Предмет і завдання курсу історії україни

Духовна культура та релігія ранньослов’янських племен

Протягом багатьох століть у слов`ян формувалась система релігійних вірувань, яку називають язичництвом. Язичництво слов`ян пройшло тривалий шлях розвитку. Спочатку основою релігійно-міфологічної картини світу стає класична індоєвропейська модель, коли світ богів, суспільство та космос поділяються на три щаблі. На кожному щаблі боги розміщуються за правилом парних опозицій (протиставлень), коли на противагу позитивному (доброму) богу є бог негативний (злий).

На зламі ер, утворилися окремі культи певних богів, які є окремими і незв`язаними з іншими богами. Для “обслуговування” цих богів утворились окремі групи жерців (волхвів), які одночасно являлися носіями таємних знань. Найбільш популярними стали боги Перун, Велес, Род.Поява військових вождів з їх дружинами та формування підвалин державної влади в І тис. до н.е. спричинило те, що вищим богом стали вважати Перуна. Саме про це, ймовірно, сповіщав Прокопій Кесарійський, коли писав, що анти й склавини «вважають, що тільки один бог – творець блискавок є володарем усього світу, й приносять йому в жертву биків та всіх інших тварин».

Слов`янське суспільство більш структуризувалося за родом занять та майновим станом. Виділилась правляча верхівка, яка зосередила в своїх руках право перерозподілу виробленої надлишкової продукції.

трищаблева система змінилась на конічну (пірамідальну). На передній план висунувся бог Сварог та боги, які пов`язані з провідними суспільними та виробничими функціями: Дажбог, Перун, Лада, Вогонь-Сварожич, Велес.

Між богами встановились родинні зв`язки. Цій родині богів протистояли сили хаосу на чолі з Чорнобогом (або Дивом).

Поруч із культом цих провідних богів збереглася із незначними змінами віра в богів, які залишилися від праслов’янських часів. Як й інші народи, давні слов’яни вірили в життя після смерті, ушановували духів предків.

Галицько волинська держава

Галицькі і Волинські землі до об'єднання Галицькі і Волинські землі увійшли до складу Київської держави за часів Володимира Великого, коли у 980 — 990 рр. були відвойовані у поляків. На Волині було засновано місто Володимир, що згодом стало столицею цих земель.У Галичині політичним центром став Галич. Київським князям удалося закріпити ці землі за своїми наступниками.
Першими у Галичині правили Ростиславичі нащадки одного з онуків Ярослава Мудрого. Одночасно на Волині при владі були Мстиславичі, що були нащадками Володимира Мономаха.
Галицька земля фактично відокремилась від Києва ще 1097 р., а її князі Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі (правнуки Ярослава Мудрого) протягом 25 наступних років зміцнили незалежне становище Галичини.Особливістю політичного життя Галицького князівства був значний вплив на управління князівством місцевих бояр. На відміну від бояр інших земель, де вони здебільшого походили з княжої дружини, галицьке боярство розвинулося насамперед з місцевої родоплемінної знаті. Свої маєтки вони дістали не від київського князя, а шляхом загарбання общинних земель. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі зустріли опір місцевої знаті, що бачила в них чужинців і будь-якими засобами відстоювала свої інтереси, часто спираючись на Польщу та Угорщину.
Перші Ростиславичі приборкали непокірне боярство. 1099 р. під Перемишлем розгромили угорські війська, за допомогою половців завдали відчутних ударів Польщі й укріпили південно-східні кордони краю.Спираючись на успіхи попередників, син Володаря Володимирко (1124—1153) 1142 р. об'єднав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі. Він обстоював незалежність країни на три боки — проти Києва, Угорщини та Польщі, застосовуючи при цьому не стільки воєнні, скільки дипломатичні заходи. Володимирко придушував будь-який опір його владі. Так, 1145 р. він жорстоко розправився з повсталими міщанами Галича. Володимирко вважається засновником могутності Галицького князівства.Свого розквіту Галицьке князівство досягло за правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153—1187). Він придушив опір місцевих бояр, вигнав їхнього лідера, а свого племінника Івана Ростиславича, до м. Берладі та зайняв придунайські землі. Галицький князь допомагав своєму тестеві Юрію Довгорукому у боротьбі за Київ, посилав полки на половців і поставив надійний заслін на шляху польських та угорських загарбників.
Після смерті Ярослава Осмомисла бояри знову підвели голову і розпочали тривалу боротьбу за владу з його сином Володимиром (1187:—1198). Галицьке князівство почало занепадати.
Подібна до Галицької була й історія Волинського князівства. Відділившись від. Києва приблизно в середині XII ст., Волинь розпалася на дрібні князівства, що постійно ворогували між собою. Але життя вимагало об'єднання ворогуючих уділів. Ставши у 1154 р. волинським князем, правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич підкорив своїй владі місцевих бояр і успішно втрутився в боротьбу претендентів на великокнязівський престол, посадивши в Києві спочатку свого дядька, смоленського князя Ростислава Мстиславича, а після його смерті сам став князем.
Дещо інакше діяв його син Роман Мстиславич (1170—1205). Він спирався не на високородних бояр, а на міщан і служилих дворян, за допомогою яких розправився з супротивниками централізованої влади, створивши на Волині сильне державне утворення. Завдяки цьому він став претендувати на приєднання до свого князівства ослаблених міжусобною боротьбою Галицьких земель.

