Третє гетьманування Юрія Хмельницького (1667–1681).

Після зречення Дорошенка боротьба за Правобережну Україну

не припинилась. Туреччина не бажала втрачати цей регіон, і то

му призначила замість Дорошенка новим гетьманом Правобе

режної України Ю. Хмельницького, який був маріонеткою

в руках турків. Не маючи реальної влади і не розуміючи свого

народу, він остаточно деградував. Збільшував податки, а проти

непокірних здійснював каральні експедиції. Відзначався дедалі

зростаючою жорстокістю. Тому у 1681 р. самі ж турки відправи

ли Ю. Хмельницького назад до Стамбула (за іншою версією, йо

го стратили), а правобережним гетьманом призначили молдав

ського господаря Івана Дуку.

І. Дука виявився добрим правителем. Він почав заселяти

спустіле Правобережжя, гарантуючи переселенцям податкові

та інші пільги. Заохочував розвиток торгівлі та ремесел, відбу

довував міста. Як наслідок, Правобережна Україна почала

швидко відроджуватись. Проте така політика викликала зане

покоєння з боку Польщі, яка хотіла дочекатись повного спустін

ня України, сподіваючись, що тоді турки втратять до неї інтерес

і її вдасться легко повернути. Тому поляки виступили війною

проти Дуки, під час якої у 1683 р. його полонили і стратили.

Після цього гетьманів на Правобережній Україні не призна

чали, і тому 1683 р. вважається офіційною датою припинення

існування Правобережної Гетьманщини.

Лівобережна Гетьманщина

У 1663–1687 рр.

У червні 1663 р. гетьманом Лівобережної України був обра

ний Іван Брюховецький. Це обрання відбулось на Чорній раді

під Ніжином. Підтримали обрання І. Брюховецького і запо

рожці, яких він підкупив щедрим роздаванням викраденої

у Ю. Хмельницького скарбниці, та біднота, підкуплена вели

кими посулами та обіцянками І. Брюховецького. Але голов

ною силою, на яку спирався Брюховецький, була Москва. То

му він, ставши гетьманом, проводив промосковську політику.

Він був першим гетьманом, який їздив до Москви (1665) і там

уклав новий українсько московський договір (Московські

статті). Згідно з цим договором: 1) під контроль Москви пере

ходили всі українські міста, з яких стягувались податки на ко

ристь царя; 2) гетьман повинен був власним коштом утримува

ти московські війська в Україні; 3) кріпаків із Московщини,

що втікали в Україну, треба було повертати їх панам; 4) укра

їнським купцям заборонено вивозити до Московської держави

тютюн і вино, а також заборонено продавати хліб на Правобе

режну Україну і татарам; 5) вибори гетьмана мали відбуватись

у присутності представників царя, а обрана особа повинна бу

ла їхати для затвердження у Москву; 6) зв’язки з іншими дер

жавами мали відбуватися лише за згоди царя; 7) Православна

церква в Гетьманщині повинна була підпорядкуватись москов

ському патріарху; 8) гетьман позбавлявся права надавати міс

там самоврядування; 9) збільшувалась чисельність мос

ковських гарнізонів в українських містах; 10) їхні війська, ок

рім Києва, Ніжина, Чернігова та Переяслава, розміщувались

також і в інших українських містах; 11) розширено права мос

ковських воєвод на території Гетьманщини.

Московські статті 1665 р. і Андрусівський договір 1667 р.

посилили антимосковські настрої в Україні та невдоволення

Брюховецьким. Останній спробував відійти від союзу з Моск

вою, але пізно. На Лівобережжі у травні спалахнуло антимос

ковське повстання, в ході якого Брюховецького 8 (18) червня

1668 р. вбили і знищили більшість московських гарнізонів.

Влада над Лівобережною Україною перейшла до Дорошенка.

Але останній, як ми вже згадували, був змушений повернутись

на Правобережну Україну, аби захистити її від вторгнення по

ляків, а на Лівобережжі був залишений наказним гетьманом

Дем’ян (Демко) Многогрішний. Невдовзі на Лівобережжя по

вернулись московські війська, які оточили Многогрішного

у Чернігові і змусили визнати зверхність московського царя.

Натомість його на початку 1669 р. проголосили лівобережним

гетьманом.

