Античні міста-держави Північного Причорномор'я

ВІЙНА РАДЯНСЬКОЇ РОСІЇ

і ПРОТИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ.

БРЕСТСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР

З КРАЇНАМИ ЧЕТВІРНОГО СОЮЗУ ТА ЙОГО

НАСЛІДКИ

Після падіння Тимчасового уряду в Петрограді та проголошення Українською Центральною Радою III Універ­салу Франція й Англія намагалися встановити офіційні стосунки з Генеральним секретаріатом. Вони визнали уряд

Української Народної Республіки і призначили в Київ своїх представників — генерала Жоржа Табуї та дипломата Пінктона Баггс. Прихильно поставилися до України й інші держави Антанти. Однак вони припинили усякі відносини з Україною, коли вона розпочала мирні переговори з Цент­ральними державами.

Поштовхом до сепаратного миру була угода про пере­мир'я, яку підписав більшовицький уряд Росії 2 грудня 1917 р. з Німеччиною, Австро-Угорщиною й Болгарією. Через тиждень у Брсст-Литовську розпочалися переговори про мир. Коли Центральній Раді стало відомо, що російська делегація виступає від імені всіх народів Росії, Генеральний секре­таріат звернувся з нотою до воюючих і нейтральних держав. У ній йшлося про тс, що Українська Народна Республіка до створення федеративного російського уряду стає на шлях самостійних міжнародних відносин, влада Раднаркому не поширюється па Україну, умови миру матимуть силу тільки тоді, коли їх підпише уряд Української Народної Республіки. Незабаром з Бреста на ім'я Володимира Винниченка та Олександра Шульгина надійшла відповідь, у якій зазнача­лося, що держави Четвірного союзу чекають представників Української Народної Республіки для участі в мирних переговорах.

На нараді керівництва українських есерів та українських соціал-демократів було обрано мирну делегацію Української Народної Республіки. До її складу ввійшли українські есери Всеволод Голубович (голова), Микола Любинський, Михайло Полоз, Олександр Севркж і український соціал-демократ Микола Левитський. Перед від'їздом з Києва делегацію докладно проінструктував Михайло Грушсвський.

Німецьку делегацію на переговорах очолювали державний секретар закордонних справ Ріхард фон Кюльман і його заступник, начальник Східної групи німецьких військ генерал Макс Гофман; австро-угорську — міністр закордон­них справ граф Оттокар Чернін; болгарську — голова ради міністрів Васил Радославов; турецьку — державний секретар закордонних справ Агмсд Нсссімі Бей, потім прибув великий візир Талаат Паша. Російську радянську делегацію очолював спочатку Адольф Йоффе, а потім Лев Троцький.

Молодим українським дипломатам довелося змагатися з досвідченими дипломатами, політиками і військовими дія­чами. Розпочавши 24 грудня 1917 р. переговори, українська делегація передусім поставила вимогу визнати Україну як самостійну державу, без цього вона вважала неможливим продовжувати переговорний процес. Делегація вимагала

також приєднання до України Холмщини і Підляшшя та проведення плебісциту в Східній Галичині, Буковині і Закарпатті. Проте міністр закордонних справ Австро-Угор­щини граф Оттокар Чернін рішуче відкидав ці територіальні претензії, але погодився визнати незалежність Української Народної Республіки за умови постачання нею продовольчих товарів у свою країну, якій загрожував голод.

Українська делегація неухильно відстоювала свої справед­ливі територіальні домагання і визнання самостійності України. Важливу перемогу вона здобула на пленарному засіданні 29 грудня 1917 р. Всеволод Голубович виступив з промовою, в якій вимагав визнати Українську Народну Республіку самостійною учасницею переговорів. Лев Троць­кий змушений був заявити, що зважаючи на право кожної нації на самовизначення аж до відокремлення, російська делегація не бачить жодної перешкоди для самостійної участі в переговорах делегації Української Народної Республіки. Через деякий час Оттокар Чернін від імені чотирьох союзних держав заявив про визнання делегації Української Народної Республіки повноправним учасником переговорів. Але виз­нання Української Народної Республіки як самостійної держави союзники відкладали до часу укладення мирного договору.

З мстою підготовки до нового етапу переговорів і консультацій зі своїми урядами в Бресті було зроблено перерву з 7 до 16 січня 1918 р. Українська делегація повернулася до Києва.