Освіта

· Письменними за княжих часів були не тільки можновладці та люди зі середовища духівництва, а й ремісники та рядові дружинники.

· Піклування про освіту від часів запровадження християнства перебрали держава й церква.

· За князювання Володимира Святославича в Києві вже існувала школа для навчання дітей із найближчого оточення князя.

· Року 1086 онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна заснувала в Київському Андріївському монастирі школу для жінок.

· Знахідки берестяних грамот, бронзових та кістяних писал переконують, що книжна наука розвивалася не лише у стольному граді, а й у різних частинах Русі.

· Приміром, берестяні грамоти знайдено у Звенигородi та Бересті, бронзові писала для писання на воскових табличках – у Звенигородi, Перемишлi, Галичi, Острозі.

Розвиток літератури

Усна народна творчість

· Ще до виникнення писемності у східних слов’ян існувала багата усна народна творчість: обрядові пісні, легенди, загадки, сказання, заклинання, епічні й ліричні пісні.

· Від часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави до нас дiйшли легенди та перекази, дружиннi, святковi, весiльнi пiснi, казки, колядки, прислiв’я, приповiдки, магiчнi заклинання й замовляння.

· Чудовими пам’ятками давньоруської творчостi були билини.

· Найдавнiшими, найбiльшими за обсягом i найвартiснiшими у художньому та iсторичному аспектах вважаються билини Київського, або Володимирового, циклу.

· Оповiдi в них пов’язанi зi стольним градом Києвом i його князем Володимиром Красним Сонечком.

· Билини київського циклу складалися в 10–11 ст. Вони оспiвують мужнiсть i хоробрiсть богатирiв, якi самовiддано боронили рiдну землю вiд ворогiв.

· У 13–14 ст. билини наповнюються новими сюжетами, пов'язаними зокрема із реаліями Галицько-Волинської держави: про князя Романа, Михайла Козарина та інших.

Оригінальна література

· Оригінальна, тобто власна, незапозичена літературна творчість наших предків за часів Київської Русі була започаткована літописами.

· Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість минулих літ».

o Його створено на початку 12 ст. При складаннi «Повісті минулих лiт» використано найдавніші літописи.

o «Повiсть...» збереглася в багатьох списках.

o Найстаріші з них – Лаврентiївський (1377 р.) та Iпатiївський (перша половина 15 ст.).

o У «Повiстi…» викладено події від 860 р. до 1111 р.

o Один із пізніших списків цього літописного зведення зберіг ім’я автора-упорядника – ченця Києво-Печерського монастиря Нестора.

