Поняття про фонему. Основний вияв фонеми і її позиційні та комбінаторні варіанти.

 

Фонема - це найменша одиниця звукової системи тієї чи іншої мови, за допомогою якої розпізнаються значущі оди­ниці мови (морфеми і слова). Фонеми є єдиним матеріалом для побудови слів і морфем. Вони, як правило, встановлю­ються для мови в цілому, а не для мовлення, де розрізня­ються звуки.

Фонеми виконують перш за все розрізнювальну функ­цію у мові. Вона здійснюється за рахунок того, що в словах використовуються різні звукові одиниці (око-син), тим самим створюється різна звукова оболонка слів, якою передається різний зміст. Особливо виразно розрізнювальна роль фонем виявляється у групах слів, що різняться однією (початковою, кінцевою чи середньою) фонемою: боки, доки, поки, роки, соки (б-д-п-р-с); вода, воза, вола, воля, вона (д-з-л-л'-н) або рад (рада) - радь, раз,рак, рал (рало), рам (рама), рас (раса) (д-д'-з-к-л-м-с).

Фонеми співвідносяться із звуками людської мови і реа­лізуються в них. Проте звуків у людській мові набагато більше. У сучасній українській літературній мові встановилася фонологічна система з 38 одиниць, що об'єднує 6 голосних фонем: | а |, | о |, | у |, | е |, | і |, |и| і 32 приголосні фо­неми: | б|, |в|, |г|, |г|, |д|, |ж|, |з|, |дж|, |дз|, |к|, |л|, |м|, |н|, |п|, |р|, |с|, |т|, |ф|, |х|, |ц|, |ч|, |ш|, |д'|, |з'|, |дз'|, |л'|, |р'|. |с'|, |т'|, |ц'|, |н'|, |й|. Стільки ж - 38 - і основних звуків - головних виявів фонем.

Отже фонема - це звукова абстракція, яка реалізується (виявляється) в окремих звуках. Головний вияв фонеми -це звук, у якомута чи інша фонема реалізується в позиції, що не залежить від фонетичних умов (місця в слові, впливу інших звуків, на­голошеності/ненаголошеності, темпу мовлення тощо). Для голосних, наприклад, сильною позицією є наголошений склад і тверді сусідні приголосні; для губних, задньоязико­вих і твердих передньоязикових приголосних - наявність дальшого голосного заднього ряду чи однотипного твер­дого приголосного звука. Варіант фонеми - це той відтінок у звучанні зву­ка, якого він набуває в слабкій позиції, тобто такій, що не сприяє виявленню головного звукового значення фонеми. Варіанти зумовлюються різними факторами. Роз­різняють три головних типи варіантів фонем, у сучасній українській літературній мові:позиційний, факультативний, комбінаторний.

Позиційним варіантом фонеми є звук, що, чер­гуючись із головним виявом фонеми [се^ило ] - [се'ла ], вимовляється у певній, властивій сучасній українській лі­тературній мові, чітко означеній слабкій позиції. Ці ва­ріанти є обов'язковими вимовними елементами сучасної української літературної мови. Так, наприклад, голосний [е] у ненаголошеній позиції реалізується у варіантах [е"] чи навіть [и]. Такі ж варіанти властиві й голосному [и], порівн.: [ми^ене]- [ме^ине] (мине-мене).

На відміну від позиційних, факультативні ва­ріанти фонем не є обов'язковими, а тільки можливими (лат. facиltus - змога, можливість). Вони властиві пере­важно окремим групам носіїв української мови і нерідко суперечать нормам української орфоепії. Прикладами їх може бути вимова в гуцульських говорах шиплячих на міс­ці свистячих чи поширена вимова губно-зубного [в] замість губно-губного [в].

Комбінаторні варіанти фонем з'являються у різноманітних сполученнях приголосних, що виникають при словотворенні чи зумовлюються іншими фонетичними причинами. Так, постійно тверді приголосні губні і задньоя­зикові у сполученні з дальшим голосним [і] піддаються де­якому пом'якшенню і реалізуються у напівпом'якшених варіантах [б], [п'], [в'], [м'], [ф'], [г'], [к'], [х'], [г']; тверді приголосні перед м'якими зазнають асиміляції і реалізу­ються у пом'якшених варіантах, порівн.: світ [с'в'іт] і сват [сват].

 

 

Творчість Л.Глібова.