Проголошення IV Універсалу і прийняття Центральною Радою ряду важливих законів сприяло посиленню позицій Української Народної Республіки у Бресті. Був обраний новий склад делегації — Олександр Ссврюк (голова), Микола Левитський і Микола Любинський.

У той час в Україні йшла напружена збройна боротьба. Радянські війська наступали на Київ. Центральний виконав­чий комітет Рад України ухвалив не визнавати умов миру, який укладе Центральна Рада, і відрядив до Бреста свою делегацію.

Після перерви ситуація на переговорах ускладнилася. Лев Троцький на пленарному засіданні 18 січня 1918 р. заявив, що український радянський уряд вже контролює більшу частину республіки, тому Народний секретаріат треба визнати єдиним повноважним урядом України. Олександрові Ссврюку та Миколі Любинському довелося виявити чимало вміння й наполегливості, щоб спростувати вимогу Льва

ЮЗ

Троцького. Вони відстояли права Центральної Ради Ук­раїнської Народної Республіки, проголошені IV Універсалом.

Граф Оттокар Чернін від імені союзників заявив про визнання суверенної Української Народної Республіки, яка може самостійно укладати міжнародні договори. Водночас союзні держави підкреслили, що не підпишуть мир з українською делегацією, якщо Київ займуть радянські війська.

Приховавши той факт, що Мала Рада і міністри та війська евакуювалися зі столиці Української Народної Республіки, українським дипломатам вдалося в ніч на 27 січня 1918 р. підписати мирний договір з державами Четвірного союзу. Цс був перший мирний договір у роки першої світової війни. Самостійність України визнали Центральні держави Європи. Сторони вирішили жити в мирі і дружбі, відмовлялися від анексій і контрибуцій. Кордон між Українською Народною Республікою та Австро-Угорщи­ною встановлювався згідно з довоєнним кордоном Росії з Австро-Угорщиною. Холмщина мала відійти до України. За таємним протоколом до договору, Українська Народна Республіка зобов'язалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині до 31 липня 1918 р. 1 мільйон тонн зерна, а Німеччина та Австро-Угорщина — продати їй промислові товари.

У таємному договорі, підписаному між Австро-Угорщиною та Україною, зазначалося, що до кінця липня 1918 р. австро-угорський уряд об'єднає Східну Галичину й Буковину в один коронний край, а уряд Української Народної Республіки забезпечить національні права полякам, німцям, євреям.

Брестський мирний договір мав велике значення для України. "Трактат,— зазначав Михайло Грушевський,— дав Україні мир гідний і почесний". Він виводив Українську Народну Республіку з тяжкої руйнівної війни, надавав їй статус незалежної рівноправної держави серед інших країн Європи.

Після підписання Брестського мирного договору голова української делегації Олександр Севрюк звернувся до урядів Австро-Угорщини та Німеччини з проханнями про збройну допомогу у зв'язку з більшовицькою окупацією. Українська Народна Республіка просила надіслати формування з ук­раїнських полонених та українські частини австрійської армії (Січових Стрільців). Але генерали Макс Гофман, Еріх Людендорф та австрійський військовий представник мірку­вали інакше. В Україну рушили численні німецькі й

австрійські окупаційні війська, які мали на меті забезпечити безперешкодне вивезення продовольства.

Окупувавши Українську Народну Республіку, Німеччина й Австро-Угорщина переконалися, що та неспроможна виконувати продовольчі поставки. Почалися конфлікти між окупантами та місцевим населенням. Поведінка іноземних військ викликала протести Центральної Ради.

29 квітня 1918 р. відбулося засідання Центральної Ради, на якому було схвалено проект Конституції й обрано Михайла Грушевського президентом Української Народної Республіки. У той же час хліборобський конгрес у Києві, на який прибуло з усіх губерній України майже 8 тисяч делегатів, обрав гетьманом України генерала Павла Скоро­падського — представника буржуазних і поміщицьких кіл.

Отже, Центральній Раді та політичним партіям, що гуртувалися навколо неї, спочатку вдалося пробудити національно-державницьку свідомість українського народу, а також домогтися визнання Української Народної Республіки країнами Антанти, а згодом державами Четвірного союзу та Радянською Росією. Однак наприкінці 1917 — на початку 1918 р. Центральна Рада не зуміла домогтися підтримки народних мас, втілити у життя радикальні соціально-еко­номічні реформи, які б нейтралізували вплив більшовизму, створити надійні збройні сили для захисту держави.

