Події революції 1849-1849 в західній україні . розвиток визвольної боротьби

У 1848–1849 рр. Європу охопила загальноєвропейська демократична революція. Вона була спрямована проти режиму реакції, який встановився після розгрому імперії Наполеона І, проти пережитків феодалізму. В результаті революції вперше в історії в політичному житті Європи могли брати участь широкі народні маси. В європейських країнах почалося становлення демократичних інститутів, громадянського суспільства. Демократизація життя, піднесення соціальних рухів, дало поштовх до розгортання національно-визвольної боротьби поневолених народів Східної і Центральної Європи. В роки революції центром українського національного руху стала Східна Галичина. Його започаткувала група представників греко-католицького духовенства, яке звернулось до австрійського імператора 19 квітня 1848 р. з петицією. В ній висловлювалися побажання: запровадження в школах і громадських установах Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу до всіх посад та зрівняння в правах духовенства всіх конфесій.2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація – Головна руська (українська) рада, котра взяла на себе роль представника українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848–1851 рр. Раду, яка складалася із 30 постійних членів – представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духовенства, очолив єпископ Григорій Яхимович.Друкованим органом Головної руської ради стала “Зоря Галицька” – перша у Львові газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р.За ініціативою ГРР за національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого Лева на синьому тлі. ГРР, виступаючи за проведення демократичних реформ, домагалася забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини. Здійснення своєї програми вони пов’язували з відданістю Австрійській конституційній монархії. В містах, містечках і селах Східної Галичини організувалося близько 50 місцевих руських рад, до складу яких обиралися представники різних верств, головним чином селяни, міщани, світська інтелігенція (вчителі), представники нижчого духовенства, які розгорнули активну громадсько-політичну та культурно-освітню діяльність. Почалось формування загонів самооборони – Національної гвардії.Руські ради стали організаторами боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини від Західної (польської) та перетворення її в окрему провінцію, тобто за її національно-територіальну автономію, запровадження навчання в усіх навчальних закладах рідною мовою тощо.Правлячі кола Австрії, ігноруючи вимоги українців, все ж погодилися на запровадження з 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов’язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. відкрито кафедру української мови у Львівському університеті. Її першим професором став Я. Головацький.Складовою частиною боротьби за демократичні перетворення стало пожвавлення культурно-освітнього руху в краї. У жовтні 1848 р. у Львові відбувся перший з’їзд діячів української культури і науки. Згідно з рішенням з’їзду у Львові було засновано “Галицько-руську матицю” – культурно-освітню організацію, яка мала завданням видання популярних книг для народу.Національний рух на західноукраїнських землях 1848–1849 рр. виробив широку програму національно-політичного і духовного утвердження українства в межах конституційної Австрійської монархії. Влітку 1849 р. після розгрому об’єднаними силами Австрії і Росії угорської революції в імперії Габсбургів було відновлено абсолютистський режим з його централістсько-бюрократичною системою. Австрійську конституцію відмінено. Влітку 1851 р. розпущено Головну руську Раду. Важливими були соціальні наслідки революції 1848-1849 рр. Так, було скасовано панщину, селяни отримали повну особисту свободу. Земля, якою селяни користувались, переходила у їх власність. Проте краща земля, общинні землі (ліси, пасовища) залишалися в руках поміщиків.

 

46. скасування кріпосного права в надніпрянській україні буржуазні реформи 1860-70 років

