Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Сполучна тканина зі спеціальними властивостями
Сполучна тканина зі спеціальними властивостями поділяється на ретикулярну, жирову, слизову та пігментну. Для тканин цієї групи характерним є переважний розвиток певного різновиду клітин, а також певні особливості міжклітинної речовини. Ретикулярна сполучна тканина утворює систему органів кровотворення (кістковий мозок, селезінка, лімфатичні вузли) і складає мікрооточення для формених елементів. Вона побудована з ретикулярних клітин 1 Ретикулярних волокон, які переплітаються між собою й утворюють сітку (рис. 2.18).
Рис. 18. Ретикулярна тканина: ретикулярна клітина; 2 — відростки ретикулярних клітин; 3 — ретикулярні волокна.
Жирова тканина представлена клітинами-адипоцитами (рис. 19). Ця тканина має часточкову будову — адипоцити розташовані групами, між якими вона виконує функцію накопичення та обміну ліпідів. Розрізняють білу та буру жирову тканину. Біла розташована під шкірою, у сальнику, а також в інших жирових депо. Значна частина жиру з білої жирової тканини легко мобілізується при голодуванні, використовується для покриття енергетичних затрат організму і виконує амортизаційну функцію. Бура жирова тканина зустрічається у новонароджених. її функція — участь у терморегуляції. Біла жирова тканина побудована з адипоцитів, які містять одну велику краплю жиру, що відтиснула ядро на периферію. Бура жирова тканина побудована з адипоцитів, що містять у цитоплазмі велику кількість дрібних жирових включень, і розташована між лопатками, на задній поверхні шиї, у пахвових ямках. Ядро в адипоцитах займає центральне положення.
Рис. 19. Будова адипоцитів білої та бурої жирової тканин: а — адипоцит білої жирової тканини; б — адипоцит бурої жирової тканини; 1 — ядро; 2 — цитоплазма; 3 — велика крапля жиру; 4 — жирові включення; 5 — мітохондрії.
Пігментна тканина складається зі скупчення пігментних клітин — меланоцитів. Вона представлена ділянками шкіри навколо сосків, у судинній та райдужній оболонках ока, родимих плямах. У зв'язку з високим вмістом меланіну, який може поглинати ультрафіолетові промені, пігментні клітини відіграють захисну роль щодо пошкоджувальної дії сонячної радіації.
Слизова сполучна тканина є видозміненою пухкою волокнистою сполучною тканиною з різким кількісним переважанням міжклітинної речовини, у якій практично немає волокнистих структур. Слизова тканина має драглисту консистенцію, не містить кровоносних і лімфатичних судин, нервів. Вона знаходиться у плода в складі пупкового канатика, де має назву "вартонових драглів" і завдяки високій пружності запобігає перетисненню пупкових судин. У дорослих подібну будову має тканина, що утворює склисте тіло очного яблука. Джерелом виникнення клітин усіх сполучних тканин є ембріональна сполучна тканина — мезенхіма (рис. 20). Мезенхімальні клітини мають неправильну (зірчасту або веретеноподібну) форму з розгалуженими відростками, що формують сітку, драглистий позаклітинний матеріал складається майже виключно із основної речовини і мінімальної кількості ретикулінових волокон. Вона добре розвинута у плода. Кров і лімфа Кров і лімфа є тканинами, що формують внутрішнє середовище організму. Вони мають рідку консистенцію. Кров складається з: — клітин (формені елементи крові); — міжклітинної речовини (плазма). Основними функціями крові є: — транспортна; — захисна; — гомеостатична. Плазма крові — це колоїдна система, яка містить від 90 до 93 % води і 7— Ю % сухої речовини. Із сухої речовини близько 6,6—8,5 % складають білкові Речовини, а 1,5—3,5 % — інші органічні та мінеральні сполуки. У плазмі містяться білки, жири, вуглеводи та інші органічні сполуки, а також кінцеві продукти обміну — сечовина, сечова кислота, креатинін та ін., які потрапляють у кров із тканин і з током крові транспортуються до нирок і частково — до шкіри. До білків плазми належать: альбуміни, глобуліни і фібриноген, склад і кількість яких у крові є постійними. Більшість білків плазми виробляють клітини печінки. Фібриноген займає особливе місце серед білків крові, оскільки він має здатність ставати нерозчинним у певних умовах і набувати при цьому волокнистої структури, переходячи у фібрин. Цей процес називається згортанням крові.
