Тема 3. Культура і Цивілізація

Мета лекції: визначити поняття “цивілізація”, розкрити сутність різноманітних концепцій співвідношення культури і цивілізації, довести необхідність боротьби з ”цивілізованим безкультур’ям”, виявити специфіку і основні риси інформаційної цивілізації.

Провідна ідея: культура – душа цивілізації. “Цивілізоване безкультур’я”, сучасне варварство – глобальна загроза людству. Діалог культур як спосіб усунення загрози зіткнення цивілізацій.

Основні питання:

1. Поняття “цивілізація”. Ознаки цивілізації. Різноманітність цивілізацій.

2. Основні концепції співвідношення культури і цивілізації:

· Концепція культурно-історичних типів М.Данилевського;

· Циклічний характер розвитку локальних цивілізацій (А. Тойнбі);

· Цивілізація як вмираюча культура (О.Шпенглер);

· Криза сучасної культури (П.Сорокін).

3. Особливості інформаційної цивілізації. Діалог культур як спосіб усунення загрози зіткнення цивілізацій?

 

1. Поняття “цивілізація”. Ознаки цивілізації. Різноманітність цивілізацій.

 

Поняття “цивілізація”, як і поняття “культура”, має дуже багато значень, бо відображує дуже складне і різноманітне явище. Поки що в усій світовій культурології не існує єдиного визначення змісту цього поняття. Та накопичені певні доробки до визначення цивілізації в працях багатьох мислителів дають можливість аналізу і синтезу цього складного явища.

Дуже часто поняття культури і цивілізації не розрізняються і вживаються як тотожні, співпадаючі поняття. Вони дійсно мають багато спільних рис, але між ними існують і суттєві відмінності.

Культура і цивілізація – різні поняття. Сам термін “цивілізація” виник значно пізніше терміна “культура”.

Якщо термін “культура” вперше вживається в трактаті видатного давньоримського філософа і політичного діяча Цицерона в 45 році до н.е., то термін “цивілізація” виник значно пізніше, лише в XVIII сторіччі. Слово “цивілізація” походить від латинського слова “civilis” – громадянський, суспільний, державний, за іншими версіями - від латинського “civitas” – місто, міський.

Існує декілька версій щодо авторства терміну “цивілізація”. Згідно одній з них, автором вважається шотландський філософ А.Фергюсон, який поділив історію людства на епохи дикості, варварства і цивілізації, де остання виступає як вища ступінь суспільного розвитку. Цивілізація виступає як протилежність дикості.

За іншою версією, термін вигадано французькими філософами –просвітниками, можливо П. Гольбахом, для означення такого етапу культурно-історичного процесу, де перемагає освіта, наука, справедливість, релігійна терпимість і людство переходить від природного до громадянського стану.

Деякі дослідники приписують авторство терміну “цивілізація” французькому економісту В.Мірабо, який в роботі “Друг людей”(1756 р.) визначає цивілізацію як сукупність певних правил людського співжиття, які впорядковують життя суспільства на засадах доброчесності і доброзвичайності.

В багатьох наступних визначеннях наголос робився на тому, що цивілізація – це певний стан суспільства, який виникає внаслідок його висхідного розвитку і надає людині певну сукупність матеріальних і соціальних благ. У ґрунтовному дослідженні американського соціолога і культуролога Л. Моргана “Первісне суспільство. Дослідження прогресу людства із дикого стану у варварський та із варварського до цивілізації” (1877 р.) робиться спроба визначити найсуттєвіші ознаки цивілізації, серед яких найпершою та найголовнішою називається використання писемності, що давало змогу накопичувати і передавати колективний досвід для вдосконалення життя суспільства. Перехід від дикунства і варварства до цивілізації був пов’язаний, за Л. Морганом, з появою державних органів керування, великих міст, використанням технічних пристроїв, зокрема з металу, із захистом приватної власності і моногамної родини.

В сучасній культурології склалося тлумачення цивілізації як сукупності різноманітних зв’язків між культурними, соціально-економічними, політичними і правовими факторами, як якісно більш високого стану суспільства, що характеризується впорядкованістю суспільного устрою і більш комфортними, ніж за часів дикості і варварства, умовами людського життя.

