Суспільно-політичний лад Київської Русі

Форму державного устрою Київської Русі тлумачать по-різному, наприклад, радянська енциклопедія історії Ук­раїни вказує на неї як на ранньофеодальну державу. Та хоч би як її визначали, все ж слід погодитися з Михайлом Грушевським, що власне політична організація грунтувалася на співучасті двох чинників: князя і віча.

Князі Київської Русі належали до одного роду Рюрико-вичів — адже місцеві племінні династії зникли дуже рано. Князі спиралися на силу своїх дружин і зброєю підтри­мували авторитет влади. Із запровадженням християнства поширювався погляд на божественне походження княжої влади. Але, незважаючи на такі заходи щодо піднесення авторитету княжої влади, в народному розумінні ідеал князя — це "добрий князь", пов'язаний з народом, батько усіх, добрий і справедливий господар. Взірцем такого князя був Володимир Мономах, котрий у своєму "Повчанні дітям" визначив методи правління, до яких повинні вдаватися князі, при цьому державний лад має спиратися на взаємне довір'я між князем і громадою.

Династія Рюриковичів володіла винятковим правом кня­зювати. Прихід нового князя на престол супроводжувався церемоніалом з участю церкви, із використанням урочистого князівського вбрання (на монетах Володимир і Ярослав зображені у діадемах).

На монетах Володимира та його синів зображений князівський герб — тризуб. Різні дослідники дають йому різне пояснення: одні виводять походження тризуба із Скандинавії, інші — з Візантії. Існує думка, що тризуб — це стилізоване зображення польоту сокола чи монограма князя.

Порядок переходу князівської влади у спадщину не регламентувався жодними нормами. Не визначив цей поря­док і Ярослав, після смерті якого почалася боротьба за престол. Князівські сім'ї, як правило, налічували багато дітей, що теж посилювало суперечності. Однак були винятки: у Чернігівському князівстві влада переходила від старшого брата до молодшого, а потім поверталася до синів старшого брата. В інших князівствах батькову владу наслідував старший син.

Перші київські князі мали необмежену владу. Джерелом їхньої могутності були одноосібна влада та військова сила.

Сильної князівської влади бажали широкі кола громадськості: літописці з особливою пошаною і гордістю згадують імена могутніх князів Святослава, Володимира. їх називали великими князями, проте це не був офіційний титул, як згодом у Литві.

При князях у Київській Русі існувала боярська дума (рада), що виконувала функції співробітництва громадськості з князем. Спочатку дума складалася з представників княжої дружини, які допомагали князеві управляти державою. Потім до ради увійшли "кращі люди" з визначних боярських родів. Але жодних постанов, які б визначали, хто повинен належати до ради, не було. В основному це вирішувалося місцем особи у громаді та волею князя. Проте боярська дума (рада) не стала постійним дорадчим органом, хоча князі розуміли, що ігнорування ради може призвести до кризи в суспільстві, що не раз і траплялося.

Хоч князі у Київській Русі сприймали всю Руську землю як своєрідну власність, однак вони мусили зважати на думку громади, що була представлена вічем. Віче як орган суверенної влади виникло раніше від княжої влади. Це була всенародна рада, в якій брали участь не тільки бояри, а й усе населення. Інколи керівну роль у вічі відігравали соціальні низи, але частіше на віче впливали визначні бояри або міщани, які використовували народні зібрання у своїх інтересах. Постійного складу віче не мало, сходилися на нього люди, які були поблизу, тому й збиралося воно, як правило, на заклик випадкових провідників. Проте у виняткових випадках віче скликалося за наказом князя — тоді, коли виникала потреба у підтримці народних мас або щоб повідомити народ про визначну новину. Впорядкованого голосування на вічі не було: свою думку учасники висловлювали окриками. Вирішувало віче різноманітні спра­ви: обирало нового князя, складало з князем угоду (ряд), схвалювало рішення князя, зокрема, про воєнний похід, висловлювало думки щодо управління, суду* тощо. Із зміцненням княжої влади наприкінці X — в першій половині XI ст. віче занепало, але відновилося у другій половині XI ст., коли почалася боротьба за владу.

