Проблематика і поетика новели проспера меріме «венера ільська»

Творчість Проспера Меріме є визначним явищем як у французькій, так і у світовій літературі взагалі. Твори письменника надихали авторів відомих опер, лібрето, фільмів та музики. Його твори довершено поєднували в собі психологізм, високий рівень художності та ідейність. Меріме міг написати твір так правдоподібно, що йому вірили як читачі, так і колеги по перу, незважаючи на те, що в цьому була суцільна вигадка.

Новела була улюбленою жанровою формою Проспера Меріме, саме тому дослідники неодноразово висвітлювали особливості його новелістики у своїх працях, акцентуючи увагу на сюжетній основі творів. До містичності новел зверталася А. Мурейко, дослідник В. Луков виокремлював проблематику та змістовність новел письменника, а Ю. Віппер визначив їхню особливість.

Науковці простежили ознаки новелістики Меріме, при цьому багато праць присвячено його роману «Хроніка часів Карла ІХ». Метою даної розвідки є невелика за обсягом новела Меріме «Венера Ільська», яка цікава поєднанням у художній структурі психологічності, містичності, фантастичності. Поетика та проблематика цієї новели недостатньо висвітлена та малодосліджена науковцями, що й засвідчує актуальність даної розвідки.

Новелістика Меріме досить багата за своїм змістовим наповненням та за особливостями психологічного аналізу, тому прийнято поділяти новели Меріме на дві групи: «екзотичні» і соціально-психологічні. «Венера Ільська» (1837 р.) належить до другої групи. У цьому творі автор змальовує провінційне французьке життя, яке ставить на перший щабель матеріальне становище. Сюжетна основа новели, здавалося б, була надто типовою, але завдяки містичності, вона набуває рис загадковості та пробуджує в читача зацікавлення. Автор так досконало висвітлив історію із статуєю, що навіть учений і літератор Елуа Жоано сприйняв її як справжню історико-археологічну пам’ятку, а відгуки про неї з’являлися навіть і в пресі.

Особливістю поетики новели є її еліпсисна побудова. Події у творі Меріме розгортаються навколо двох центрів, зокрема це Альфонс і сама Венера Ільська. Незважаючи на те, що в новелі є ще достатня кількість героїв, автор акцентує свою увагу саме на цих образах, які тісно пов’язанні між собою.

На думку дослідниці Г. Авессаламової, головний зміст новели полягає у висвітленні автором вигаданої історії, а також у акцентуванні уваги читача на тому, як фантастичні уявлення маніпулюють свідомістю людей. Дослідниця розвінчує містичне витлумачення твору, адже всі зображені в ньому події піддаються реальним поясненням [1, с. 131]. Проте, на нашу думку, містичність у новелі все ж таки відіграє важливу роль. Вона знаходить вираження у двозначному написі на статуї Венері Ільській: «Cave Amantem». Навіть сам оповідач не може дати його точного перекладу, вагаючись між двома варіантами: «Значення може бути двояке, – відповів я. – Можна перекласти: «Остерігайся того, хто любить тебе, остерігайся люблячих». Але я не впевнений, що в даному випадку це буде хороша латинь. Тому я би переклав би так: «Остерігайся, якщо вона тебе полюбить»» [3, с. 401].

Письменник у одному творі порушує ряд проблем: по-перше, викриття шлюбу за розрахунком; по-друге, недооцінювання історичних пам’яток; по-третє, спокуса матеріальними благами. Для того, щоб краще зрозуміти ідею новели «Венери Ільська», розглянемо кожну з проблем детальніше.

Викриття шлюбу за розрахунком. Дану проблему Меріме висвітлює не вперше. Не дивно те, що герой має відповідне ім’я – Альфонс, таким чином письменник ще раз підкреслює його справжню суть. На прикладі сина Пейроради, Меріме зображує засліпленість людини матеріальними чинниками, ігнорування світу почуттів. Альфонса не цікавить внутрішній світ своєї майбутньої дружини, головне, що його приваблює в ній – хороші статки: «Не знаю, сподобається вона вам. Адже ви, парижани, дуже примхливі. Але тут і в Перпіньяні всі її бачать привабливою. Найголовніше, що вона багата. Її тітка із Прада залишила їй весь свій статок. О, я буду дуже щасливий» [3, с. 405]. Дивно не те, що стало нормальним одружуватися лише за умови володіння великими статками і маленькою душею, а те, що цього ніхто не приховує.

Образ Альфонса викликав чималу дискусію серед читачів, для багатьох із них він був просто огидним. Як зазначає дослідник Ю. Віппер, «даний образ викликає вже не посмішку, а відразу. Це обмежений, нетактовний і самозакоханий буржуа, який визнавав одну лиш цінність в житті – туго набитий гаманець, який розтоптує красу в людських відносинах, в коханні, в шлюбі. За це і мстить йому розгнівана Венера»[2, с. 17].

