Утворення і розвиток ранньофеодальної держави

«Київська Русь»

1. Стародавні народи і держави в Східній Європі.

2. Утворення Давньоруської держави.

3. Піднесення Київської Русі.

4. Початок феодальної роздробленості

1. При розґляді першого питання теми головним є усвідомити, що: Україна має давню історію; українська державність має глибокі коріння; задовго до виникнення Київської Русі (Давньоруської держави.) на нашій землі жили цивілізовані народи й існували розвинені держави. Київська Русь виникла не на пустому місці.

Враховуючи, що в даному навчальному курсі ми обмежуємося вивченням вітчизняної історії в часи від утворення перших держав, здається доцільним розпочати розгляд теми зі скіфо-сарматського періоду, тобто з першого тисячоліття до Р.Х. Саме в цей період з’являються на сучасних українських землях спільноти, про які вже є згадки в письмових джерелах.

Як можна довідатися з «Одіссеї» Гомера, першими з них були кіммерійці. Слід назвати основні дані про них: основне заняття – кочове скотарство; мова, вірогідно, – одна з гілок індоєвропейської – іранська; успішно воювали з такими могутніми рабовласницькими державами, як Урарту, Ассирія, Лідія, що сприяло державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві; однак ареал їхнього постійного пробування – Степ. Тому суттєвого впливу на розвиток землеробських праслов’янських племен, які почали освоювати Лісостеп, вони, очевидно, не мали.

Інша річ – скіфи, які з’явилися в середині тисячоліття на сучасних українських землях. Основні відомості про скіфів: мали іранське походження; освоїли велику територію від Дунаю до Дону, витіснивши або знищивши кіммерійців; утворили політичне об’єднання племен – Велику Скіфію; панівне становище в Скіфії посідало плем’я царських скіфів, над якими правив цар; займалися скотарством і ремісництвом. Однак, за Геродотом, у Подніпров’ї проживали також племена, основним заняттям яких було землеробство, – «скіфи-орачі» й «скіфи-землероби». Виникають запитання: а чи не помилявся стародавній грецький історик, називаючи землеробів і орачів скіфами? Чи не були вони насправді слов’янами-хліборобами, що мирно співіснували з кочовиками-скіфами?

У II ст. до н.е. Скіфія була загарбана сарматськими племенами. Як і скіфи, вони були іраномовними, але у своєму культурному розвитку значно поступалися скіфам. Вони перебували на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових. Створити власну державу їм так і не вдалося. У них був матріархат.

Варто відмітити, що майже одночасно з появою скіфів на берегах Чорного й Азовського морів виникли грецькі поліси (міста-держави): Ольвія, Пантікапей, Феодосія, Тіра, Херсонес та ін. Кожний поліс становив окрему рабовласницьку республіку, в якій верховна влада належала народним зборам, виконавча – колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням. За винятком рабів, іноземців та жінок, усі жителі мали широкі політичні права. У I ст. н.е. грецькі колонії перейшли під владу Риму, але в IVст. н.е. більшість з них була зруйнована готами і гунами й зійшли з історичної арени. Вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.

Отже, античні міста-держави залишили глибокий слід в історії України. На місцевий ґрунт було перенесено демократичний устрій, що сприяло становленню державної традиції на території сучасної України.

Переходячи до розґляду етнічних і політичних процесів, що відбувалися на теренах сучасної України на початку нової ери, необхідно зупинитися на питаннях про походження слов’ян і про їх провідну роль у освоєнні зазначеної території. У цьому зв’язку відмітимо, що спочатку в Центральній та Східній Європі жила одна індоєвропейська спільнота. яка в ІІ тисячолітті до Р.Х. розпалася на кілька окремих етнокультурних та мовних гілок, однією з яких стали германо-балто-слов’яни. Результатом подальшого поділу цієї гілки стала поява праслов’ян, які сформувалася на землях Східної Німеччини, Польщі, Правобережної України.

У ІІ–VІІ ст. н.е., в період великого переселення народів, слов’яни широко розселилися в усіх напрямках. У результаті слов’янський етнос поділився на три гілки: західні, південні, східні слов’яни. Східні слов’яни розселилися на території сучасної України, Білорусії, частково Росії Західні слов’яни дали початок полякам, чехам, словакам, сербам, південні слов’яни – болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям, східні слов’яни – українцям, росіянам, білорусам.