Центральна Рада і політичні партії припустилися багатьох помилок і прорахунків. Так, вони виявилися безсилими у збройному конфлікті, який спровокував Раднарком РРФСР, незалежність України була проголошена з великим запіз­ненням, лідери Центральної Ради покладали невиправдані надії на автономію і федерацію.

Окупація України німецько-австрійськими військами, їх безцеремонне втручання у внутрішні справи й відкрите пограбування держави і населення викликали протест в Центральній Раді. Вона продовжувала свою законотворчу діяльність. Були ухвалені закони про грошову систему, державний герб, про громадянство Української Народної Республіки. Закон про новий територіально-адміністративний поділ України запроваджував замість російського поділу на губернії поділ на ЗО земель. Але німцям не потрібна була Центральна Рада з її законами і порядками, їм потрібен був український хліб. Тому німецьке командування в Україні сприяло поверненню поміщиків у їхні маєтки, здійснювало реквізицію продуктів.

Чи потрібна була тепер Центральна Рада німецькій адміністрації в Україні? Та ще й така, яка не сприймала її

оведінки? Звичайно, ні. Німці почали готувати державний переворот з метою введення в Україні гетьманського правління, і кандидатом на гетьмана німецьке командування обрало генерала Павла Скоропадського.

З

активну боротьбу проти гетьманського режиму, став на шлях підготовки повстання. З літа 1918 р. гетьман і його оточення намагалися піти назустріч національним вимогам і пропону­вали Українському національному союзові рекомендувати своїх представників до уряду. На початку жовтня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський зустрівся з Володимиром Винниченком, Андрієм Ніковським і Федором Швсцсм, щоб з'ясувати програму Кабінету Міністрів, до якого мали ввійти представники Українського національного союзу, що поста­вив такі вимоги: проведення аграрної реформи на основі ліквідації великого землеволодіння та забезпечення землею трудового селянства, встановлення демократичних свобод і вироблення демократичного виборчого закону. Лідери Ук­раїнського національного союзу також подали свій список кандидатів на пости міністрів.

Проти наміру гетьмана піти на поступки партіям, що стояли на платформі самостійності України, запротестували міністри-кадсти і торговсльно-промислові кола, яких об'єд­нував Протофіс. Враховуючи близьку поразку Центральних держав у першій світовій війні, нони вимагали пере­орієнтування на Антанту та об'єднання України з біло­гвардійськими силами Росії.

Павло Скоропадський не міг не зважати на ті сили, які підтримувала Антанта. Разом з тим він добре розумів, що білогвардійці спільно з Антантою ліквідують Українську державу. Тому гетьман не відмовлявся від налагодження відносин з Українським національним союзом. До складу нового Кабінету Міністрів, сформованого Федором Лизогубом наприкінці жовтня 1918 р., увійшло 5 представників Українського національного союзу (4 есери та один без­партійний). Однак українські партії не задовольнялися компромісом. Вони продовжували готувати збройне повстання. А тим часом різко змінилася міжнародна ситуація. Потерпіли поразку держави Чствірного союзу. Розпалася Австро-Угорська імперія. Розпочалася революція в Німеч­чині. Антанта підтримувала російські монархічні організації і негативно ставилася до "сепаратизму" народів колишньої Російської імперії. Українська держава опинилася в критичному становищі, їй загрожувала окупація війсь­ками Антанти.

Гетьман Павло Скоропадський шукав шляхів згоди з державами Антанти. Він 14 листопада 1918 р. затвердив новий уряд на чолі з Сергієм Гербслем, який складався переважно з російських монархістів. Була оголошена також гетьманська грамота, що скасовувала державну самостійність

України та проголошувала федеративний союз з Росією (небільшовицькою). Гетьман вважав цей крок єдиним, який на той час міг врятувати Україну.

Того ж самого дня на таємному засіданні Українського національного союзу в Києві була створена Директорія — верховний орган Української Народної Республіки, яку передбачалося відновити в результаті повстання. Головою Директорії став соціал-демократ Володимир Винниченко, членами — Симон Петлюра (головний отаман, член Української соціал-дсмократичної робітничої партії), Федір Швець (професор геології, член Української партії соціа-лістів-революціонерів), Панас Андрієвський (адвокат, член Української партії соціалістів-самостійників) та Андрій Ма-каренко (керівник профспілки залізничників, безпартійний). Завдання Директорії полягало в тому, щоб шляхом збройного повстання ліквідувати режим гетьмана Павла Скоропадського.

