В XIV — першій половині XVII ст.

Загальна характеристика. Українська культура після втра

ти Україною політичної незалежності в XIV ст. позбулась дер

жавної підтримки. Водночас держави, що захопили українські

землі в XIV–XVI ст., намагались усіма засобами знищити укра

їнську культуру. Причина такої політики — поки існує відмін

ність у культурі, може існувати бажання створити відмінний

державний організм, коли ж культурну відмінність ліквідувати

(тобто асимілювати підкорений народ), то зникне і підґрунтя

для політичного сепаратизму. Саме тому весь цей час україн

ська культура зазнавала шалених репресій та асиміляції на всіх

рівнях з боку пануючих над нею держав, особливо ж — Поль

ського королівства, а згодом — Речі Посполитої. Проте, не зва

жаючи на таку політику з боку поневолювачів, наприкінці

XVI — в першій половині XVII ст. відбувається відродження ук

раїнської культури.

Освіта. Татаро монгольська навала завдала великих втрат ос

віті. Однак уже наприкінці XIII ст. починається відродження

шкільництва. У відбудованих містах відкриваються посадські

школи, в яких навчалися діти купців та ремісників. Духовенс

тво також доклало значних зусиль для відродження освіти, при

чому не лише у містах, а й у сільській місцевості. В XIV–XV ст.

головними предметами навчання в початковій школі були чи

тання, письмо, співи, арифметика. З метою охоплення більшої

кількості дітей освітою і перемоги в конкуренції у цій сфері із

зростаючою чисельністю польських шкіл, у містах, починаючи

з XVI ст., відкриваються братські школи. Першою була заснова

на братська школа у Львові (1586). Серед її викладачів були Іов

Борецький, Зизаній Тустановський, Кирило Ставровецький. За

зразком Львівської братської школи в Україні до початку

XVII ст. було засновано близько 30 братських шкіл. Братські

школи створювалися на кошти об’єднань (братств) православ

них міщан для захисту своїх національно культурних прав.

Навчання у таких школах було безкоштовним, викладачів зап

рошували не лише з України, а й з інших православних країн.

Головними братськими школами вважалися Львівська та Київ

ська. Остання була заснована у 1615 р. за сприяння православ

них міщан, шляхти і козацтва.

Вищу освіту українці здобували і за кордоном — насамперед

у Краківському та Празькому університетах, як найближчих

географічно, а також в університетах Італії та Німеччини. Один із

визначних українських учених гуманістів Юрій Дрогобич у

1480 х роках навіть був ректором Болонського університету. Про

те через опір польської влади тривалий час не вдавалося створити

національний вищий навчальний заклад у самій Україні. Лише

1576 р. наймогутніший український феодал князь Костянтин

Острозький заснував у своєму родовому місті Остріг на Волині

перший український вищий навчальний заклад — Острозьку

академію. Викладання в ній здійснювалося за зразком тогочас

них західноєвропейських університетів, тобто в ній викладали

“сім вільних наук” (граматику, діалектику, риторику, арифмети

ку, геометрію, астрономію та музику). В Острозькій академії пра

цювали визначні вчені з України та інших країн (Герасим Смот

рицький, Діонисій Палеолог, Ян Лятос, Іван Княгиницький, Ни

кифор Параксес та ін.). Серед її випускників було чимало відомих

українських політичних і культурних діячів, зокрема україн

ський письменник полеміст Мелетій Смотрицький, митрополит

Іов Борецький, церковний діяч Клірик Острозький, кошовий за

порозьких козаків Петро Сагайдачний та ін. Викладання в акаде

мії здійснювалося староукраїнською мовою. На жаль, невдовзі

після смерті Костянтина Острозького академія потрапила під

контроль єзуїтів і була перетворена на єзуїтський колегіум.

Другим вищим навчальним закладом в Україні був Києво

Могилянський колегіум. Він виник після об’єднання київської

Братської та Лаврської шкіл у 1632 р. Об’єднаний навчальний

заклад почав іменуватись Київським колегіумом (згодом — Ки

єво Могилянським колегіумом) і таким чином став навчальним

закладом середнього типу, а невдовзі — вищого. У 1634 р. Киє

во Могилянський колегіум створив свій філіал у Вінниці, а у

1639 р. — у Гощі на Волині.

