро-меншовицька більшість Центрального виконавчого ко­мітету Рад надала йому необмежені повноваження, сподіваю­чись припинити сповзання Росії у безодню.

Липнева політична криза захопила й Україну, але тут не спостерігалося такого гострого протистояння політичних сил, як у Петрограді. Володимир Винниченко неодноразово виступав із заявами про підтримку Тимчасового уряду.

На підставі домовленості між Центральною Радою і міністрами Тимчасового уряду до Ради було введено ЗО % представників національних меншин, до Малої Ради — 18 (на 40 українців), а до Генерального секретаріату — 5 осіб (двох росіян, двох євреїв і одного поляка). Склад Централь­ної Ради розширився до 822 членів. Більш ніж половина місць належала представникам українських Рад — Всеук­раїнської Ради селянських депутатів (212), Всеукраїнської Ради військових депутатів (158), Всеукраїнської Ради ро­бітничих депутатів (100), загальноросійських Совєтів робіт­ничих і солдатських депутатів (50). Другою за чисельністю групою були представники від соціалістичних партій — загальноросійських (40), єврейських (35), українських (20) і польських (15). Третьою за чисельністю групою були представники від професійних, просвітніх, економічних і національних (молдавських, німецьких, грецьких, біло­руських та ін.) організацій. Нарешті, останньою групою були представники від міст і губерній.

Реальна кількість мандатів ніколи не досягала встановле­ної кількості, бо не всі партії й організації заповнювали надані їм місця. Однак, як засвідчують наведені цифри, Центральна Рада об'єднала більшість революційних ор­ганізацій, що діяли в Україні. Вона виступала тепер не тільки як національний, ай як територіальний демократич­ний представницький орган.

На підставі домовленості Центральної Ради з міністрами Тимчасового уряду Мала Рада 16 липня 1917 р. затвердила положення про компетенцію Генерального секретаріату під назвою "Статут вищого управління України". По суті, це була конституція про автономний устрій. До Петрограда

виїхали Володимир Винниченко, Мойсей Рафес і Христофор Барановський, щоб подати Статут на затвердження. Але Тимчасовий уряд відхилив його і 4 серпня 1917 р. видав "Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату" за підписом Олександра Керенського. Інструкція значно обме­жувала права України. Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду і призначався тільки ним. Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав. Кількість генеральних секретарів зменшилася з 14 до 7, а українська територія звужувалася до 5 губерній (Київська, Волинська, Подільська, Полтавська і частково Чернігівська). До складу генеральних секретарів мали входити 4 неукраїнці.

Таким чином російський уряд намагався протиставити законодавчу і виконавчу владу в Україні, підірвати елементи української державності зсередини. Генеральний секретаріат фактично не одержував виконавчих функцій, а ставав тільки посереднім органом між Тимчасовим урядом і губерніями. Із сфери його компетенції вилучалися військові та продо­вольчі справи, пошта й телеграф, суд.

Тимчасова інструкція викликала хвилю обурення і палкі дебати в Центральній Раді, але врешті на пропозицію соціал-демократів її було прийнято як основу для подальшої боротьби за права. Генеральний секретаріат склав свої повноваження. Однак консервативна програма соціаліста-фе-дераліста Дмитра Дорошенка не одержала підтримки в Малій Раді. Тому формування нового уряду знову було доручено Володимирові Винниченку. При цьому в уряді було змен­шено кількість соціал-демократів, збільшено число членів Української партії соціалістів-федералістів, поповнено його склад за рахунок російських, єврейських і польських представників. Тимчасовий уряд затвердив цей новий склад Генерального секретаріату.

Певні досягнення в галузі національно-державного будів­ництва, яких домоглася при підтримці народу Центральна Рада, нівелювалися її нерішучістю в забезпеченні законності і порядку, втіленні у життя радикальних реформ: про наділення селян землею, 8-годинний робочий день, негайне укладення миру. Політика поступок Тимчасовому урядові викликала незадоволення й осуд значної частини ук­раїнського населення.

Восени 1917 р. в Україні, як і в усій Російській державі, дедалі поширювалися безладдя й анархія. Центральна Рада недооцінювала необхідність утворення надійної регулярної армії, організації адміністративного апарату на місцях. Ускладнилися її відносини з Тимчасовим урядом, який

перешкоджав Генеральному секретаріатові організовувати владу, заборонив підготовку до скликання Українських установчих зборів, вважаючи цей захід тенденцією до сепаратизму.