Перші цивілізації були річковими цивілізаціями – Стародавній Єгипет – дарунок Нілу, Стародавня Індія – Гангу, Двуріччя – Тигру та Євфрату, і список можна продовжувати. Згідно дослідженням російського вченого Льва Мечнікова, саме річки є основною причиною зародження і розвитку цивілізацій, бо ріка в будь-якій країні виступає виразом живого синтезу, всій сукупності фізико-географічних умов: і клімату, і ґрунтів, і рельєфу земної поверхні. В книзі “Цивілізації і великі історичні річки” (М., 1995, с.355) Л.Мєчніков підкреслює надзвичайну складність поняття цивілізація, бо воно охоплює собою сукупність всіх технічних винаходів, відкриттів і ідей, якими користуються люди, і ступінь довершеності науки і мистецтва, і стан державного і сімейного устроїв, всіх існуючих соціальних установ.

В роботах Г.М.Бонгарда-Левіна, С.С.Аверінцева, О.Шпенглера робляться подальші спроби визначити ознаки, якими відрізняється суспільство, що приходить на зміну первісному суспільству і називається цивілізацією. Австрійський культуролог Освальд Шпенглер в якості ознак, що відділяють цивілізоване суспільство від дикості і варварства, називає: 1) появу держави, яка владою, через систему законів, податків, органів примусу, впорядковує життя суспільства; 2) появу писемності, яка дозволяє зберігати інформацію і доносити її до всіх членів суспільства; 3) розподіл суспільства на класи, що давало можливість визначити структуру суспільства, місце і роль кожного з класів; 4) розподіл праці на фізичну і розумову, який забезпечував можливість деяким членам суспільства займатися виключно розумовою працею і тим самим прискорювати науковий і технічний розвиток; 5) появу великих міст, де обмін досвідом, соціально значущою інформацією значно полегшувався за рахунок скупчення населення в певному місці.

Такі ознаки цивілізації визнаються майже всіма дослідниками поняття “цивілізація” (особливо перші дві), зокрема Г.М.Бонгард-Левіним і С.С.Аверінцевим: “Древні цивілізації, – це цивілізації, деяка єдність, що протистоїть тому, що цивілізацією не є, – докласовому і додержавному, доміському і догромадському, нарешті, що дуже важливо, дописьменному стану суспільства і культури” – пишуть вони в сумісній праці “Стародавні цивілізації” (М., 1989, с. 6 –7), де аналізують висхідний розвиток культури і цивілізації в їх єдності.

Надання головного значення в розвитку цивілізаційних процесів писемності в роботах багатьох дослідників невипадково. Кожна цивілізація продукувала особливу систему кодування, збереження і передачі колективного досвіду, що відбивався в певних соціальних нормах. Засобами передачі соціального досвіду виступали гра, ритуал, обряд, звичай, сумісні організовані дії. Але найважливіша роль належала мові міжособистісного спілкування. Мова – специфічний соціальний засіб накопичення і передачі інформації і керування людською поведінкою. Цивілізація – хранителька історичного досвіду, який забезпечує спадкоємність поколінь, так що роль мови, писемності в її формуванні переоцінити неможливо.

Сучасні дослідники виокремлюють при аналізі цивілізації нові ознаки. Так, О.Тоффлер в роботі “Третя хвиля” ознакою цивілізації вважає технологію, за допомогою якої суспільство впорядковує свої відношення з природою. Всі існуючі цивілізації поділяються на два типи – техногенну цивілізацію, що властива Західній Європі, і психогенну, що притаманна країнам Сходу, наприклад, Стародавнього Китаю чи Стародавньої Японії.

Східна людина – інтроверт, її свідомість обернена всередину, вона шукає порятунку в самій собі, у вдосконаленні свого внутрішнього духовного світу. Тому і ставлення до природи споглядальне, природа обожнюється, перед нею схиляються, цінують її недоторканість, красу в природі не створюють, а відкривають. Наприклад, послідовники джайнізму не можуть займатися землеробством, бо обробка землі може призвести до загибелі живих істот – мурашок, хробаків, комах. Ходити дозволено, виключно вдень, коли добре видно, розмітаючи перед собою дорогу віником, щоб на когось не наступити. Обличчя треба пов’язувати білою хусткою, щоб не проковтнути якусь комаху.

Західна людина – екстраверт, її розумові зусилля скеровані на опанування зовнішнім світом. Порятунку він шукає не в собі, а в приборканні і використанні природи, по відношенню до якої веде себе як господар. Природа розглядається не лише як джерело естетичного натхнення, а насамперед, як простір активної практичної діяльності, що дає можливість пізнати закони природи і на цій основі підкорити стихійні природні процеси пануванню людського розуму, розробити високі технології переробки природи.

