Загальна характеристика та класифікація тканин

Тканина (textus) — це сформована в процесі філогенезу система організму, що складається з клітин і неклітинних структур, які мають спільне походжен­ня, будову та функції. Структурними компонентами тканин є:

— клітини;

— клітинні похідні (симпласт, синцитій, постклітинні структури);

— міжклітинна речовина.

Клітини — головні елементи будь-якої тканини, які зумовлюють їхні осно­вні властивості.

Постклітинні структури — похідні клітини, які у ході свого розвитку втра­тили окремі компоненти клітин (ядро, деякі органели), але набули ряд властивостей, які необхідні їм для виконання спеціалізованих функцій.

До постклітинних структур у людини відносять:

— еритроцити і тромбоцити;

— рогові лусочки епідермісу;

— волосся та нігті.

Симпласт — багатоядерна структура, що складається з великого об'єму ци­топлазми з численними ядрами. Він утворюється внаслідок злиття клітин або поділу ядер без поділу цитоплазми клітини. Прикладом симпласту може бути скелетне м'язове волокно.

Синцитій — структура, яка сформована внаслідок незавершеного цитокінезу при поділі клітин (розвиток чоловічих статевих клітин, пульпа емалевого органа).

Міжклітинна речовина складається з:

— основної речовини;

— волокон (колагенові, еластичні, ретикулярні).

Основна речовина за фізико-хімічним станом являє собою гель певної в'язкості та складу і може бути мінералізована (скелетні тканини).

Протягом усього життя організму в тканинах відбувається зношування та відмирання клітин і неклітинних елементів і заміна їх новими (фізіологічна регенерація). Відновлення тканин після ушкодження називається репаративною регенерацією.

Організм людини містить різноманітні тканини, які об'єднують у групи за озна­ками подібності їхньої будови та функцій (морфофункціональний принцип) або на основі спільного джерела їхнього розвитку (гістогенетичний принцип).

Розрізняють такі морфо-функціональні типи тканин:

— епітеліальна тканина;

— тканини внутрішнього середовища (власне сполучна, кров і лімфа);

— м'язова тканина;

— нервова тканина.

Епітеліальна тканина і тканини внутрішнього середовища об'єднуються в групу тканин загального призначення.

Нервова та м'язова тканини належать до тканин спеціального призначення.

 

 

Епітеліальна тканина

Епітеліальна тканина знаходиться на поверхні, на межі із зовнішнім сере­довищем.

Вона вкриває тіло (епідерміс шкіри) і вистеляє слизові оболонки внутрі­шніх органів, а також утворює більшість залоз.

Епітеліальну тканину поділяють на дві великі групи: покривний епітелій і залозистий епітелій.

Покривний епітелій займає в організмі бар'єрне положення і виконує такі функції:

— розмежувальну (на межі із зовнішнім середовищем і тканинами, що ле­жать під ним);

— захисну (від механічних, фізичних, хімічних, інфекційних факторів);

— транспортну (обмін речовин, їх всмоктування і виділення);

— рецепторну (сприйняття подразнень, сигналів). Ці функції властиві епі­телію шкіри, шлунка, легень, нирок тощо.

Залозистий епітелій виконує:

— секреторну функцію, його епітеліоцити синтезують і виділяють речовини-секрети, які беруть участь у різних процесах в організмі.

Незважаючи на різноманітність функцій, для всіх епітеліальних тканин характерний ряд морфологічних ознак.

Ці тканини побудовані лише з клітин і практично не містять міжклітинної речовини.

Клітини, з'єднані між собою різними типами контактів, утворюють суціль­ний пласт.

Пласт епітеліальних клітин лежить на базальній мембрані, яка відмежовує епітелій від пухкої сполучної тканини, що завжди знаходиться під ним, вико­нуючи таким чином бар'єрну функцію. Крім того, базальна мембрана сприяє живленню епітелію.

Епітеліальні тканини не містять судин, і саме через базальну мембрану здійснюється їхнє живлення за рахунок судин пухкої сполучної тканини.

Завдяки своєму розташуванню епітеліальні клітини або пласт в цілому мають полярну диференціацію.