Література. Татаро монголи знищили більшість бібліотек на

Русі, але літературна традиція не була перервана. У XIV–XV ст.

в українській культурі простежується так званий другий пів

деннослов’янський вплив, який позначається працею в Украї

ні діячів культури з Болгарії та Сербії та переписуванням

пам’яток літератури південнослов’янського та грецького по

ходження.

До пам’яток оригінальної літератури, створених одра

зу ж після татаро монгольської навали і які закликали до об’єд

нання сил і до боротьби із загарбниками, належали “Слова” Се

рапіона та “Правило” митрополита Кирила. До яскравих полі

тичних памфлетів належить “Друге послання” митрополита

Кіпріана (1378), яке містить критику політики московського

князя. У 1460 х роках було створено дві нові редакції Києво

Печерського Патерика.

Важливою подією літературного життя України кінця

XVI — першої половини XVII ст. була полемічна література,

присвячена Брестській церковній унії 1596 р. До найкращих

пам’яток цієї літератури, написаних у православному таборі,

належать: “Палінодія” Захарія Копистенського, “Протестація”

1621 р., твори Івана Вишенського (“Пересторога”, “Послання до

єпископів”, “Послання до всіх в лядській землі живущих” та

ін.), “Патерікон” Сильвестра Косова.

Не припинився розвиток і такого важливого напряму оригі

нальної літератури, як літопис. У XVI–XVII ст. створюються

Львівський, Острозький, Густинський, Київський та Волин

ський літописи. Вони були написані давньоукраїнською мо

вою.

Книгодрукування. Засновником книгодрукування кирили

цею був Швайпольд (Святополк) Фіоль. У 1491 р. він надруку

вав кирилицею у Кракові 4 богослужебні книги (“Часослов”,

“Осьмогласник”, “Тріодь пісна” та “Тріодь цвітна”). Але під тис

ком польської влади його друкарня невдовзі припинила своє іс

нування. Наприкінці XV ст. видав книгу також Юрій Дрогобич

(1483), але вона була написана латиною.

Безперервний розвиток вітчизняного книгодрукування по

чався у 1560 х роках. 1565 р. Іван Федоров та Петро Мстисла

вець у маєтку українських магнатів Ходкевичів у Заблудові на

Волині заснували одну з перших на українських землях друка

рень, яка почала видавництво україномовних книг. У Заблудові

було надруковано “Учительне Євангеліє” (1569), “Псалтир”

(1570) та “Часослов” (1565). У 1573 р. Федоров, на замовлення

Львівського братства, переніс видавничу діяльність до Львова,

де вже у 1574 р. видав розкішно оформлений “Апостол”, а нев

довзі — перший друкований український підручник — “Азбу

ка”. З цього часу Львів перетворився на важливий центр кни

годрукування в Україні. У 1577–1582 рр. Іван Федоров працю

вав в Острозі на запрошення князя Костянтина Острозького.

Тут він надрукував нове видання “Азбуки” (1578), Новий Запо

віт (1580), а також перше повне видання Біблії кириличним

шрифтом — Острозьку Біблію (1581).

У 1615 р. за участі архімандрита Єлисея Плетенецького було

створено друкарню при Києво Печерській лаврі. Лаврська дру

карня видавала як церковну, так і різноманітну світську літера

туру. До важливих світських праць, виданих в лаврській дру

карні у першій половині XVII ст., належали “Вірш на жалост

ний погреб Петра Сагайдачного” 1622 р. та “Лексикон

славенороський” Памви Беринди 1627 р. З поміж книг релігій

ного змісту були “Служебник”, “Акафіст”, “Псалтир” та ін.

Особливе значення для всього православного світу мало видан

ня “Катехізису” київського митрополита Петра Могили.

Тривалий час друкована книга продовжувала співіснувати

з рукописною. Саме в XVI ст. було створено і такий шедевр руко

писної книги, як Пересопницьке Євангеліє. Перекладене давньо

українською мовою Михайлом Вагилевичем у с. Пересопниця

(сучасна Рівненська область) у 1556–1561 рр., воно є найкращою

пам’яткою давньоукраїнського письменства. На Пересопницько

му Євангелії при вступі на посаду приносять присягу на вірність

українському народові президенти України.