На початку Нової ери найбільш відомим племенем (або союзом племен) серед східних слов’ян були анти. Відмітимо, що вони перебували на етапі переходу до класового суспільства й зародження власної держави. Їхніми сусідами були готи, одне з германських племен, яке прийшло з півночі й утворило державу – Готське королівство. Тривалий час між готами й антами були добрі відносини. Виступаючи разом, вони воювали проти Римської імперії й захопили частину Дунайської рівнини. Однак у подальшому між ними виникли збройні конфлікти, адже обидва народи претендували на лісостепові землі Подніпров’я. У цьому зв’язку студенти можуть навести цікавий матеріал про перипетії війни антів з готами, яка закінчилася смертю царя антів – Божа та його синів.

Досить тривалий період нашої історії пов’язаний з взаємостосунками між слов’янами й гунами, тюркомовними племенами, які прийшли в ІV ст. н.е. з далекого сходу, Забайкалля. Гуни не загрожували існуванню антів, тому анти виступили в союзі з ними у війні з готами. Разом вони вщент розгромили готів, після чого ті змушені були відійти в Крим та на Дон.

Гуни утворили величезну імперію – Гуніланд, яку очолив цар Аттіла. Тривалий час гуни вели війни з європейськими державами, зруйнували Рим. Однак після смерті Аттіли його держава розпалася на окремі каганати (володіння). Вчені вважають, що на землях Подніпров’я після цього послідовно існували ще дві тюрко-слов’янські держави: Велика Булгарія, Чорна Булгарія. Очевидно, в часи існування першої з цих держав виникає Київ.

Кінець тюркського періоду нашої історії пов’язаний з появою норманів, які в другій половині тисячоліття наводили жах на європейські країни. Варто підкреслити, що нормани (або варяги, вікінги) – це не народ, а розбійницькі, піратські ватаги з числа представників північно-германських скандинавських народів. Не маючи достатньо природних засобів для існування, вони займалися розбоєм, захопленням здобичі, зокрема, рабів, постійно вдосконалювалися у цій справі. В середині ІХ ст. одному з норманських князів (конугів) Аскольду вдалося захопити Київ і створити державу «Руський каганат», започаткувавши таким чином новий, руський, період у нашій історії. Чому «руський», «Руський каганат»? У наукових колах існують різні думки з цього питання, серед них – про те, що Аскольд, його «команда», їхні спадкоємці, про які буде далі, належали переважно до скандинавського племені русів. Є твердження, що слово «руський» походить від слова «рустій», яким назвали шведів їхні сусіди – фіни.

2. Студентам варто знати, що питання про походження Давньоруської держави дискусійне. В історичній літературі існує дві протилежні теорії утворення держави у східних слов’ян: норманська та антинорманська. Норманська теорія – це напрям у російській і німецькій історіографії, послідовники якої вважали норманів (варягів) засновниками держави в Давній Русі. Ця теорія була сформульована в другій чверті ХVІІІ ст. німецькими вченими–істориками, членами Петербурзької Академії наук Г. Байєром та Г. Міллером, що служили на той час в Росії. Спираючись на наведене в «Повісті временних літ» Нестора-Літописця оповідання про запрошення варягів ільменськими слов’янами на правління Руссю, ці вчені висунули тезу про створення Давньоруської держави норманами, тобто германцями. Звідси цілком природно випливав висновок про нібито нездатність слов’ян створити власну державу. Натомість основоположник антинорманської теорії походження руської держави – видатний російський учений М.В. Ломоносов, який не був істориком, вважав розповідь про Рюрика вигадкою й категорично відкидав норманську теорію. У наступні роки обидві теорії знайшли чимало прихильників й отримали подальший розвиток.

