Історичне значення київської та галицько волинської русі

Древньоруська держава залишила яскравий слід в українській і світовій історії. Її внесок до середньовічного політичного, соціально-економічного і культурного життя був надзвичайно вагомим.
Історичне значення Київської русі перш за все полягає в тому, що вона:
– вперше об’єднала всі східнослов’янські племена в одну могутню державу, а також поклала початок державності у багатьох неслов’янських народів (угро-фінських і тюркських народів-сусідів). Не випадково М.С.Грушевський вважав, що „Київська Русь є першою формою української державності“;
– сприяла прискоренню економічного розвитку (високопродуктивного землеробства і скотарства, ремесел і промислів), створенню багатої матеріальної і духовної культури (виникла писемність, право, бібліотеки, храми і т. п.);
– відіграла важливу роль у міжнародній торгівлі. У Київській Русі перехрещувалися торговельні шляхи, що йшли із Півночі (Скандинавії) на південь – у Візантію і Середземномор’я, а також із Сходу на Захід (Індії, Китаю, Арабського халіфату товари поступали до Центральної і західної Європи). Багаті руські купці були відомі майже в усьому тогочасному світі;
– зміцнила обороноздатність східнослов’янського населення, захистивши його від фізичного знищення з боку кочівників;
– захистила Європу від азіатських орд;
– підняла авторитет східних слов’ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв’язки Київської Русі з Візантією і Германською імперією, Польщею і Угорщиною, Литвою, скандинавськими країнами, які часто були скріплені династичними шлюбами;
– Київська Русь і її спадкоємиця – Галицько-Волинська держава стали основою формування української народності.
Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на культуру західноєвропейських цивілізацій.

16Українські землі у складі Великого князівства Литовського Литовські князі одними з перших рушили на українські землі, які були роздроблені та ослаблені золотоординським ігом.Засновником Великого князівства Литовського був Міндовг, який у середині XIII ст. об’єднав під своєю владою Аукштайтію, Жемайтію, частину Ятвягії та оволодів частиною Західної Русі. На початку 60-х років XIII ст. Міндовг зробив спробу захопити також Чернігово-Сіверщину.Швидке зростання Литовської держави почалося при Гедиміні (1316-1341). Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх володінь. Цьому сприяло те, що литовські князі дуже ретельно подбали про розбудову військової справи. Вони постановили за правило: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто ж відмовляв­ся від військової повинності, у того забирали землю. Це правило поширювалось на всі суспільні верстви - від князів до селян. Можна сказати, що Литва на той час мала велике організоване військо. Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання українських земель. Експансія Литви на схід і північ Русі натрапила на сильний опір з боку Московського князівства. Вирішальна роль у захопленні українських земель належить сину Гедиміна - Ольгерду (1345-1377), який заволодів Чернігово-Сіверщиною, а в 1362 р. зайняв Київ.Переломним у підкоренні українських земель Литвою став 1362 р. Цього року військо трьох сусідніх народів - литовського, українського та білоруського розгромило монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню українських земель від монголо-татарського іга.Таким чином, у другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась уся Білорусь, частина земель Московії та значна частина території України - майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.Землі Білорусії та частково України й Московії складали тоді 90 відсотків усієї території Великого князівства Литовського, і приблизно таке ж співвідношення існувало щодо національного складу населення, тому Литовську державу тих часів деякі дослідники небезпідставно називають також Литовсько-Руською державою.Руські землі в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східнослов’янських народів, тому Литва, приєднуючи землі Русі, «старини не рушила, а новини не вводила». Все це сприяло тому, що приєднання українських земель до Литви відбулося мирно, без значного опору. Українці загалом схвально ставилися до цього акту ще й тому, що він сприяв обороні країни від набігів монголо-татар.Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрацій тощо були прийняті Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала руська, нею велися всі ділові папери.Литовські князі переходили у православ’я, сприймали мову, культуру, звичаї Русі, охоче укладали шлюби з українськими та білоруськими княжими доньками.Отже, можна виділити такі особливості статусу українських земель у складі ВКЛ:приєднання відбувалося переважно мирним шляхом через бажання князівств позбутися монгольського ярма;система управління залишалася незмінною: руські князі сплачували щорічну данину та надавали збройну допомогу;руська мова стала державною;православна церква зберігала панівне становище;збереглося руське законодавство;литовці приєднувалися династичними шлюбами з українцями;панувала українська культура.До середини XIV ст. Велике князівство Литовське цілком сформувалося, як держава та значно розширило свою територію. Це розширення відбувалося, в основному, за рахунок входження до складу ВКЛ білоруських та українських князівств.У 1381 – 1384 рр. – у Великому князівстві відбулась перша литовсько-руська громадська війна. Для зміцнення внутрішнього та зовнішнього становища ВКЛ у боротьбі з експансією Тевтонського ордену, посилення державної влади та централізації в 1385 р. князь Ягайло уклав Кревську унію з Польщею.Проте невдоволення частини литовської, та білоруської шляхти зближенням з Польщею призвели до початку другої громадської війни у ВКЛ. В результаті війни Великим князем Литовським став став Вітовт. Він проводив політику «великого княжіння на всій Руській землі», розбудовує на півдні українських земель систему опорних укріплень (в Брацлаві, Черкасах, та інших містах), ставить фортеці у південних степах (Дністровський лиман), здійснює у 1397-1398 рр. два переможних походи проти Золотої Орди. Під час князювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря. А з 1398р. Литовська держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтіське.Однак, поразка литовсько-руських військ 1399 р. перекреслила мрії Вітовта про об’єднання в межах литовської державності всієї Русі. Після цієї поразка зупинилось становлення самостійної Литовсько-Руської держави, й Вітовт вимушений був йти на зближення з Польщею.1401 року була підписана Віленсько-радомська унія. Це зближення створило умови для перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві (1410), приєднання Жемайтії та земель за Німаном до ВКЛ, водночас сприяючи привласненню українських земель польським панством, поширенню в Україні польського шляхетського права та фільварково-панщинної системи. Ягайлу не вдалося створити єдину державу, але унія визначила процес зближення ВКЛ і Польщі й поступове зменшення ролі руських елементів у державі, що стало ще помітнішим із переходом у католицтво правлячої верхівки ВКЛ.В 1432-1440 рр. у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському відбувалась ще одна громадянська війна. Протягом 4 років (1432-1435) в межах ВКЛ фактично існувало дві держави — власне Литва і Велике князівство Руське. Перше очолював Сигізмунд, друге - Свидригайло, якого проголосили Великим князем Руським (Київським). Хоча осідком Свидригайла вважався Полоцьк.Політичний та державний устрій ВКЛ формувався у 15-16 ст. як станово-представницька монархія, влада, у якій сконцентрувалася в руках литовської магнатсько-шляхетської верхівки. Відбувається посилення влади феодалів над селянством, оформлення їх особистої залежності, втрата прав на землю.З Основним об'єктом експансії Угорщини на сході було Закарпаття. Остаточно воно було включено доскладу Угорщини у XIII ст. Місцеве українське населення було закріпачене і позбавлене будь-яких прав.