Зібравшись у Білій Церкві, Директорія заручилася підтримкою корпусу Січових Стрільців, яких очолював Євген Коновалець, і уклала угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою, що виникла в окупаційних військах після революції в Німеччині.

Директорія спиралася не тільки на Січових Стрільців, а й на численних добровольців із селян, міського населення та інтелігенції. Під Мотовилівкою (за ЗО кілометрів від Києва) 18 листопада 1918 р. відбувся вирішальний бій. Повстанська армія розбила гетьманські частини. Військові сили Директорії швидко зростали. На її бік перейшли Дивізія сірожупанників, Запорозька дивізія, Чорноморський козачий кіш та ін. 14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва. Павло Скоропадський зрікся влади і виїхав за кордон.

Ким же був гетьман Павло Скоропадський у 1917—1918 рр.? Слухняним ставлеником німців чи вірним царським генера­лом, прихильником "єдиної і неподільної Росії?" Він був насамперед українським патріотом, який у неймовірно складних умовах намагався врятувати Україну, створи ги і зміцнити Українську державу. Але опинившись під активним натиском різних за політичним спрямуванням ворожих сил — Українського національного союзу, більшовиків, Антанти і білогвардійських військ, гетьман та його уряд змушені були капітулювати.

Період гетьманату, то тривав сім :і половиною місяців, був надзвичайно складним етапом у розвитку української революції, будівництві Української держави. Це особлива сторінка в історії визвольних змагань українського народу.

УКРАЇНСЬКА

ДЕРЖАВНІСТЬ

У ПЕРІОД ДИРЕКТОРІЇ

ВСТАНОВЛЕННЯ ПОЛЬСЬКОГО

НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

У 1919—1920 рр. українські землі знову захопили чужоземці.

Галичина опинилася під польською окупацією з липня 1919 р. Польський режим дуже погіршив становище українців у Галичині порівняно з періодом австрійського панування. Українці масово піддавалися репресіям. Так, наприкінці 1919 р. у польських концентраційних таборах перебувало близько 25 тисяч українців. Багатьох учасників війни проти Польщі було засуджено на смерть і ув'язнено. Почалася планомірна політика колонізації. Відразу після окупації поляки інтернували всю галицьку українську інтелігенцію, закрили всі українські часописи. Господарські, кооперативні і просвітні товариства були заборонені. Оку­панти закрили український театр у Львові, національні школи, гімназії та духовні семінарії, траплялися випадки пограбування бібліотек та знищення книг, написаних ук­раїнською мовою. Голова товариства "Рідна мова" з міста Холма 3 березня 1920 р. писав у листі до Симона Петлюри:

"...Вже майже рік йдуть змагання народу і його інтелігенції за право горожанства і рідної мови, школи та релігії. Вже рік духовно стікаємо кров'ю і нема надії на будуччину... Тут навіть сама назва "українець" береться під розвагу. Нам кажуть: "нема україньцов, сов русіні". Така атмосфера нашого життя".

У липні 1920 р., в період радянсько-польської війни, Червона армія, вибивши поляків з Поділля, вступила на галицькі простори. Тернопіль був проголошений тимчасовою столицею Галицької Соціалістичної Радянської Республіки, яка охоплювала територію 20 (із 52) повітів Галичини.

На чолі Галицької Соціалістичної Радянської Республіки став Галицький Революційний Комітет (голова — Володимир Затонський, члени — Михайло Баран, Федір Конар, Іван Сіяк, Омелян Паліїв та ін.).

Нова влада поширювала численні листівки, в яких проголошувалися українізація, націоналізація промисловості, 8-годинний робочий день, конфіскація та розподіл помі­щицьких земель, загальне виборче право.

Українці зустріли Червону армію як визволительку від польського ярма. Однак реальна політика більшовиків не відповідала їхнім деклараціям і обіцянкам. Самоуправні реквізиції продуктів, майна і худоби, насадження продроз-кладки викликали обурення серед населення.