За останнє сторіччя активний вплив людини на природу досяг тієї межі, за якою вже починається руйнація природи, що набуває незворотного характеру. Такий стан взаємодії людини з природою характеризується як екологічна криза, коли відбувається порушення рівноваги природних процесів через надмірно швидке виснаження природних ресурсів, швидке забруднення оточуючого середовища, стрімке збільшення населення Землі. Відомий еколог Ауреліо Печчеї визначає, що екологічна криза – це не криза природи, це криза ставлення людини до природи. Подолати екологічну кризу, гармонізувати відносини між людиною і природою можна лише на основі культури, екологічного виховання, які здатні обмежити довільне і нерозумне втручання людини в природу.

Цивілізація не лише більш високий стан розвитку суспільства після дикості і варварства, а це і постійний процес ускладнення взаємодії природно-біологічних факторів і соціально-історичних чинників, зростання значення останніх в розвитку людства. В праці Н.М.Мотрошилової “Цивілізація і варварство в сучасну добу” (2007) зроблена спроба виявити нові сутнісні риси цивілізації як процесу створення ноосфери, другої природи.

Втручання людини і людства в природні процеси є невід’ємною рисою цивілізації, так як і висхідний розвиток товарного виробництва ї обміну, заснований на діловитості, відповідальності вибору і рішення, індивідуальній свободі і розумності людини. Ознакою цивілізації вважається надання людям прав, свобод, гарантій, можливості брати участь у вирішенні своєї долі і долі нації, країни, світу. Цивілізованість життя передбачає необхідність самими мирними із можливих на даний момент способами спілкуватися, взаємодіяти із іншими індивідами і народами, вирішувати існуючі конфлікти і попереджувати можливі конфлікти.

Найважливішою ознакою цивілізації і цивілізованого життя визначається те, що індивіди, народи, країни постійно прагнуть до задоволення зростаючих потреб (потреб духа і тіла) і роблять своє повсякденне життя все більш забезпеченим необхідними для задоволення цих потреб благами, все більш налагодженим, зручним, красивим, комфортним, дійсно гідним людини.

Культура виступає необхідною, морально-духовною складовою цивілізації і створює загальні ідеальні зразки предметної діяльності і норм, принципів людського співжиття і спілкування. Ідеальні, морально-духовні продукти цивілізації і культури можуть ставати внутрішнім надбанням будь-якого індивіда і будь-якого народу, котрі захочуть їх засвоїти і використати для подальших практичних дій, морального вдосконалення чи художньої насолоди. Зразки цивілізації і культури виступають як безцінні скарби людського досвіду, що і забезпечують цивілізації небачені в порівнянні з варварством темпи, динаміку розвитку. Ознакою цивілізації називається всесвітньо-історичний, загальнолюдський характер і значення її досвіду, що створює можливість корегувати і пов’язувати в загальнолюдське ціле розвиток індивідів, поколінь, народів.

Сучасна культурологія визнає існування різноманітних цивілізацій, що знаходяться на різних стадіях свого розвитку, і робить спроби знайти критерії, за якими їх можна було б класифікувати, розробити типологію цивілізацій.

Спроб класифікації цивілізацій існує досить багато. За основу беруться різні критерії – економічний устрій суспільства, організація політичної влади, панування певної релігії, схожість природних умов існування, спільність мови, специфічні риси типів культури. К.Маркс вважав окремими цивілізаціями суспільно-економічні формації, в основі яких лежить певний спосіб виробництва матеріальних благ – рабовласницьку, феодальну, капіталістичну, комуністичну. М.Данилевський розрізняв цивілізації як втілення різних, особливих історичних типів культури, які народжуються, квітнуть і вмирають подібно до живих організмів. Як окремі типи цивілізації розглядаються ним неповторні соціокультурні світи Єгипту, Індії, Китаю, Ірану.

Досить поширеним є розподіл цивілізацій на аграрно-традиційну, засновану на сільському господарстві і становій ієрархії, що властива рабовласницькому і феодальному суспільствам, та індустріальну, основою якої є масове, високо технологічне промислове виробництво, що виникає в умовах капіталістичного суспільства, розроблений в працях американських соціологів і культурологів Р.Арона і Д.Белла в 70-х роках ХХ сторіччя.

