Акмеїзм і творчість Анни Ахматової.

 

Акмеїзм (грец. acme — вершина, найвищий ступінь чого-небудь, міць) — модерністська течія в російській поезії 10-х рр. ХХ ст., що об’єднала Миколу Гумільова, Анну Ахматову, Осипа Мандельштама, Сергія Городецького та інших митців. Досить часто акмеїсти називають свій напрям “адамізмом” (від першої людини, прабатька Адама, образ якого в даному випадку асоціювався з природнім і безпосереднім поглядом на життя — на противагу асбтрагованому від реальності символізму. М. Гумільов визначав адамізм як “мужньо твердий і ясний погляд на життя”. До течії застосовувався також термін М. Кузьміна “кларизм” (від лат. clarus — ясний), яким поет називає “прекрасну ясність” як одну з основних засад нової поезії.

Акмеїзм, на думку його представників, був новим напрямом, що йде на зміну символізму. Акмеїсти виступили за відображення земного, конкретного, предметного і ясного світу, з його формами, обрисами, барвами й пахощами, за ясність і конкретність слова. У акмеїстів підкреслена увага до предметних, зримих деталей. Поезія акмеїстів переповнена різноманітними культурними асоціаціями, перегуків із культурними епохами минулого.

“Співцем таємничої жіночої душі”, “російською Сапфо” називали Анну Ахматову (1889-1966) сучасники. Вона стала справжньою окрасою “срібного століття” росій­ської поезії і тим символічним містком, який поєднав її кращі досягнення з пошуками і здобутками російської поезії наступних поколінь.

Свої перші вірші Ахматова написала в 11 років. Тоді її батько, в минулому флотський інженер-механік, жартома, очевидно, назвав її “декадентською поетесою”, але коли справа дійшла до серйозної поезії, заборонив їй підписуватись своїм справжнім прізвищем — Горенко, і донька зробила літературним ім’ям прізвище своєї прабабусі — татарської княжни Ахматової.

Перша збірка віршів Ахматової “Вечір” з’явилася в 1912 р., ще через два роки — збірка “Вервиця”. Вже перша з них висунула ім’я Ахматової в один ряд з найвідомішими поетами “срібного століття”. Писали про “ахматівську школу” в російській поезії, саму поетесу порівнювали з Блоком, а невдовзі після його смерті навіть визнавали за першого з ро­сійських сучасних поетів.

В поезію Ахматова увійшла як тонкий і проникливий співець жіночої душі, складного світу жіночих почуттів, потаємних думок та переживань. Жінки-поети були в російській поезії і до Ахматової, але вперше жіноче слово зазвучало в ліриці з такою щирістю та відвертістю, з такою силою поетичного виразу. “Я навчила жінок говорити”, — зауважувала поетеса в одній з епіграм. Центральною темою ранньої лірики Ахматової є тема кохання, розкритого в його найбільш глибинних і потаємних основах. Кожен вірш — це своєрідна сповідь жіночого серця, пристрасного у переживаннях, але стриманого у їх зовнішньому вияві, окресленого пунктирно, найчастіше — через невеличку, але водночас і “промовисту” деталь.