Буковина у свій час входила до складу Галицько-Волинської держави. Але після монголо-татарської навали зв'язки цих земель з галицько-волинськими значно послабшали. До середини XIV ст. ними володіла Золота Орда, потім вони потрапили під владу Угорщини, а з XV ст. увійшли до складу Молдавського князівства. У середині XV ст. від Золотої Орди відокремилося Кримське ханство із столицею в Бахчисараї, яким правили хани династії Гіреїв. 1478 р. воно визнало себе васалом турецького султана. Встановивши контроль над землями Північного Причорномор'я та Приазов'я, татари у другій половині XV ст. розпочали грабіжницькі походи на сусідні землі з метою захоплення полонених, який потім продавали на невільницьких ринках у Кафі (Феодосії) та Гезлеві (Євпаторії). Торгівля невільниками була головним джерелом збагачення ханства.

У середині XV ст. зростає могутність Московської держави. Московський князь Іван III проголосив свої історичні права на всі землі Київської Русі. Утиски князів з боку польсько-литовської держави призвели до того, що частина прикордонних з Московією земель почали переходити під владу московського государя. Це спричинило литовсько-московські війни. їх наслідком стало входження на початку XVI ст. до складу Московії Чернігово-Сіверських земель.

Таким чином, на початку XIV — XVI ст. відбувся розподіл українських У земель між сусідніми державами з повною ліквідацією ознак їх державності.

17. Укр. землі в складі Речі Посполитої. У квітні 1340 р. галицько-волинський князь Юрій ІІ Болеслав був отруєний боярами-змовниками і в Галичину розпочалось вторгнення поляків. Польський король Казимир ІІІ захопив Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку. Місцеве населення підняло повстання(на чолі з Дмитром Дедько),яке закінчилось компромісом: Казимир ІІІ визнав Дедька правителем Галичини, а той – формальне верховенство польського короля. Таким чином в Галичині виникла олігархічна боярська республіка на чолі з “управителем і старостою Руської землі” Дмитром Дедьком. Після його смерті (1344 р.) Польща, Угорщина та Литва розпочали боротьбу за спадщину Галицько-Волинської держави.

1349 р. Казимир ІІІ вторгся на українські землі назвавши свій завойовницький напад хрестовим походом проти язичників литовців та схизматиків-православних. 1366 р. Польща підпорядкувала собі Галичину і частину Волині.

1370 р. після смерті Казимира ІІІ внаслідок династичної угоди Галичина перейшла під владу Угорщини. 1387 р. Польща остаточно приєднала Галичину до своїх володінь. На галицьких землях було створено Руське воєводство. Латина стала офіційною мовою, всі привілеї та права надавались виключно польській шляхті та католицькому населенню. Щоб отримати рівний з поляками правовий статус частина галицьких бояр прийняли католицизм.

Після Кревської унії (1385 р.) Польща постійно намагалась поглинути Велике князівство Литовське, у складі якого були більшість українських земель. Проте активний опір литовської, білоруської та української шляхти перешкодив втіленню цього задуму

1431 р. Польща відвоювала у Литви західне Поділля, а у Галичині було створено три воєводства: Руське, Белзьке та Подільське. 1434 р. у руських провінціях було запроваджено польське право, нав’язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоуправління.

У другій половині XV – на початку XVI ст. посилились впливи Польщі, натомість прогресував занепад Литви. 1569 р. було укладено Люблінську унію, яка об’єднала Польську державу і Велике князівство Литовське в єдине ціле – Річ Посполиту.

Таким чином, наприкінці XIV – в середині XVI ст. відбулось польське проникненя в українські землі. Польське панування значно відрізнялось від литовського. Розпочалась тотальна католизація, полонізація і колонізація краю, що призвело до загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин. Але майже всі українські землі увійшли до складу Польщі і були поділені на шість воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке, Волинське (з центром у Луцьку), Київське, Подільське (з центром у Кам'янці) та Брацлавське (з центром у Брацлаві).М. Котляр, С. Кульчицький підкреслюють такі наслідки Люблінської унії:1) український народ зазнав закріпачення й тяжкого феодального гноблення;2) насаджувався католицизм;3) розгорнулася національно-визвольна народна боротьба;4) виграла лише місцева шляхта, що отримувала рівні права з польською шляхтою;5) український народ втрачав свою політичну верхівку, яка полонізувалася та переходила до католицької віри.