Д. Многогрішний походив із посполитих і тому не мав поваги

з боку козацької старшини. Брав участь у Національно визволь

ній війні з 1649 р. При Дорошенкові став чигиринським полков

ником. Після обрання гетьманом уклав із Москвою Глухівські

статті (3 березня 1669 р.): 1) підтверджено права і привілеї стар

шини та вільності Війська Запорозького; 2) московські війська

залишались лише у Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові та

Острі, а функції воєвод обмежувалися лише військовими спра

вами; 3) гетьман обирався козаками, але було зроблено суттєве

доповнення — цар затверджував вибір нового гетьмана і вручав

йому військові клейноди (раніше це робила козацька рада);

4) гетьманові заборонялись прямі дипломатичні зносини, але

представникам гетьмана дозволено бути присутніми на перего

ворах, де порушувались українські інтереси; 5) реєстр установ

лювався в 30 тис. козаків, і гетьман мав право формувати най

мане кінне військо (1 тис.); 6) обмежувався перехід селян у ко

заки; 7) узаконено право власності на належну козацькій стар

шині землю тощо.

Многогрішний намагався проводити незалежну політику,

зокрема, самочинно приєднав до Лівобережної Гетьманщини

м. Гомель, відновив контакти з Дорошенком, а також зміцню

вав наймане військо як головну свою опору. Це викликало нев

доволення козацької старшини, яка влаштувала проти нього

змову. Вона звинуватила Многогрішного у зраді Москві і 13 бе

резня 1672 р. сама схопила Многогрішного і передала його мос

ковитам. Многогрішного позбавили гетьманства і відправили до

Москви. Звідти його відправили у заслання у Сибір (м. Ір

кутськ), де він і помер. 17 червня 1672 р. гетьманом Лівобереж

ної України призначили Івана Самойловича.

І. Самойлович походив із сім’ї священика з Житомирщини.

Освіту здобув у Києво Могилянському колегіумі. З 1660 х років

почав службу в козацькому війську сотенним писарем, згодом

став сотником. У 1668–1669 рр. — Чернігівський полковник. У

1669–1672 рр. — генеральний суддя.

Самойлович проводив виважену політику. На важливі поса

ди призначав вірних людей, часто родичів, використовував силу

Москви для розправи з опозицією. Уклав із Московським царс

твом у 1672 р. Конотопські статті, які складались із 10 пунктів

і в основному повторювали Глухівські статті, але з подальшим

обмеженням прав України: гетьману заборонялося без ради зі

всією старшиною судити генеральну старшину або звільняти її;

гетьман не міг вести переговори з іноземними державами без по

годження зі старшиною; представники гетьмана вже не допус

калися на переговори, що стосувались України; було скасовано

наймані війська. Крім цього, в Батурині цілком офіційно і на

постійній основі розміщувався полк московитів. Заохочувалися

доноси, змішані шлюби і переселення московитів в Україну.

Незважаючи на подальше обмеження автономії Гетьманщи

ни, час гетьманування Самойловича був позначений стабілізаці

єю внутрішньополітичного життя у Лівобережній Гетьманщині

внаслідок припинення міжусобиці та іноземних вторгнень. По

чалося зростання чисельності населення. Пожвавилась торгів

ля, розвивались ремесла та промисли. Саме тому прихід Самой

ловича до влади вважають часом припинення “Руїни” в Лівобе

режній Україні.

Проте, незважаючи на лояльність щодо Москви, Самойлович

постраждав саме завдяки своїм московським друзям. У 1687 р.

фаворит фактичної правительниці Московської держави царів

ни Соф’ї Голіцин організував похід на Крим, але цей похід вия

вився невдалим. Побоюючись покарання, Голіцин звинуватив

Самойловича, який брав участь у цьому поході, у змові з татара

ми. Як наслідок, у червні 1687 р. Самойловича заарештували і

вислали до Москви.