Яка з теорій є істинною? Давайте зробимо висновок на основі відомих нам фактів. Очевидно, не слід сумніватися в існуванні варягів, яких у Скандинавії називали вікінгами, в Європі – норманами. Варяги проклали і освоїли відомий торговельний шлях через слов’янські землі до Візантії – «із варяг у греки». На цьому шляху вони вступали в спілкування зі слов’янами, торгували з ними, часто осідали на їх землях. Навряд чи Нестор-Літописець вигадав, що норманський князь Рюрик став правителем у Новгороді та деяких інших слов’янських містах. Крім того, про життя й пригоди Рюрика багато чого написано в скандинавських сагах. Тут можна лише дискутувати з того, чи дійсно новгородці запросили в 862 р. Рюрика на правління, чи він силою захопив Новгород, як і до цього робили нормани. А вже потім, коли встановилася династія Рюриковичів, заради її легітимації (узаконення) придворні літописці придумали легенду про запрошення Рюрика на правління: мовляв, наша земля багата, але у нас не вистачає порядку, тож приходь і володарюй над нами.

Про подальші події, очевидно, добре відомо студентам. У 882 р. одна з варязьких ватаг підступно захопила Київ, вбила Аскольда, після чого її ватажок – Олег (Хелег – сканд.) став київським князем. Походження Олега не до кінця зрозуміле: ким він був – князем, боярином чи просто ватажком дружини. Більшість істориків вважають, що він був регентом малолітнього Ігоря, сина померлого в 879 р. новгородського князя Рюрика і, можливо, родичем Рюрика. Об’єднання Києва і Новгорода поклало початок єдиній ранньофеодальній монархічній державі на Русі. Вперше в історії об’єдналася Південна Русь з Північною.

Так у чому тут не праві норманісти? Студенти, які добре володіють матеріалом і вміють самостійно думати, можуть дати, наприклад, таке пояснення: по-перше, Рюрик не міг створити державу, бо не мав такого досвіду, по-друге, ще задовго до його появи на слов’янських землях були створені держави – і в Києві, й у Новгороді. До речі, в останньому існувала республіка, яка за своїм устроєм мало чим відрізнялася від тодішніх європейських держава. Тож Рюрик, а згодом Олег не створили державу, а захопили владу в державах, що вже існували до них. Через сина Рюрика – Ігоря (Інгвара – сканд.), як буде показано далі, утворилася династія Рюриковичів, яка правила Руссю, а потім Росією декілька століть.

 

3. Починаючи від кн. Олега, Руська держава ставала більш організованою й сильною. Варто знати про основні заслуги перших київських князів у формуванні держави. Олег (882-912): примусив низку східнослов’янських племен сплачувати данину Києву; завдав першої поразки Хозарському каганату, який постійно зазіхав на руські землі, перешкоджав торгівлі, вимагав данину від Києва; підписав вигідну для Русі торговельну угоду з Візантією (911). Ігор (912-945): розширив свої володіння, зокрема приєднав Крим і Тамань, утворивши там Тмутараканське князівство; упорядкував збір данини, зробивши її регулярною. Ольга (945-964): провела податкову реформу, визначивши кількість данини – «уроки» і місця збору данини – «погости»; особисто прийняла християнство; налагодила дипломатичні стосунки з Візантією і Німеччиною, піднявши авторитет Русі. Святослав (964-972): розширив свої володіння за рахунок приєднання земель у межиріччі Волги й Оки, здійснив походи в Болгарію, на Північний Кавказ, Причорномор’я.

На особливу увагу заслуговує діяльність Володимира Святославича і Ярослава Мудрого, правління яких стало піднесенням Давньоруської держави. Кн. Володимир (988-1015), прозваний Великим і Святим, прийшов до влади в результаті тривалої боротьби за престол зі своїми братами. Сівши на великокняжий престол, виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор.

Військовими походами Володимир завершив тривалий процес формування території Київської держави, яка стала найбільшою в Європі й охопила майже всіх східних слов’ян: полян, древлян, северян, радимичів, дреговичів, в’ятичів, улічів, тиверців, ільменських слов’ян, полочан, бужан, волинян, білих хорватів тощо, а також низку фіно-угорських і кочових тюркомовних племен. Чітко окреслив кордони держави, побудувавши там «застави богатирські».

Провів адміністративну реформу, яка значно посилила централізацію управління державою: замість місцевої знаті всіма землями стали управляти й чинити суд намісники великого князя, які призначалися з числа його синів, родичів, старших дружинників. Тож родоплемінну територіальну організацію замінив адміністративно-територіальною.