 

Леонід Іванович Глібов народився 5 березня 1827р. у селі Веселий Поділ на Полтавщині в родині управителя поміщицьким маєтком. Дитинство його минало в селі Горби Кременчуцького повіту, куди переїхав батько разом зі своїм паном. Проживаючи неподалік від панського маєтку, малий Леонід бігав туди гратися й іноді ставав свідком жорстоких розправ пана над кріпаками, часто заступався за них — і на все життя зненавидів насилля й деспотизм. Початкову освіту Леонід здобув удома: на сьомому році читати навчила мати, писати — пан Родзянко, місцевий священик — арифметики, латинської і грецької мов і, звичайно ж, Закону Божого. У 1840 р. Леоніда відвезли до Полтавської гімназії. Відірваний від родини, він сумував за батьками, рідною домівкою. Туга виливалася в поезії. Так народився перший твір — вірш «Сон». У 1847р. у Полтаві вийшла перша збірка поетичних творів під назвою «Стихотворения Леонида Глебова». Радість гімназиста-шестикласника була короткою: розлючений інспектор гімназії не зміг пробачити хлопцеві, що той посмів друкуватися без його дозволу. Невдовзі Леонід захворів і повернувся до батьків. Гімназія залишилася незакінченою.

Улітку 1848р. Л. Глібов перебував в рідній Хорольщині. Саме в цей час до рук йому потрапили дві книжки — «Кобзар» Тараса Шевченка та «Приказки» Є. Гребінки. Вражений прочитаним, він почав писати українською мовою. Цього ж літа в його зошиті з'являються байки «Вовк і Ют», «Лебідь, Щука і Рак», «Зозуля й. Півень», які були надруковані аж у 1853 році.

У 1849 р. Леонід вступив до Ніжинського ліцею вищих наук. Тут були добрі традиції та мудрі високоосвічені вчителі. Однак нещасливий випадок змусив Глібова перервати навчання: його батько, переїжджаючи через Дніпро, провалився під лід, застудився й раптово помер. Невдовзі померла й мати. Закінчив ліцей Леонід Глібов уже одруженим чоловіком і знаним байкарем у 1855р.

Потім він учителював: викладав історію та географію у дворянському, училищі містечка Чорний Острів на Поділлі, згодом переїхав до Чернігова, де дістав посаду вчителя географії в чоловічій гімназії. Леонід Глібов був талановитим педагогом, захопленим своїми предметами, делікатною, висококультурною людиною. Він цікаво вів уроки, ніколи не карав своїх учнів.

З 1861 р. він почав видавати газету «Черниговский листок»: йому доводилося бути і редактором, і автором, і коректором. Глі-бов-редактор порушував у газеті важливі проблеми того часу, зокрема жіночої освіти, викладання рідною мовою тощо. Свої дописи вміщував під псевдонімом Простодушний. «Черниговский листок» проіснував до 1863 p., коли Валуєвським циркуляром було заборонено українську мову.

Спеціальним указом Валуева було заборонено «Черниговский листок» у 1863р. Письменник залишився безробітним, за ним було встановлено суворий нагляд поліції, який тривав понад п'ятнадцять літ. І саме цього року вийшла його збірка «Байки Леоніда Глібова». Наказом попечителя Київського округу 500 примірників видання було спалено на книжковому складі як «вредное издание, которое не должно иметь места в народном училище». У цей же час Глібов пережив смерть улюбленої доньки Ліди. Сам захворів так, що ніхто й не сподівався на одужання, а коли одужав, майже втратив зір. Безробітний і хворий, він поїхав у Ніжин до батьків дружини, де мешкав два роки. Незабаром, Глібова спіткало ще одне горе — померла його дружина. І після всіх цих бід поет надовго замовк,

У 1867р. Леонід Глібов отримав посаду завідувача Чернігівської земської друкарні, яку обіймав до кінця свого життя. Протягом 60—70 pp. він писав мало, загалом прозово-поетичні фейлетони російською мовою під псевдонімом «Непостоянный Сотрудник» та гумористичні вірші за підписом «Капітан Ботвиван», став душею літературно-мистецького життя Чернігова. Його щотижневі «четверги» охоче відвідували приятелі та шанувальники, літератори й актори. Він виявляв великий інтерес до театрального мистецтва, брав діяльну участь у роботі аматорського театру.

Літературна діяльність Леоніда Глібова активізувалась наприкінці 80-хрр.: налагодились зв'язки з дитячим журналам «Дзвінок», де він публікував свої вірші, загадки, байки й жарти. У 1891р. у Чернігові відбулося урочисте вшанування Глібова з нагоди 50-річчя його літературної діяльності. Листи, телеграми, вітання, ювілейні свята на честь митця свідчили про високе визнання його поетичного таланту. Це вшанування надихнуло поета: він написав нові байки.