Рис. 20. Мезенхіма: 1 — мезенхімальні клітини; 2 — відростки мезенхімальних клітин; 3 — міжклітинна речовина.
У плазмі крові містяться і мінеральні речовини — натрій, калій, кальцій, магній, хлор, фосфор, йод, цинк та ін., які переважно є зв'язаними з білком або з іншими органічними сполуками. Формені елементи крові (рис. 21). До формених елементів крові належать еритроцити, тромбоцити і лейкоцити. З них лише лейкоцити є справжніми клітинами. Еритроцити та тромбоцити — це неклітинні структури живої матерії. Функції еритроцитів здійснюються в судинному руслі. До них належать: — дихальна функція, яку забезпечує гемоглобін. — транспортна функція — еритроцити адсорбують на поверхні плазмолеми ряд біологічно активних речовин (амінокислоти, імуноглобуліни, імунні комплекси, деякі ліки). У нормі більша частина (80 %) еритроцитів має форму двояковгнутого диска — дискоцити. Це визначає світліше забарвлення їхньої центральної частини, порівняно з периферійною. Під світловим мікроскопом у мазках крові еритроцити мають вигляд безструктурних округлих дисків, які забарвлюються оксифільно. їх цитоплама містить гемоглобін — складний білок, побудований з білкової частини — глобіну та небілкової групи — гему, що містить залізо. Гемоглобін є пігментом, який надає крові червоного кольору. Середній діаметр еритроцита складає 7,1—7,9 мкм. У міру старіння еритроцитів, їхні розміри дещо зменшуються. Окремі еритроцити можуть мати діаметр 6 мкм і менше (мікроцити) і, навпаки, коли діаметр перевищує 8 мкм, еритроцити називаються макроцитами. Якщо кількість макро- і мікроцитів перевищує 25 %, це явище має назву анізоцитозу. Зустрічаються еритроцити нетипових форм (пойкілоцити): сферичної форми (сфероцити), з плоскою поверхнею (планоцити) та клітини з шипами. Коли у периферичній крові зустрічається до 20 % різноманітних форм еритроцитів, говорять про фізіологічний пойкілоцитоз. Коли їхня кількість перевищує даний показник — про патологічний пойкілоцитоз (рис. 23). Еритроцити (рис. 22) — червоні кров'яні тільця — найбільш чисельні форменні елементи крові. У людини вони являють собою постклітинні структури, що втратили в процесі розвитку ядро і майже всі органели. Еритроцити утворюються у червоному кістковому мозку, період їхнього життя становить 100-120 діб. Вони утилізуються макрофагами селезінки і (в меншій мірі) печінки та червоного кісткового мозку. Тромбоцити (кров'яні пластинки) — без'ядерні дрібні тільця округлої, овальної, веретеноподібної форми. Це постклітинні структури, які утворились внаслідок фрагментації цитоплазми гігантських клітин кісткового мозку — мегакаріоцитів. Це найменші формені елементи крові (2-3 мкм), які виконують функції як всередині судинного русла, так і поза ним.
Рис. 21. Мазок крові людини (забарвлення за Романовським) х 900. 1 — еритроцит; 2— сегментоядерний нейтрофільний лейкоцит; 3 — паличкоядерний нейтрофільний лейкоцит; 4 — юний нейтрофільний лейкоцит; 5 — еозинофільний лейкоцит; 6 — базофільний лейкоцит; 7 — великий лімфоцит; 8 — середній лімфоцит; 9 — малий лімфоцит; 10 — моноцити; 11 — кров'яні пластинки.
Рис. 22. Еритроцити (червоні кров'яні тільця).
Рис. 23. Пойкілоцитоз та анізоцитоз (забарвлення за Романовським)х 900: 1; 2; 3; 5 — пойкілоцити; 4; 6 — мікроцити; 7 — нормоцити; 8 — мікроцити.