· До продовжень «Повiстi...» належить Київський лiтопис, який охопив час вiд 1111 р. до 1200 р.

o Він розповідає про подiї в різних землях Київської Русi, але в центрі оповідей – Київ i Київська земля.

o Основний зміст літопису – княжа боротьба за київський стіл, боротьба русичів проти половців.

· Найвидатнішою пам’яткою літописання Галицько-Волинської держави є Галицько-Волинський літопис.

o Лiтопис складається із двох частин. У першiй ідеться про подiї в Галицькiй землi з 1205 р. до кiнця 50-х рр. 13 ст.

o Вона є, власне, життєписом князя Данила Романовича.

o Друга частина Галицько-Волинського лiтопису пов’язана із Волинською землею та волинськими князями.

· З-поміж інших жанрів оригінальної літератури варто згадати про церковні проповіді.

o Найвизначнiшим автором повчальних проповiдей був один зі засновників Києво-Печерського монастиря Феодосiй Печерський.

o Урочистi проповiдi складалися для освiчених людей – князiв, бояр, духовенства.

· Чудовим зразком урочистої проповiдi є «Слово про закон i благодать» митрополита Iларiона.

· У записах Лаврентiївського списку пiд 1096 р. вмiщено пам’ятку, вiдому пiд назвою «Повчання» Володимира Мономаха.

o «Повчання» звернене до дiтей Мономаха.

o За переконанням Мономаха, князь подає своїм дiтям приклад взiрцевого правителя, навчає гiднiй цього високого звання поведiнцi та способу життя.

· Найвизначнішою пам’яткою руської літератури є «Слово о полку Iгоревiм».

o Тривалий час ця перлина давньоукраїнського письменства була невідомою: її випадково знайшли на початку 90-х рр. 18 ст. в одному з рукописів 16 ст.

o «Слово...» написане на основі конкретного історичного факту – невдалого походу у 1185 р.новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців.

o На думку дослідників, «Слово...» створене за свіжими слідами події – десь у серпні – вересні 1187 р.

o Автором поеми міг бути старший син галицького князя Ярослава Осмомисла, рiдний брат Ігоревої дружини Ярославни князь Володимир.

· Однією з найпопулярніших книг на Русі був «Києво-Печерський патерик».

o Його уклали на початку 13 ст. ченці Києво-Печерської лаври, які прагнули підкреслити надзвичайну роль свого монастиря, обґрунтувати його вищість серед інших.

o Із книги дізнаємося про історію Києво-Печерського монастиря, його перших подвижників, зокрема засновників монастиря святих Антонія та Феодосія, художника Аліпія.

ГАДЯЦЬКИЙ ДОГОВІР

Подвійна гра Москви, яка задля власних інтересів розпалювала заколот Пушкаря, продемонструвала прагнення московського уряду підкорити Україну.

Це змусило Виговського вкотре замислитися над пошуком іншого союзника. Після довгих вагань він вирішив звернутися до Речі Посполитої.

У м. Гадячі 6 вересня 1658 р. між Гетьманською Україною та Польщею було укладено договір, що дістав назву Гадяцького.

· Україна, Польща і Литва утворювали федерацію трьох самостійних держав, об’єднаних лише спільно обраним королем.

· Україна в межах Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств ставала незалежною державою під назвою Великого князівства Руського.

· Найвища законодавча влада у Великому князівстві Руському належала депутатам від усіх земель князівства, а виконавча - зосереджуватися в руках гетьмана, який обирався б довічно й затверджувався королем.

· Передбачалося, що Велике князівство Руське матиме власні судову й фінансову системи, йшлося про створення власної монетарні.

· Українське військо мало налічувати 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська.

· Церковну унію належало скасувати в усіх трьох державах.

· Православна церква мусила мати такі самі права, як і римо-католицька.

· Передбачалося створення двох університетів, причому один із них отримував статус академії (Києво-Могилянська академія), а також колегіумів, гімназій, різних шкіл і друкарень.

· Запроваджувалася цілковита свобода слова і друку.

Гадяцький договір був більш виваженим і чітким, ніж договір 1654 р. Та, на жаль, не судилося втілити в життя, тим паче, що Польща не збиралася дотримуватися його умов.