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Маніфест» про скасування кріпосництва і "Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності". Селяни-кріпаки, що доти були власністю поміщиків, отримували особисту свободу. За садиби й польові наділи вони мали вносити викуп. Селянам дозволялося без сплати мита торгувати, відкривати фабрики та різні промисли, підприємства, займатися ремеслом за місцем проживання, вступати до гільдій і торговельних організацій.Норми наділу встановлювалися різні, залежно від місцевості та якості землі. Вона надавалася общині або селянському двору (подвірне господарство) — за числом "ревізьких душ", які мали право на наділи. Однак поміщики відрізали в селян землі й приточували до своїх володінь. З метою збереження за собою кращих земель вони міняли попередні селянські наділи на гірші. Щоправда, царський уряд пом'якшив умови селянської реформи на Правобережжі, де було збільшено селянські земельні наділи на 20% і зменшено розмір викупу. Внаслідок половинчастості й обмеженості реформи та її непослідовного запровадження майже 94% селянських сімей мали наділи до 5 десятин, що було значно менше норми середнього прожиткового мінімуму. До 1907 р. селяни в результаті викупної операції виплатили понад 1, 5 млрд крб., що в декілька разів перевищувало ринкову вартість землі. У листопаді 1866 р. всі землі й угіддя державних селян, які становили в Україні 50% селянства, закріплювалися за ними в безстрокове общинне чи подвірне користування. За ці наділи вони щороку вносили до державної скарбниці оброчний податок.Хоча земельні реформи 60-х років були запроваджені кріпосниками, вони мали буржуазний характер і сприяли налагодженню ринкових відносин, матеріально-технічному забезпеченню сільськогосподарського виробництва та піднесенню рівня агротехніки, а отже, й зростанню врожайності. Щоб пристосувати самодержавний лад Росії до нових умов соціально-економічного розвитку, царський уряд провів 1864 р. земську реформу. На території Лівобережної та Південної України було створено 6 губернських і понад 60 повітових земських управ. На Правобережжі ці установи з'явилися 1911 р. Земства відали справами промислового будівництва та ремонтом шляхів, розвитком торгівлі, освіти, охорони здоров'я. Провідне становище в них належало представникам заможних верств населення. 1870 р. було вдосконалено систему міського самоврядування. Створені в результаті виборів міські думи відповідали за розвиток інфраструктури і підпорядковувалися безпосередньо губернаторові.Досить демократичною була реформа судової системи, кримінального та цивільного судочинства, здійснена 1864 р. Замість закритого станового суду запроваджувався новий публічний суд, непідлеглий царській адміністрації. Тепер судочинство відбувалося за участю обвинувачення й захисту, вершилося присяжними засідателями та суддею, які обиралися населенням. Для вирішення дрібних справ існував інститут мирових суддів, що обиралися на трирічний термін зборами земських гласних або призначалися урядом.

Розвиток промислового виробництва та його технізація вимагали поліпшення освіти й підготовки кваліфікованих кадрів. 1864 р. було запроваджено єдину систему початкових шкіл. У мережі середньої освіти створювалися класичні й реальні чоловічі та жіночі гімназії, де могла навчатися молодь усіх станів, яка могла заплатити за навчання. Відновлювалася академічна автономія університетів. Створені в них ради професорів керували навчальним процесом.Значних організаційних змін зазнала структура царської армії. 1864 р. територію Росії поділили на 10 військових округів, три з них були в Україні - Київський, Одеський і Харківський. Підготовкою офіцерських кадрів займалися військові гімназії, училища юнкерів. В губерніях і повітах створювались управління військового начальника. З 1874 р. запроваджена загальна військова повинність для осіб чоловічої статі, що досягли 20-річного віку. Духовенство і дворянство не підлягали призову до армії. Тривалість військової служби в сухопутних військах обмежувалась 6 роками, на флоті — 7. В 1865 р. було проведено цензурну реформу, згідно з якою було дещо пом'якшено каральні санкції проти неугодних царизму видань. Від попередньої цензури звільнялись оригінальні твори, переклади, столичні періодичні видання за дозволом міністра внутрішніх справ імперії, а також видання академій та університетів. За порушення цензурних правил було встановлено судову відповідальність замість адміністративних рішень царя і органів його адміністрації, які могли знищити тираж видання, посадити у в'язницю або відправити на заслання авторів та видавців. Цензурна реформа 1865 р. була однією з найнепослідовніших, її значення невдовзі було зведено нанівець різними поправками. Щодо українських видань цензура здійснювалась особливо жорстко.Фінансові реформи другої половини XIX ст. полягали у запровадженні гласності бюджету (1862), у встановленні фінансового контролю за видатками через контрольні палати (1865), у змінах податкової системи. У 1864-1868 pp. було введено бюджетну і касову єдність: всі державні прибутки зосереджувались у касах державного казначейства, з яких і здійснювались виплати відповідно до бюджетних кошторисів. З 1363 р. почав, запроваджуватися акцизний збір (податок, який включається до продажної ціни виробу) на алкогольні, а з 1866 р. — на тютюнові вироби. 1894 р. було введено винну монополію, згідно з якою вся торгівля спиртними напоями і прибутки від них було передано в руки держави. 1895-1897 pp. здійснено грошову реформу, введено тверду конвертовану валюту на золотій основі.