Тромбоцити беруть участь у згортанні крові (їх фермент тромбопластин перетворює фібриноген у фібрин), утворюють тромб при пошкодженні судини (пластинки розпадаються, навколо них виникають нитки фібрину). Тромбоцити зменшують проникність стінки судин, мають речовини, які звужують судини при їх пошкодженні. Період життя тромбоцитів складає 5-8 днів. Завдяки властивості склеюватися, в мазках крові тромбоцити зустрічаються групами. Кожна пластинка (тромбоцит) оточена плазмолемою і включає в себе: — периферійну зону — гіаломер, який є основою пластинки і забарвлюється слабооксифільно. У ньому містяться мікротрубочки, які допомагають тромбоциту підтримувати форму; — центральну зону — грануломер, який має вигляд базофільних зерняток у центрі пластинки. Кров'яні пластинки мають випинання плазмолеми (вусики), якими вони зчіплюються одна з одною. Цей процес відбувається при згортанні крові. Лейкоцити (білі кров'яні тільця) складає група морфологічно та функціонально різноманітних формених елементів, що циркулюють у крові й беруть участь у захисних реакціях організму. Всі лейкоцити є ядерними структурами сферичної форми. Ці клітини мають здатність активно рухатись, що відбувається за допомогою псевдоподій (виростів цитоплазми), при цьому їх форма може змінюватись. Лейкоцити відіграють важливу роль у захисті організму від мікроорганізмів і чужорідних тіл, що проникають у кров або тканини. Якщо чужорідне тіло має малі розміри, то лейкоцити фагоцитують його і перетравлюють, розщеплюючи своїми ферментами. Крім того, лейкоцити беруть участь в утворенні імунних тіл. Класифікація лейкоцитів базується на ряді ознак, серед яких провідною є наявність у їх цитоплазмі специфічної зернистості. На основі цієї ознаки всі лейкоцити поділяють на гранулоцити та агранулоцити. Гранулоцити (зернисті лейкоцити) характеризуються наявністю в їхній цитоплазмі специфічних гранул, що мають різне забарвлення (базофільне, оксифільне). Це, в свою чергу, дозволяє поділити гранулоцити на: — базофільні; — оксифільні (еозинофільні); — нейтрофільні. У гранулоцитах є й інший тип гранул — неспецифічні, або азурофільні (забарвлюються азуром і є лізосомами). Ядра гранулоцитів звичайно сегментовані, менш зрілі їх види, що циркулюють у крові, мають паличкоподібне або бобоподібне ядро.
Нейтрофіли (нейтрофільні гранулоцити) — найбільш поширений вид лейкоцитів. Вони потрапляють у кров із червоного кісткового мозку, циркулюють у ній 6-10 год, потім мігрують у тканини, де функціонують протягом 1-2 діб. Функції нейтрофілів полягають у знищенні мікроорганізмів і дрібних частинок, їх фагоцитозі і перетравленні. Вони здатні активно рухатись і мігрувати у вогнище запалення. Тому І.І. Мечніков назвав нейтрофіли мікрофагами. Цитоплазматичні гранули нейтрофілів поділяють на первинні і вторинні. Первинні (азурофільні або неспецифічні) цитоплазматичні гранули не є специфічними для нейтрофілів, оскільки зустрічаються і в лейкоцитах інших типів. Ці гранули більших розмірів, мають вигляд округлих або овальних мембранних структур. Вторинні (специфічні) цитоплазматичні гранули мають дрібну зернистість, при забарвленні за методом Романовського набуває рожево-фіолетового кольору. Кількість специфічних гранул збільшується в міру дозрівання клітини. Для нейтрофілів (нейтрофільних гранулоцитів) характерно: — цитоплазма їх слабооксифільна, в ній містяться слаборозвинені органели; — характерна наявність включень — глікогену, дрібних ліпідних крапель; — ядро нейтрофільних гранулоцитів має неоднакову будову в клітинах різного ступеня зрілості; — юні нейтрофіли мають бобоподібне ядро; — ядра паличкоядерних нейтрофілів мають вигляд зігнутої палички або, букви S. — ядра зрілих нейтрофілів складаються з 2—5 сегментів, що зв'язані перетинкою (сегментоядерний нейтрофіл); — ядерні сегменти містять компактний хроматин (гетерохроматин). Від одного із сегментів ядра нейтрофіла може відходити невеликий виріст, що має у жінок форму барабанної палички — це тільце статевого хроматину (тільце Барра). Базофіли (базофільні гранулоцити) — найменш чисельні серед лейкоцитів. Вони потрапляють у кров з червоного кісткового мозку, циркулюють у ній від 6 год. до 1 доби, після чого мігрують у тканини. Базофіли менш рухливі, порівняно з нейтрофілами, вони майже не здатні до фагоцитозу. Функція базофільних гранулоцитів полягає у синтезі та секреції біологічно активних речовин, таких як гепарин та гістамін, завдяки цьому вони беруть участь у регуляції процесу згортання крові та в алергічних реакціях. Цитоплазма базофільних гранулоцитів забарвлюється слабооксифільно. Специфічні (базофільні) гранули — великі, різноманітної (часто сферичної) форми, забарвлюються метахроматично (фарбуються у колір, який не є характерним для даного барвника) у темний червоно-фіолетовий колір. Азурофільні гранули, порівняно малочисельні, є лізосомами. Ядра базофільних гранулоцитів сегментовані або 8-подібні відносно щільні, але світліші, ніж у нейтрофілів та еозинофілів. їх нерідко важко розрізнити, оскільки вони маскуються яскраво забарвленими цитоплазматичними гранулами. Еозинофіли (еозинофільні гранулоцити) містяться в крові у невеликій кількості, утворюються у червоному кістковому мозку, звідки потрапляють у кров, циркулюють у ній 3-8 год. Після цього вони залишають кровоносне русло і розміщуються в тканинах (переважно в шкірі, слизових оболонках дихального, травного і статевого трактів), де функціонують.