Причини повстання

· Рядові козаки й селяни підтримали його, боячись, що разом із запровадженням Гадяцького трактату повернуться національно-релігійні утиски і панщина.

· Лави повстанців збільшували й ті, хто не хотів послаблення Москви як ймовірного союзника в боротьбі проти Польщі.

· До повстанців прилучалися мешканці Лівобережжя, бо їх лякала можлива війна проти Московії, яка розгорталася б на їхній землі.

· У вересні 1659 р. під Германівкою на Київщині зібралася козацька рада.

· Козаки відмовилися визнати Гадяцький трактат, виступили проти союзу з польським королем і висловили недовіру гетьманові Виговському.

· Після ради Виговський, не бажаючи Україні нового лиха, що заподіяла б громадянська війна, зрікся булави й подався на рідну Волинь, яка тоді перебувала під владою польського короля, а гетьманом було обрано Юрія Хмельницького.

Причини реформи

1. Прагнення царизму відвернути селян від боротьби за поміщицькі землі й закріпити в них приватновласницькі настрої.

2. Усвідомлення правлячими колами необхідності прискорення розвитку капіталізму в селі американським шляхом, того, що селянська громада є гальмом на цьому шляху.

3. Прагнення ліквідувати аграрну перенаселеність в європейській частині країни шляхом переселення найбільш революційної й вибухонебезпечної частини селян у східні райони Росії.

Заходи Столипіна

1. Указом 9 листопада 1906 р. і законом 14 червня 1910 р. селянам дозволялося виходити з громади й закріплювати землю у приватну власність. Тим самим руйнувалося громадське землеволодіння.

2. Створення на селі хутірського й відрубного господарства.

3. Проведення переселенської політики.

Хід реформи в Україні: здійснення реформи було покладенона губернські та волосні землевпорядні комісії.

1. В Україні з 1906 до 1915 рр. із громади вийшли 468 тис. дворів,або30 % від загальної кількості громадських земель. Причому на Правобережжі та в Полтавській губернії громадське землеволодіння зникло зовсім.

2. У ході формування хутірських і відрубних господарств Столипін хотів створити міцну мережу заможних селян-хазяїв, які б стали опорою держави на селі. Однак досягти поставленої мети не вдалося. В Україні до початку 1916 р. було створено 440 тис. хутірських і відрубних господарств, або 13 % від загальної кількості.

3. Для надання допомоги селянам в організації хутірського господарства був створений Селянський поземельний банк, який скуповував поміщицькі землі й продавав їх селянам.

4. У ході проведення переселенської політики Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру. З тих, що виїхали туди в 1906–1912 рр., близько 1 млн. — з України.

Підсумки реформи:

1. Столипінська аграрна реформа була після скасування кріпосного права в 1861 р. наступним кроком на шляху перетворення феодальної монархії на буржуазну.

2. Вона прискорила розвиток капіталістичних відносин на селі.

3. Однак в цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставлених цілей, оскільки реформа не встигла (зокрема й через загибель ініціатора реформи в 1911 р. в Києві в результаті теракту) зруйнувати економічну основу феодальних відносин — поміщицьке землеволодіння.

 