Розташування політичних сил в Україні у вересні—на початку листопада 1917 р. було досить складним. Більшо­вики зміцнили свої позиції серед робітників Донбасу, Придніпров'я, Харкова, в ряді міст півдня України, серед найбіднішого селянства та солдатів ряду тилових і фронтових частин. Ще 9 серпня 1917 р. більшовики вступили в Центральну Раду й утворили власну фракцію з метою боротьби, як зазначалося в декларації фракції, "з буржу­азією і буржуазним націоналізмом", за перемогу "пролетар­ської революції".

Більшовики висували ліворадикальні лозунги — негайне припинення війни, конфіскація і націоналізація поміщицьких земель та передача їх селянству, запровадження 8-годинного робочого дня і робітничого контролю над виробництвом. Щодо національного питання, то теоретично вони виступали надзвичайно радикально за право націй на самовизначення й утворення своєї держави, а на практиці домагалися єдності дій трудящих України і Росії в боротьбі за встановлення влади Совєтів. Володимир Ульянов (Ленін) як прихильник централізованої держави висунув лозунг утворення союзу-вільних республік.

Слід підкреслити, що більшовицькі організації України не були українськими. Серед промислових робітників краю переважали росіяни та євреї. Вони становили 75 % кількісного складу більшовицьких організацій України. У жовтні 1917 р. в Україні налічувалося 42 тисячі більшовиків.

Інші загальноросійські політичні партії — кадети, росій­ські есери, меншовики, бундівці — також боролися за вплив на маси. Наприкінці 1917 р. в Україні налічувалося 69 тисяч російських есерів, 33 тисячі меншовиків, 10 тисяч бундівців, 8—10 тисяч кадетів. Меншовики та російські есери становили більшість у Радах робітничих та солдатських депутатів, користувалися впливом серед солдатів фронтових частин, мали вагоме представництво в органах міського самовряду­вання. Восени внаслідок падіння авторитету Тимчасового уряду меншовики і російські есери стали швидко втрачати своїх прибічників. У есерівській партії сформувалося ліве крило, яке підтримало більшовицький лозунг "Вся влада Радам!" і утворило окрему партію.

Великим впливом продовжували користуватися Централь­на Рада й українські партії. Восени 1917 р. значно

поширилася українізація війська. Були сформовані дивізії на Південно-Західному та Румунському фронтах, ЗО запасних полків. У Києві 20 жовтня 1917 р. зібрався III Всеук­раїнський військовий з'їзд, на який прибуло 965 делегатів. З'їзд висловив свою підтримку Центральній Раді. Розвива­лася організація вільного козацтва, яке визнавало владу тільки Центральної Ради. На з'їзді вільного козацтва у Чигирині 3—4 жовтня 1917 р. були присутні делегати від 60 тисяч організованих вільних козаків. З'їзд утворив Генеральну раду. її головою і почесним отаманом вільного козацтва був обраний генерал Павло Скоропадський, який на той час командував Першим українським корпусом.

Отже, владні політичні центри в Україні (Тимчасовий уряд, Совєти робітничих і солдатських депутатів і Централь­на Рада), спираючись на різні політичні партії, соціальні верстви і національні спільноти, готувалися до вирішальної боротьби за владу, за власні методи розв'язання соціально-політичних, економічних і національних проблем.

§ 3. ХАРКІВСЬКИЙ ЦВК РАД У БОРОТЬБІ ЗА ВЛАДУ В УКРАЇНІ

Більшовики під керівництвом Володимира Леніна 25 жовтня 1917 р. організували збройне повстання в Петрограді, повалили Тимчасовий уряд і утворили новий російський уряд — Раду Народних Комісарів (Раднарком). Жовтневий перево­рот, як вважали більшовики, встановив диктатуру проле­таріату в формі Совєтів, відкрив шлях до створення соціалістичного суспільного ладу.

Після одержання телеграфних повідомлень про петро­градські події Мала Рада на закритому засіданні спільно із Всеукраїнською і Київською робітничими Радами та пред­ставниками залізничників утворила Крайовий комітет для охорони революції в Україні. Спираючись на сили всієї революційної демократії, відповідальний перед Центральною Радою Комітет повинен був охороняти завоювання рево­люції, організувати при потребі відсіч контрреволюційним силам. Однак єдиний фронт революційної демократії виявив­ся нетривким. При обговоренні питання про оцінку жовтне­вого перевороту в Росії він уже на другий день розпався. Після засудження Центральною Радою цього перевороту представники київських більшовиків вийшли з Крайового комітету для охорони революції в Україні.