Це означає наявність у епітеліоцитів двох полюсів — апікального, оберне­ного до зовнішнього середовища, та базального, що лежить на базальній мем­брані.

Апікальний та базальний полюси мають різні гістологічні ознаки. На апі­кальній поверхні клітин можуть бути мікроворсинки, війки тощо.

Епітеліальні тканини мають високу здатність до фізіологічної і репаративної регенерації.

 

Покривний епітелій

Морфологічна класифікація покривного епітелію залежить від кількості шарів та форми клітин. Тому, перш за все, епітелій поділяють на одно- та багатошаровий.

В одношаровому епітелії всі клітини розташовані на базальній мембрані.

У багатошаровому на базальній мембрані лежить лише нижній базальний шар епітеліоцитів, а клітини, що розташовані вище, втрачають контакт із нею.

Одношаровий епітелій поділяють на однорядний та багаторядний, а одноря­дний, в свою чергу, за формою клітин буває плоским, кубічним, призматич­ним.

В однорядному епітелії всі клітини мають однакову форму і розмір, а їх ядра розташовуються на одному рівні.

У багаторядному епітелії внаслідок різних видів, розмірів і форм клітин їх ядра лежать на різних рівнях, але всі епітеліоцити контактують з базальною мембраною (рис. 2.4).

Багатошаровий епітелій поділяється на.

— плоский незроговілии;

— плоский зроговілий;

— перехідний.

Такий поділ залежить від особливостей будови верхнього шару епітеліоцитів.

Одношаровий плоский епітелій складається із одного шару плоских клітин, які лежать на базальній мембрані, мають полігональну форму і нерівні краї.

На апікальній поверхні епітеліоцитів є поодинокі мікроворсинки. Така бу­дова характерна для ендотелію судин, мезотелію, який покриває листки плев­ри, перикард та інші серозні оболонки.

Одношаровий кубічний епітелій утворений клітинами кубічної, а в площи­ні — квадратної форми. Він вистеляє окремі канальці та збірні трубочки ни­рки, утворює стінку фолікулів щитоподібної залози, жовчних проток печінки.

Одношаровий призматичний (циліндричний або стовпчастий) епітелій ви­стеляє слизові оболонки стінки шлунка, тонкої і товстої кишок, матки.

Для одношарового призматичного епітелію з облямівкою характерна на­явність на апікальній поверхні епітеліоцитів чисельних мікроворсинок.

Такий епітелій виконує функцію всмоктування і характерний для тонкої та товстої кишок, а також жовчного міхура, проток печінки і підшлункової за­лози.

Багаторядний (псевдобагатошаровий) призматичний війчастий епітелій ви­стеляє повітроносні шляхи, а також маткові труби і сім'явиносні протоки.

У ньому є декілька типів клітин (війчасті, базальні, келихоподібні), але всі вони лежать на базальній мембрані.

Проте не всі епітеліоцити досягають поверхні, що створює враження його багатошаровості.

Багатошаровий плоский незроговілии епітелій найбільш характерний для сли­зових оболонок ротової порожнини, стравоходу, зовнішнього шару рогівки, покриває також частину надгортанника, вистеляє піхву. Він складається з трьох шарів епітеліоцитів: базального, остистого та шару плоских клітин.

Багатошаровий плоский зроговілий епітелій покриває поверхню шкіри, утво­рюючи її епідерміс. Характерною особливістю цього епітелію є наявність п'яти шарів:

— базального;

— остистого;

— зернистого;

— блискучого;

— рогового.

Зовнішній роговий шар складається з рогових лусочок, які утворюються в процесі кератинізації епідермоцитів (відкладання в цитоплазмі клітин рогової речовини — кератину).

Перехідний епітелій вистеляє сечовивідні шляхи (ниркові миски, чашечки, сечоводи, сечовий міхур), тобто органи, які здатні розтягуватися (при напов­ненні) і скорочуватися (при випорожненні).

За різних морфофункціональних станів органа змінюється форма і товщи­на епітеліального пласту — особливо поверхневого шару епітеліоцитів.

 

Залозистий епітелій

Залозистий епітелій складається із залозистих клітин — гландулоцитів. Це спеціалізовані клітини, що пристосовані до синтезу, накопичення і виведен­ня секрету.