51україна в період першої світової війни. Українські січові стрільц

Українські землі в планах воюючих сторін посідали істотне місце. Росія, прикриваючись ідеєю "об'єднання усіх руських земель", відкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покінчити з "мазепинством" і сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької імперії хоча б Волинь і Поділля. Німеччина, намагаючись створити потужну світову імперію, також була не проти взяти під свій контроль най родючіші землі Європи. Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України, намагалися використати її для послаблення Австро-Угорщини.Для України світова війна мала подвійно трагічний зміст. Єдиний народ, який не мав власної держави, що захищала б його конкретні інтереси, опинився у двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 млн. українців у російській армії та 250—300 тис. в австрійському війську боролися та вмирали за чужі для них інтереси. Але найгіршим було те, що сини одного народу, розділеного між двома імперіями, мусили вбивати одне одного.Упродовж усієї війни територія Західної й певною мірою Центральної України стала одним з основних театрів бойових дій на сході Європи. Тут зійшлися разом зі своїми менш потужними союзниками старі супротивники — Австро-Угорщина й Німеччина з одного боку і Росія з другого. Зокрема, під час запеклої Галицької битви, що тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р., австро-угорську армію було розгромлено. Галичина та Буковина опинилися під окупацією царської Росії.За 7 місяців російської окупації царська адміністрація знищила тут все, що було українським: гімназії, близько сотні газет і журналів, книгарні, видавництва, бібліотеки, читальні "Просвіти", наукові, освітні, господарські, спортивні організації. Почалися переслідування греко-католицької церкви. Митрополита А. Шептицького заарештували і депортували в Росію. Незавидною була доля й простих українців, яких мордували як австрійські й мадярські вояки, що відступали, так і росіяни, що наступали.Не кращим було становище в під російській Україні, де з початком війни царська влада посилила репресії. Було закрито майже всі українські організації та газети, а загальновизнаного лідера українства М. Грушевського вислано в Росію.нелегкий, але героїчний бойовий шлях пройшов легіон Українських січових стрільців (УСС), створений з початком Першої світової війни як окремий структурний підрозділ австрійської армії. У серпні 1914 р. на заклик новостворених Головної української ради та Бойової управи УСС до новітнього українського війська зголосилися бл. 30 тис. добровольців з усієї Галичини. Австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично налаштованої української молоді та спонукуване польськими політичними колами, обмежило чисельність легіону до 2,5 тис, а на прохання відкликати з військ 100 старшин-українців виділило лише 16. Ядро легіону становили активісти січово-сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Першим офіційним командантом легіону було призначено М. Галущинського, директора Рогатинської гімназії.Створення легіону УСС ознаменувало відновлення збройної боротьби за волю України, Об'єднуючи кращі сили молоді, які представляли практично всі суспільні верстви Галичини, він став утіленням передової політичної думки і виражав сподівання на виборення Української держави. Докладаючи неймовірних зусиль, стрільці зуміли до 1917 р. перетворити легіон у добре вишколену, фактично українську, військову формацію з національною символікою, власними одностроями й відзнаками, а також українською офіційною мовою та українською термінологією., Поставивши основною метою виборення української державності, УСС усвідомлювали, що це потребує ретельної та цілеспрямованої підготовки. Тому в легіоні діяло кілька громадсько-освітніх та мистецьких структур, покликаних ознайомлювати стрільців, головним чином новобранців, з їхніми завданнями у війні, підвищувати освітній рівень, готувати до післявоєнної громадської діяльності. Важливе значення для поширення та пропаганди національно-державницьких поглядів мала культурно-мистецька діяльність УСС. Нерідко саме завдяки стрілецьким пісням, музиці, виставам українське населення того чи іншого краю вперше ознайомлювалося з ідеєю української державності, дізнавалося правду про свою минувшину, замислювалося над майбутнім.

 

Методи індустріалізації

підвищення продуктивності праці;

вдосконалення розподілу праці (вугільна промисловість, машинобудування)

поліпшення організації робочих місць (легка промисловість, машинобудування);

інтенсифікація роботи машин і агрегатів (машинобудування, залізничний транспорт, текстильна промисловість);

інтенсифікація технологічних процесів (чорна металургія) і т. ін.

Протиріччя індустріалізації:

поступове збільшення норм вироблення на 35-45 %;

нещадна експлуатація трудових ресурсів;

експлуатація і деградація села;

участь у «сталінській індустріалізації» тисяч репресованих «ворогів народу».

Також разом з будівництвом нових промислових підприємств була істотно реформована система освіти: збільшена технічна письменність кадрів, розширена номенклатура професій.