У Києві утворилося три табори, кожен з яких претенду­вав на владу — Центральна Рада, Совєти робітничих і солдатських депутатів, якими заволоділи більшовики, і штаб Київського військового округу.

Спираючись на силу українського полку, сформованого із делегатів III Всеукраїнського військового з'їзду, владу взяла Центральна Рада і почала всюди запроваджувати свою адміністрацію, закликаючи населення до спокою і порядку. Вона засудила збройне повстання в Петрограді і вважала недопустимим перехід влади до Совєтів як у Росії в цілому, так і в кожному національному районі.

Більшовики формально погоджувалися з тим, що в Україні влада повинна належати Центральній Раді. Однак вони вирішили усунути існуючу і на Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів обрати нову Центральну Раду. Тобто йшлося про мирне усунення від влади Центральної Ради, яка очолювала національно-визвольний рух, і перетворення її в Центральний виконавчий комітет Рад України. Отже, більшовики під виглядом передачі влади Радам намагалися встановити "диктатуру пролетаріату", тобто диктатуру однієї партії — партії більшовиків.

Потрібні були рішучі дії, спрямовані на збереження демократичної влади, на порятунок України від анархії та війни. На засіданні вночі на 7 листопада 1917 р. Мала Рада під головуванням Михайла Грушевського затвердила III Універсал. Цей документ було урочисто оприлюднено біля пам'ятника Богданові Хмельницькому. У Софіївському соборі відбувся молебень. III Універсал проголошував Українську Народну Республіку, але й надалі у федеративному союзі з Росією. Основні положення III Універсалу були такі: 1) конфіскація приватного землеволодіння і перехід земель до рук трудящих без викупу; 2) встановлення 8-годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом; 3) оголошення амністії за політичні виступи та скасування смертної кари; 4) забезпечення народові прав і свобод: слова, ДРУку, совісті, зборів, страйків, професійних спілок, рівно­правності всіх мов; 5) встановлення межі Української Народної Республіки (крім зазначених раніше 5 губерній до неї включалися Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина і Таврія (без Криму); 6) вдосконалення місцевого самовря­дування, встановлення найтіснішої співпраці з органами революційної демократії; 7) якнайшвидше досягнення ми­ру між воюючими країнами та ін. На 22 грудня 1917 р.

III Універсал призначив вибори до Українських установчих зборів, а також день їх скликання — 9 січня 1918 р.

До проголошених III Універсалом соціально-економічних заходів українська громадськість поставилася по-різному. З приводу III Універсалу виникли суттєві розбіжності в самому Генеральному секретаріаті. Частина генеральних секретарів пішла у відставку. Про невизнання III Універсалу заявили польські організації. Підприємці, київські банкіри та члени Союзу земельних власників виступили проти наміру скасу­вати приватну власність на землю. Київська міська Дума звинуватила Центральну Раду в капітуляції перед більшо­визмом. Генеральний секретаріат давав пояснення, що положення про скасування приватної власності на землю ще не стало законом, що це питання мають вирішити Установчі збори. Селянські депутати в Центральній Раді рішуче висловилися проти проекту земельного закону, який пропо­нував не конфісковувати земельних ділянок розміром до 40 десятин.

Невдоволенням частини української громадськості Цент­ральною Радою намагалися скористатися більшовики, які вели проти неї посилену агітацію. Вони наполегливо вимагали скликання разом із Центральною Радою Всеук­раїнського з'їзду Рад, який би перетворив її на Центральний виконавчий комітет Рад України. Норми представництва були розроблені таким чином, щоб надати перевагу делега­там від основних промислових районів і великих міст, які перебували під впливом більшовиків. Представництво селян, котрі йшли за українськими есерами, значно обмежувалося. У той час коли більшовики намагалися побороти Центральну Раду, вона активно готувалася до виборів Всеросійських установчих зборів, депутати яких обиралися на основі загального, рівного і таємного голосування, з додержанням принципу пропорційного представництва. Під час виборів, що відбулися наприкінці листопада 1917 р., українські партії одержали 75 %, а більшовики тільки 10 % голосів.

Ідея проведення спільного Всеукраїнського з'їзду Рад спочатку не зустріла підтримки Центральної Ради, але незабаром та змінила свою думку. У Києві 4 грудня 1917 р. розпочав роботу Всеукраїнський з'їзд Рад. На нього прибуло 2000 делегатів від селянських спілок та українізованих військових частин, які змінили співвідношення сил на користь Центральної Ради. Делегати цього з'їзду висловили їй довір'я і пообіцяли повну підтримку. Представники 49 Рад (124 особи) на знак протесту покинули з'їзд.