 

47 суспільно політичне життя і національно визвольний рух в україні в 2 пол 19 століттяУ червні 1853 р. Росія розв'язала ганебну, чужу для народів, які її населяли, війну з Туреччиною. Україна вкотре стала основною базою забезпечення ведення бойових дій. З міського й сільського люду формувалися кавалерійські та піхотні полки. Тільки Полтавщина виставила 9,5 тис. ополченців. Промислові підприємства Києва, Луганська, Миколаєва, Одеси, Шостки, Херсона постачали зброю, боєприпаси, спорядження, забезпечували їх транспортування. Сотні тисяч голів худоби, значну кількість продовольства було реквізовано для потреб армії. Це, а також неврожаї та епідемія холери вкрай погіршили становище українських селян. Кримська війна завершилася нищівною поразкою Росії. За Паризьким договором (березень 1856 р.) їй заборонялося тримати військові кораблі на Чорному морі та будувати на його узбережжі укріплення. Південна Бессарабія і землі в гирлі Дунаю залишилися під протекторатом Туреччини.У повоєнний час селянство України продовжило антикріпосницьку боротьбу. Приводом стали чутки про заселення кріпаками Кримського півострова й матеріальну допомогу переселенцям. Так званий похід "у Таврію за волею" охопив улітку 1856 р. всю Лівобережну й Південну Україну. Десятки тисяч селян вирушили до Криму. Відбулися криваві сутички з військами, які стали їм на перешкоді.У другій половині XIX ст. національно-визвольний рух в Україні активно розвивається, підноситься на якісно вищий рівень.Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В. Білозерський, М. Костомаров, Т. Шевченко - згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студентську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка "хлопоманів", учасники якого - В. Антонович, Б. Познанський, Ф. Панченко, Т. Рильський, А. Свидницький - " ходили в народ ", поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення.Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 pp. гурток "хлопоманів" перестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М. Драгомановим, І. Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - "Українську громаду", що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т. Шевченка, І. Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників.Для згуртування патріотичних сил і пропаганди національно-визвольних ідей у Петербурзі було створено українське видавництво. Воно друкувало твори І. Котляревського, П. Куліша, Т. Шевченка, Марка Вовчка. Там же виходив у 1861-1862 pp. перший в імперії український громадсько-політичний і літературно-мистецький журнал Основа, де публікувалися праці з історії та культури України, а також дослідження соціально-економічного характеру. Об'єднавши навколо себе передову інтелігенцію, часопис "Основи" став ідейним центром визвольного рухуКультурно-просвітницька діяльність в Україні лякала московських можновладців, які вбачали в ній намагання відірвати українські землі від Росії. Невдовзі царський уряд і російська преса розгорнули велику антиукраїнську кампанію. Особливого розмаху вона набула під час польського повстання 1863 p., - визвольний рух в Україні царизм сприймав як продовження польського. Було закрито недільні школи, розпущено громади, проведено масові арешти, найактивніших українських патріотів заслано до Сибіру. Зазнали переслідувань В. Лобода, О. Ногайський і П. Чубинський - автор слів "возмутительной песни" "Ще не вмерла Україна", що стала національним гімном.У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуев таємним циркуляром заборонив видання наукових, релігійних і педагогічних праць на "малороссийском наречии", бо, як зазначалося в цьому документі, "української мови не було, нема і не може бути". Українською дозволялося друкувати лише твори художньої літератури.Однак на початку 70-х років XIX ст. було дещо послаблено тиск, і в Києві діячі української культури створюють "Стару громаду". В різних містах виникають нові громадівські молодіжні гуртки. Для координації та керівництва громадівським рухом було обрано Раду, до якої увійшли В. Антонович, В. Беренштам, М. Драгоманов, О. Русов, П. Чубинський та інші. Громадівці брали активну участь в роботі органів місцевого самоврядування, зокрема земств, наукових товариств. 1873 р. П. Чубинський засновує в Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. В цій установі українські вчені досліджували історичні, соціально-економічні й демографічні проблеми України. Тут В. Антонович разом з М. Драгомановим видав "Исторические песни малорусского народа", вийшли збірники етнографічних матеріалів і статистичних досліджень П. Чубинського, а також низка науково-популярних видань. 1875 р. "Стара громада" придбала російську газету "Киевский телеграф" і протягом року пропагувала в ній ідеї українського відродження.І знову українській мові, всій культурі було завдано жорстокого удару. У травні 1876 р. вийшов Емський указ царя Олександра II про заборону видання українською мовою оригінальних творів і перекладів, за винятком історичних документів та художньої літератури. Крім того, заборонялися лекції, вистави, концерти українською мовою. Було розігнано відділ Російського географічного товариства й припинено видання "Киевского телеграфа". Внаслідок репресивних заходів чимало активних громадівців потрапили на заслання, а деякі, уникаючи розправи, емігрували за кордон.