Велике значення мав і княжий двір, що виконував роль не тільки господарської управи, а й державного органу. Літописи повідомляють, що на чолі двору стояв дворецький. Згадується також печатник (канцер) і покладник (спальник). Княже господарство вели ключники і тіуни. Інколи вони виконували функції княжих суддів і намісників.

Як відомо, князь у своїх руках зосереджував усю військову й адміністративну владу. Але з розвитком і розширенням держави він не міг особисто виконувати всі функції, тому мусив спиратися на допомогу призначених військових начальників, адміністраторів і суддів. Тепер для походів і для оборони держави княжої дружини було замало. Постала потреба в народному військові, воях, яких постачала сама земля своїм коштом. На чолі народного ополчення став так званий тисяцький, який з виборного начальника надалі призначався князем. Тисяцький часто мав титул воєводи і був начальником певної військової округи. Тисяча поділялася на сотні і десятки, які очолювали соцькі і десяцькі.

Княжа дружина й урядовці Київської Русі — це невелика верства населення. Основну ж масу становила так звана земська людність, громада у широкому розумінні цього слова. До її верхівки входили земські бояри. У літописах їх називають "кращими людьми", "великими людьми", "виз­начними мужами", "старцями громадськими" або просто боярами. Це була родова аристократія.

Решта людності розпадалася на родових міщан і селян­ство. Міщани, прості люди, або "граждане", у правовому і політичному відношеннях були рівноправні з боярами, брали участь у вічах. Але різниця в економічному відношенні була дуже помітною. Заможні бояри експлуатували бідне міщан­ство, дрібних торговців та ремісників, що призводило до протистояння між ними і навіть до повстань, наприклад, у 1068 р. та 1113 р.

Селяни називалися смердами. Це були вільні хлібороби, що жили на власних дворах. Але поруч з вільними селянами-смердами у Київській Русі існувала категорія безземельних і залежних селян, яких називали закупами. Хоч юридично вони були вільними, але, не маючи власного господарства і обробляючи чужу землю за певну частину врожаю, вони могли легко втратити свободу, потрапивши у залежність до тих, у кого позичали знаряддя праці або продукти.

Крім цього, існували ще невільні люди — холопи, або раби. Основним джерелом рабства була війна, але можна було стати холопом, не сплативши боргів або одружившись з невільницею. Холопа купували чи продавали, він не мав жодних прав.

Певні зміни в суспільно-політичний лад Київської Русі принесла християнська релігія.

Язичницькі вірування слов'ян з виникненням держави увійшли в протиріччя з новими умовами суспільного життя.

Вони не в стані були освячувати існуючий суспільний порядок. Зміцнення державності забезпечило впровадження християнства.

Воно поширювалося поступово. З'явившись у Причорно­морських містах-державах уже в перших століттях нової ери, християнство швидко дійшло до Києва. Є відомості, що київські князі на початку IX ст. прийняли християнську віру. Можливо, християнином був і Аскольд, адже на його могилі була споруджена церква. Християнство прийняла частина дружини князя Ігоря. Християнської віри була також княгиня Ольга. У цей період в Київській Русі існували також інші релігійні вірування. Цьому сприяли широкі міжнародні зв'язки Києва.

Статус державної релігії християнству дав князь Володи­мир, здійснивши 988 р. хрещення в Києві, а потім у всій державі.

На рішення князя Володимира охрестити Русь, поряд з особистими мотивами, вплинули також політичні фактори. Європа, яка вже на той час була християнською, зневажливо ставилася до язичницьких племен. Лише з визнанням християнства можна було увійти в коло європейських народів. Крім цього, враховуючи внутрішньополітичний фактор, християнство як державна релігія ставало об'єдную­чим елементом племен, що входили до Київської Русі, а також зміцнювало авторитет князя. Володимир також розумів культурне значення нової релігії, що приносила з собою вищу цивілізацію і нові звичаї.

Прийняття християнства на Русі спричинилося до виник­нення розгалуженої церковної організації. За наказом князя будувалися церкви, Київ став столицею першої митрополії, із Криму на Русь прийшло духовенство. Проте Володимир намагався уникнути занадто великого впливу Візантії і тому встановив державні зв'язки з Болгарією.

