Внесок Японії у світову культуру.

В той же час в Японії стала бурхливо розвиватися наука, в тому числі розгорнулися соціолінгвістичні дослідження, які склали основу т. з. школи мовного існування, автором якої вважається Мотокі Токіведа.

Загалом мовознавство в Японії до 16-го ст. було пов’язане, головним чином, із дослідженням китайської й санскритської класики, китайської ієрогліфічної писемності й розробці японської версифікації письма. До 17-го ст. склалася система певних уявлень про японську мову, завдяки працям Камо Мабуті й Норінагі Мотоорі були досліджені службові слова, словосполучення, словозміни, виникли перші класифікації частин мови. Як самостійна наука японське національне мовознавство виокремилось із класичної філології лише наприкінці 19-го – на початку 20-го ст. Тоді ж почалося й порівняльне вивчення мов у працях таких дослідників, як Седзабуро Канадзава, Сімней Окакура, Кесуке Кіндаїті. Дещо згодом активізувались граматичні розробки. Оригінальна лінгвістична концепція була викладена в роботі Мотокі Токіведи – «Основні принципи японського мовознавства». Найважливіші здобутки японської діалектології складають праці Куніо Янагіди.

Література Японії розвивалась із надр усної пісенно-поетичної творчості й міфології. З середини I-го тисячоріччя Японія стала входити до китайсько-буддійсьеого ареалу культурних зв’язків. На межі 4-го – 5-го ст. в офіційних документах і в релігійно-філософських творах використовувалась китайська ієрогліфічна писемність. У початковий період раннього середньовіччя з’являється перший з збережених до сьогодні пам’ятників на японській мові – вже згадуваний літопис «Кодзіки», який містить у собі міфи, легенди, історичні оповіді, казки, пісні, хронологічні записи. В 759-му році з’явилась перша японська поетична антологія – «Маньосю», що містила в собі 4516 фольклорних і авторських (близько 500 авторів) віршів, написаних – більшою частиною – в жанрі танка: вишукане неримоване п’ятивірш’я з 31-го складу: 5+7+5+7+7. Найчастіше такі твори за своїм змістом були пейзажною чи любовною лірикою, віршами про розлуку, про тлінність життя, в а також придворним славослов’ям, широко культивованим в аристократичних колах.

В 15-му – 18-му ст. танка було витіснено з літературного ареалу новими жанрами: ренга й хоку. З середини 18-го ст. інтерес до класичної літератури викликав спроби оживити танка, збагативши її свіжими образами й повсякденною мовою.

Зародження оповідальної літератури відноситься до середини 9-го ст., коли з’явилася повість «Такеторі – моногатарі», складена з ряду новел, вмонтованих в ту, що їх обрамляла. В ній були використані фольклорні й літературні сюжети, герої були наділені і чудесними, і реально-побутовими рисами. В 10-му – 11-му ст. під сукупним впливом культових традицій синтоїзму й деяких сект буддизму складається естетична категорія моно-но аваре («печальне зачаровування речей»), яка свій відбиток несла в усьому подальшому розвитку японської мовної (й не тільки) культури. В 11-му ст. зароджується жанр історичного твору в літературному викладенні, першим зразком якого послужила «Ейга – моногатарі». Події в такому жанрі описуються в хронологічному порядку, однак концепція історичного процесу в ньому була відсутня, а достовірність викладених фактів часто було сумнівною.

Японія – це єдина країна в світі, в історії якої існувало міністерство поезії.

В VIII-му – XII-му ст. конкурсний іспит на будь-яку державну посаду обов’язково передбачав написання власного віршу на запропоновану тему.

В поезії 9-го – 12-го ст. простежуються дві тенденції: по-перше, це складання чисельних збірників, і, по-друге – канонізація форми творів. В 951-му році при дворі було створено Відомство японської поезії («Вакадокоро»), метою якого було зводити в антології найкращі вірші. За схемою, запропонованою й застосованою Цураюкі Кіно, який редагував «Зібрання нових й старих японських пісень» («Кокінвакасю») вірші класифікувались за тематичною ознакою.

Для японської літератури 12-го – 16-го ст. характерна поява поезії ренга («нанизані строфи»). Одночасно відбувалось зародження міської літератури. До наших днів збереглося п’ять гункі, чотири з яких відносяться до 13-го ст. і присвячені опису перипетій боротьби за центральну владу між феодальними домами Тайра й Мінам- ото: «Сказання про роки Хоген»; «Сказання про роки Хейдзі»; «Повість про розквіт і падіння домів Мінамото й Тайра»; «Сказання про дім Тайра». П’ятий твір цього жанру – «Повість про великий мир» – відноситься до періоду кінця 14-го ст. і описує війну між прибічниками імператора й прихильниками сьогунського (військово-феодального) правління.

Всі гункі базувались на історичних подіях, але були насичені розповідями про дива, а також – японськими, китайськими й корейськими легендами. З плином часу в подальших гунках зростала роль конфуціанської моралі, головним чином – у відношеннях між паном і слугою, а також ідеї служіння обов’язку. В цей період продовжує розвиватись жанр дзуйхіцу, зокрема в творах Тезей Камо («Записки із Келсі») й Кенко-хосі («Записки від нудьги») як проявах традиційної культури придворної аристократії. В них, зокрема, знаходить свій вираз буддійська ідея непостійності сущого, містяться анахоретські (пустельницькі) мотиви. Продовжує розвиватись т.зв. література щоденників. Найбільш відомим є «Щоденник повного місяця» Абуцу-ні, останньої представниці «жіночого потоку» в японській прозі. В цей час також створюються збірки сецува – популярних оповідань релігійного, історичного й побутового характеру, легенд, казок, анекдотів, що було по суті своїй продовженням лінії «Кондзяну-моногатарі» як удавано-історичної оповіді. В поезії поряд із танка розповсюджується жанр імайо ута («пісні на сучасний лад»). Вільні від складнощів асоціативної образності танка, імайо ута були особливо популярні в малоосвіченому самурайському середовищі.

В 13-му – 14-му ст. з’явилось багато антологій, збірок окремих поетів, записів поетичних турнірів (утаавасє), зібрань найкращих зразків поезії минулого.

В японській літературі 14-го – 15-го ст. поряд із загальними буддійськими мотивами ілюзорності земних благ відобразилась специфічна дзен-буддійська концепція саторі (миттєвого осягнення істини, осяяння), яка істотно вплинула на композицію одноактних ліричних драм йококу (п’єси театру масок ноо) – основу японської традиційної драматургії. Сюжети драм запозичувались із синтоїських міфів, легенд, народних сказань і буддійських сутр. Популярним був і жанр кеген (фарс) – веселі мініатюри, часто сатиричного спрямування. Розповсюдженою формою оповідання були отогідзосі («цікаві записки»). Вони насичені казковими елементами і за своїм змістом поділяються на шість груп оповідань: з життя придворної аристократії; на буддійські теми; про воїнів; простолюдні перекладення індійських і китайських легенд; про тварин. В 16-му ст. зароджується т.зв. міська література. Ремісники й торговці влаштовували змагання в поетичній майстерності й складали збірки віршів переможців. Широкого розповсюдження набули короткі вірші з вільним розміром – коута («мала пісня»), в яких помітну роль відігравала трудова тематика. Найбільш відомою збіркою тієї епохи є «Кангінсю» (1518 р.). З початком контактів між Японією й Європою (1542 р.) на японську мову стали перекладати уривки з творів античних авторів, особливим успіхом у японського читача в той період користувались байки Езопа.

Серед японців – нобелевських лауреатів двоє були удостоєні цієї нагороди саме за видатні досягнення в розвитку літератури: Ясунарі Кавабата (1968-й рік) і Кендзабуро Ое (1994-й).

Сьогодні японці, віддаючи належну данину своєму минулому, економічним явищам, що відбуваються в їхній країні, надають поетичних назв, пов’язаних із національною історією й міфологією. Так, наприклад, в ужитку фігурує притаманний Японії початку XXI-го ст. експортний бум Дзімму (в пам’ять про першого імператора Японії). До довідки: внесок експорту в ВВП Японії зріс з 30-ти відсотків в середині 90-х років до 60% на початку нового тисячоріччя.

Свій інвестиційний підйом японці означають Івато (за назвою небесного гроту, де – за текстом «Кодзіки» – знаходила свій притулок богиня Сонця – Аматерасу).

Споживацький ажіотаж на японські товари мешканці Країни Сонця, що Сходить, називають іменем Ідзанагі – божества, яке, за легендою, брало участь у створенні Японських островів.