Бахчисарайський договір

та “Вічний мир”

Після розколу єдиної Гетьманщини на дві частини сусідні

держави посилили спроби захопити Україну. Але небажання

жодної із країн сусідів поступатись у цій боротьбі та приблизна

рівність їхніх сил змусили шукати порозуміння. Врешті решт

вони домовились про поділ України. Першим кроком до цього

стало Андрусівське перемир’я між Річчю Посполитою та Мос

ковським царством у 1667 р., за яким Україна ділилась між ци

ми країнами по Дніпру. Але це було тимчасове перемир’я, укла

дене на 13,5 року. Проте поступово обидві сторони усвідомили,

що це єдиний вихід у боротьбі за Україну між ними. Тому в

1686 р., після тривалих переговорів у Москві було укладено ос

таточний московсько польський договір, який дістав назву

“Вічний мир”. Написаний на основі Андрусівського договору,

він засвідчив перемогу Москви. Остання, окрім Лівобережної

України та окремих територій у Східній Білорусі, закріпила за

собою також Київ з околицею та Землі Війська Запорозького. За

Польщею залишилась решта білоруських земель, Правобереж

на та Західна Україна. Гарантувались права православного на

селення у Речі Посполитій, а Москва виступала гарантом цього,

що дало їй в майбутньому привід втручатись у внутрішні справи

Польщі у власних інтересах. Усе це свідчило про поступове пос

лаблення позицій Польщі. “Вічний мир” остаточно закріпив

московсько польський кордон по Дніпру, який проіснував до

кінця XVIII ст.

Третьою силою у боротьбі за Україну була Османська імперія

та її васал Кримське ханство. Туреччина володіла у другій поло

вині XVII ст. майже всім чорноморським узбережжям, а Крим

ське ханство — Кримом та Південною Україною. Після провалу

політики, спрямованої на створення української держави під

своїм протекторатом, Туреччина вдалась до відкритої агресії.

Турки захопили Поділля у Польщі, що було закріплено ще Бу

чацьким миром 1672 р. Туреччина також зберегла під своїм про

текторатом Південну Київщину та Брацлавщину до кінця

XVII ст. Після тривалих війн у 1699 р. було укладено Карло

вицький мир, за яким Польща повернула під свою владу від Ту

реччини Поділля, Південну Київщину та Брацлавщину.

Претендувала Туреччина також і на ті українські землі, що опи

нилися під владою Московського царства. Війна 1676–1681 рр.

між Москвою з одного боку та Туреччиною і Кримським ханс

твом — з другого завершилась укладенням Бахчисарайського

миру (1681). Відповідно до цього договору кордон між Москов

ським царством і Туреччиною та Кримським ханством встанов

лювався по Дніпру. За Москвою визнавалася Лівобережна Украї

на, Запорожжя та Київ з околицями, а за Туреччиною — Київщи

на, Брацлавщина і Поділля. Окрім цього, смуга вздовж правого

берега Дніпра мала бути нейтральною територією, і її забороня

лось заселяти впродовж 20 років.

Р о з д і л

Українські землі

Наприкінці XVII–XVIII ст.

Лівобережна Гетьманщина

У 1687–1764 рр.

Гетьманування Івана Мазепи (1687–1709). І. С. Мазепа —

походив із шляхетської сім’ї з Південної Київщини. Його бать

ко був білоцерківським сотником, а мати — ігуменею одного

з київських монастирів. І. Мазепа навчався у Києво Могилян

ському колегіумі та в єзуїтській колегії у Полоцьку, а потім —

у Голландії, Франції, Німеччині та Італії. Знав вісім мов. Із

1669 р. — на службі в Дорошенка, а з 1674 р. — прийнятий на

службу до лівобережного гетьмана Самойловича. З 1682 р. гене

ральний писар. У 1687 р. обраний гетьманом.

Ставши гетьманом, Мазепа був змушений укласти з Москов

ським царством новий договір — так звані Коломацькі статті

(25 липня 1687 р.): 1) формальне підтвердження прав і вольнос

тей старшини; 2) реєстр 30 тис.; 3) гетьману заборонено зміща

ти з посад старшину без згоди царя; 4) заборона дипломатичних

контактів і торгівлі з Кримом; 5) гетьман зобов’язаний посила

ти козацькі війська проти Криму і Туреччини; 6) підтверджено

перебування російських військ у Києві, Острі, Чернігові, Ні

жині та Переяславі; 7) заборонено розмови про те, що Україна

перебуває під владою гетьмана, а дозволялось лише говорити,

що вона належить до єдиної держави під царською владою;

8) вільний перехід населення з Росії до України; 9) гетьман

ський уряд зобов’язали вживати всіх заходів задля злиття ук

раїнців і росіян шляхом шлюбів; 10) дозвіл мати наймане вій

сько; 11) гетьмана можна обирати лише за погодженням із

Москвою.