Сутність військової реформи Володимира полягала у ліквідації «племінних» військових об’єднань, злитті військової системи із системою феодального землеволодіння.

Найбільшим досягненням Володимира вважається проведення релігійної реформи, за якої замість язичницьких вірувань різних племен було запроваджено християнство як державна релігія. Значення цієї події слід визначити окремо: 1) єдина віра зумовила перетворення окремих племен, передусім східнослов’янських, у єдиний руський народ; 2) Русь увійшла до християнської європейської спільноти; 3) культура Русі збагатилася під впливом величезних культурних досягнень античного світу й Візантії, найбільш авторитетної й розвиненої на той час держави в Європі.

Ярослав Мудрий (1019-1054) всі свої зусилля спрямував на продовження справи Володимира – посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Слід підкреслити, що Ярослав був князем–будівником, князем–просвітителем, князем-дипломатом.

Ярослав розбив печенігів і приніс державі спокій й стабільність; повернув землі на заході, що були захоплені поляками, підкорив прибалтійські племена. Водночас у своїй зовнішній політиці, образно кажучи, більше спирався не на меч воїна, а на слово дипломата. Важливе місце у міжнародній політиці київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладення вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів.

Головні зусилля направив на внутрішню міцність держави. З ім’ям цього князя пов’язано створення першого писаного зведення законів «Руська правда», що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Поклав початок розвитку освіти, бо запроваджував при церквах школи. Підтримував церкву: при ньому в Києві було збудовано багато монастирів та храмів. Без відома константинопольського патріарха призначив главою руської церкви Іларіона, що мало на меті звільнити вітчизняну церковну ієрархію з–під контролю Візантії.

Підсумовуючи розгляд даного періоду в історії Київської русі, варто відзначити: 1) Руська держава являла собою типову ранньофеодальну монархію; 2) Руська держава була повноправним членом християнської європейської спільноти; 3) кордони держави простиралися від Балтійського до Чорного моря і від Оки до Карпатських гір; 4) у межах держави відбувалося формування давньоруського етносу на основі єдиної мови, християнської православної віри; схожих культурних традицій.

4. Після смерті Ярослава Мудрого почався поступовий розпад Київської держави, який згодом призвів до феодальної роздробленості. Всі спроби княжих з’їздів (1097, 1100, 1101, 1107 рр.) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчились невдачею. Останнє намагання відновити колишню могутність Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113–1125). Студентам необхідно знати про причини вказаного процесу.

Протягом попереднього періоду єдність країни трималася здебільшого на силі й авторитеті великого князя, а також певних культурних зв’язках між окремими землями. Господарські зв’язки за умов натурального господарства (що виробляється в господарстві, то й споживається) були ще край слабкими. Як тільки окремі князі відчули силу й отримали матеріальні можливості для самостійності, вони захотіли відокремитися від Києва. До того на цей час не існувало ні законів, ні міцних традицій престолонаслідування, що призводило до гострої боротьби за владу.

Унаслідок цього Руська держава розпадається на окремі князівства й землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Рязанське, Смоленське Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства тощо, Новгородська і Псковська землі.

Водночас слід уяснити, що даний процес є цілком закономірним на даному етапі розвитку суспільства. Принаймні аналогічні процеси відбувалися в більшості європейських країн. Однак Русь втрачала єдність в умовах постійної зовнішньої загрози з боку кочових племен та різних держав. Спочатку хозари й печеніги, Візантія, згодом половці, потім татаро-монголи, Литва, Польща, Угорщина – їхня агресія й втручання зробили вказаний процес драматичним. До того зовнішня загроза часто не об’єднувала, а ще більше роз’єднувала Рюриковичів, які в боротьбі між собою вступали в союзи з іншими державами. Кінець-кінцем розпадеться не тільки Руська держава, але й народ руський.