Уже через кілька тижнів, у серпні 1920 р., після авантюрного штурму Львова Червона армія зазнала поразки і почала відступати. Галрсвком, повітові і міські комітети 21 вересня 1920 р. фактично припинили свою діяльність, а їхні працівники перебралися за Збруч. Але крах Галицької Соціалістичної Радянської Республіки був спричинений не стільки військовою могутністю поляків, скільки діями нового радянського уряду, який, не здобувши жодної підтримки, викликав масове озлоблення місцевого населення. Про цс, зокрема, відверто доповідав 23 вересня 1920 р. Володимиру Леніну голова Галревкому Володимир Затонський: "Ми не зробили і 10 долі того, що можна було б зробити... Взагалі все йшло стихійно... Стихія справа хороша, коли революція виникає самочинно, але набагато гірше, коли її доводиться насаджувати ззовні".

Частина Галичини, що була зайнята більшовицькими військами, знову опинилася під окупацією Польщі.

Галицькі українці мали міжнародно-правові підстави для утворення власної держави, як і всі народи, що входили до складу Австро-Угорщини. Тому Євген Петрушевич 25 липня 1920 р. утворив у Відні "уряд диктатора", куди ввійшли

ип Назарук, Кость Лсвицький, Степан Витвицький та інші, і домагався, щоб держави Антанти відділили Галичину від Польщі і відновили Західноукраїнську Народну Ре­спубліку. Врешті-решт було визнано, що формально сувере­ном Східної Галичини є держави Антанти, а Польща — тільки воєнний окупант цієї території. Однак Польща мала велику підтримку з боку Франції, і під її впливом 15 березня 1923 р. рада амбасадорів Англії, Франції, Італії та Японії прийняла рішення передати Галичину Польщі.

У той час коли західноукраїнські землі опинилися під польським окупаційним режимом, землі Наддніпрянської України потрапили під окупаційний режим радянської Росії. Протигетьманське повстання спричинило вибух громадян­ської війни, під час якої північний кордон України виявився оголеним. Більшовицькі війська швидко наступали, не зустрічаючи значного опору, оскільки селяни очікували від них землі безоплатно і в необмеженому розмірі.

Християн Раковський 14 лютого 1919 р. переніс з Харкова до Києва уряд Української Соціалістичної Радянсь­кої Республіки, в якому, крім назви, не було нічого українського: державна мова — російська, адміністрація — також російська. До більшовицького уряду, крім Миколи Скрипника, Юрія Коцюбинського, Володимира Затонського, увійшли чужинці. Ситуацію чітко визначив уже тоді ж, в 1919 р., відомий в той час політичний діяч Василь Шахрай: "...Хоча ми жили, працювали на Україні і деякі з нас навіть за метриками репані українці,— а (були ми) російською партією, себто, власне кажучи, великоруською". Наприклад, один із членів українського радянського уряду Артем був взагалі переконаний, що ніякої України немає і бути не може. "Артем, як тепер пам'ятаю,— згадував Володимир Затонський,— доводив, що це справа реакційна утворювати Україну, хоч би навіть радянську".

Із встановленням радянського окупаційного режиму на Наддніпрянській Україні в селах розпочалися реквізиції запасів хліба, худоби. Все це вивозилося до Росії. Продроз-кладка передбачала обов'язкову здачу державі всіх над­лишків хліба, за винятком 12 пудів на душу населення і 9 пудів на голову худоби в рік. Проте реально надлишки хліба визначалися не за фактичною його наявністю в селянських господарствах, а за потребою держави. В листі Центрального комітету Російської комуністичної партії (більшовиків) губ-комам партії пояснювалося, що продрозкладка, встановлена на волость, вже сама собою є визначенням надлишку. Для здійснення продрозкладки в Україну посилалися загони з

голодуючої Росії. До початку липня 1919 р. в Україні працювало уже 46 таких загонів. На лист Сибірського ревкому з проханням скерувати кадри для радянського і господарського будівництва Володимир Ленін наклав резо­люцію: "Оргбюро (Стасовій). По-моєму, в Сибір більше не давати: у нас немає. Сибір не загине. На Україну всіх".

