Значення творчості І. Франка для розвитку української літератури іі-ї пол. Хіх ст.

 

З ім'ям Івана Франка (1856-1916) пов'язаний цілий етап у розвитку української літератури, і не тільки літератури, а й в цілому життя роз'єднаної в той час австро –російським кордоном України. Франко був видатним поетом, прозаїком, публіцистом, вченим, дослідником історії української літератури та фольклору, автором численних праць з російської, польської, чеської, та інших слов'янських і західноєаропейських літератур, перекладачем найвизначніших творів світової літератури. В результаті більш як 40-річної діяльності він залишив величезну спадщину худ.творів і науковиїх праць, які склали 50-ти томне видання його творів.

Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Він - найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була вже його друга збірка «З вершин і низин» (1887, поширена 1893), охоплювала головні твори його суспільної лірики («Товаришам з тюрми», «Вічний Революціонер», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети» та інші). Вона революціонізувала молоде покоління, через що в Росії була заборонена. Вершиною інтимної лірики Франка є його «Зів'яле листя» (1896). У збірці «Мій Ізмарагд» (1897) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов'язок і зміст людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій Франко увіковічнив страждання рідного народу («По селах», «До Бразілії» та інші). Драму власного життя Франко відобразив у збірці «Із днів журби» (1900). Програмова збірка „Semper tiro" (1906) е мистичним кредо поета-борця. Велику майстерність виявив Франко і в широких епічних поемах «Панські жарти» (1887), «Сурка» (1890), «Смерть Каїна» (1889), «Іван Вишенський» (1900) й інших. Багато автобіографічного вклав Франко у свою найвизначнішу поему «Мойсей» (1905), в якій на матеріалі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада нац. інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові.

Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новель та десять повістей і романів. Вона починається з так званого «бориславського циклу» (від 1877), в якому Франко подає жахливий образ і глибоку аналізу соц. зла в тогочасній Галичині. Зубожіння й пролетаризація галицького села лягли в основу його збірки «В поті чола» (1890) і «Галицькі образки» (1897), до яких належать автобіографічні оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Олівець», „Schönschreiben" та інші Вершиною прози Франка є повість „Boa constrictor" (1878) і соціальний роман «Борислав сміється» (1882). У них уперше відображені початкові форми революційної боротьби робітництва та стихійне пробудження його класової свідомости. На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість «Захар Беркут» (1882), в якій відобразив героїчну боротьбу українських верховинців проти монголів 1241. До історичних творів ще належить «Герой поневолі» (1904) про революцію 1848 у Львові та «Великий шум» (1907) про скасування панщини. Моральному розкладові «верхів» тогочасного суспільства в Галичині Франко присвятив романи «Для домашнього вогнища» (1892), «Основи суспільности» (1895) і «Перехресні стежки» (1899 — 1900). Повість «Лель і Полель» (1887) має дидактичний характер. Проза Франка відзначається жанросим багатством і реалістичним зображенням життя всіх прошарків суспільства.

У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Перші його спроби на цьому полі походять ще з гімназії: «Юґурта» (1873), «Три князі на один престол» (1874) та інші. Найбільше п'єс Ф. написав у дев'яностих роках. Визначніші з них -- соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893) й віршована історична драма «Сон князя Святослава» (1895). З більших п'єс відомі ще комедії «Рябина» (1886) й «Учитель» (1896), з одноактівок «Останній крейцар» (1879), «Будка ч. 27» (1893), «Кам'яна душа» (1895), «Майстер Черняк» (1896) і «Суд св. Миколая» (вперше вийшла 1920). У жанрі дитячої літератури Франко збагатив українську літературу книгами «Коли ще звірі говорили» (1899), «Лис Микита» (1890), «Пригоди Дон-Кіхота» (1891), «Коваль Бассім», «Абу-Каземові капці» (1895) тощо. Особливо треба відзначити перекладницьку діяльність Франка, яку він не припиняв усе своє життя. Франко перекладав з 14 мов, серед інших Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Золя, Б'єрнсона. З слов'янських класиків Ф. перекладав Пушкіна, Лєрмонтова, Чернишевського, Герцена, Некрасова, Міцкєвіча, Ґомуліцького, Асника, Гавлічка-Боровського, Яна Неруду, Махара, Халупку та інших.

Праці Франка з теорії й історії літератури та літературної критики, починаючи з докторської дисертації «Варлаам і Йоасаф...» (1895) та габілітаційної — «Розбір Наймички Шевченка» (1895), є цінним вкладом в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання «Апокрифів і леґенд з українських. рукописів» (1896 — 1910) — монументальна збірка текстів рукописного матеріялу з наукового аналізу. До студій Франка з старої і сер. доби належать: «Св. Климент у Корсуні» (1902 — 04), «Карпато-руське письменство XVII — XVIII вв.» (1900), причинки до історії укр. старовинної драми, зокрема вертепної («До історії укр. вертепа XVIII в.», 1906). З нової літератури Франко присвятив увагу творчості І. Котляревського, М. Шашкевича, Т. Шевченка, О. Федьковича, О. Кониського, Лесі Українки, С. Самійленка, В. Винниченка та ін. Низку розвідок Ф. присвятив слов. літературам, особливо рос. і поль., як також зах.-евр. Підсумком літературознавчих студій і монографій була ст. «Южнорусская литература» (1904) у словнику Брокгавза і Ефрона та заг. курс «Нарис історії укр.-руської літератури до 1890 р.» (1910). Теоретичні погляди про завдання літератури Ф. зформулював у студіях «З секретів поетичної творчости» (1898),і «Теорія і розвій історії літератури» (1899), в яких підкреслював суспільний підклад літ. твору, однак за вихідну точку при його оцінці Ф. вважає артистичний хист автора та літ.естетичні цінності твору. При студії літ. пам'яток Ф. користувався порівняльною й іст.-культ. методами.