Форма еозинофілів округла, іноді цитолема має невеликі випинання. У харкотинні і носовому слизі зустрічаються еозинофіли у вигляді "клітин-медуз". їх цитоплазма забарвлюється слабобазофільно, містить розвинені органели, включення глікогену і гранули двох видів. Специфічні (еозинофільні) гранули забарвлюються у яскраво-рожевий колір, мають овальну форму, великі розміри. На субмікроскопічному рівні зрілі гранули містять щільні кристалоїдні структури, що розташовані уздовж гранул і занурені у дрібнозернистий матрикс. Азурофільні (неспецифічні, первинні) гранули малочисельні, округлої форми, середніх розмірів, є лізосомами, що містять у собі ферменти. Вміст цих гранул зменшується у міру дозрівання клітини. Ядра еозинофільних гранулоцитів частіше сегментовані. Еозинофіли відрізняються від нейтрофілів дещо меншою рухливістю і слабшою фагоцитарною активністю, разом з тим вони беруть участь у захисних реакціях організму на сторонній білок, алергічних реакціях, у знешкодженні паразитів (гельмінти і найпростіші). Агранулоцити (незернисті лейкоцити) не містять у цитоплазмі гранул, лише окремі клітини мають неспецифічні (азурофільні) гранули, а специфічні гранули відсутні. їх ядро має звичайно округлу або бобоподібну форму. До агранулоцитів належать моноцити і лімфоцити. Моноцити — найбільші серед лейкоцитів клітини, округлої форми. Вони утворюються у червоному кістковому мозку, звідки потрапляють у кров, де знаходяться від 36 год до 3-4 діб і є ще незрілими клітинами. У тканинах під впливом мікрооточення і стимулюючих факторів моноцити перетворюються у різноманітні види макрофагів. Тому моноцити належать до макрофагічної системи організму. Функції моноцитів у значній мірі пов'язані з їхнім перетворенням у макрофаги після міграції із судин у тканини, хоча частково вони можуть реалізуватися і самими моноцитами ще до цього перетворення. До них належать: — захист і внутрішньоклітинне перетравлення різних відмерлих клітин, клітин, що старіють, постклітинних структур (в тому числі формених елементів крові), а також їх фрагментів; — забезпечення реакцій неспецифічного захисту організму проти мікробів, пухлинних і заражених вірусами клітин; — участь у специфічних (імунних) захисних реакціях. Цитоплазма моноцитів займає велику частину клітини, слабобазофільна і забарвлюється в голубувато-сірий колір. У цитоплазмі видно дрібні неспецифічні азурофільні гранули — лізосоми. Ядро моноцитів досить велике, розташоване ексцентрично, бобоподібної або підковоподібної форми, світле, з одним або двома дрібними ядерцями. Моноцити рухливі, але здатні до адгезії. Лімфоцити — один із основних видів лейкоцитів. Вони зустрічаються не лише у крові, їх особливо багато в лімфі. Джерелом розвитку лімфоцитів є червоний кістковий мозок і лімфоїдні органи, із яких вони потрапляють у кров і лімфу. Тривалість життя різних субпопуляцій лімфоцитів суттєво відрізняється і може бути від декількох годин до багатьох років. Функції лімфоцитів: — забезпечення реакцій імунітету — специфічного захисту від чужорідних і змінених власних антигенів. Лімфоцити є головними клітинами імунної системи; — регуляція діяльності клітин інших типів в імунних реакціях, процесах росту, регенерації тканин. Розміри лімфоцитів коливаються в широких межах. Виділяють три їхні групи, які відрізняються за своїми морфологічними і функціональними особливостями: малі, середні і великі