 

63. історична обумовленість і чинники культурно національного відродження в україні у 20 х рокахУкраїнське відродження 20-х років XX ст. — яскравий феномен історії українського народу. Його коріння — у нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 pp. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогла зупинити ні братовбивча громадянська війна, ні масова еміграція української інтелігенції, ні тиск тоталітарної держави.Українське Відродження охопило різні сфери життя, у тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво. Важливим напрямом культурного будівництва були ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. була прийнята постанова Раднаркому УСРР, в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!». У 1925 р. діяло 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів. При вступі до вузів ураховувалося соціальне походження — для робітників не вимагалося атестата про середню освіту, не проводилися вступні іспити. Для них у 1921 р. були відкриті робітничі факультети (робітфаки). Протягом 20-х років кількість неписьменних скоротилася з 70 % до 43% дорослого населення. Багато зробили для розвитку освіти наркоми О. Шумський, М. Скрипник. Центром української науки стала Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН), в якій було три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працювала перша секція, куди входили М. Грушевський (у 1924 р. повернувся із-за кордо ну), М. Слабченко, Д. Яворницький, С. Єфремов, А. Кримський.Бурхливо розвивалась українська література, для якої характерне розмаїття літературних напрямків. У спілку селянських письменників «Плуг» входили П. Панч, А. Головко, в спілку пролетарських «Гарт» — В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра. До неокласиків належали М. Зеров, М. Рильський, до символістів П. Тичина. Широку популярність здобув гуморист Остап Вишня. Серед драматургів провідне місце посідав М. Куліш, Лесь Курбас і його театр «Березіль» стали ренесансом українського театру. О. Довженко здобув світове визнання своїми фільмами «Арсенал», «Земля». З середини 20-х років істотну роль у політичному, ідеологічному та культурному житті населення починає відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові в 1924 р. Інтенсивно радіофікувалися села. У 1928 р. в них налічувалося вже 40,5 тис. радіотрансляційних точок.З 1923 р. в країні почала проводитись політика коренізаціі, яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет," журналів та книг мовами корінних національностей.Коренізація була викликана прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення з тим, щоб зміцнити свою соціальну базу; спробою спрямувати національне Відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та ін. країнах, показати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.У середині 20-х років 80 % населення республіки складали українці, а 20 % — представники інших національностей. Тому політика коренізаціі здійснювалась у двох напрямках: українізація та створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншостей. У зазначений період з 3702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабу українською мовою володіли лише 797 чол. Ще меншим був відсоток українців серед відповідальних працівників республіканського масштабу.Практичними кроками в напрямку українізації стали декрети ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., в яких проголошувалась рівність мов і у зв'язку з цим необхідність надання допомоги в розвитку української мови, щоб піднести її до рівня російської.Певна увага приділялась вивченню української мови молоддю, фахівцями, які після закінчення навчальних закладів повинні були прийти на виробництво та в державні установи. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженер-но-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Однак здійснення українізації вищої школи ускладнювалося через відсутність необхідної кількості підручників і недостатню розробку української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін Проте поступово становище змінювалося на краще. Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. — уже 23. У книговидавничій справі тираж друкованої продукції українською мовою досяг 70 % загального тиражу книг, виданих у республіці. У 1924 р. з 5 млн. підручників українською мовою було видано 4 млн., що дозволило перевести 12 тис. шкіл на навчання українською мовою. У 1927 р. шкіл з рідною мовою навчання стало 78 %, технікумів — 39 %. Майже 75 % місцевих державних установ і організацій, у тому числі від 30 до 60% республіканських наркоматів і відомств розпочали діловодство українською мовою. Однак у той же час українізація партійного, профспілкового і комсомольського апаратів відбувалася повільно.Для практичного керівництва політикою українізації була створена комісія по українізації на чолі з В. П. Затонським, куди ввійшли також В. Я. Чубар, М.О. Скрипник, О. Я. Шумський та ін.Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин. Для того щоб її проведення не завдало шкоди представникам інших національностей, які проживали компактно, під керівництвом Комісії у справах нацменшостей ВУЦВК (1924— 1930) відбулося національне районування території республіки. У 1923-1925 pp. було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарських, російських і польських), а також національні сільради: 167 російських, 153 німецькі, 115 польських, 86 єврейських, 27 грецьких, 24 болгарських. У 1924 р. утворилась Молдавська Автономна СРР у складі УСРР. У цей час у республіці працювало 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 з єврейською, 31 — з татарською та інші. Цим створювались умови для національно-культурного відродження всіх народів України.Під впливом національного Відродження в Україні виникло так зване націонал-ухильництво — прояв націонал-комунізму, представники якого намагалися поєднати комунізм з національним рухом. Його речниками в Україні були М. Хвильовий, О. Шумський і М. Волобуєв. М. Хвильовий вважав, що українська культура повинна орієнтуватись не на російську, а на європейську. Шумський намагався розширити українізацію, зміцни ти її кадровими змінами; Волобуєв обстоював економічну само стійність республіки. Ці погляди були засуджені більшовицьким керівництвом України.З кінця 20-х років політика українізації почала гальмувати ся, що пояснювалося офіційною владою небезпекою «націонал-ухильництва» і націоналізму.