 

Хронологія

ІХ – VІІІ ст. до Р. Х.	Кіммерія
VІІ – ІІІ ст. до Р.Х.	Скіфська держава
VІІ – ІV ст. до Р.Х.	Грецькі міста-колонії
ІІІ ст. до Р.Х. – ІІІ ст. н.е.	Сарматія
ІV ст.	Держава антів; держава готів
ІV – ІХ ст.	Тюркські держави в Подніпров’ї (гунів, булгар)
ІХ ст.	Руський каганат
	Захоплення Новгорода Рюриком
912 – 945	Княжіння Ігоря
945 – 964	Правління Ольги
964 – 972	Княжіння Святослава
980 – 1015	Княжіння Володимира
1019 – 1054	Княжіння Ярослава Мудрого
	Хрещення Русі
	Створення «Руської правди»
	З’їзд князів у Любечі
1113 – 1125	Княжіння Володимира Мономаха

Словник

1. Етнос (народ) – історично сформована на визначеній території стійка сукупність людей, що має єдину мову, загальні риси й стабільні особливості культури й психології.

2. Каганат – від каган: «хан ханів», тобто правитель, цар у тюркських народів у середньовічну епоху.

3. Матріархат – це така форма первіснообщинного суспільства, в якій родові групи створюються на основі юродства по жіночій лінії, з панівною роллю жінки в господарстві й суспільних відносинах.

4. Ранньофеодальна монархія – перша за хронологією форма монархічного правління, яка виникає при переході до феодалізму, коли в умовах військової демократії князь (король), спираючись на дружину, перетворюється з виборного воєначальника на главу держави і починає передавати верховну владу у спадок.

5. Тюрки (тюркомовні, тюркські народи) – мовна спільнота, яка, вірогідно, з’явилася в ІІІ-ІІ тис. до н.е. в басейні Волги, а потім унаслідок багатовікової міграції розселилася в східному й південному напрямках і стала переважати серед населення Поволжя, Казахстану, Алтаю, долини Верхнього Єнісею тощо. Серед тюркомовних народів, які відіграли важливу роль у середньовічній Європі, зокрема, Русі: авари, печеніги, гуни, булгари, половці, монголи,

Тести

1. Слов’яни відносяться до:

А індоєвропейської мовної групи народів

Б франко-германської спільноти

В євроазійської мовної групи

Г українського племінного союзу

2. Боз (Бож) був:

А германським князем

Б скіфським ханом

В вождем антів

Г сарматським воїном

3. Держава Велика Булгарія існувала:

А у басейні річки Дунай

Б на території нинішньої України

В на схід від України

Г в Придністров’ї

 

4. Київська Русь утворилася шляхом:

А добровільного об’єднання східнослов’янських племінних союзів

Б завоювання слов’янських племен та встановлення над ними влади князів з династії Рюриковичів

В укладання династичних шлюбів

Г підписання міждержавних угод

 

5. Першим київським князем з династії Рюриковичів був:

А Олег

Б Свенельд

В Ігор

Г Святослав

 

6. Київська Русь являла собою:

А федерацію земель

Б централізовану державу із самодержавною формою правління

В демократичну республіку

Г ранньофеодальну монархічну державу

7. Період розпаду Київської держави є періодом феодальної роздробленості, тому що:

А ініціаторами розпаду держави були бояри-феодали

Б причинами роздробленості були подальший розвиток феодальних відносин і зростання феодального землеволодіння

В втручання сусідніх держав призвело до послаблення Русі

Г селяни боролися проти бояр-феодалів

Колоквіум

18. Які народи й держави існували на теренах сучасної України в І тис. до Р.Х.?

19. Що ви знаєте про антів та інші народи, їх держави, що існували на теренах сучасної України до Київської Русі (у І тис. н.е.)?

20. Яким чином виникла Давньоруська держава? У чому сутність норманської та антинорманської теорій утворення Київської Русі?

21. Якою була роль перших київських князів (Олега, Ігоря, Ольги, Святослава)

22. в становленні Київської держави.

23. Як називають князя Володимира Святославовича історія та церква і чому?

24. У чому політичне значення хрещення Русі?

25. Чому Ярослава Володимировича прозвали Мудрим і «європейським тестем»?

26. У чому сутність, причини й наслідки феодальної розробленості руських земель

Заняття 2.