У Женеві М. Драгоманов, Д. Вовк, М. Зібер, М. Павлик, С. Подолинський та Я. Шульгін створюють громадівський гурток і коштом Київської організації видають перший український політичний часопис "Громада". Ідейним натхненником цього видання був М. Драгоманов. Поборник національного відродження України й федералізму, він закликав співвітчизників використати всі здобутки цивілізації для розвитку української культури й формування національної свідомості. Однак його намагання привернути увагу громадськості до українського питання не мали успіху. Захоплення соціалістичними ідеями призвело до розриву М. Драгоманова зі "Старою громадою", члени якої продовжували культурно-просвітницьку діяльність, згуртувавшись навколо часопису "Киевская старина", що почав виходити 1882 р.У 90-ті роки новий імпульс розвитку українського визвольного руху був обумовлений вступом у нього нового покоління прогресивної молоді. 1892 р. група молодих українців (І. Липа, М. Базькевич, М. Байздренко, В. Боровик) створили "Братство тарасівців", яке ставило за мету політичне визволення України. В 1897 р. була започаткована Загальна Українська організація на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським, яка намагалася згуртувати всі національні сили. Вона відкрила літературне видавництво "Вік", книгарню, проводила Шевченківські свята.Чимало українців, зокрема з числа молоді та інтелігенції, брали участь у загальноросійських суспільно-політичних рухах. Особливо поширеним був рух народників. Вони виступали за здійснення соціальної революції та створення суспільства, основою якого мала бути сільська община. Перший етап цього руху (1859-1864) - етап широкої пропагандистської роботи. Важливу роль в ці роки відігравали петербурзький гурток "Чайківців", організація "Земля і воля", гуртки, які існували і в Україні. Другий етап припадає на другу половину 70-х років, коли народницькі організації відновили свою діяльність після царських репресій і провадили широку роботу серед селянства ("ходіння в народ") під гаслом "Земля і воля - народові". З 1877 р. народники здійснили спробу організувати селянське повстання в Чигиринському повіті на Київщині, яке в історії назвали "Чигиринською змовою". Я, Стефанович, Л. Дей, I. Бохановський, "Таємна друкина", яке налічувало близько 2000 членів. Це була єдина в народницькому русі масова селянська організація, яка невдовзі була викрита поліцією і розгромлена. Третій етап (кінець 70-х початок 80-х pp.) був пов'язаний із намаганнями народників боротися із самодержавством методом терору. Але це теж не дало результатів. Вбивство царя Олександра II, в якому взяли участь і народники-українці А. Желябов, С. Перовська, М. Кибальчич, не привело до широкого народного повстання, показало безперспективність цього руху У суспільно-політичному русі тут сформувалися дві основні течії - народовці та москвофіли. Отримуючи ідеологічну підтримку й грошові субсидії від царизму, "москвофіли" намагалися довести, що українського народу не існує, є тільки єдиний "панруський" народ від Карпат до Камчатки. їхнє протистояння національному відродженню сприяло примусовій асиміляції українського населення, яку провадила Австро-Угорська імперія. Лідери "москофілів" Д. Зубрицький, В. Дідицький, А. Добрянський та інші пропагували свої погляди, публікуючи статті в газеті "Слово" і журналах "Галичина" та "Лада".Проти москвофілів виступили представники студентства, духівництва, літератури, вчителі, котрі належали до політичної течії народовців. Вони вважали, що розвиток української культури є запорукою національного відродження. У грудні 1868 р. заходами народовців була заснована у Львові громадська організація "Просвіта", що займалася поширенням освіти та історичних знань серед народу, видавала твори українських письменників, популярні брошури, шкільні підручники, газети "Читальня" та "Письмо Просвіти", літературно-наукові альманахи, народний календар тощо, створила мережу бібліотек, читалень, самодіяльних театрів, музичних Та хорових колективів. Широкого поширення набувала написана у 1863 р. композитором М. Вербицьким музика до вірша П. Чубинського "Ще не вмерла Україна", який пізніше був визнаний національним гімном. "Просвіта" організувала економічні й фінансові товариства - "Сільський господар", "Земельний банк", "Крайовий кредитовий союз", "Молочарський союз", молодіжні - "Січ" та "Сокіл", освітні - "Руське педагогічне товариство". Ідеологами народовства були В. Барвінський, А. Вахнянин, О. Огоновський та ін. Формуванню української національної свідомості сприяло засноване народовцями у Львові 1873 р. Літературне товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), якому судилося стати важливим науковим центром. А 1894 р. це товариство очолив видатний український історик М. Грушевський. На грунті українофільства й народознавства зароджується під впливом М. Драгоманова радикальний напрям у визвольному русі. 1885 р. виникає перша політична організація народовців - Народна рада, що діє під гаслами національного розвитку, демократії та федералізму. А з 1890-го пропаганду соціалістичних ідей, демократії і соборності України розпочала Русько-українська радикальна партія, заснована І. Франком, М. Павликом, С. Даниловичем та Є. Левицьким. Вона прагнула об'єднати всі демократичні сили й спрямувати їх на визволення українського народу. Пропаганду ідей єдності українських земель, національного й соціального визволення на сторінках її видань "Народ", "Хлібороб" і "Товариш" здійснювали М. Драгоманов, Л. Українка, П. Грабовський, В. Стефаник, І. Франко та інші.Отже, в другій половині XIX ст., незважаючи на жорсткі переслідування, український національний, весь суспільний рух все більше набував політичного характеру, виникли перші політичні партії в Україні. Найбільшого розвитку визвольний рух набув на Галичині, в якій були створені умови для повсюдного його поширення.