Розрізняють залози внутрішньої секреції — ендокринні і залози зовніш­ньої секреції — екзокринні, відповідно, гландулоцити поділяють на ендокриноцити та екзокриноцити.

Ендокринні залози становлять ендокринну систему, яка разом із нервовою системою регулює і координує роботу органів усього організму. Характерним для них є те, що свої секрети (гормони) вони виділяють безпосередньо в кров. До ендокринних залоз належать:

— гіпофіз;

— шишкоподібна залоза або епіфіз;

— щитоподібна залоза;

— прищитоподібні залоза;

— надниркова залоза;

— острівці підшлункової залози — ендокринна частина підшлункової залози;

— інтерстиційні клітини або клітини Лейдіга — ендо­кринна частина статевих залоз чоловіків;

— фолікулярний епітелій — ендокринна частина ста­тевих залоз жінок.

Екзокринні залози мають кінцеві секреторні відділи та вивідні протоки. Свій секрет вони виділяють у порожнини (наприклад, у порожнину шлунка) або на поверхню епітеліального пласту.

За кількістю клітин усі залози організму поділяють на одноклітинні та ба­гатоклітинні. Останніх в організмі є дуже багато.

За розташуванням (відносно епітеліального пласту) розрізняють ендоепі-теліальні та екзоепітеліальні залози, тобто ті, які лежать у межах епітелію або, відповідно, поза ним. Більшість залоз є екзоепітеліальними (рис. 5).

Рис. 5. Різні типи екзокринних залоз:

1 — одноклітинні ендоепітеліальні залози (келихоподібні клітини);

2 — багатоклітинна ендоепітеліальна залоза (слизової оболонки порожнини носа);

3 — багатоклітинна екзоепітеліальна залоза.

 

Екзокринні залози відрізняються між собою за будовою, способом секре­ції, складом секрету. За будовою кінцевих відділів і вивідних проток розріз­няють декілька їх видів (рис. 6).

Проста залоза має нерозгалужену вивідну протоку. Цим вона відрізняється від складної залози, вивідна протока якої розгалужена.

Для того, щоб розрізнити розгалужену і нерозгалужену залози, необхідно звернути увагу на їх секреторний відділ. Розгалужена залоза завжди має кілька кінцевих відділів.

За формою секреторних відділів залози поділяються на:

— трубчасті;

— альвеолярні;

— трубчасто-альвеолярні.

 

Рис. 6. Морфологічна класифікація екзокринних залоз залежно від будови їх кінцевих відділів і вивідних проток:

1 — проста нерозгалужена трубчаста залоза; 2 — проста нерозгалужена трубчаста залоза з кінцевим відділом у вигляді клубочка; 3 — проста розгалужена трубчаста залоза; 4 — складна розгалужена трубчаста залоза; 5 — проста нерозгалужена альвеолярна залоза; 6 — проста розгалужена альвеолярна залоза; 7 — складна розгалужена альвеолярна залоза; 8 — складна розгалужена альвеолярно-трубчаста залоза; 9 — вивідна протока; 10 — кінцевий відділ.

 

За способом виділення секрету із клітини залози поділяють на три типи (рис. 7):

— мерокринові;

— апокрифові;

— голокринові.

При мерокриновому типі секреції залозисті клітини не руйнуються. До мерокринових залоз належать: слинні залози, підшлункова залоза, більша час­тина потових залоз та ін.

При апокриновому типі секреції апікальна частина клітини відокремлю­ється від неї разом із секретом. Прикладом апокринових залоз є молочні та потові залози пахвових ділянок.

При голокриновій секреції руйнується вся клітина. Прикладом голокрино­вої залози є сальна залоза шкіри.

За хімічним складом секрету залоз розрізняють:

— слизові залози;

— білкові залози;

— змішані (білковослизові) залози;

— потові залози;

— сальні залози.

Рис. 2.7. Схематичне зображення типів секреції:

а — мерокриновий; б — апокриновий; в — голокриновий.

 

Сполучна тканина

Сполучна тканина найпоширеніша в організмі людини, об'єднує велику групу тканин, які розвиваються із мезенхіми.

Морфологічно сполучна тканина характеризується добре розвиненою між­клітинною речовиною, яка надає їй рідких, твердих або волокнистих власти­востей.