лімфоцити. Малі лімфоцити — найчисельніша група. їх вважають зрілими клітинами. Ядро малих лімфоцитів — кругле, овальне або бобоподібне, займає до 90 % площі клітини. Цитоплазма, що оточує ядро у вигляді вузького обвідка, забарвлюється базофільно. Вона містить порівняно слаборозвинені органели — рибосоми, полісоми, гранулярну ендоплазматичну сітку, центріолі, мітохон-дрії, азурофільні гранули — лізосоми, включення глікогену, окремі вакуолі. Середні лімфоцити в крові людини складають близько 10 % усіх лімфоцитів. Морфологічно вони подібні до малих лімфоцитів, проте їх ядро світліше (містить менше гетерохроматину), цитоплазма займає відносно більший об'єм у клітині. Великі лімфоцити у значній кількості зустрічаються лише у лімфоїдній тканині і відсутні у крові. Вони характеризуються відносно світлим (з переважанням еухроматину) ядром округлої або бобоподібної форми з чіткими ядерцями, великою слабобазофільною цитоплазмою з порівняно добре розвиненими органелами. Залежно від виду імунних реакцій розрізняють Т-лімфоцити та В-лімфоцити. Т-лімфоцити утворюються в тимусі і можуть у лімфовузлах та селезінці диференціюватися у Т-кілери (клітини-вбивці), які беруть участь в клітинному імунітеті — знищують генетично чужорідні клітини (трансплантовані, пухлинні). Т-хелпери і Т-супресори, які беруть участь у регуляції гуморального імунітету. Т-лімфоцити — клітини пам'яті, які зберігають інформацію про антиген. В-лімфоцити забезпечують гуморальний імунітет, здатні перетворюватись в ефекторні клітини — плазмоцити. При потраплянні в організм чужорідних речовин, антигенів, плазмоцити виробляють специфічні білки — імуноглобуліни (антитіла), які знешкоджують ці чужорідні агенти. В-лімфоцити живуть недовго (тижні, місяці) і становлять близько 20% усіх лімфоцитів крові. Лімфа являє собою трішки жовтувату рідину, що протікає у лімфатичних капілярах і судинах. Вона складається із лімфоплазми і формених елементів (рис. 24).
Рис. 24. Мазок лімфи (забарвлення за Романовським) х 900: І — еритроцит; 2 — великий лімфоцит; 3 — середній лімфоцит; 4 — малий лімфоцит; 5 — моноцит; 6 — нейтрофільний гранулоцит.
За хімічним складом лімфоплазма близька до плазми крові, але містить менше білка. Серед фракцій білка альбуміни переважають над глобулінами. Лімфоплазма містить також нейтральні жири, прості цукри і розчини мінеральних солей NaС1, Na2С03, а також різні сполуки, до складу яких входить кальцій, магній, залізо. До формених елементів лімфи належать лімфоцити (98 %), моноцити та незначна кількість інших видів лейкоцитів. Еритроцити зустрічаються рідко. Лімфа утворюється в лімфатичних капілярах тканин і органів шляхом всмоктування тканинної рідини. Із капілярів лімфа тече у периферійні лімфатичні судини, далі — у лімфатичні вузли, потім у великі лімфатичні судини і вливається у кров. Через це склад лімфи змінюється. Так, лімфа, що відтікає від шлунково-кишкового тракту, багата на жири, білки і цукри. Лімфа, що проходить через лімфатичні вузли, збагачується агранулоцитами тощо. Тому розрізняють: — периферійну лімфу (до лімфатичних вузлів); — проміжну лімфу (після проходження через лімфатичні вузли); — центральну лімфу (лімфу грудної та правої лімфатичної проток). Процес лімфоутворення тісно пов'язаний із надходженням води з крові у міжклітинний простір і утворенням тканинної рідини. За добу у людини виробляється близько 1,5 л лімфи.