 

 

48. виникнення українських політичних партій на прикінці 19 початку 20 століття

На початку XX ст. в українському національному русі просліджуються дві тенденції – посилення земсько-ліберальної опозиції царизмові та переростання українського культурно-просвітницького руху в політичний. Ліберальна опозиція – представники інтелігенції (службовці, лікарі, вчителі та ін.) все частіше висувала вимогу щодо надання політичних свобод, ліквідації пережитків кріпосництва у законодавстві, скликання Установчих зборів для розробки конституції. Питання про захист національних прав українців піднімалося за відзначення 35-річчя діяльності І. Нечуя-Левицького та М. Лисенка, відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві, проведення «банкетних кампаній» на честь 40-річчя судової реформи.
На початку XX ст. у Східній Україні з'являються перші політичні партії. 1900 р. в Харкові була утворена Революційна Українська Партія (РУП), яка обстоювала соціальні інтереси селянства. РУП не мала ні статуту, ні програми. М. Міхновський, котрий готував для партії програму під назвою «Самостійна Україна», був змушений вийти з партії і заснувати власну партію – Народну Українську Партію у 1902 p., оскільки він пропагував утворення самостійної України під шовіністичним гаслом «Україна для українців».
У 1904 р. від РУП відкололася Українська соціал-демократична спілка («Спілка») на чолі з М. Меленевським та О. Скорописом-Йолтуховським, що була близькою за поглядами до російських меншовиків. У 1905 р. РУП перейменована на Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію на чолі з В. Винниченком та С. Петлюрою, що захищала інтереси українських робітників.
У 1904 р. була утворена Українська Демократична Партія. Невдовзі від неї відкололася Українська Радикальна Партія, але в 1905 р. вони об'єдналися в Українську Радикально-Демократичну Партію на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим. За поглядами вони були близькі до російських кадетів і виступали за надання автономії Україні в складі перетвореної на конституційну монархію Росії.
Більшість українських політичних партій була лівого спрямування і виступала за надання автономії Україні у складі перебудованої на федеративних засадах Росії. Лише партія Міхновського НУП виступала за самостійність України, однак вона не мала широкого впливу на маси.
На Західній Україні першою виникла Русько-українська радикальна партія (1898 p., засновник І. Франко), Українська соціал-демократична партія, Українська народно-демократична партія. Всі вони виступали за самостійність і соборність України.
В Україні також діяли загальноросійські, єврейські та польські партії.

