Перші ранньодержавні утворення у східних слов'ян IV – VI ст. Проблема державності антів і склавенів.

 

Археологічні пам’ятки (черняхівська, зарубинецька, корчуватська культури) свідчать про те, що предками українців були східні слов’яни, які впродовж І тисячоліття н. е. пройшли шлях від військово-демократичної організації племен до ранньофеодальної держави. На цьому шляху простежується принаймні чотири етапи.

 

Наприкінці старої ери завершується епоха первіснообщинного ладу в східних слов’ян. Настає етап розкладу родового ладу й зародження “військової демократи" (II ст. до н. є. — II ст. н. е.). У писемних джерелах тих часів (римські історики Пліній Старший, Тацит) слов’яни згадуються під назвою “венеди”. Венеди становили єдиний, стійкий і найчисленніший масив, що заселяв терени Центральної та Східної Європи. Венедську єдність праслов’ян зруйнувало вторгнення германського племені готів.

 

Наступний етап (II-VI ст.) характеризується як етап розквіту “військової демократії" — перехідної форми управління суспільством, що поєднувала елементи громадського самоврядування та публічної влади. Східні слов’яни, які називалися антами, за свідченнями готського історика Іордана й візантійського історика Прокопія Кесарійського в IV ст. населяли територію від Дунаю до Азовського моря. Видатний український історик М. Грушевський вважав об’єднання антів спробою предків українського народу створити державність з організованим військом та участю населення в політичному житті. Цієї ж думки дотримується і чимало сучасних дослідників, зазначаючи, що об’єднання антів складалося з князівств (княжінь). Навала аварів наприкінці VI ст. не зруйнувала їх як основи східнослов’янської державності. Пізніше в “Повісті минулих літ” вони будуть названі полянами, древлянами, дреговичами, бужанами, волинянами, уличами, тиверцями, білими хорватами, сіверянами, радимичами, кривичами, словенами, в’ятичами. Саме на цьому етапі з’являються такі елементи державності, як територія, поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада з її ще недосконалим апаратом, відчужена від народу військова дружина.

 

У письмових джерелах VII ст. уже не зустрічається назва “анти”, зате дедалі частіше — “слов’яни”, “склавени”, “склавіни”. Розпочинається наступний етап історії східних слов’ян: етап утворення ядра давньоруської державності - своєрідної федерації князівств під назвами “Русь, Руська земля”(VП-ІХ ст.). Зазначимо, що в давньоруських літописах інтенсивні державотворчі процеси на наших теренах пов’язуються із заснуванням Києва на землях союзу племен полян у Середньому Подніпров’ї (друга пол. V ст. — перша пол. VI ст.). Місто розташувалося у вигідному географічному місці, де перетиналися торговельні шляхи, які вели до могутньої Візантійської імперії; пізніше Київ стає центром південної частини східних слов’ян. Тому тут розвиток класових відносин і становлення державності відбувалися швидше, ніж в інших слов’янських племен. У VIII ст., за умов боротьби з кочівниками, навколо нього об’єдналися кілька союзів племен. В іноземних джерелах, зокрема візантійських та арабських, щодо цих об’єднань, особливо племен полян і сіверян, застосовують назву “Русь”. Кожна з племінних земель була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву данину і виставляло на його вимогу свої дружини. Військова демократія переростає у військово-ієрархічне правління. На рубежі VIII-IX ст. придніпровський союз союзів племен “Руська земля” об’єднував не лише регіони Київського, Переяславського, Чернігівського князівств, а за твердженням академіка Б. Рибакова, охоплював територію близько 120 тис. кв. км. і сягав на північ аж до Західної Двіни. Правила у цьому державному об’єднанні, згідно з літописом, династія Кия, представниками якої в IX ст. були Дір і Аскольд.

 

Більш конкретні відомості про слов'ян подав готський історик Йордан, який вперше зробив спробу уточнити місце розселення різних частин слов'янства. У цей період відомості про слов'ян залишає і візантійський історик Прокопій Кесарійський. Ці автори ділили венедів на дві частини:

західну — склавени (словіни, словени);

східні — анти. Склавени Анти.

 

Склавени займали територію між Дністром на сході, та, імовірно, басейном Тиси на заході. Ця територія накладається на ареал археологічної культури празької кераміки і включає в себе Чехію, Моравію, Словаччину, Угорщину, Румунію, більшу частину Молдови, правобережну лісостепову частину України та українське Полісся, частину Сербії (Воєводину), можливо, частини Хорватії, Словенії та Австрії. Склавинам належить головна заслуга у колонізації слов'янами Балканського півострова наприкінці VI - першої половині VII ст.

 

Анти - назва східнослов'янських племен III-VII ст. Вони займали територію між Дністром, Дніпром і на схід від Дніпра. Основні відомості про антів містяться у працях візантійського історика Прокопія Кесарійського і готського історика Йордана. Анти заснували перше слов'янське державницьке об'єднання - Антське царство (IV-VII ст.). Вони мали спадкову царську владу. Головним заняттям антів було землеробство, яке досягло досить високого рівня. Дехто 3 істориків вважає антів прямими предками українців.

 

Слов'яни займалися землеробством, скотарством, ремеслами, жили сусідськими общинами. Серед них були поширені язичеські вірування. Писемні й археологічні матеріали засвідчують, що у VI-VII н. е. у слов'ян відбувся розпад первіснообщинних відносин.

 

Подальша еволюція суспільних відносин спричинила розгалуження кожної з трьох мовно-етнічних груп слов'ян, утворення великих споріднених між собою племінних союзів, до об'єднання останніх в окремі народи і виникнення у них (не у всіх) своїх держав. Особливим у цьому відношенні було IX ст., коли з'явилися Моравська, Польська, Сербська, Хорватська, Київська держави. Важливу роль у цьому процесі відіграло прийняття слов'янськими народами християнства, яке загалом припало на ІХ-Х ст.

 

Змістом завершального етапу формування давньоруської державності є об’єднання південного й північного ранньодержавних утворень у Давньоруську державу з центром у Києві. На півночі також об’єдналися ільменські слов’яни (словени, кривичі) й окремі неслов’янські племена (меря, весь, мурома) навколо Новгорода. Проте, за літописом, ці племена не змогли самі зорганізувати державу і запросили на князювання варягів. 882 року представник новгородської знаті Олег, родич або воєначальник варязького князя Рюрика, захопив Київ, підступно вбив Аскольда і Діра й утвердився на Київському престолі. Цьому сприяла політична криза в київський державі внаслідок невдоволення народних мас частими воєнними походами і хрещенням правлячої верхівки, в тому числі й Аскольда. Внаслідок династичного перевороту об’єдналися два величезні слов’янські центри. Ця подія традиційно вважається датою утворення однієї з найбільших країн Європи, найменованої істориками “Київська Русь”.

6.Стосунки східних слов'ян із оточуючими народами. Слов'яно-візантійські відносини VI-VII ст.