Українське козацтво

1. Історичні умови виникнення козацтва

2. Походження та роль козацтва в українській історії

3. Запорозька Січ

4. П. Сагайдачний

1. Вивчення першого питання доцільно розпочати зі з’ясування тих історичних обставин, які зумовили виникнення українського козацтва. Слід згадати, що татаро-монгольське іго, яке встановилося на Русі в середині ХІІІ ст., сприяло посиленню феодальної роздробленості, економічному занепаду і політичному послабленню руських земель. За цих умов дехто з руських князів і бояр шукали підтримки й захисту в іноземних державах. Зокрема, нащадки Данила Галицького мали династичні зв’язки з польськими та литовськими князями, що згодом дало іноземним правителям правову підставу до привласнення територіальної спадщини Даниловичів. У другій половині XIV ст. практично вся Наддніпрянщина увійшла до складу Великого князівства Литовського. Спочатку тут склалися більш-менш сприятливі умови для розвитку руської (української) культури і життя загалом.

Однак з кінця ХІV ст. ситуація стала змінюватися в гіршу сторону. Через експансіоністську політику німецьких рицарських орденів литовський князь Ягайло змушений був шукати союзу з Польщею. У 1385 р. заради спільної відсічі агресору він підписав Кревську унію з Польщею, яку скріпив династичним шлюбом з польською королевою Ядвігою. Сам Ягайло, що став польським королем, зобов’язався прийняти католицизм і зробити католиками всіх своїх підданих. Таким чином був відкрий шлях для полонізації та покатоличення руських земель, які входили до складу Великого князівства Литовського. У 1569 р. була підписана Люблінська унія, за якою Польща і Литва об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту. За Берестейською унію 1596 р. була створена греко-католицька (уніатська) церква, яка стала інструментом підпорядкування руської православної церкви католицькій. Увесь цей процес супроводжувався встановленням польського національного й релігійного гніту, посиленням феодальної експлуатації, закріпаченням селянства. Останнє, до речі, дало підставу радянським історикам, які перебільшували роль класової боротьби в історії, помилково прив’язати питання про походження козацтва до посилення антифеодального опору селянства, звідси зробити висновок, що козацтво в основному формувалося з кріпаків, які втікали від польських панів.

 

2. Перед тим, як дати свою відповідь на запитання «звідки походять українські козаки?», студенти мають ознайомитися з різними версіями щодо походження козацтва, серед яких:

1) «хозарська» — ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами;

2) «чорно-клобуцька» — вбачає в них нащадків «чорних клобуків» — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі;

3) «черкаська» — вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані;

4) «татарська» — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво;

5) «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю;

6) «болохівська» — пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів;

7) «бродницька» — висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі — «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;

8) «уходницька» — пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;

9) «захисна» — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;

Пропонуємо також відповісти на деякі прості запитання: 1) коли вперше згадується слово «козак», яке його походження, що воно означає?; 2) куди могли подіватися дружини руських князів після захоплення України литовцями, невже тоді ж раптово зникли й усі половецькі й татаро-монгольські родини?; 3) чи можна уявити, щоб особа знатного походження, зокрема кн. Вишневецький, очолив ватагу з числа колишніх кріпаків; 4) чи можна уявити, щоб вчорашні кріпаки-хлібороби раптово перетворилися на професійних воїнів?; 5) чи можна ототожнювати окремих людей, яких називали козаками, з появою козацтва як широкої соціальної верстви?; 6) коли утворилося козацтво як верства населення? Гадаємо, що відповідаючи на ці запитання, студенти покажуть складну картину формування українського козацтва. Скоріше за все утворення козацтва є результатом складного процесу, в якому брали участь різні етнічні та соціальні групи, серед яких: дружинники руських князів, що втратили владу і землі внаслідок литовської експансії, селяни й міщани (уходники), які переселялися на нові, вільні землі «Дикого поля»; частина, української шляхти, позбавлена іноземцями власності; різноманітні категорії служилих людей й, очевидно, зрусифіковані тюрки (половці та татари). До речі, можливо, саме в них було запозичене тюркське слово «козак». Щодо селян-кріпаків, то скоріше за все мова може йти лише про прийом окремих з них до козацької спільноти та про так зване покозачення в період селянсько-козацьких повстань.