Політика Мазепи: 1) зміцнення найманого війська як голов

ної військової опори гетьмана; 2) обмеження оренди; 3) розпра

ва з опозицією; 4) будівництво фортець на південних кордонах;

5) підтримка Церкви, щоб вона була союзником гетьмана;

6) підтримка освіти і науки (збудував нове приміщення Києво

Могилянського колегіуму і домігся для нього статусу академії);

7) створював нове освічене дворянство як опору гетьманської

влади; 8) намагання підкорити Запорожжя; 9) протидія наступу

Росії на права України; 10) об’єднання всіх українських земель

(у 1704 р. війська Мазепи в ході Північної війни зайняли Право

бережну Україну, і таким чином було відновлено єдність Украї

ни); 11) боротьба з татарськими нападами; 12) пошуки союзни

ків для здобуття Україною повної незалежності.

Здобуття Україною політичної незалежності — головна мета

Мазепи. Але, як людина обережна, він хотів до цього підготува

тись, знайти союзників, дочекатись доброї нагоди і лише тоді

виступити відкрито. Коли Москва вступила в Північну війну зі

Швецією (1700–1721) і спочатку програвала, Мазепа вирішив,

що настав слушний момент для виступу, а Швеція стане при

родним союзником України.

На початку війни Швеція розгромила московську армію, а в

1706–1707 рр. — Польщу. Таким чином, шведські війська впри

тул наблизились до України. Звернення Мазепи до московського

царя Петра І з проханням про допомогу виявились безрезультат

ними. Відповідно Мазепа, за тогочасною правовою практикою,

вважався вільним від васальних обов’язків щодо Москви, оскіль

ки московський цар, як сеньйор Мазепи, відмовив йому у допомо

зі. Після цього Мазепа вступив у активні переговори із шведським

королем Карлом XII. Він запросив шведську армію в Україну, обі

цяючи Карлу XII забезпечити її всім необхідним, аби навесні

1709 р. спільними силами остаточно розбити Росію. Тому швед

ська армія, яка йшла через Білорусь на Москву, повернула на пів

день і 17 жовтня 1708 р. вступила в Україну (на Сіверщину).

24 жовтня 1708 р. — Мазепа залишив у Батурині полковни

ка Чечеля (10 тис.), а сам із 5 тис. козаків пішов на з’єднання

з Карлом XII. Головна ж частина козацької армії перебувала ра

зом із московським військом, яке в цей же час також вступило

на територію України зі сходу. Відповідно, Мазепа не зміг зосе

редити всі сили для боротьби.

29–30 жовтня 1708 р. відбулись переговори Карла XII і Мазе

пи у с. Дехтярівка. Було укладено угоду, відповідно до якої:

Гетьманщина незалежна держава і має свій герб, Українська

держава повинна була включати Гетьманщину, Правобережну

Україну та Слобожанщину, непорушність статусу Гетьманщи

ни, Гетьманщина переходила під протекторат Швеції.

Петро І не очікував переходу Мазепи на бік шведів, але зміг

швидко зорієнтуватись у новій ситуації. Він почав репресії про

ти прибічників Мазепи, а самого Мазепу було оголошено зрадни

ком. На старшинській нараді у Глухові 6 листопада 1708 р.,

скликаній за наказом Петра І, замість Мазепи гетьманом Украї

ни було призначено стародубського полковника Івана Скоропад

ського.

Головним завданням московських військ було захоплення

гетьманської столиці Батурина, де зберігалась скарбниця, арти

лерія, порох та інші боєприпаси. Місто було добре укріплене і

відмовилось здатися. Але сотник Прилуцького полку Іван Ніс

за 300 карбованців показав московським військам підземний

хід до Батурина. 3 листопада 1708 р. місто було взято і вщент

знищено. Ця акція у поєднанні з іншими репресіями залякала

українців, і тому вони побоялись підтримати Мазепу.

Через відсутність підтримки з боку населення та перехід

значної частини старшини на бік Москви Мазепа та Карл XII

опинилися взимку 1708–1709 рр. у досить скрутному станови

щі. Не вистачало провіанту і фуражу, бракувало боєприпасів.

Натомість московські війська постійно нарощували свій потен

ціал. Таким чином, стратегічна ситуація поступово ставала де

далі кращою для Москви, але Петро І продовжував накопичува

ти сили для вирішальної битви і тому до весни 1709 р. великих

боїв не велось.