 

49 Україна в революції 1905-1907 років

Країну охопили заворушення, які вилились у демонстрації, страйки, що носили здебільшого політичний характер.

Причини революції:

невирішеність аграрного питання;

самодержавство, відсутність демократичних свобод;

колоніальна політика по відношенню до неросійських народів.

9 січня 1905 р. за наказом царя було розстріляно робітничу демонстрацію у Санкт-Петербурзі. Загинуло близько тисячі чоловік. Петербурзький розстріл викликав обурення робітників, невдоволення поширилось на армію і село. У січні в імперії застрайкувало 440 тис. чол. (з них на Україні 70 тис. чол.). У червні 1905 р. починаються селянські виступи, які відбулися в 64 з 91 повітів 9 українських губерній.

У червні виступи населення перекинулись і на армію, останню опору режиму. 14 червня повстали матроси броненосця "Потьомкін". На кораблі було піднято червоний прапор. Повсталі, не маючи чіткої програми дій, 24 червня здались румунським властям.

На початку жовтня 1905 р. розпочався всеросійський політичний страйк. Прагнучи придушити його, уряд запровадив військовий стан у багатьох містах, в тому числі Києві і Харкові. Університети було закрито, на фабрики і заводи введено поліцію і війська. В Україні в страйку взяло участь 120 тис. чол.

Голова уряду граф С. Вітте наполіг на кардинальній реформі. 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, який "дарував" народу громадянські свободи - недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Декларувалось скликання законодавчої Державної думи (парламенту). Цей маніфест вніс розкол у революційний табір: прихильники ліберальних поглядів вважали революцію завершеною і закликали до розбудови демократичних завоювань революції. Радикально настроєні політичні сили закликали до подальшого поглиблення революції і повалення самодержавства.

Під час жовтневого політичного страйку постали політичні організації робітників - ради. Загалом по імперії їх виникло близько 50. В Україні перша рада з'явилась у Катеринославі (очолював Г. Петровський). Згодом ради виникли в Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієвому. Таким чином, у країні одночасно виникли зародки двох типів влади: парламентаризму (Державна дума) і народного самоврядування (ради). Крім рад, в Україні з'явились і профспілки, яких налічувалось близько 80. Вони об'єднували кілька десятків тисяч чоловік.

Революція 1905-1907 рр. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Так, було скасовано Емський указ. Відкрито нові кафедри українознавства в Одеському та Харківському університетах. Почала створюватись мережа "Просвіт". У 1905 р. з'явилась перша україномовна газета "Хлібороб". У 1906 р. після декількох невдалих спроб у Києві почала виходити газета "Рада". Її видавцем був Є. Чикаленко. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання "Кобзаря" Т. Шевченка. У тому ж році М. Грушевський у Києві засновує Українське наукове товариство.

Відбулись зміни і в розстановці українських політичних сил. У 1905 р. РУП перейшла на марксистські позиції і перейменувалась в Українську соціал-демократичну партію (УСДП, лідери В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич). Восени 1905 р. зі складу УДП виділилась Українська радикальна партія, але вже наприкінці року УДП і УРП об'єднались у УРДП, яка проіснувала до 1908 р., до утворення Товариства українських поступовців (ТУП). На початку 1907 р. із розрізнених гуртків утворилась Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).

Українці прийняли активну участь у виборах до І та ІІ Державних дум. У І Думі українська громада налічувала 45 депутатів, у ІІ - 47.