Селянство вдалося до рішучого опору грабіжницькій політиці. Наркомпрод Олександр Шліхтер писав, що ук­раїнські селяни, зумівши сховати хліб від німецьких окупантів, аж ніяк не схильні були відчиняти свої хлібниці для радянської влади. При плані 140 мільйонів пудів у них було вилучено тільки 8 мільйонів. Для того щоб реквізувати таку мізерну кількість хліба, доводилося утримувати гігант­ський продовольчий апарат з десятків тисяч чоловік. Кожен пуд хліба був густо скроплений кров'ю: селяни знищували більшовиків, а ті у відповідь вдавалися до жорстокого терору. Так, голова губвиконкому Петро Залуцький рекомендував голові Херсонського повітвиконкому "вищою мірою покаран­ня не зловживати, карати без суда і слідства не більше 3—4 контрреволюціонерів ".

Виступаючи проти російської окупаційної політики, вся Україна запалала повстаннями. За офіційними даними радянського уряду, в червні-липні 1919 р. було 380 повстань. В середині 1919 р. повстанці володіли майже всією Україною, за винятком Волині і Поділля. У бюлетені секретаріату Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України 25 травня 1919 р. зазначалося: "Тепер можна з певністю ствердити, що пролетарська революція на Україні вступила в період куркульської контрреволюції... Майже вся Україна вкрилася куркульськими бандами. Ми переживаємо тільки пролетарську міську революцію, яка перекидається з одного міста в друге по рейках залізниць, а не через проміжок між ними — не через сільські селянські маси".

Незважаючи на те що більшовики придушували повстан­ня з неймовірною жорстокістю, під натиском повстанців, української армії та денікінців вони змушені були покинути Україну у вересні 1919 р.

Аналіз причин поразки більшовицького вторгнення і пошук шляхів до повторного завоювання України були винесені на обговорення VIII Всеросійської конференції Російської комуністичної партії більшовиків 2—4 грудня 1919 р. Було визнано, що політика партії з продовольчого питання й аграрних реформ та російський шовінізм у галузі національних відносин призвели до краху радянської влади

434-5

 

в Україні. Дмитро Мануїльський відверто заявив, що поразка більшовиків в Україні — результат того, що "мужицький фронт всім своїм вістрям був спрямований влітку 1919 р. проти нас". У переддень нового наступу на Україну Володимир Ленін націлював партію на проведення експансії під національною вивіскою, закликаючи "стати боротьбиста­ми" й особливо підкреслюючи, що "потрібен союз з селянством".

Під час нового наступу на Україну в грудні 1919 р. більшовики змінили тактику. Почався період "українізації": в установах вводили українську мову, урядовцями призна­чали українців, школи переводилися на українську мову навчання. З'явилося гасло: "Хай живе Радянська Незалежна Україна!" На початку січня 1920 р. Володимир Ленін звернувся до робітників і селян України з приводу перемоги над Антоном Дснікіним. У ньому він оповіщав, що незалежність України визнана радянським урядом та пар­тією. Цій новій політиці більшовиків повірило багато селян і навіть українська інтелігенція, зокрема Володимир Винни-ченко, Михайло Грушсвський, Микита Шаповал. Радянські настрої в селах Правобережжя зростали значною мірою як опозиція проти польської окупації.

Проте поступово вузол окупаційного режиму затягувався дедалі міцніше. Все суспільне життя в Україні управлялося Москвою. Делегація Російської комуністичної партії (більшо­виків) на спільному засіданні Центрального комітету Ко­муністичної партії (більшовиків) України 19 травня 1920 р. вирішила повністю об'єднати Раду народного господарства України з Радою народного господарства Росії та ліквідувати окремі українські комісаріати фінансів і залізниць, а все господарство, транспорт і фінанси підпорядкувати відповід­ним російським комісаріатам. Був скасований "український" військовий комісаріат. Голова українського радянського уряду Християн Раковський так пояснював причину його ліквідації: "Тому що на Україні дуже поширена партизанщина... ми скасували український комісаріат військових справ, і тільки тоді, як на Україні зміцніє совєтська влада, можна буде організувати... українську Червону армію".

Головну увагу уряд Християна Раковського звертав на збирання продовольчих продуктів для Росії. Протягом 1920 р. в Україні було організовано 15 тисяч комітетів незаможних селян для допомоги реквізиціям. Ці комнезами отримували 25 % зібраного на свою користь. Тому в комнезами часто йшли паразитарні, дармоїдські елементи.

 

3 часу Ризького договору розпочався період боротьби українського народу під окупаційною владою за національне виживання, національну Українську державу.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА

НАРОДНА РЕСПУБЛІКА

КУРТА ВАЛЬДГАЙМА

Звертаємось до Вас з закликом поставити в ООН питання про порушення в СССР Загальної Декларації прав людини.