Вивчаючи питання про об’єктивну роль козацтва в історії українського народу, необхідно насамперед зазначити, що саме в цей час відбувалося інтенсивно формування українського народу зі своїми традиціями, своєю мовою, рисами національного характеру, серед яких: працьовитість, хазяйновитість, волелюбність, відданість православній вірі тощо. Очевидно, що козацтво, як найбільш активна частина (ядро) українського суспільства, відігравало провідну роль у цьому процесі.

Слід звернути увагу й на те, що формування українського народу відбувалося в досить складних умовах: по-перше, полонізації й покатоличення українців, посилення національного, релігійного й соціального гноблення з боку польської шляхти; по-друге, постійних татарських набігів, які завдавали величезної шкоди економіці, спустошували українську землю, загрожували загалом знищенню України. У зв’язку з цим постає риторичне запитання: яка сила завадила полякам повною мірою колонізувати Україну, а татарам повністю її зруйнувати? Відповідь напрошується сама собою: такою силою могло бути тільки козацтво.

 

3. Цілком зрозуміло, що оселившись на Запоріжжі, козаки мусили будувати певні укріплення, щоб захиститися від нападу ворогів. У середині XVІ ст. осередком згуртування українського козацтва стала Запорозька Січ (тобто укріплення за порогами), яку заснував Дмитро Вишневецький. Січ являла собою могутню фортецю, оточену високим частоколом з гарматами. У різні часи Січ розташовувалась на різних островах. Усього на території України існувало 8 січей: Хортицька, Базавлуцька, Томаківська, Микитинська, Чортомлицька. Олешківська, Кам’янська, Нова або Підпільницька. Тут почали збиратися втікачі не тільки з України, а й з Польщі, Білорусі, Молдови, Росії.

Важливо зазначити, що поступово козацтво розділилися на різні козацькі верстви: 1) городових козаків, які залишилися жити зі своїми сім’ями в середній течії Дніпра; 2) низових (запорозьких) козаків: а) січових козаків, які практично весь час перебували на Січі. б) паланкових козаків, тобто сімейних козаків, які проживали на хуторах і зимівниках, належали до певної паланки. Крім того, польська влада, прагнучи розколоти козацтво (за принципом «розділяй і володарюй!» і використати козаків для охорони своїх володінь, вносила невелику частину козаків в спеціальний «реєстр». Т.зв. реєстрові козаки перебували на службі польського короля, одержували платню та землі за виконання службових обов'язків, а також звільнялися від сплати податків. Козаки, які не були внесені до реєстру, являли собою найбіднішу та найактивнішу під час соціальних виступів частину козацтва.

Запорозька Січ мала своєрідну військово-адміністративну організацію. Запорозьке військо мало два поділи – військовий і територіальний. Військо поділялося на 38 куренів (Пащуківський, Переяславський, Канівський, Іркліївський, Корсунський та ін.), а територія — на паланки. Спочатку на 5, а потім на 8. Назва «курінь» походить від слів «курити», «диміти». Вона вживалася в значенні сотні, полку, частини війська. Паланка в буквальному перекладі з татарської мови означає «маленька фортеця». Військові клейноди запорожців складалися з булави, пернача, бунчука, корогви, печаті й котлів або литаврів.

Чисельність запорозького війська не була сталою, а коливалася від 6 до 15 тис. Багато європейських монархів неодноразово звертались до козаків з проханням виступити на їхньому боці як наймане військо під час військових конфліктів. Зважаючи на козацтво як на значну військову та політичну силу, уряди Московії, Венеції, Австрії, Туреччини та Кримського Ханства встановлювали з Січчю зв'язки через голову польського короля, якому номінально були підвладні запорожці. Не дивно, що за таких обставин Січ почала виявляти все більшу самостійність у своїй внутрішній політиці. Зростанню міжнародного авторитету Запоріжжя сприяли і морські перемоги січовиків, здобуті завдяки своєрідному легкому, рухливому флоту, що складався із уславлених човнів-чайок.

Необхідно відмітити, що Війську Запорізькому були притаманні риси демократичної республіки. Зокрема, на Січі обиралася Січова рада, яка була вищим законодавчим і адміністративним органом. Вона розглядала питання внутрішньої і зовнішньої політики, судила злочинців, обирала уряд – військову і паланкову старшину (кошового отамана, суддю, осавула, писаря, підскарбія, обозного, курінних отаманів, військових службовців, хорунжого та інших). На Січі не було феодальної власності на землю, кріпацтва, панувала формальна рівність між усіма козаками.