Тип цивілізації, особливості її розвитку і стратегії визначаються культурою. Так, аграрна цивілізація базується на культурі патріархальній, консервативній, де шанується близькість до природи, родинні зв’язки, укоріненість традицій і звичаїв, замкненість буття. Характерними рисами аграрної цивілізації є деспотична влада, приниження підлеглих, невиділеність особистості із спільноти, нерозвиненість права. Традиційні аграрні цивілізації виникли задовго до європейських. Розвивалися вони вкрай повільно і здатні були відтворювати основні риси свого життя навіть тисячоліттями. В духовній сфері цивілізації такого типу панують релігійно-міфологічні уявлення, а перші паростки наукових знань виникають для задоволення нагальних практичних потреб.

Індустріальна цивілізація є суспільством розквіту технологічної культури, де поєднуються наука, техніка та інженерія як здатність розвивати техніку на підставі наукових методів. В духовному житті панує раціоналістична картина світу, наука поступово стає провідною складовою духовного життя суспільства, право забезпечує рівні права і свободу діяльності громадян.

Д.Белл, З.Бзежинський, О.Тоффлер, К.Пекка виділяють і третю стадію економічно-соціального розвитку суспільства – сучасну постіндустріальну або інформаційну цивілізацію, яка пов’язана із стрімким розвитком техніки, ефективних засобів пересування і комунікації, що зробив можливим інтенсивний обмін інформацією між людьми і вимагає від особистості нових, результативних дій, постійного примноження знань, свободи вибору і самостійності. Особливості сучасної інформаційної цивілізації будуть проаналізовані в останньому розділі лекції.

В типології цивілізацій поважне місце займають спроби класифікації цивілізацій на підставі культурно-релігійної єдності. В класифікації цивілізацій А.Тойнбі, сучасного американського політолога і культуролога С.Хантінгтона релігійний фактор є визначальним при формуванні цивілізацій, а культура в цілому залишається найважливішим структурним елементом цивілізації.

 

Як бачимо, оцінка цивілізації і цивілізованості досить висока.

Але в ХХ ст. кризові явища в культурі, загострення політичних проблем, війни і революції, поява зброї масового знищення викликали гостру критику сучасної цивілізації з боку багатьох відомих філософів – Освальда Шпенглера, Миколи Бердяєва, Пітіріма Сорокіна, Хосе Ортега-і-Гассета, Герберта Маркузе. Якщо раніше розвиток цивілізації, особливо техніки, технології, всієї матеріальної культури розглядались як висхідний шлях людства, то в концепціях названих філософів цивілізація протиставляється культурі, бо розвиток цивілізації становить загрозу існуванню людства.

О.Шпенглер в своїй книзі “Занепад Європи”, написаній в 1918 році, гостро протиставляє цивілізацію і культуру, розглядає їх як протилежності, які і передбачають, і руйнують одна одну.

Розглянемо основні концепції співвідношення культури і цивілізації.

 

2. Основні концепції співвідношення культури і цивілізації.

 

Перша концепція розглядає культуру і цивілізацію як тотожні поняття, синоніми. Прихильниками цієї концепції виступають російський історик М.Я.Данилевський та англійський історик А.Тойнбі, які заперечують існування суттєвих відмінностей між цивілізацією і культурою.

В своїй головній праці “Росія та Європа” (1868) М.Я.Данилевський виходить з того, що немає єдиного висхідного шляху розвитку світової історії. Розвиток історії полілінійний, він розпадається на існування різних культурно-історичних типів розвитку всіх народів нашої планети. Культурно-історичний тип розвитку народів – це і є єдність цивілізації і культури, яка здатна знаходитися на різних стадіях життєвого циклу – підготовчого, утворення держави, періоду розквіту чи, навпаки, занепаду життя і рухатися в різних напрямах історичної діяльності. Європейську цивілізацію і культуру, за М.Я.Данилевським, не можна розглядати як найвищу і обов’язкову, якій повинні наслідувати всі інші народи, бо кожен культурно-історичний тип –єгипетський, китайський, індійський чи європейський (романо-германський) – це окремий самостійний культурний світ, де циклічно розвиваються в єдності культура і цивілізація.

М.Данилевський відкрито виступав проти тлумачення цивілізації як висхідного розвитку суспільства, пов’язаного із поширення ідей демократії, освіченості, культурного вдосконалення. Цивілізація властива кожному культурно-історичному типу, еволюція якого відбувається згідно законам існування живих організмів, рослин, і проходить ті ж стадії розвитку, що і будь-який живий організм, так що, аналізуючи історію окремого культурно-історичного типу, можна безпомилково визначити стадію цього розвитку – дитинство, зрілість, старість, занепад. Загибель цивілізації видавалась М.Данилевському невідворотною, з нею гинула і культура, бо вони в культурно-історичному типі нерозривно пов’язані між собою.