Альфонс навіть у день свого весілля не зміг не піддатися спокусі пограти в м’яча, незважаючи на те, що вже був святково одягнений. Важливо наголосити, що саме перед грою він надів обручку на палець статуї Венері, а потім і зовсім забув про неї, а повернувшись побачив, що вона вже зігнула палець так, що його неможливо розігнути. Це можна було трактувати таким чином: Венера тепер Альфонса вважала своїм чоловіком. Саме поєднання містичного з реальним робить новелу унікальною. Автор підкреслює зневажливе ставлення Альфонса до майбутньої дружини. Не змігши зняти з Венери обручку, він подарував нареченій каблучку, яку отримав зовсім від іншої жінки в дарунок. Меріме вдається до фантастичного тоді, коли суспільство не засуджує такого аморального ставлення подружжя, тому карає за зраду не реальний світ, а містичний.

Варто акцентувати увагу на тому, що в новелі яскраво виражено ставлення автора-оповідача до шлюбу за розрахунком: «Яка огидна річ, – говорив я собі, – шлюб за розрахунком! Мер одягає трикольорову стрічку, священик – епітрахіль, і ось найбільш гідна в світі дівчина віддана Мінотавру. Що можуть два створіння, не пов’язанні любов’ю, сказати один одному в хвилину, за яку двоє люблячих віддали б життя?» [3, с. 411].

Недооцінювання історичних пам’яток. Меріме у своїй новелі порушує також важливу проблему збереження пам’яток. Адже, знайшовши Венеру Ільську, Пейрорад став абсолютно від неї залежним. Поставивши її у себе в саду, він не міг нею намилуватися, вона ніби зачарувала його, але в той же час він вважав її своєю власністю. Перехожі бачили в ній щось містичне та лячне, жбурляли камінням, а дружина постійно говорила, що треба переплавити статую на дзвін для церкви. Однак, незважаючи на свої великі розміри та виразний грізний погляд, Венера Ільська була надзвичайно привабливою. Це була не просто історична пам’ятка, це була статуя, яка оберігала справжні почуття, караючи зраду. На думку дослідниці А. Мурейко «статуя Венери – прояв таємного в цьому світі, посланець, який пов’язує два світи: реальний та надприродний, невідомий» [4, с. 35].

Автор у кінці новели зазначає, що все-таки статуя була переплавлена на дзвін. Меріме акцентує увагу на тому, що жителі почали уособлювати з Венерою щось містичне, недобре, проте, якщо б вони відносилися до неї просто як до історичної пам’ятки, то статуя сприймалася б мешканцями інакше. Однак, «статуя Венери стала символом краси, спаплюженої вульгарністю буржуазного середовища» [2, с. 17].

Спокуса матеріальними благами. «Венера Ільська» – це новела, у якій автор змальовує матеріальність провінційних французів. Ще з перших сторінок твору, знайомлячи читача із сім’єю Пейрорад, Меріме висвітлює їхнє ставлення до матеріальних благ. Альфонс зображується як меркантильний юнак, який бідний душею, мати прагне переплавити статую на дзвін для церкви і стати його хрещеною матір’ю.

Альфонс не переставав думати про гроші навіть роздивляючись обручку. Його вражала не витончено-красива робота майстра, а її ціна: «Гадаю, що їй все ж буде приємно отримати її. Носити тисячу двісті франків на пальці всякому довподоби» [3, с. 406]. Він відразу думає про ціну, а не про почуття, адже їх у своєму житті ще не відчував. Альфонс виступає прообразом тих юнаків та дівчат, для яких життя обмежується лише матеріальними статками, при цьому вони нехтують високоморальними почуттями.

Отже, Проспер Меріме у своїй новелі «Венера Ільська» зображує викриття та покарання зради, а також зневагу до щирих почуттів. Фоном твору є містичні, фантастичні події. Завдяки поєднанню реального з містичним автор зацікавлює читача сюжетною основою, надаючи змістові своєрідної унікальності. При цьому автор наголошує: якщо людину не покарано за легковажне ставлення до кохання в реальному світі, то це зробить містика. У новелі «Венера Ільська» Меріме висвітлює ряд важливих проблем, які актуальні були на той час і залишаються нині.

Література

1. Авессаламова Г. С. Легенды в творчестве П. Мериме 20–30-х годов и «Венера Илльская» / Г. С. Авессаламова // Вопросы филологии и методика преподавания иностранных языков: сборник статей. – Л., 1970. – С. 123–136.

2. Виппер Ю. Б. Творческие судьбы и история (О западно европейских литературах ХVІ – первой половины ХІХ века) / Ю. Б. Виппер. – М.: Худож.лит., 1990. – 318 с.

3. Мериме П. Хроника царствования Карла ІХ. Новелы / Проспер Мериме. – М.: Худож. лит., 1968. – 733 с.

4. Мурейко А. Містична домінанта поетики новел Проспера Меріме «Локіс» і «Венера Ільська» / Анна Мурейко // Питання літературознавства. – Чернівці, 2012. Випуск 85. – С. 32–37.

 

Олександр Ярмак

Науковий керівник – доц. Мелешко В. А.