У 1893 р. стан здоров'я Глібова значно погіршився. Леонід Глібов помер 10 листопада 1893р. Похований у Чернігові поблизу Троїцького монастиря.

Завдяки Л. Глібову, одному з найкращих представників різночинної демократичної інтелігенції, українська байка досягла найвищого розвитку. З його ім'ям пов'язане остаточне утвердження в українському письменстві жанру реалістичної байки.

Вихований на кращих зразках російської і української літератур, Глібов виступив не тільки талановитим продовжувачем байкарських традицій своїх попередників. Він був художником-новатором, який відкрив справді нову сторінку історії розвитку цього жанру в українській літературі. Не випадково І. Франко назвав Л. Глібова «найкращим українським байкописом», а його байки вважав «головним титулом заслуги сього талановитого поета».

Перші байки Глібова (50-ті роки) були, по суті, перекладами творів І. Крилова. А на початку 60-х років Глібов уже писав й оригінальні твори — «Вовк і Вівчарі», «Вовк та Ягня», «Лящі» та ін. Деякі він, використовуючи сюжет байок Крилова, докорінно переробляв, змінював ситуації, вводив ліричні відступи (що стало однією з особливостей Глібова-байкаря), пейзажні зарисовки, по-новому формулював мораль, в інших — творчо використовував лише криловську тему, окремі мотиви, образи тощо. У творах цього періоду Глібов узагальнено зображував типові явища дореформеної кріпосницької дійсності. Сатиричне вістря його байок спрямовувалось проти насильства й деспотизму поміщиків, проти несправедливості й беззаконня («Вовк і Кіт», «Вовк і Вівчарі», «Вовк та Ягня», «Лящі» та ін.). У кращій із них — «Вовк та Ягня» — в яскравих алегоричних образах розкрито взаємини між поміщиками й кріпаками.

Ліризм — особлива індивідуальна риса Глібова-байкаря. Ліричні мотиви зустрічалися також у Крилова і Гребінки. Проте тільки у Глібова ліризм набирав характеру тенденції, він спрямований передусім на поглиблення основного смислу байки. Глібов показав у ряді байок, що за нових соціально-економічних умов, після реформи 1861 p., огидні явища феодально-кріпосницького суспільства були ще досить живучі. Залишились ті самі хижаки-поміщики. Але тепер пани грабують селян «по-новому», з «позицій» запроваджених земств («Громада», «Ведмідь-пасічник», «Вовк та Зозуля», «Собака й Кінь» та ін.). Нищівну характеристику дає Глібов у байках «Щука», «Пан на всю губу», «Лисиця і Ховрах» тогочасному судочинству, де він показав продажність і підступність суду.

У байках, написаних протягом 70—90-х років, Глібов поряд зі старими темами порушував і нові. Поглиблювалось його світобачення, урізноманітнювалась галерея образів, засоби реалістичного зображення дійсності, зміцнювався зв'язок з народною творчістю. Байкарський доробок Глібова цього періоду органічно вливався в загальне річище розвитку української літератури. Байкар розкривав жорстокість урядовців, тупість титулованих царських чиновників, поміщиків-самодурів («Лев на облаві», «Жаби», «Кундель» та ін.), гостро висміював владу «золотого мішка» («Скоробагатько», «Сила»), суспільний індиферентизм консерваторів і ретроградів («Мальований Стовп»). Засуджуючи соціальну несправедливість, поет продовжував утверджувати чесність і працьовитість простих людей, їхню моральну вищість над експлуататорами.

Незаперечні заслуги Глібова в розвитку поетики байки. Він сміливо розсунув її жанрові межі, урізноманітнив форми, вперше в українській літературі збагатив байку рисами пісні й балади, демонструючи широкі, невичерпні можливості цього найтради-ційнішого літературного жанру.

Інтерес до. жанру байки не зник в українській літературі й наприкінці XIX — на початку XX ст. Діяльність Глібова- байкаря викликала цілу плеяду послідовників і наслідувачів — Т. Зіньківський, М. Кузьменко, Олена Пчілка, Я. Жарко та іи. Але у більшості з них байка втратила виразну сатиричну і соціальну гостроту, якими відзначалися твори Л. Глібова, і нерідко набувала, особливо в Олени Пчілки, розважального, так би мовити, «дитячого» характеру.