Згідно концепції М.Данилевського, існувало багато культурно-історичних типів: 1) єгипетський, 2) китайський, 3) асірійсько-вавілонсько-фінікійський, 4) індійський, 5) іранський, 6) єврейський, 7) грецький, 8) римський, 9) аравійський, 10) європейський (романо-германський), 11) мексиканський, 12) перуанський. Два останніх культурно-історичних типи відрізняються від попередніх тим, що вони загинули насильницькою смертю і не встигли пройти всі стадії свого розвитку.

М.Данилевський намагався визначити основні закономірності існування культурно-історичних типів і способи взаємодії культур. При цьому він знову застосовує біологічні терміни –“прополка”, “щеплення”, “ґрунтове добриво”. “Прополка” – це примусове насаджування чужої цивілізації і знищення культури, що існувала до того. “Щеплення” – пересадження в культуру елементів іншої, чужинської цивілізації. “Ґрунтове добриво” – засвоєння здобутків більш високо розвиненої цивілізації, зокрема досягнень науки і техніки, мистецтва, способів ведення господарства і т.ін.

Синонімами вважав культуру і цивілізацію видатний сучасний англійський історик Арнольд Тойнбі, який поділяв ідею М.Данилевського про полілінійність історії людства, розщеплення її на багато історій виникнення і загибелі окремих культурних світів, що циклічно розвиваються. Ця ідея стала однією із провідних ідей сучасної культурології.

В дванадцятитомній роботі “Дослідження історії”, над якою А.Тойнбі працював майже 25 років – з 1934 до 1961р.р., він розглядає всесвітню історію як історію окремих цивілізацій, що співіснують в часі. Культура, політика і економіка – це основні складові цивілізації, пов’язані одне з одним. Цивілізація, – за А.Тойнбі, – це спільність людей, які проживають на спільній території і мають загальні духовні традиції і схожий образ життя.

Основою формування цивілізацій виступає така складова духовної культури як релігія. Первинні цивілізації виникли на ґрунті недосконалих, поганських форм релігії. Вторинні цивілізації підвалинами мали вищі релігії – буддизм, іудаїзм, християнство, іслам. Третинні, тобто сучасні цивілізації, складаються в процесі зародження нових вищих релігій, які, на думку А.Тойнбі, в перспективі зіллються в єдину “релігію майбутнього”.

Всього за час існування людства він виділяє 21 цивілізацію, з яких на сьогодні залишилося лише сім: 1) західна, 2) православна, 3) індуістська, 4) китайська, 5) далекосхідна (в Кореї та Японії), 6 (іранська, 7) арабська.

А.Тойнбі розділяє цивілізації на основні та локальні. Основні цивілізації відрізняються тим, що вони здійснили помітний вплив на розвиток інших цивілізацій і всієї світової історії. Це такі цивілізації як, наприклад, шумерська, еллінська, китайська, індуістська, ісламська і деякі інші. Локальними цивілізаціями Тойнбі називав цивілізації, що відрізнялися своєю замкненістю, обмеженістю національними кордонами. Всього він ретельно описав 30 локальних цивілізацій, зокрема російську, німецьку, американську.

Розвиток будь-якої цивілізації (а, отже, і культури) проходить, за Тойнбі, чотири стадії: зародження, розквіту, надламу і розпаду. Історія будь-якої цивілізації – це послідовність актів Виклика-і-Відповіді, так що час існування цивілізації залежить від того, чи здатна вона відповідати на виклики історії, зовнішнього середовища. Виклик – це різке погіршення умов життя цивілізації. Відповідь – такі зміни в житті суспільства, які здатні забезпечити його виживання в нових умовах. Відповідь на виклик – творчі дії, на які здатна еліта, творча меншина суспільства, за якою повинна піти інертна більшість.