Отже, сполучна тканина складається з волокнистих структур та основної речовини.

Для деяких видів сполучної тканини характерною є також різноманітність клітин.

Фізико-хімічні властивості міжклітинної речовини та її будова значною мірою визначають функціональне значення різновидів сполучної тканини.

Сполучна тканина поділяється на:

— власне сполучну тканину;

— жирову тканину;

— хрящову тканину;

— кісткову тканину;

— кров і утворення клітин крові;

— лімфу.

Також сполучна тканина ще поділяється на:

— волокнисту сполучну тканину;

— скелетну тканину (хрящова, кісткова);

— сполучну тканину із спеціальними властивостями. До якої належать:

— ретикулярна тканина;

— жирова тканина;

— пігментна тканина;

— слизова тканина.

Сполучна тканина виконує ряд важливих функцій:

— механічну;

— опорну та формоутворювальну — вони формують капсулу і строму бага­тьох органів, зв'язки, сухожилки, хрящі, кістки;

— захисну, що здійснюється шляхом механічного захисту, фагоцитозу та вироблення імунних тіл;

— пластичну, що виражається в активній участі в процесах регенерації, загоєнні ран;

— трофічну, яка пов'язана з регуляцією живлення клітин та їхньою участю в обміні речовин;

— гомеостатичну — підтримання постійності внутрішнього середовища організму;

— регуляторну — впливає на діяльність інших тканин завдяки біологічно активним речовинам.

Волокниста сполучна тканина

Волокниста сполучна тканина, залежно від вмісту волокнистих структур, є:

— пухкою волокнистою сполучною тканиною, яка містить порівняно біль­ше клітин і основної речовини;

— щільною волокнистою сполучною тканиною, яка багата на волокнисті структури.

Щільну волокнисту сполучну тканину, відповідно до розташування воло­кон, поділяють на:

— щільну оформлену волокнисту сполучну тканину, в якій волокна розта­шовані паралельно;

— щільну неоформлену волокнисту сполучну тканину, в якій волокна ідуть У різних напрямках.

Пухка волокниста сполучна тканина су­проводжує нерви та кровоносні судини й утворює строму багатьох органів. її міжклітинна речовина містить:

— колагенові волокна, що побудовані із білка колагену, дуже міцні і забез­печують механічні властивості сполучної тканини;

— еластичні волокна побудовані із білка еластину, що надають тканині пружності, тобто можливості розтягуватись, а потім повертатись до поперед­ніх розмірів;

— ретикулярні волокна виконують опорну функцію, утворюють сітки і осо­бливо розвинені у кровотворних органах.

Основна (аморфна) речовина, в яку занурені клітини і волокна сполучної тканини, — це гель певної в'язкості та хімічного складу. Вона складається з води, білків, ліпідів, полісахаридів, мінеральних речовин.

Вміст і склад основної речовини неоднаковий у різних видів сполучної тка­нини.

 

 

Рис. 8. Пухка волокниста сполучна

тканина: 1 — фібробласт; 2 — макрофаг; З — плазмоцит; 4 — тканинний базофіл; 5 — лімфоцит; 6 — нейтрофільний гранулоцит; 7 — адипоцит; 8 — адвентиційна клітина; 9 — колагенове волокно; 10 — еластичне волокно.

 

Рис. 9. Структурна організація фібробласта і

фіброцита: а — фібробласт; б — фіброцит; 1 — гранулярна ендоплазматична сітка; 2 — комплекс Гольджі; З — ядро.

 

Серед клітин пухкої сполучної тканини розрізняють:

— фібробласти;

— макрофаги;

— плазмоцити;

— тканинні базофіли;

— пігментні клітини;

— адвентиційні клітини;

— жирові клітини;

— ретикулярні клітини;

— лейкоцити, які мігрують із крові (рис. 8).

Фібробласти — клітини, які синтезують сполуки, що формують волокна і основну речовину сполучної тканини.

Це найбільш поширені і функціонально основні клітини пухкої волокнис­тої сполучної тканини.

Зрілі фібробласти мають подовгасту форму, відростки, нечіткі межі і світ­ле ядро.