У післяреволюційний період з’являються нові поетичні збірки Ахматової — “Біла зграя” (1917), “Подорожник” (1921), “Anno Domini.MCMХХІ” (“1921 рік від Різдва Христового”). Вважається, що в збірках цього періоду Ахматова суттєво не змінюється і продовжує розробляти тему кохання, тему сповіді жіночого серця, роздвоєного, за висловом Б. Ейхенбаума, між двома полюсами — “блудниці” з бурх­ливими пристрастями та черниці, яка прагне каяття. З одного боку, це справедливо, але, з іншого боку, не можна не помітити, що любовне почуття у віршах цього періоду стає більш духовно осмисленішим і морально твердішим, воно немовби переростає замкнутий світ вузькоособистісних, інтимних інтересів і більш активно відгукується на суспільні проблеми своєї доби, із специфічно жіночої лірика Ахматової стає загальнолюдською за характером звучання. Не уникає тепер Ахматова і громадських мотивів, які найчастіше пов’язані у її віршах з темою Росії, її історичної долі. Прикметним із цього погляду є вірш “Мне голос был. Он звал утешно…” — відповідь Ахматової на пропозицію емігрувати в 1917 р. за кордон і який вважається одним із найзначніших зразків її тогочасної громадянської лірики). Втім, лірика Ахматової була далекою від революційної ейфорії, а її саму сприймали як внутрішню емігрантку, що й визначило характер ставлення до неї з боку нової влади. Одна з постанов ЦК від 1924 р., в якій про Ахматову було сказано: “не арештовувати, але й не друкувати”, стало, по суті, вироком її поетичній біографії. Ахматова фактично втратила можливість друкуватися (з 1924 по 1939 рр.), її і без того важкий матеріальний і моральний стан ще більше ускладнився в зв’язку з арештом та ув’язненням у кінці 30-х років її сина Лева, якому інкримінували антирадянську діяльність. Попри все Ахматова не впала у відчай, не втратила життєвого оптимізму, знайшла сили і мужність продовжувати поетичну діяльність. В ці роки вона розпочала писати “Реквієм”(1939-1940), в якому тема особистої материнської трагедії переплітається з темою історичної долі і історичної трагедії, яку в роки сталінських репресій переживав увесь народ. Роки війни, які Ахматова проводить спочатку у Ленінграді, а потім у Ташкенті, викликали новий сплеск у її поетичній творчості. Як справжній патріот своєї Вітчизни, вона виступає з віршами, в яких закликає до боротьби, уславлює мужність і непохитність радянського народу (поетичний цикл “Вітер війни”). Післявоєнна лірика Ахматової (збірка “Біг часу”) також не замикається в колі тем інтимного звучання, тяжіє до соціально-філософської тематики, до широких узагальнень.

У 1946 р. з’явилася на світ постанова ЦК щодо журналів “Звезда” і “Ленинград”, в якій, крім усього іншого, ідеологічній “обробці” піддавалася й А. Ахматова. Втім, незважаючи ні на що, Ахматова продовжу­вала писати (крім оригінальних віршів, у неї є й багато перекладів, а також літературознавчих праць) і, головне, всупереч усім життєвим труднощам не йде на компроміси ні з владою, ні з власним сумлінням, зберігаючи незаплямованою свою репутацію людини і поета.

Одним з найвідоміших творів Ахматової і водночас визначною літературною пам’яткою доби сталінського терору стала її поема “Реквієм”.

Основа поеми — автобіографічна. Починаючи з другої половини 30-х років двічі (в 1935 і 1939 рр.) був заарештований син Ахматової Лев Гумільов. Після другого арешту він отримав вирок — десять років виправно-трудових таборів. Ідея твору зародилася, коли якось під час безкінечних вистоювань у тюремних чергах до Ахматової звернулася безіменна жінка із єдиним запитанням: “А ось це Ви зможете описати?” І Ахматова пообіцяла, що зробить це. Вірші, які ввійшли у поему, писалися в 1939–1940 рр., а також на початку 60-х. Вперше поема була надрукована лише у 1988 р.

Образно-тематична площина поеми організована за принципом багатоголосся, яке проявляється у кількох образно-тематичних лініях. Найголовніша з них — плач матері за втраченим сином — драма, чи, вірніше, трагедія, яка проходить усі етапи свого розвитку, пов’язані із наростанням і поступовим загостренням материнського почуття: від початкового потрясіння і болю до повного відчаю. Водночас ця образно-тематична лінія осмислена в поемі і в перспективі ширших узагальнень, а саме в перспективі створеного Ахматовою узагальненого портрету народного страждання. У цій образно-тематичній площині образ ліричної героїні, матері розростається до символічного образу Батьківщини, Росії, а постать сина асоціюється з об­разом знедоленого і підданого репресіям народу.

 

 

4. Шкільна методична комісія. Кабінет української літератури.

Значення шкільного курсу укр.мови і його місце серед інших навч.дисциплін.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 7