Кровотворення; гемопоез Гемопоезом називають розвиток крові. Розрізняють ембріональний гемопоез, який призводить до розвитку крові як тканини, і постембріональний гемопоез, який являє собою процес фізіологічної регенерації крові (рис. 25). Органи, в яких відбувається кровотворення, мають назву кровотворних. До них належать: — червоний кістковий мозок плоских кісток; — червоний кістковий мозок епіфізів довгих трубчастих кісток; — селезінка; — лімфатичні вузли; — загруднинна залоза (тимус). Гемопоетичну тканину червоного кісткового мозку називають мієлоїдною, а процес утворення еритроцитів, гранулоцитів, моноцитів і тромбоцитів позначають терміном мієлопоез. Кровотворну тканину, яка розташована в селезінці, лімфатичних вузлах і тимусі (а також систему цих органів) називають лімфоїдною, а процес утворення у них лімфоцитів та плазмоцитів — лімфопоезом. Усі зрілі елементи крові походять з єдиної вихідної клітини, яку називають стовбуровою кровотворною клітиною. Стовбурова кровотворна клітина є поліпотентним попередником усіх клітин крові і належить до самопідтримуючої популяції клітин. У дорослих ссавців стовбурові кровотворні клітини скупчені головним чином у червоному кістковому мозку. Загальна їх кількість у людини становить приблизно 5x1010. Виникають стовбурові клітини крові в ембріональному періоді у жовтковому мішку і потім розселяються по всій кровотворній системі. Існують такі види гемопоезу: — еритропоез — розвиток еритроцитів; — гранулоцитопоез — розвиток гранулоцитів (нейтрофілів, еозинофілів, базофілів); — лімфопоез — розвиток Т- і В-лімфоцитів; — моноцитопоез — розвиток моноцитів; — тромбоцитопоез — розвиток кров'яних пластинок (тромбоцитів).
М'язова тканина М'язова тканина — це група тканин спеціального призначення, яка побудована зі структурних елементів, здатних до скорочення. Тому ця тканина здійснює переміщення організму і його частин в просторі, а також рухові процеси всередині організму (робота серця, інших органів, крово- і лімфоо-біг). Вона поділяється на гладку та посмуговану м'язові тканини.
Гладка м'язова тканина Гладка м'язова тканина (рис. 26) розташовується у стінках судин і більшості порожнистих внутрішніх органів — стравоходу, шлунка, кишок, сечового міхура, матки та ін. Морфологічна особливість гладкої м'язової тканини виражається у її клітинній будові і наявності скоротливого апарату у вигляді гладких міофібрил.
Стовбурова клітина крові
Рис. 25. Постембріональний гемопоез, забарвлення азур II-еозином: І—IV — клітини, які морфологічно не диференціюються; V — клітини, які морфологічно диференціюються.
Рис. 26. Гладкі м'язові клітини: 1 — гладкий міоцит; 2 — ядро клітини; 3 — цитоплазма; 4 — відростки клітини.
Із функціонального боку, гладка м'язова тканина характеризується порівняно повільним скороченням і здатністю протягом тривалого часу перебувати у стані скорочення. При цьому вона затрачає відносно невелику кількість енергії і, відповідно, не так швидко втомлюється, як посмугована мускулатура. Такий тип скоротливої активності прийнято називати тонічним. Гладка м'язова тканина іннервується вегетативною нервовою системою і тому, на відміну від поперечно-посмугованої, не підпорядкована нашій волі, хоча перебуває під контролем кори великих півкуль, як і всі інші види скоротливих тканин. Основною структурною одиницею гладкої м'язової тканини є гладка м'язова клітина — гладкий міоцит. Він має витягнуту веретеноподібну форму із загостреними кінцями. Для гладкої м'язової тканини характерним є дуже щільне розміщення її клітин. Ядро гладкої м'язової клітини має витягнуту еліпсоподібну форму і звичайно розміщується у центрі клітини. При скороченні клітини форма ядра значно змінюється, особливо при перистальтичних скороченнях стінок кишечника. Витягнуті в довжину ядра у скороченій клітині скручуються гвинтоподібно. При розслабленні клітини ядра знову набувають еліпсоподібної форми. Енергетичний апарат гладких міоцитів представлений мітохондріями, а також включеннями, що містять субстрати, розщеплення яких забезпечує енергетичні потреби клітин. Фізіологічна регенерація гладкої м'язової тканини відбувається шляхом оновлення клітинних елементів на субклітинному рівні. Можливість повноцінного заміщення пошкодженої тканини визначається об'ємом пошкодження. При достатньо великих зонах пошкодження на місці гладкої м'язової тканини, що загинула, розвивається волокниста сполучна тканина, в якій поступово збільшується вміст колагенових волокон, внаслідок чого вона з пухкої волокнистої перетворюється у щільну (рубцеву).
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2017-01-26; просмотров: 334; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.118.100.48 (0.137 с.) |