4. Вивчення історії України передбачає вивчення не тільки певних історичних процесів, але й знання про діяльність людей, які відіграли видатну роль у них. Серед них славний гетьман Війська Запорозького Петро Сагайдачний. Не буде зайвим хоча б коротко знати його біографію. Народився приблизно у 1570 р. Самборі, що нині на Львівщині, у родині дрібного шляхтича православної віри. Батька майбутнього гетьмана звали Конан (Конаш). Звідси – Конашевич означає по батькові, а не подвійне прізвище, як гадали деякі історики. Навчався «час чималий» в Острозькій школі, що була заснована в 1576 р. в м. Острозі на Волині кн. К. Острозьким. Потім, коли переїхав з Острога до Києва, працював домашнім учителем, а потім служив у київського судді. Близько 1601 р. подався на Січ, де ще не будучи гетьманом, уславив себе цілим рядом добре обміркованих вдалих походів на Туреччину і Крим. Козаки обирають його обозним, доручивши відати всією артилерією Січі, а з часом – і козацьким гетьманом.

Характеризуючи діяльність П. Сагайдачного, слід відмітити, по-перше, його видатні здібності як воєначальника, який приніс козацькому війську чимало перемог, по-друге, як державного діяча, який започаткував утворення козацької держави.

Уперше ім'я П. Сагайдачного стало відоме в 1606 р., коли внаслідок морського походу козаки здобули турецьку фортецю Варну, яка до того вважалася неприступною. У 1614 р. 2 тис козаків під проводом Сагайдачного здійснили небувалий за дальністю й відвагою похід через Чорне море, вночі взяли й спалили турецьку фортецю Синоп, захопили величезну здобич і звільнили багато полонених. У 1616 р. Сагайдачний здійснив найбільш масштабний і успішний похід на головне турецьке місто в Криму – Кафу, яке було центром продажу в рабство до Європи українських рабів. У результаті операції було визволено кілька тисяч невільників. У 1618 р. на прохання польського короля П. Сагайдачний здійснив похід на Москву, щоб врятувати королевича Владислава з безнадійного становища, в яке той потрапив, коли спробував стати московським царем. У 1621 р. 40-тисячне козацьке військо на чолі з Сагайдачним відіграло вирішальну роль у перемозі поляків над турками в битві під Хотином. Але дуже важко дісталася ця перемога козакам, а для гетьмана Хотин був останньою з перемог. Тяжко поранений отруєною татарською стрілою, Сагайдачний помер у квітні 1622

Як державний діяч П. Сагайдачний провів військову реформу, основною суттю якої було підвищення організації, дисципліни і боєздатності козаків. Сагайдачний перетворив партизанські ватаги козаків на регулярне військо, усунув із війська свавільні елементи, завів сувору дисципліну, заборонив пити горілку під час морських походів, а за провини нерідко карав на смерть. За його участю склалася чітка військова організація на чолі з гетьманом і генеральною старшиною, поділом на полки й сотні на чолі з полковниками й сотниками, полковою й сотенною старшиною. У 1617 р. Сагайдачний уклав з польським військовим командуванням Вільшанську угоду, за якою: козацький реєстр установлювався в розмірі 1 тис. осіб; козакам надавалося право обирати гетьмана, якого затверджував польський король; за службу реєстровим козакам польський уряд зобов'язувався виплачувати платню. За допомогу в звільненні королевича Владислава з оточення під Москвою, польський король був змушений виконати низку вимог гетьмана, серед них: 1) розширення козацької території; 2) свобода на Україні православної віри; 3) збільшення чисельності козацького війська; 4) визнання з боку Польщі судової та адміністративної автономії України. Король також прислав Сагайдачному гетьманські клейноди, тобто булаву, бунчук, печатку і прапор. Тим самим визнавши його владу в Україні.

Завдяки Сагайдачному було відновлено православну ієрархію, а Берестейську унію ліквідовано. Скориставшись проїздом через Україну з Москви Єрусалимського патр