Щоб заховати правду про національно-визвольний рух, його учасників судять за статтями за антисовєтську пропа­ганду і агітацію, а не за націоналізм, їх офіційно називають антисовєтчиками, а не націоналістами.

Ціль українських націоналістів — не демократизувати чи яким-будь способом удосконалювати форми російського полі­тичного життя. В тому ми зацікавлені тільки як у передумові, яка допомогла б розвивати нашу боротьбу. Наша ціль — вихід України з складу СССР і побудова української держави.

(Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. [Б. м.]. Сучасність. 1983. Т. 3. С. 279—280).

ІЗ УНІВЕРСАЛУ УКРАЇНСЬКОЇ ГОЛОВНОЇ

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Багалій Д Історія Слобідської України. Харків, 1990.

Брайчевський М. Конспект історії України. К., 1994.

Грушевський М. Духовна Україна. К., 1994.

Грушевський М. Ілюстрована історія України. К., 1992.

Дорошенко Д. Нарис історії України. Львів, 1991.

Єфименко А. История украинского народа. К., 1990.

Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991.

Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.). Вид. 4-е змін, і доп. Львів,.1992.

Костомарів М. Історія України в життєписах визначніших її діячів. К., 1991.

Крип'якевич І. Історія України. Львів. 1990.

Кухта Б. З історії української політичної думки. К., 1994.

Лаврів П. Історія Південно-Східної України. Львів, 1992.

Лисяк-Руднщький І. Нариси з історії нової України. Львів, 1991.

Полонська-Василенко Н. Історія України. К., 1992. Т. 1, 2.

Субтельний О. Україна. Історія. К., 1991.

Українська народність: Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. К., 1990.

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Вивід прав України. Львів, 1991.

Іванченко Р. Україна від Кия до Кравчука: Короткий нарис історії української державності. К., 1992.

Історія України в особах IX—XVIII ст. К, 1993.

Канкан В. Українське народознавство в іменах. К., 1994.

Козуля О. Жінки в історії України. К., 1993.

Крип'якевич І. Було колись в Україні: Твори для середнього та старшого шкільного віку. К., 1994.

АНТИЧНІ МІСТА-ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я

В історії людства велике значення мало античне суспільство, досягнення якого лягли в основу розвитку європейських держав.

Складовою частиною античного світу були грецькі міста-держави Північного Причорномор'я, що виникли на території сучасної України. Вони мали безпосередній вплив на східнослов'янські племена, які пізніше утворили Давньо­руську державу.

Соціально-економічний і політичний розвиток античних держав значною мірою зумовлювався впливом найдавніших центрів античної цивілізації — грецьких колоній у Північ­ному Причорномор'ї. їх не слід ототожнювати з колоніями доби капіталізму. Грецькі поліси (міста-держави), що виникли на колонізованих землях, економічно і політично не залежали від своєї митрополії. Колонізація грецьким населенням нових територій мала організований характер і була одним із основних засобів ліквідації відносного перенаселення у митрополії.

Переселенський потік у Причорномор'я виходив головним чином з Мілету. VIII—VI ст. до н.е. були періодом

з

інтенсивної мілетської колонізації, викликаної тяжкими обставинами, в яких опинилася ця республіка: VII ст. до н.е. характеризувалося тривалою боротьбою з Лідійським царством, після чого настав період надзвичайно гострої внутрішньої боротьби між демократичним та аристократич­ним угрупованнями. В пошуках кращої долі і розпочався переселенський потік з Мілету в північні краї.

Наприкінці VII ст. до н. є. тут виник Аміс, через півстоліття — єдина в цьому районі дорійська колонія Гераклея Понтійська, вихідці з якої згодом заснували Херсонес. З кінця VII ст. до н. є. розпочалося освоєння західного узбережжя. Тут утворилися такі міста, як Істрія, Аполлонія, у першій половині VI ст. до н. є. — Томи. Згодом переселенці з Гераклеї Понтійської заснували Кал-латіс.