Наука. XIV–XVI ст. в історії Європи дістало назву доби Відрод

ження (Ренесансу), що була позначена стрімким розвитком наук,

насамперед гуманітарних. Не обійшли ці процеси і Україну. Вже

згадуваний Юрій Дрогобич здобув ступінь доктора медицини та

богослов’я і поділяв погляди західноєвропейських гуманістів.

Вченими гуманістами були також Павло Русин із Кросна, Лукаш

із Нового Міста і відомий український філософ XVI ст. Станіслав

Оріховський Роксолан. Вони сприяли заміні схоластичного релі

гійного світогляду та філософії на нову гуманістичну, пропагува

ли ідеї рівності людей, релігійної толерантності, сприяли вклю

ченню України в загальноєвропейський культурний процес та до

носили інформацію про неї до європейського загалу.

Розвиток мовознавства був позначений виданням низки

словників (“Лексис” Лаврентія Зизанія, “Лексикон славено

руський” Памви Беринди тощо) та граматик (“Адельфотес”,

“Граматика словенська” 1591 р. та “Граматика” 1619 р. Мелетія

Смотрицького). У XVI–XVII ст. відбувається становлення та

розвиток давньоукраїнської мови, яка поступово витісняє з лі

тератури церковнослов’янську.

Головними осередками науки в Україні у XVI — першій по

ловині XVII ст. були спочатку Острозька академія, а потім Киє

во Могилянський колегіум.

Музика. Фольклор. Театр. У музиці набуває поширення бага

тоголосий спів. Важливу роль у розвитку музики відіграв Киє

во Могилянській колегіум, де велось викладання музики на

професійній основі та діяв власний хор.

У фольклорі з XV ст. замість билин набувають поширення ду

ми. Перша згадка про українські думи міститься в “Хроніці”

польського історика кінця XVI ст. С. Сарницького. В ній при

викладенні подій за 1506 р. вміщено повідомлення, що у коза

ків є звичка співати сумні пісні, що звуться думами, і наводить

ся дума про братів Струсів. Попри те, поширені були обрядові та

календарні пісні (колядки, щедрівки, веснянки).

Тісно пов’язаний з фольклором та музичним мистецтвом

театр. Театральні елементи були присутні у народних обрядо

вих іграх. До релігійних свят почали ставити містерії. У Києво

Могилянському колегіумі сформувалась шкільна драма — неве

ликі постановки на релігійну і героїчну тематику, що їх здій

снювали учні та викладачі колегіуму. В Києво Могилянському

колегіумі розвивався і такий жанр, як інтермедія — сцени

з життя звичайних людей, які виконувались у перервах між ді

ями драми, аби розважити глядачів.

Архітектура. Прагнення до відновлення традицій Київської

Русі відобразилось у намаганні наслідувати давньоруський ар

хітектурний стиль та прийоми оздоблення споруд. Крім того,

наприкінці XIV ст. починається відбудова пам’яток архітекту

ри часів Київської Русі — Михайлівського Золотоверхого мо

настиря, Успенського собору Києво Печерської лаври та ін. Але

нові гуманістичні віяння поступово змінюють архітектурний

стиль на так званий барочний, для якого була характерна лег

кість та пропорційність форм, насичення різними декоративни

ми доповненнями тощо. Яскравим зразком ренесансної світ

ської архітектури є комплекс споруд на львівській площі Ринок

(будинок львівського купця Корнякта, Чорна кам’яниця та ін.).

У 1630 х роках у Києві відбудовується Софійський та Михайлів

ський собори, церкви Успенська, Кирилівська та Спаса на Бе

рестові. Яскравим прикладом архітектури першої половини

XVII ст. була церква Миколи Притики в Києві. Збудована у

1631 р., вона увібрала в себе риси традиційної української де

рев’яної архітектури та нових віянь.

Іконопис. Іконописна традиція Київської Русі не була перерва

на і продовжила свій розвиток у XIV–XVII ст. у Києві, Чернігові

та на Волині. До київської іконописної школи належить знайде

на у Свенському монастирі під Брянськом ікона “Печерської Бо

гоматері” (“Свенської Богоматері”). Київською, за походженням,

окремі спеціалісти вважають також ікону XV– XVI ст. “Георгій

Побідоносець”. У XVI–XVII ст. київськими іконописцями було

створено також ікони “Ніколи Мокрого” та “Різдво Богоро

диці”. До Волинської іконописної школи належать ікони П’ят

ницької та Успенської церков у Львові.