Велике значення для поширення християнства на Русі мало введення богослужіння на зрозумілій слов'янській мові. Цьому сприяло болгарське духовенство, зокрема Кирило і Мефодій, які переклали слов'янською мовою (давньоболгар-ська) Святе письмо і богослужбові книги. Отже, болгарська мова використовувалась у Київській Русі для богослужіння, що й зумовило поділ на книжну і розмовну мову.

Із введенням християнства з'явилися верстви людей церковних. Це не тільки саме духовенство й прислужники церкви, а й усі так звані задушні люди, записані на церкву за помин душі, люди безпритульні, каліки, старці, що шукали в церкві опіки і захисту.

Однак поряд із позитивними факторами виявилася і негативна роль нової релігії. Боротьба за утвердження християнства супроводжувалася руйнуванням дохристиянсь­кої культури.

Характерною рисою державності Київської Русі була наявність власного законодавства. Воно існувало ще за часів Олега: у договорі з греками 911 р. уже містилися згадки про приписи руського закону. За князювання Ярослава з'явився перший кодекс — "Руська правда", який доповнили новими законами сини Ярослава, Володимир Мономах та інші князі.

"Руська правда" відома в чотирьох редакціях. Най­давнішим є найкоротший текст, складений Ярославом Мудрим. Наступні тексти в процесі редагування доповнюва­лися. Головним джерелом "Руської правди" було звичаєве право, що своїми початками сягало родоплемінних часів. Такий старовинний характер, наприклад, має право помсти. Норми звичаєвого права в окремих випадках доповнювалися князівськими постановами, а також практикою судових вироків. На формування законодавства Київської Русі мало вплив іноземне право, насамперед візантійське, принесене разом із введенням християнства.

Правові поняття того часу були вже досить високо розвинені. Завжди визначався публічний характер злочину: винуватець повинен був компенсувати завдану шкоду скривдженому, а також нести покарання за зневагу права. Оцінювати провину можна було, беручи до уваги не тільки розмір шкоди, а й особистість винного і його наміри. Тодішнє законодавство мало яскраво виражений соціальний характер. Панівні класи забезпечувалися правовою охороною значно краще, ніж інші верстви населення. Так, за вбивство княжого боярина кара була вдвоє вища, ніж за звичайного чоловіка. Незначні зміни на користь соціальних низів відбулися тільки після повстання в Києві 1113 р. У системі передбачених покарань на першому місці стояли грошові — навіть за вбивство можна було відкупитися грішми.

Багато уваги "Руська правда" приділяла економічним відносинам, зокрема торгівлі. Тому інколи дослідники давньоруського права називають її "кодексом торговельного права".

У Київській Русі існувала своя фінансова система. Державні доходи передусім становила данина з населення. Основою оподаткування було хліборобське господарство — данину сплачували від плуга, рала, або диму, найчастіше в натурі: хутром і шкірами, медом, худобою, збіжжям, а

також грішми. Племенам або селищам, що чинили опір, збільшували данину. Спершу данину збирав князь, виїжджа­ючи на полюддя; згодом були визначені окремі місця для збирання данини, так звані становища і погости. Джерелами доходів були також торгові сплати, судові доходи і натуральні повинності селян на потреби держави. Всіма доходами розпоряджався князь: в той час ще не було поділу майна на державне і приватне князівське.

Існувала на Русі власна монетна система. її основою була гривна, тобто фунт срібла, а в XII ст. — усього чверть фунта. Одна гривна містила 20 ногат і 50 різан. Спочатку в торгівлі використовувалися шестикутні частки срібла. Карбувати справжні монети почав Володимир Святославич, а згодом його сини Святополк і Ярослав. На збережених монетах викарбовані зображення князя і родовий знак (герб) — тризуб.

Ці монети зникли з обігу після втрати Києвом свого становища великої держави. На їх місце прийшли гроші Візантії та східних і західних держав.

Отже, Київська Русь була однією із могутніх держав середньовічної Європи. Високий авторитет Київської Русі у тогочасному світі закріплювався тісними матримоніальними (династичними) зв'язками київських князів з багатьма зарубіжними дворами (Візантії, Англії, Швеції, Франції, Угорщини, Норвегії та ін.). Київська Русь — багата, високорозвинена українська держава — посідає визначне місце у всесвітній історії.