Цитоплазма характеризується нечітким поділом на внутрішню, більш щіль­ну частину, що оточує ядро, — ендоплазму і периферичну, порівняно світлі­шу — ектоплазму.

Фібробласту властива рухливість, можливість змінювати форму.

У цитоплазмі фібробласта добре розвинута гранулярна ендоплазматична сітка і комплекс Гольджі (рис. 9).

За ступенем диференціювання і функціональної активності фібробласти поділяють на ряд видів: малодиференційовані, юні, зрілі (клітини, що інтен­сивно продукують колаген), фіброцити.

 

Рис. 10. Структурна організація макрофага: 1 — псевдоподії; 2 — гранулярна ендоплазматична сітка; 3 — комплекс Гольджі; 4 — лізосоми; 5 — фаголізосома.

 

Макрофаги (гістіоцити) — другі за чисельністю (після фібробластів) клі­тини пухкої волокнистої сполучної тканини. Вони утворюються з моно­цитів після їх міграції в сполучну тка­нину із просвіту кровоносних судин. Функція макрофагів: фагоцитоз і участь У реакціях природного і набутого імунітету.

Для макрофагів характерною є велика кількість лізосом у цитоплазмі і чис­ленні мікровирости цитоплазми (рис. 10).

Тканинні базофіли (тучні клітини) — це клітини, що синтезують, накопи­чують ряд біологічно активних речовин: гепарин, серотонін, гістамін, дофамін тощо. Для морфології тучних клітин характерною є наявність у їх цито­плазмі специфічної зернистості, яка за будовою і хімічним складом подібна до гранул базофілів крові (рис. 11).

 

 

Плазматичні клітини походять з В-лімфоцитів, вони забезпечують гумора­льний імунітет, виробляючи антитіла (гамма-глобуліни). Плазмоцит — неве­лика клітина округлої форми, має округле ядро, розвинені гранулярну ендо­плазматичну сітку та комплекс Гольджі (рис. 12).

Жирові клітини (адипоцити) здатні до накопичення в цитоплазмі резервно­го жиру, який забезпечує трофіку, енергоутворення та метаболізм води.

Пігментні клітини (меланоцити) містять у цитоплазмі пігмент меланін. Пігментні клітини мають відростки і поділяються на два види — меланоцити, які виробляють пігмент, і меланофори, які можуть лише накопичувати його в цитоплазмі.

Адвентиційні клітини — це невеликі, веретеноподібної форми, малодифе-ренційовані клітини, що супроводжують дрібні судини. У процесі диференці­ації ці клітини можуть перетворюватися у фіб­робласти й адипоцити.

Лейкоцити різних видів (гранулоцити, агранулоцити) мігрують із кровоно­сних судин і виконують у сполучній тканині захисні функції. Лімфоцити, на відміну від інших видів лейкоцитів, можуть із сполучної тканини через лімфу, що відтікає, знову потрапляти в кров.

 

 

З 2 1

Рис. 12. Структурна організація плазмоцита:

1 — гранулярна ендоплазматична сітка;

2 — комплекс Гольджі; 3 — мітохондрії; 4 — гетерохроматин.

 

Щільна волокниста сполучна тканина вирізняється високим вмістом волокон (переважно колагенових) та низьким вмістом аморфного компонента у складі міжклітинної речовини. Серед не­значної кількості клітин переважають фіброцити. Ця особливість забезпечує високу механічну міцність. Залежно від орієнтації волокон, розрізняють офо­рмлену та неоформлену щільну волокнисту сполучну тканину.

Оформлена щільна волокниста сполучна тканина знаходиться у складі фі­брозних мембран, зв'язок, сухожилків. Останні, з'єднуючи м'язи з кістками, зазнають дії вектора сили переважно в одному напрямку. Вказаний фактор є причиною чітко паралельної орієнтації пучків колагенових волокон у прос­торі.

Прикладом неоформленої щільної волокнистої сполучної тканини може слугувати сітчастий шар дерми шкіри. У його складі товсті пучки колагенових волокон ідуть у різних напрямках, що забезпечує резистентність шкіри при найрізноманітніших напрямках дії механічних факторів.