Зірвавши плани більшовиків щодо взяття влади, Цент­ральна Рада разом з тим припустилася ряду прорахунків. Вона неуважно стежила за настроями мас, замість гнучкої тактики стала на шлях різкої конфронтації з Раднаркомом РРФСР, більшовизованими Радами робітничих і солдатських депутатів та ревкомами (роззброєння військами Ради черво-ногвардійських загонів, виселення солдатів-неукраїнців за межі України, розпуск деяких Рад робітничих і солдатських депутатів). Центральна Рада звернулася до регіональних урядів (Дону, Кубані, Башкири та ін.) з пропозицією створити на противагу Раддаркомові новий федеративний уряд Росії.

Водночас виявилися класова непримиренність Раднаркому Росії, ■біяьшевязованих Свистів і більшовицьких організацій України до Центральної Ради і національних партій, намагання за допомогою ігрубої сили встановити в Україні радянську владу, ігноруючи волю більшості народу.

До Києва 4 грудня 1Ф17 р. надійшла підписана Володи­миром Леніним і Львом Тродьким телеграма — "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради". Раднар&ом РРФСР визнавав Ужраїиську Народну Республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською республікою на федеративних засадах. Визнаючи незалежність України, Раднарком не вважав Раду повноважним представником трудящих й експлуатованих мас. В ультимативній формі вія вимагав відмовитися від спроб дезорганізувати фронт (тобто утворити окремий Український фронт), не пропускати через Україну з фронту на Дон козачі частини, а тільки більшовицькі війська, припинити роззброєння радянських полків і червоногвардійців. У випадку неприйняття цих вимог протягом 48 годин Раднарком погрожував війною. Український уряд 5 грудня 1917 р. відкинув ультиматум, і розпочалася спровокована Раднаркомом війна.

більшовики покладали великі надії на утворення ук­раїнського радянського уряду в Харкові. Сюди прибули представники 49 Рад з Києва (більшовики, ліві есери і ліві українські соціал-демократи). До них приєдналися делегати обласного з'їзду Рад Донецького та Криворізького басейнів. Усі ці делегати конституювалися в І Всеукраїнський з'їзд робітничих і солдатських депутатів, що проходив 11—12 грудня 1917 р. На з'їзді були представлені 82 Ради. Делегатів від селянства, яке становило три чверті населення України, майже не було. Серед делегатів переважали

бІЛЬШСЕІІКИ.

І Всеукраїнський з'їзд Рад проголосив установлення радянської влади в Україні. Розпорядження Центральної Ради та Генерального секретаріату скасовувалися. На всю територію України негайно поширювалася чинність радянсь­ких декретів про землю, робітничий контроль над виробниц­твом та ін. Українська Народна Республіка (ця назва зберігалася) вступила у федеративні відносини з Російською радянською республікою.

І Всеукраїнський з'їзд Рад обрав вищий законодавчий державний орган — Центральний виконавчий комітет Рад у складі 41 особи (35 більшовиків, 4 лівих есерів, одного лівого українського соціал-демократа та одного меншовика-інтер-націоналіста). Головою Центрального виконавчого комітету став лівий український соціал-демократ Юхим Медведєв. Центральний виконавчий комітет затвердив перший радян­ський уряд України — Народний секретаріат у складі 10 більшовиків та одного лівого есера.

Проблему влади в Україні російські більшовики тепер розв'язували іншим шляхом. Проголошення радянської Ук­раїнської Народної Республіки й утворення Народного Секретаріату означали курс на збройну боротьбу між радянською владою в Україні і Центральною Радою, яка буцімто не виражала інтересів народних мас.

Раднарком РРФСР негайно визнав новий уряд України й обіцяв йому повну і всебічну підтримку. В його розпорядження були віддані добровільні загони Червоної гвардії та матросів Балтійського флоту чисельністю 32 тисячі чоловік, з яких на боротьбу проти Центральної Ради виділялося 12 тисяч, а інші 20 тисяч — на боротьбу проти військ Олексія Каледіна в Донбасі і на Дону. Народний секретаріат розгорнув підготовку робітничої Червоної гвардії та полків Червоного козацтва.

Більшовики створювали видимість, що не радянська Росія веде війну проти Української Народної Республіки, а самі трудящі України, які підтримують радянську владу і Народний секретаріат, намагаються повалити Центральну Раду, яка нібито переродилася і стала буржуазною.

ВІЙНА РАДЯНСЬКОЇ РОСІЇ

і ПРОТИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ.