Однак мусульманський «хронотоп», як і все інше, - це не лише простір, але безсумніву, і час.

Час в ісламі є лінійним, він незворотній, рухається, як в християнстві, від створення світу до Страшного Суду. Але разом з Тим час в ісламі не має протяжності. Є лише митті, які необов’язково розташовані в незворотній послідовності, інакше кажучи час може бути і зворотнім. Більш того, послідовний ланцюг подій може бути розірваним, він навіть може бути поверненим по волі Аллаха.

А священна картина світобудови – це лише акти божого творіння, акти, які повторюються багато разів, як еманація божого світла в іудаїстській каббалістичній моделі універсуму. І кожний з актів божого творіння – новий доказ могутності, всесилля бога. Відсутні форми, фігури, природа являє собою сукупність атомів, з яких як з кубиків, Аллах створює всесвіт-універсум. Життєвий процес – це ланцюг подій, який визначає Аллах.

А воля людини? Для зміни і вдосконалення світу воля людини – ніщо. Там же, де людині уявляється, що вона діє за своєю власною ініціативою, це вірним є лишеt на рівні видимості, бо Аллах дозволяє людині привласнювати завдяки божій згоді відповідальність за дій, які визначені Аллахом. Добрі вчинки і справи – лише для спасіння самого індивідуума, які зарахуються йому по закінченню «випробування» (його земного життя), зарахуються для отримання вічного життя в раю.

Свідомість мусульманина ніколи не стурбована думками про циклічність часу, в його знаннях про минулі часи немає місця уявленням про повторення минулого. Його мовби «переслідує» почуття усвідомлення свого святого обов’язку зберігати і розповсюджувати світло ісламу далі і далі.

Чи мають місце матеріальні святині в ісламі? Чи можуть вони існувати, якщо універсум і все в ньому, включаючи і людство, окрему людину і тим більше творіння людини, творіння його розуму і рук є такими, що приходять і уходять. Бо постійне буття – це привілея одного Аллаха.
Іслам – це одна з небагатьох культур, яка моделює суспільство. В ньому прослідковується тоталітаризм, котрий торкає всі моменти особистого, й суспільного життя. З цієї точки зору іслам можна порівняти з християнством того періоду, коли закони і мораль орієнтувалися виключно на віровчення церкви. Сьогодні всі мусульманські країни орієнтуються на іслам, навіть якщо між ними існують значні розбіжності в поясненні того, що вони беруть за взірець. Мусульманє живуть по меншій мірі у двох культурних сферах. Одна з них – природжена та впитана з молоком матері місцева культура рідної країни, етнічного оточення; інша – та, яка є набутою і усвідомленою належністю до ісламу, всієї мусульманської культури.

Географічно іслам виглядає зконцентрованим: в 36 країнах більшість населення складають мусульманє, причому у 32 з них мусульман понад 80%. Сьогодні мусульманські спільноти існують в Африці, Середньому Сході, в Центральній, Південній та Південно-Східній Азії. Найбільш великі групування знаходяться в Азії, бо майже половина мусульман світу живе в чотирьох країнах: Індонезії, Пакистані, Бангладеш та Індії. Іслам надає цим різним народам почуття належності до однієї спільноти – Умми, яка об`єднає віруючих не дивлячись на відмінності їх культур. Мусульманська Умма – це сукупність мусульман, які живуть сьогодні у цілому світі, а також почуття належності до історії ісламу, яку вони успадкували з минулого.

Умма не є будь-якою приватною ісламською культурою. Скоріш за все, Умма – це сім`я взаємно сумісних культур, які володіють загальною спадковістю і доповнюють одна одну, належать мусульманським народам, які населяють багато країн. Ця транснаціональна ісламська “культура” забезпечує єдність і збереження Умми саме тому, що вона бере сили і специфічні якості з багатьох окремих культур, які являються її складовими.

Мусульмане утворюють багатоманіття різнобічних культур, які тим або іншим чином узгоджені з ідеалами та практичними вимогами Шаріату, особливо з двома його самими авторитетними джерелами – Кораном і Сунною. Основні положення ісламу викладено у “святій” книзі мусульман – Корані. Другим після Корану джерелом віри мусульман-суннітів є Сунна (араб: поведінка, приклад). У Корані й Сунні поряд з релігійними догматами і переказами про всесилля Аллаха містяться різні моральні повчання, викладено принципи взаємостосунків з іншими народами, ставлення до жінки, до власності. Положення Корану і Гунни покладено в основу феодального мусульманського права – шаріату, в якому чітко виявлена суть ісламу:

- віра в одного бога Аллаха і його посланців – Мухаммеда і Алі. Аллах – один, невіддільний і єдиний.

- Шанування “священного письма”(Корану), в якому розповідається про створення світу, страшний суд, містяться ворожбицькі заклинання, міфи, стародавньо-арабський фольклор, сказання про пророків, вказівки, які регулюють суспільні та сімейні стосунки.

- Шанування “священного письма” (Сунни)- зведення оповідей про діяння, вчинки Мухаммеда, його висловлювання з різних приводів, його автобіографії. Сунна є основою фікха – мусульманського правознавства – і шаріату – зведення мусульман.

Коран знаходиться в центрі арабо-ісламської, а потім тюрко-ісламської культури, де зосереджено світоглядне ядро ісламського світу.

Коран являється вищою нормою в будь-якій сфері: духовному житті, праві, політиці, економіці, науці, індивідуальній та колективній моралі. Іслам визнає культ Аллаха, що включає визнання його як всемогутнього, безсмертного, милостивого бога. Від Аллаха залежить життя та смерть всіх живих істот. Саме таке визнання вимагалося від того, хто бажав сповідувати іслам. Треба було при свідках сказати: “Немає божества, крім Аллаха, і Мухам мед – посланець божий”. Цей акт сприймався як заключення договору з Аллахом, в силу чого віровідступництво виключалося. В підтвердження всесилля єдиного Бога – Аллаха віровідступників карали смертю. Таким чином, іслам проводить в життя принцип послідовного монотеїзму. Визнати всемогутність Бога – означає покоритися Його волі. Смисл слова “іслам” у перекладі з арабської означає “покірність”, а того, хто прийняв іслам, називають відданим (з араб.: мусульманин). Покора Богу полягала в тому, щоб наслідувати приписи Корану. Найбільш фундаментальними з них є п`ять стовпів ісламу: символ віри (шахада), п`ятиразова молитва, піст, милостиня (закят) і паломництво (хадж). У зв`язку з цим визначається непохитна віра в єдиного Бога (Аллах вирішує долю кожного).

Неодноразово предметом дискусії в середовищі мусульман-богословів була ідея абсолютної визначеності людських вчинків. Ще в першій половині 1Хст.мутазилити за допомогою логіко-філософських засобів ставили під сумнів цінність визначення людських вчинків, посилаючись на свободу людської волі. Однак всі їх спроби були розгромлені. Ще раз було доведено, що Коран є незмінним.

З наукової точки зору культурний світ ісламу має свою обмеженість. І прикладом цього є твердження, що Земля – це нерухома площина, яка тримається на розі вола, а віл – на рибі, а риба – на воді, а вода – на повітрі, а повітря – на вологості, а на вологості обривається знання знаючих. Але поряд з тим, ісламська культура не викреслюється догматами Корану та наївними коментарями до нього. В космологію ісламу проникали і інші думки. В 1Хст. Ахмед Фергані схилявся до того, що Земля має форму кулі. Тоді ж математик аль-Баттані заявляв, що земля кругла. В Х1ст. Абу Біруні вчив, що “кульовидна форма для Землі є природною необхідністю”.

Поступово в ісламській культурі з`являється наукова точка зору на Всесвіт. Однак шлях цей був більш довгим та складним, ніж в західноєвропейських країнах. Це пояснюється тим, що сурове додержування Корану сьогодні неминуче вступає в протиріччя з сучасним розвитком моралі. Тому мусульманські фундаменталісти відхиляють західне суспільство, яке розбещує людство, оскільки віддаляє його від Корану. Політичний вплив духовенства, застійний характер суспільних відносин в країнах ісламського світу, відставання цих країн в галузі науки та техніки – все це було перепоною на шляху проникнення в ісламську культуру наукової картини світу. І на сьогодні для багатьох мусульман більш вагомим авторитетом є слово Аллаха, ніж наукові істини.