 

Скелетні тканини

Скелетні сполучні тканини включають:

— хрящові тканини;

— кісткові тканини, які виконують:

— опорну функцію;

— захисну функцію;

— механічну функцію;

— беруть участь у мінеральному і водно-сольовому обміні організму. Ці тканини складають клітини і міжклітинну речовину, яка переважає за об'ємом. Міжклітинна речовина має значну пружність і механічну міцність, яку забезпечують волокна (хондринові, осеїнові) та аморфний компонент (глі-копротеїни, протеоглікани, неорганічні сполуки).

Хрящова тканина (рис. 13) мають клітинні елемен­ти — хондробласти і хондроцити та міжклітинну речовину, в якій розміщені хондринові волокна — колагенові або еластичні.

Особливістю основного компонента міжклітинної речовини є досить ви­сокий вміст води (75%), органічних речовин (10-15 %) та неорганічних солей (5-8%).

Органічний компонент (хондромукоїд) представлений білками, ліпідами, глікозаміногліканами та протеогліканами і забезпечує пружність (тургор) між­клітинної речовини.

Хрящові тканини не мають судин, тому за рахунок значної проникності міжклітинної речовини забезпечується дифузне поширення поживних речовин.

Охрястя, яке оточує хрящі, має кровоносні судини і здійснює живлення тканини.

 

 

тин (ізогенні групи) в своєрідних

порожнинах міжклітинної речовини

— ла­кунах.

 

Хондробласти — молоді, малодиференційовані клітини подовгастої фор­ми, які здатні до проліферації та синтезу міжклітинної речовини. Вони розта­шовані у глибокому шарі охрястя і забезпечують периферійний ріст хрящової тканини.

Існує три види хрящової тканини, які відрізняються один від одного в основному будовою міжклітинної речовини:

— гіаліновий хрящ;

— еластичний хрящ;

— волокнистий хрящ.

Гіаліновий хрящ (рис. 14) — найбільш поширений в організмі вид хрящо­вої тканини. Він є у складі скелета ембріона, на кінцях ребер, у стінках тра­хеї, бронхів, у хрящах носа, в метаепіфізарних пластинках росту кісток і по­криває поверхні суглобів.

Візуально гіаліновий хрящ біло-голубого кольору, виглядає прозорим. На гістологічних препаратах у його складі розрізняють охрястя та власне хрящ.

Охрястя має поверхневий волокнистий шар із судинами та глибокий клі­тинний шар з хондробластами, за рахунок якого відбувається регенерація та периферійний (опозиційний) ріст хряща.

Власне хрящ складається з поодиноких хондроцитів біля охрястя та ізогенних груп у товщі хряща.

У хондромукоїд міжклітинної речовини занурені тоненькі хондринові (ко­лагенові) волокна. Волокна щільніше розташовуються навколо ізогенних груп хондроцитів, утворюючи своєрідну капсулу, що забарвлюється базофільно. Гіаліновий хрящ з віком здатний вапнуватись (накопичувати солі кальцію), втрачається його пружність, збільшується ламкість.

 

 

3

Рис. 14. Гіаліновий хрящ: 1 — охрястя; 2 — ізогенна група хрящових клітин; 3 — хондроцити в лакунах; 4 — лакуна без хондроцита.

 

Еластичний хрящ (рис. 15) є в складі вушної раковини, зовнішнього слухового проходу, хрящів гортані. Він має жовтий колір і здатний розтягуватися. За загаль­ним планом будови цей хрящ подібний до гіалінового. Еластичному хрящу властива еластичність, тому що хондринові волокна являють собою велику кіль­кість еластичних волокон. Волокна формують капсули навколо хондроцитів.

 

 

Рис. 15. Еластичний хрящ: 1 — охрястя; 2 — хондроцити; З волокна. еластичні

 

 

Рис. 16. Волокнистий хрящ: хондроцити; 2 — колагенові волокна.

 

Волокнистий хрящ (рис. 16) розта­шований у місцях прикріплення сухо­жилків і зв'язок до кісток та гіалінових хрящів, формує міжхребцеві диски. Ця тканина має значну механічну міцність, тому що у її міжклітинній речовині мі­ститься багато колагенових волокон, які лежать паралельно товстими пучками. Хондроцити розташовані у вигляді рядів, своєрідних клітинних стовпчиків.