 

64.українська культура в 1920х роках політика українізації

Українізація — політичне просування і впровадження елементів української мови та української культури, в різних сферах життя. Українізація 1920-30 років була складовим елементом загальносоюзної кампанії коренізації. Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. Література. Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки української революції залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь), молоде покоління літераторів заявило про себе на повний голос. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань: найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко ), футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша. Театр. У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. Театр "Березіль" у 1922 - 1923 рр. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. Кіно. У 1920 -ті роки стала до ладу Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. Свій творчий шлях розпочав геній українського і світового кіномистецтва О. Довженко (фільми "Арсенал" і "Звенигора"). У театрі та в кіно успішно працювала М. Заньковецька. Музика. Українську культуру збагатила творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, П. Козицького. Образотворче мистецтво. Члени Асоціації художників Червоної України - Їжакевич, Трохименко, Кричевський та ін. - за допомогою нових засобів поглибили розвиток українського образотворчого мистецтва. З’явились нові імена талановитих художників та скульпторів (Петрицький, Касіян та ін.)

 

65. духовно релігійні процеси в україні у 20-30х роках 20 століття

20-ті рр. відзначалися пожвавленням національного релігійного життя. На шляху його, однак, постійно виникали все міцніші політичні перешкоди. Передумовою діяль­ності релігійних організацій став декрет уряду радянської України «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви» (1919 р.).Держава офіційно надавала рівні можливості для діяльності різних релігійних напрямів. Користуючись цим, прихильники незалежності українсь­кої православної церкви від російської на Всеукраїнському православному церковному соборі в Києві (жовтень 1921) проголосили створення Української автокефальної (тоб­то самоврядної) православної церкви (УАПЦ).Автокефалісти утворили власну церковну ієрархію, використавши неканонічний для традиційного православ'я спосіб висвячення єпископів (хіротонії). Це було зроблено тому, що російські православні єпископи не стали б висвячувати ієрархів нової церкви, першим єпископом УАПЦ став колишній протоієрей Василь Литовський. Інших єпис­копів висвячувавуже він сам, одержавши від собору повноваження. Найбільших успіхів УАПЦдомоглася на початку 20-хрр. Досерединидесятиріччя на Україні існувало 1250-1300 автокефальних парафій. Районами найбільшого впливу церкви були Київщина, Поділля, Полтавщина та Волинь. Загальна чисельність вірую­чих цієї конфесії наближалася до 3 млн. Більшість віруючих приводило в лоно УАПЦ бажання «слухати службу Божу та молитися на рідній мові». Деяким На завоювання громадського визнання була спрямована автокефалістська про­паганда радянських свят. Не залишалися без уваги традиційні сфери докладання сил — культурно-освітня робота, благодійництво.Але з середини 20-х рр. приріст кількості прихильників УАПЦ та її вага почали зменшуватися. Прокотилася хвиля арештів ієрархів цієї церк­ви, середякихбув і митрополит В. Липківський. Ці подіїстали початком кінця автоке­фальної церкви в УРСР.

66. голодомор 1932-1933 рр в україні його трагічні наслідки