У грудні 1905 р. у Донбасі відбулось збройне повстання, яке було швидко придушено. У 1906 р. відбувся новий виступ на Чорноморському флоті під керівництвом лейтенанта П. Шмідта і повстання саперів у Києві під керівництвом Б. Жаданівського. Але зрештою всі ці розрізнені виступи робітників, солдатів, інтелігенції, селян були придушені. У країні запанувала реакція.

 

50 Україна в 1907-1914. Столипінська аграрна реформа

Після поразки революції 1905–1907 рр. по всій країні встановився режим, що одержав назву столипінський за ім’ям голови царської Ради міністрів П. А. Столипіна. Він характеризувався:

1) розпуском II Державної думи, яка виявила непослух царю, і виданням 3 червня 1907 р. нового виборчого закону, у якому ще більше обмежувалися права робітників, селян, неросійських народів. Так був здійснений третьочервневий державний переворот. За новим виборчим законом виборчі права мали тільки 15 % населення країни. Вибори до III Державної думи, проведені влітку та восени 1907 р., дали царизму очікуваний результат: Дума стала «слухняною». Від України обрано 111 делегатів: 64 поміщики, 13 священиків, 20 селян;

2) лавіруванням уряду Столипіна між різними класами, що одержало назву бонапартизму. У складі III Думи був блок поміщиків із верхівкою торгово-промислової буржуазії. Відповідно в III Думі було дві більшості: правооктябристська й октябристсько-кадетська. Уряд Столипіна балансував між цими таборами;

3) наступом на революційні сили, на права робітників, селян та їхні партії; царський уряд розгромив робітничі організації, профспілки, закривав робітничі газети й журнали;

4) насадженням ідеології великодержавного шовінізму й посиленням національного гніту. В Україні царизм переслідував українську мову та культуру, забороняв видання українських газет, журналів, художньої літератури. Царська влада закривала українські клуби й гуртки. Було закрито культосвітнє товариство «Просвіта», циркуляр Столипіна 1910 р. забороняв «інородцям» створювати товариства, клуби, видавати газети рідною мовою

Столипінська аграрна реформа в Україні

Причини реформи

1. Прагнення царизму відвернути селян від боротьби за поміщицькі землі й закріпити в них приватновласницькі настрої.

2. Усвідомлення правлячими колами необхідності прискорення розвитку капіталізму в селі американським шляхом, того, що селянська громада є гальмом на цьому шляху.

3. Прагнення ліквідувати аграрну перенаселеність в європейській частині країни шляхом переселення найбільш революційної й вибухонебезпечної частини селян у східні райони Росії.

Заходи Столипіна

1. Указом 9 листопада 1906 р. і законом 14 червня 1910 р. селянам дозволялося виходити з громади й закріплювати землю у приватну власність. Тим самим руйнувалося громадське землеволодіння.

2. Створення на селі хутірського й відрубного господарства.

3. Проведення переселенської політики.

Хід реформи в Україні: здійснення реформи було покладенона губернські та волосні землевпорядні комісії.

1. В Україні з 1906 до 1915 рр. із громади вийшли 468 тис. дворів,або30 % від загальної кількості громадських земель. Причому на Правобережжі та в Полтавській губернії громадське землеволодіння зникло зовсім.

2. У ході формування хутірських і відрубних господарств Столипін хотів створити міцну мережу заможних селян-хазяїв, які б стали опорою держави на селі. Однак досягти поставленої мети не вдалося. В Україні до початку 1916 р. було створено 440 тис. хутірських і відрубних господарств, або 13 % від загальної кількості.

3. Для надання допомоги селянам в організації хутірського господарства був створений Селянський поземельний банк, який скуповував поміщицькі землі й продавав їх селянам.

4. У ході проведення переселенської політики Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру. З тих, що виїхали туди в 1906–1912 рр., близько 1 млн. — з України.

Підсумки реформи:

1. Столипінська аграрна реформа була після скасування кріпосного права в 1861 р. наступним кроком на шляху перетворення феодальної монархії на буржуазну.

2. Вона прискорила розвиток капіталістичних відносин на селі.

3. Однак в цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставлених цілей, оскільки реформа не встигла (зокрема й через загибель ініціатора реформи в 1911 р. в Києві в результаті теракту) зруйнувати економічну основу феодальних відносин — поміщицьке землеволодіння.

 

51україна в період першої світової війни. Українські січові стрільц