У Причорномор'ї заселювалося не тільки морське узбе­режжя, а й береги лиманів. Античні міста і поселення зосереджувалися в таких основних районах: Боспор Кімерій-ський (тепер Керченський і Таманський півострови) з найбільшими містами Пантікапеєм (тепер Керч), Фанагорією (поблизу теперішньої станиці Сінна на Таманському пів­острові), Гермонассою (тепер станиця Таманська), Горгіп-пією (тепер Анапа) та Феодосією; узбережжя Дніпровсько-Бузького та Березанського лиманів з найвизначнішим центром Ольвією (поблизу теперішнього села Парутине Очаківського району Миколаївської області); Південний Крим з основним центром Херсонесом (поблизу теперішнього Севастополя); узбережжя Дністровського лиману з найбіль­шим містом Тірою, яке за своїми економічними й політич­ними зв'язками та особливостями розвитку тяжіло до району Ольвії. Більшість названих міст заснували вихідці з Іонії.

Формою політичної організації новозаснованих міст-дер-
жав у Північному Причорномор'ї була, як правило, рабо­
власницька республіка. В історії їх розвитку можна виділити
два основні періоди, кожен з яких мав свою специфіку.
Перший період охоплював VI—II ст. до н. є. і характери­
зувався відносно самостійним розвитком міст-держав, тіс­
ними стосунками з іншими грецькими античними містами.
Другий період припадав на І ст. до н. є. — IV ст. н. є.
Це період залежності північно-причорноморських міст спо­
чатку від Понтійського царства, а потім від Римської
держави, руйнівних наскоків готів, гетів, гуннів та інших
кочових племен.,

Розглянемо особливості внутрішньої будови причорномор- ських міст-держав Ольвії, Херсонесу і Боспорської держави.

Ольвію заснували у другій половині VII ст. до н. є. вихідці з Іонії, головним чином. ° Мілету. Існує також думка, що в цьому брали участь переселенці з Родосу, Хіосу, Самосу. В перекладі з грецької Ольвія означає "щаслива". Так називали це місто-державу його жителі (що засвідчують написи на монетах), а себе — ольвіополітами. Сусіди іменували Ольвію Борисфеном (через близькість до Дніпра), а її мешканців — борисфенітами. Іноді так називали себе і місцеві жителі Ольвії.

Найбільшого розквіту Ольвія досягла в V — першій половині IV ст. до н. є. Джерелом її багатства стали розвинені господарство і торгівля хлібом, рибою, худобою. За словами Геродота, у Дніпровському лимані добували сіль, яку використовували для соління риби — важливого продукту торгівлі. Місто було незалежною республікою, правили ним народне віче і сенат. Народне віче, в якому юридично могли брати участь усі повноправні громадяни, займалося зовнішньою політикою, обороною держави, взає­мовідносинами з навколишніми племенами, зокрема ор­ганізацією посольств. Воно видавало закони про грошовий обіг, вирішувало питання про забезпечення населення продовольством у неврожайні роки, приймало постанови про надання привілеїв купцям і звільнення їх від сплати мита, присвоєння громадянських прав іноземцям, видавало декрети про нагороди громадян за важливі послуги своєму місту. До функцій сенату входило попереднє обговорення всіх найваж­ливіших питань державного життя, після чого ці питання виносилися на розгляд народного віча. Сенат також контро­лював роботу органів виконавчої влади, займався перевіркою здатності кандидатур, що претендували на державні посади.

Виконавчу владу в Ольвії мали так звані архонти і стратиги, які обиралися народними зборами на один рік. За станом фінансів стежили колегії "дев'яти" і "одинадцяти", а за станом торгівлі і промислу — колегії агораномів і астіномів.

Доходи держави складалися із зібраного мита, до­бровільних пожертвувань, податків на пожертви, платежів за арендоване державне майно, стягнених штрафів та конфіскованого майна. Кошти здебільшого витрачалися на, будівництво та ремонт міських споруд і укріплень, на проведення громадських свят і спортивних змагань, на нагороди, подарунки, на продовольство у неврожайні роки.

Становище Ольвії ускладнилося в останній третині IV ст. до н. є. у зв'язку з походами Олександра Македонського та утвердженням його держави. У 331 р. до н. є. місто взяв

⁴ 5

в облогу Зопіріан — один з полководців Олександра Македонського. Громада, яка не мала регулярного війська (військова організація базувалася на народному ополченні), змушена була докласти неймовірних зусиль, щоб вистояти. З метою привернути на свій бік широкі верстви населення, держава дала рабам волю, а іноземцям, що проживали в Ольвії, права громадянства і скасовувала всі борги. Місто вистояло у боротьбі.