Не кожна цивілізація здатна відповісти на виклик, який може бути як зовнішнім (негативні зміни у природному середовищі цивілізації), так і внутрішніми (видатні досягнення в науці). Величезну роль в розвитку цивілізації, за Тойнбі, відіграють талановиті особистості, видатні люди, які здатні знайти відповідь на виклики природи і історичної ситуації. Стадії зародження і розквіту цивілізацій завжди припадають на добу, коли влада знаходиться у розумної, талановитої творчої меншини. Якщо ж інертній більшості вдається загасити творчу енергію еліти, то починається стагнація і цивілізація гине. Тойнбі аналізує і таку ситуацію, коли з часом меншина вироджується, втрачає своїх геніїв і талантів, і перетворюється в замкнену касту. Тоді до влади приходить пануюча меншина, вплив якої на еволюцію цивілізації визначається не її творчими здібностями, а силою державних органів насилля і зброї.

Тривалість існування окремої цивілізації “довша, ніж термін життя будь-якої окремої нації, але в той же час менше терміну, що відпущено людству в цілому (Тойнбі А. “Дослідження історії”, 1996, с.33). В історії людства безперервно йдуть процеси як зміни стадій розвитку цивілізацій, так і загибелі старих і народження нових окремих цивілізацій. Цивілізації взаємодіють одна з одною, здатні впливати на перебіг подій в них. Деякі цивілізації знаходяться у родинних стосунках, наприклад, західна християнська і православна християнська цивілізації, які є сестрами, бо їхнім єдиним джерелом і колискою була еллінська цивілізація. Ці міркування Тойнбі абсолютно протилежні поглядам на співіснування цивілізацій О.Шпенглера, який вважав цивілізації замкненими в собі утвореннями, які не мають спільних джерел і не здатні не те що збагатити одна одну, а навіть порозумітися між собою.

Друга концепція співвідношення цивілізації і культури найбільш поширена в сучасній культурології і заснована на визнанні культури і цивілізації нетотожними, різними поняттями і явищами, які доповнюють і взаємозбагачують одне одного. Культура на певних етапах свого розвитку проростає цивілізацією, становить духовні підвалини цивілізації, а цивілізація, в свою чергу, забезпечує існування матеріальних засобів для подальшого розвитку культури. Важко перерахувати всіх прихильників цієї концепції. Найбільш ґрунтовно вона викладена в ХХ ст. в працях американського культуролога П.Сорокіна, німецького соціолога Н.Еліаса, російських культурологів Б.Єрасова, А.Карміна, Ю.Лотмана, українських культурологів Ю.Павленко, М.Заковича, В.Пічі, О.Шевнюк та інших.

Культура визнається старішим за цивілізацію типом інформаційного процесу, якого не знає природа. ”Суспільство існує як культура, а в культурі на першому плані перебувають значення, норми та цінності, які не можна перекласти на мову біологічних процесів” – зазначає П.Сорокін.

Культура не просто сукупність продуктів людської діяльності, артефактів. Культура – це світ смислів, які людина вкладає в продукти своєї творчості і дії. Явища культури – це знаки і сукупності знаків, в яких закодована соціальна інформація, тобто вкладені в них людьми значення, зміст, певний сенс. Культура – це соціальна інформація, яка зберігається і накопичується в суспільстві за допомогою створених людьми знаків і знакових систем.(Див. А.Кармін, Культурологія, 2004, с.24).

Цивілізація складає матеріальну базу культури, забезпечує певний тип організації та благоустрою суспільного життя, надає необхідні засоби для збереження, накопичення інформації та її ефективного засвоєння і передачі. За сучасним порівнянням А.Карміна, цивілізація і культура пов’язані між собою як модем, тіло комп’ютера, і його програмне забезпечення, душа комп’ютера. Вони взаємозалежні, передбачають і доповнюють одне одного, успішне їх функціонування можливе лише в єдності.

Для цивілізації як процесу створення ноосфери характерні універсальність, інтернаціональність, чітка організація, пріоритет технології, порядок і дисципліна. Це особливо помітно в наш час, в XXI сторіччі, коли н на підставі універсальних новітніх технологій, засобів комунікації і обробки інформації створюється єдина, глобальна, світова цивілізація.

Для культури найважливіше значення мають оригінальність, унікальність змісту і форми, неповторність, національна самобутність, новизна, критичність і стремління до високих духовних досягнень, самоцінність і одночасно недовершеність, недомовленість, яка стимулює творчий потяг.

Відносна самостійність і відмінності культури і цивілізації і одночасно конче потрібна необхідність взаємодії, призводять до того, що між ними виникають протиріччя, порушується рівновага у їх взаємостосунках. В сучасному суспільстві спостерігаються явища переважання цивілізації над культурою, намірів нівелювати культуру до цивілізації, що значно послаблює духовний, моральний, творчий потенціал суспільства і тим самим загрожує суспільству стагнацією.