Кісткова тканина — це спеціалізований тип сполучної тканини, особливістю якої є високий ступінь міне­ралізації міжклітинної речовини (до 70 % неорганічних сполук, серед яких найбі­льше солей кальцію — гідрооксиапатитів).

Кісткову тканину складають клітини (остеобласти, остеоцити, остеокласти) та міжклітинна речовина (осеїнові волокна і осеомукоїд).

Кісткова тканина формує скелет організму, який відіграє роль опори і пе­реміщення тіла у просторі — опорно-механічна функція. Завдяки значній міцності кісток скелета забезпечується захист внутрішніх органів і тканин від пошкоджень — захисна функція.

Кісткова тканина є депо мінеральних речовин (кальцію, фосфору та інших хімічних елементів) в організмі.

Остеобласти — молоді, малодиференційовані клітини, за рахунок яких утво­рюється кісткова тканина. Вони розташовуються у місцях новоутворення тка­нини, а у дорослому організмі — в окісті та місцях регенерації кістки. Остео­бласти мають неправильну полігональну форму, одне ядро, гранулярну ендо­плазматичну сітку і комплекс Гольджі, що синтезують глікопротеїни та протеоглікани осеомукоїду.

Остеоцити — це основні високодиференційовані клітини кісткової ткани­ни, що розвиваються з остеобластів. Вони мають подовгасту форму, відрост­ки, лежать у кісткових порожнинах (лакунах), що повторюють форму кліти­ни. Від порожнини відходять кісткові канальці, які анастомозують між собою і містять відростки остеоцитів. По цих канальцях відбуваються обмінні про­цеси між остеоцитами і судинами через тканинну рідину. Остеоцити підтри­мують нормальний стан міжклітинної речовини (кісткового матриксу), але рівень синтетичних процесів у них нижчий порівняно з остеобластами.

Остеокласти — це великі багатоядерні клітини з мікроворсинками у вигля­ді гофрованої облямівки. Вони беруть участь у руйнуванні і розсмоктуванні кісткової тканини з утворенням навколо них кісткових порожнин. Остеокласт є спеціалізованим макрофагом, попередником якого може бути моно­цит крові.

Кісткову тканину, залежно від структурної організації і фізичних властиво­стей поділяють на:

— грубоволокнисту кісткову тканину;

— пластинчасту кісткову тканину.

 

Рис. 17. Клітини кісткової тканини: а — остеобласт; б — остеоцит; в — остеокласт; 1 — ядро; 2 — гранулярна ендоплазматична сітка; 3 — мітохондрії; 4 — комплекс Гольджі; 5 — лізосоми; 6 — міжклітинна речовина кістки.

 

Груболовокниста кісткова тканина має невпорядковане розташування пу­чків осеїнових (колагенових) волокон, оточених осеомукоїдом, у лакунах якого залягають остеоцити. Ця тканина є:

— в скелеті зародка (поступово замінюється на пластинчасту);

— у дорослому організмі — лише в ділянці швів черепа та в місцях при­кріплення сухожилків до кісток.

Пластинчаста кісткова тканина має паралельне розташування колагено­вих волокон у сформованих кісткових пластинках.

Залежно від орієнтації пластинок у просторі, виділяють:

— компактну частину;

— губчасту частину.

Компактна кісткова тканина є:

— в складі діафізів трубчастих кісток.

Губчаста кісткова тканина є:

— в плоских кістках;

— в епіфізах трубчастих кісток.

Фактично з пластинчастої кістко­вої тканини побудована переважна бі­льшість кісток (рис. 17).

Живлення кісткової тканини відбу­вається за рахунок судин, які йдуть від окістя через живильні канальці та центральні канали остеонів.

Остеон — це кісткова трубка, в центральному каналі якої лежить так звана живильна судина і локалізовані остеобласти та остеокласти.

Остеон є морфофункдіональною одиницею компактної частини діафаза трубчастої кістки.

Регенерація кістки відбувається за рахунок малодиференційованих клітин окістя і ендоста. Ендост — це тонковолокниста сполучна тканина, збагачена остеобластами і остеокластами, яка обмежовує кістковомозкову порожнину.