Соціально-економічне становище та політичне становище в Україні у період радянсько-польської війни. Політика радянської влади у Сх. Галичині

Скориставшись слабкістю своїх сусідів на сході, польські війська на кінець 1919 р. окупували майже всю Білорусію, Зах1дну Волинь. У квітні 1920 р. між представниками польського уряду та Петлюри було укладено блок угод: загальну, торговельно-економічну та військову конвенції. Польща згідно угод отримувала Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Західну Волинь, частину Полісся то всю Галичину.

25 квітня 1920 р. без оголошення війни три польських армії (загальною чисельністю близько 150 тисяч чоловік) вступили на територію України. Разом з ними наступали дві дивізії військ УНР на чолі з Удовиченком то Безручком. До них 5 травня приєдналась також п'ятитисячна група, що повернулась з першого зимового походу. Ефект раптовості дозволив польським військам швидко зайняти велику територію — вже 6 травня польська армія та війська УНР вступили в Київ, 9 травня вони форсували Дніпро, але на цьому наступ припинився. Обіцяного представниками УНР всенародного антибільшовицького повстання в Україні не відбулося. Дві бригади Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА) в районі Вінниці підняли антибільшовицьке повстання, але були роззброєні поляками, а їхній особовий склад інтерновано. Лише один кіннотний полк ЧУГА, який вийшов з Тирасполя, зміг з'єднатися з українськими військами.

Влітку 1920 р. уряд УНР утворив декілька конституційних комісій, які виробили проект Конституції. Головою Директорії було затверджено вироблений комісією «3акон про Тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в УНР». Функції Директорії виконував лише її Голова.

Співвідношення сил поступово змінювалось. На польський фронт були перекинуті 1а Кінна Армія, 8а Червонокозача дивізія, 25а Чапаївська дивізія, 26 травня радянські війська на Півдненно3ахідному фронті перейшли в контрнаступ. Наприкінці червня війська Західного фронту вступили на територію Польщі і рушили на Варшаву. Військо Південно3ахідного фронту під командуванням Єгорова наступали на Львів. Наміри польського уряду розпочати мирні переговори, обмеживши східний кордон Польщі т.з. «лінією Керзона» (була запропонована міністром закордонних справ Великобританії), не були підтримані радянською стороною. Загроза втрати державності згуртувала навколо уряду Польщі усі верстви суспільства. Негайну допомогу подали країни Антанти. Було нанесено могутній удар по стику фронтів Червоної Армії. В жовтні було укладено перемир'я.

Залишившись без союзників, армія УНР та нечисельні загони російських білогвардійців (т.з. 3тя Руська армія) вели бої на Поділлі. 27 вересня частини УНР вступили в Проскурів. Наступ розвивався спочатку успішно, але невдовзі наступив перелом. 14 листопада уряд УНР залишив Кам'янець-Подільський та остаточно виїхав до Польщі. 21 листопада залишки армії УНР перейшли за р.3бруч та були інтерновані польськими властями. Деякий час в Польщі існували уряд та окремі структури УНР. 18 березня 1921 р. між Польщею та Радянською Росією укладено Ризький договір. До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся. За нею залишалась Східна Галичина.

28. Зовнішня політика Директорії УНР. Участь делегацій УНР і ЗУНР у Версальській мирній конференції та українське питання на ній.

Директорія, що стала надзвичайним органом влади в Україні, була створена в ніч з 13 на 14 лис­топада 1918 р. блоком партій із соціалістичною орієнтацією — Українським Національним союзом. Директорія складалася з п'яти осіб: А. Андрієвський, В. Винниченко, А. Макаренко, С. Петлюра, Ф. Швець. Пізніше її склад змінювався.

У зовнішній політиці уряд Директорії орієнту­вався на країни Антанти (Великобританія, Фран­ція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію на півдні Украї­ни. Представники Антанти вимагали реорганізу­вати Директорію, вивести з її складу С. Петлюру, а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками.

У 1919—1920 рр. УНР опинилася в «трикут­нику смерті»: на півночі — війська більшовиків; на півдні — війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході — польська армія.

Директорія не змогла захистити УНР, тому що не мала боєздатної армії. Солдати, які були вихідцями із селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легко піддаючись агі­тації більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина (отамани відмовля­лися виконувати накази й діяли самочинно).

За умов прагнення поляків відновити Річ Посполиту та узаконити свої права на Східну Галичину 19 жовтня 1918 р. Рада проголоси­ла утворення держави на західних землях — Захід­ноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Зовнішньополітичний курс передбачав стосун­ки з урядом УНР і об'єднання УНР і ЗУНР в єди­ну державу. Розірвана між державами-сусідами (Польщею, Румунією, більшовицькою Росією, Угорщиною), Україна потребувала територіальної єдності для боротьби за свої національні інтереси. Вирішення цієї проблеми було поступовим. Із кін­ця 1918 р. між урядом ЗУНР і Директорією УНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові було підписано поперед­ній договір про об'єднання ЗУНР і УНР.

22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві від­булися урочисті збори, на яких було проголошено Акт Злуки українських земель. Універсал про об'єднання УНР і ЗУНР засвідчив цю подію. Однак об'єднання всіх українських земель за­лишилося тільки декларацією. Пізніше передбачалося затвердження акту Злуки Українськими Установчими зборами.

Отже, революційні події 1917—1919 рр. позна­чили перехід від національно-культурного пробуд­ження до масової боротьби українців за державний суверенітет. Виразником боротьби за державотворення стала Українська Центральна Рада, у складі якої діяли видатні представники української національної еліти того часу. Націо­нально-демократична революція стала періодом ма­сового героїзму й високих патріотичних почуттів. Версальський мирний договір, який офіційно завершив Першу світову війну, був підписаний у Версалі 28 червня 1919 р. Німеччиною, котра зазнала поразки у війні, з одної сторони, і «союзниками та об'єднаними державами», які отримали перемогу, з іншої. Україну визнало багато держав, але не було нормальних відносин із тими, від яких залежала її доля - з радянською Росією та Польщею. Додаткову складність у становище України внесла поява на півдні військ Антанти. Однак це не сприяло вирішенню жодного з питань, навколо яких точилася запекла боротьба. Керівники України сподівалися на їх вирішення Паризькою мирною конференцією, на яку в січні 1919 р. прибула об'єднана делегація УНР і ЗУНР. Вона за дорученням Державного Секретаріату ЗУНР-УНР мала домагатися припинення агресії Польської держави проти Західноукраїнської Народної Республіки.