Саме таку ситуацію як кризу сучасної культури, коли цивілізація має перевагу над культурою, дослідив Пітірім Сорокін. Він виділяє три стадії в розвитку будь-якої культури: ідеаційну, ідеалістичну і чуттєву (сенситивну).

Ідеаційна культура базується на уявленнях про навколишній світ як надчуттєву реальність, в основі якого надприродний, божественний початок. Основні потреби людини – духовні, засоби задоволення цих потреб – аскеза, набуття знань, розвиток лінгвістичних, художніх, пізнавальних здібностей особистості.

Ідеалістична культура визнає реальність частково чуттєвою, матеріальною, а частково – надприродною, духовною. Важливими є і матеріальні і духовні потреби, але духовні цінності значно вище матеріальних. Способи задоволення потреб – предметна діяльність по перетворенню зовнішнього середовища і морально-розумова діяльність по вдосконаленню духовного світу особистості. В умовах ідеалістичної культури головну роль починає відігравати ідеологія, складаються стилі в мистецтві, релігійні доктрини, системи норм права.

Сенситивна культура визнає чуттєву природу реальності, тобто ніякої надприродної реальності не існує. Справжньою реальністю вважається те, що надається людині органами чуття. У людей переважають матеріальні потреби, засобом задоволення яких виступає засвоєння і перетворення багатств природи. Набуті соціокультурні норми поведінки стають завузькими і люди вдаються до активної інноваційної діяльності в пошуку нових переживань.

Згідно концепції Сорокіна, історія будь-якої культури являє собою чередування цих трьох культур. В історії європейської культури за три тисячоліття наявні всі типи культур. Так, класична античність (V – IV ст. до н.е.) представлена ідеалістичною культурою, доба еллінізму і Риму (Ш ст.
до н. е. – IV ст. н. е.) – сенситивною, Середньовіччя – ідеаційною, Відродження до XV ст.) – ідеалістичною, а від XV ст. і до наших часів – сенситивною.

Сучасна західна сенситивна культура переживає глибоку кризу. На зміну їй, на думку П.Сорокіна, повинна прийти нова ідеаційна культура, де сформуються нові світоглядні засади, раціонально виважені дії і духовні потреби займуть чільне місце в суспільстві. Якщо оптимістичні прогнози Сорокіна щодо приходу нової ідеаційної природи здійсняться, то це буде найвагомішим доказом справедливості його концепції.

Третя концепція співвідношення цивілізації і культури рішуче протиставляє цивілізацію і культуру. Концепція розроблена в творах російського мислителя М.Бердяєва і особливо гостро в праці німецького культуролога О.Шпенглера “Занепад Європи” (1918-1922). Книга Шпенглера написана в дуже важкі часи – перша світова війна, революція і братовбивча громадянська війна в Росії, застосування зброї масового знищення (кулемети і хімічна зброя), зубожіння цілих народів. Вона мала дуже великий успіх, видана багатьма мовами, в ній чітко виявлені характерні для культури і цивілізації ознаки, одначе саме концепція несумісності культури і цивілізації, протиставлення культури і цивілізації як протилежностей викликала гостру критику і цілком доказові спростування.

За О.Шпенглером, цивілізація – це невідворотня трагічна стадія в розвитку культури, бо душі культури не безсмертні. Цивілізація є вмираючою, конаючою культурою, яка вже вичерпала свої еволюційні можливості, втратила творчий потенціал і здатність продукувати нові духовні потреби. Цивілізація йде за культурою як “...смерть за життям, як нерухомість за розвитком, як розумова старість і скам’яніле світове місто за селом і щиросердним дитинством...”. Культура вмирає, коли її душа здійснила всю суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, віровчень, мистецтв, держав, наук.” (Див. О.Шпенглер, Занепад Європи, М., 1993, с. 264). Як тільки це відбулось, – вважає Шпенглер, – вона раптово клякне, кров її згортається, сили її покидають – вона стає цивілізацією, а цивілізація – лише висхла мумія проти живого древа культури. “Культура і цивілізація – це живе тіло душевності та її мумія” – так різко протиставляє ці такі значущі, і різні і схожі, суспільні надбання О.Шпенглер. Універсальність і інтернаціональність цивілізації призводить до її намірів уніфікувати людину, перетворити світ на єдине перенаселене місто, а науку на служницю техніки, економіки і політики. Людина духовно зубожіє, в чому їй допомагають різноманітні видовиська, що пропагують засобами мистецтва, а фактично замість мистецтва, гонитву за владою і грошима.

В самій сутності цивілізації Шпенглер вбачає стремління до гігантизму і експансії: великі міста, гігантські імперії, велетенські промислові виробництва і технічні устрої, які начебто впорядковують життя людини і керують нею, спрощуючи його життя наданням певних матеріальних благ. Але одночасно цивілізація і виснажує людину, робить її одномірною, якій вже не потрібен філософський пошук сенсу життя чи порівняльний аналіз різних напрямків і функцій мистецтва.

Висновок Шпенглера дуже сумний: досягнення цивілізації обернено проти людини як творця культури. Загибель західної цивілізації і культури невідворотна.

Як ставитися до пророцтва О. Шпенглера щодо занепаду західної культури, кінцева загибель якої очікувалася ним приблизно в 2000 році? На щастя, цей прогноз видався помилковим. Розвиток європейської цивілізації, величезні досягнення її науки і техніки не стали завершенням європейської культури. Навпаки, науково-технічні досягнення західної цивілізації ХХ ст. вражають – комп’ютерні технології, генна інженерія, пересадка серця, космічні програми, Інтернет і мобільний зв’язок...– перелік дуже довгий.

Не занепало мистецтво у всій різноманітності його видів і жанрів, щороку нагороджують престижними преміями вчених за видатні наукові відкриття.

Але в концепції Шпенглера є дуже важливі, просто такі доленосні попередження про негативні тенденції у суперечливому процесі розвитку західного суспільства, які загострюються при переході на більш високі щаблі розвитку. Загроза існуванню культури і людства залишається, вона міститься у поставленій Шпенглером проблемі “цивілізованого безкультур’я”. Сутність проблеми полягає в тому, що не співпадають поняття “культурна людина” і “цивілізована людина”.

Не кожна цивілізована людина – культурна людина.

Культурна людина – насамперед творча особистість, яка засвоїла норми і правила людського співжиття, серед яких головні – самоцінність людського життя та Ії недоторканість; повага до інших людей, якого б кольору вони не мали шкіру чи розріз очей, якою б мовою не розмовляли; здатність засвоювати культурну спадщину, а в разі потреби захистити її. Культурна людина має внутрішню потребу в духовному самовдосконаленні через засвоєння духовних цінностей, до яких відносяться суспільні ідеали, настанови і оцінки, принципи дій, що виражені у формі нормативних уявлень про добро і зло, прекрасне і потворне, справедливе і несправедливе, про сенс історії та призначення людини.

Культурна людина сучасності одночасно і цивілізована людина, трудівник і вільний громадянин держави, який здатен користуватися всіма науково-технічними і соціальними благами цивілізації.

Цивілізована людина теж вміє користуватися досягненнями науково-технічного прогресу і притримуватися визнаних в суспільстві стандартів і норм поведінки. Але якщо вона не засвоїла основ духовного досвіду суспільства; якщо вона безвідповідально, а іноді і агресивно, ставиться до інших людей, до навколишнього середовища; якщо вона творчо бездіяльна і не відчуває внутрішньої потреби припасти до живого джерела духовної спадщини –моралі, релігії, філософії, науки, мистецтва, освіти, то її не можна назвати культурною людиною.

Чи можна назвати культурною людиною серійного маніяка Онопрієнка, який забрав життя у декількох десятків безневинних жертв? А він вміло користувався сучасними засобами комунікації і пересування як надбанням цивілізації. Чи можна назвати культурною людиною того, з чиєї провини, через незагашений недопалок горять ліси Криму, трави заповідної Асканії-Нови, які вже давно занесені в Червону Книгу і нащадки наші їх, мабуть, вже не побачать?

В публікаціях з проблеми культурного становлення особистості останнім часом духовний розвиток пов’язується, насамперед, із відродженням релігійності – реставрацією або новобудовою храмів, каплиць, християнських чи інших релігійних святинь, залученням до відправлення релігійних культів, релігійних свят і т.ін. Релігія дійсно є важливою складовою духовної культури. З точки зору релігійної ідеології культурна ідентичність людини і релігійні вірування неподільні. Сучасні релігійні діячі стверджують, що сьогоднішня церква суттєво змінилась, вона не схожа на середньовічні релігійні організації, стала необхідною складовою структури духовного життя сучасного суспільства, і саме церква і релігія забезпечують прилучення людини до духовності і культури.