У березні 1709 р. на бік шведів перейшли запорожці. Але цей

здобуток був затьмарений тим, що 17 травня 1709 р. через зраду

полковника компанійців Галагана росіяни здобули Січ і знищили

її. Було захоплено запорозький флот, артилерію та боєприпаси.

27 червня 1709 р. біля Полтави відбулась генеральна битва

(Полтавська битва). Шведи були розбиті і спільно з Мазепою

почали відступ до володінь Туреччини. На початку липня

1709 р. рештки українських військ, що підтримували Мазепу,

прибули до Бендер (Молдавія). Тут Мазепа помер 22 серпня.

Його наступником (гетьманом на еміграції) козаки обрали Пи

липа Орлика.

Пилип Орлик походив із чеського шляхетського роду, який в

XVII ст. емігрував до Польщі. Випускник Києво Могилянського

колегіуму. З 1698 р. — кафедральний писар Київського митро

полита, а невдовзі перейшов на службу до Мазепи (з 1702 р. — ге

неральний писар).

5 травня 1710 р., під час обрання гетьманом Пилип Орлик

склав першу українську Конституцію (“Дедукція прав Украї

ни” або “Пакти і конституції законів та вільностей Війська За

порозького”). Згідно з цим документом: Україна має бути віль

ною і єдиною, влада гетьмана обмежується Генеральною радою

(яку мали складати полковники і виборні депутати від кожного

стану), тричі на рік скликається сейм із представників станів,

полкової та сотенної старшини і депутатів від Запорожжя, ска

совуються всі побори із селян та деяких монополій, а також по

датки.

Орлик продовжив політику Мазепи, спрямовану на здобуття

Україною незалежності. Для цього він намагався створити ан

тиросійську коаліцію з європейських країн, але останні після

перемоги росіян над Швецією не наважувались на виступ проти

Росії. У 1711 р. Орлик, спираючись лише на власні сили, здій

снив похід в Україну з метою звільнення її з під влади Росії. По

хід розвивався вдало. Козаки дійшли до Білої Церкви, але від

сутність артилерії не дозволила взяти навіть цього міста. Відчу

валась нестача й інших видів озброєння та боєприпасів, і тому

козаки Орлика невдовзі змушені були відступити. З 1714 р. Ор

лик жив у еміграції, але продовжував пошуки союзників для

звільнення України.

Гетьманування Івана Скоропадського (1708–1722). Розправ

ляючись із прибічниками Мазепи і прагнучи повністю підпо

рядкувати Україну, Петро І водночас розумів, що негайна лікві

дація автономії України може призвести до переходу значної

частини козаків на бік Мазепи і шведів. Тому він вирішив до

повної перемоги над Швецією зберегти автономію України, хо

ча і суто ефемерну. В Україні були розміщені російські війська,

проводились постійні побори з населення, російські чиновники

та військове керівництво стали найвищою адміністративною та

судовою владою, тривали репресії проти будь яких спроб висту

пити на захист своїх прав. Отже, фактично зберігалась сама ви

димість автономії. Натомість насправді Гетьманщину було ціл

ковито підпорядковано Росії. Найкраще така політика Петра І

щодо України відобразилась у виборі нового гетьмана, яким

став стародубський полковник І. Скоропадський — особа похи

лого віку та малоініціативна.

Вибори Скоропадського відбулись 6 листопада 1708 р. і мали

формальний характер. Вибір Скоропадського був визначений

Петром І, а козацька старшина лише затвердила його. У липні

1709 р. Петро І надав Скоропадському так звані Решетилівські

статті, які визначали правовий статус Гетьманщини у складі

Російської імперії. Формально Решетилівські статті підтвер

джували права і свободи України, але водночас у них закріплю

валось перебування російських воєвод та військ в українських

містах, козацькі війська та навіть гетьман мали підпорядкову

ватися російському військовому керівництву, гетьман позбав

лявся права самостійно призначати і звільняти старшину, геть

манською резиденцією призначено розміщений на самому кор

доні з Росією Глухів, у якому розквартировувались два

російських полки. На доповнення до таких принизливих поло

жень наказом Петра І визначалося, що при гетьмані постійно

перебуває царський резидент.

Усі податки з Гетьманщини йшли до Петербурга. Вести зов

нішню торгівлю українським купцям з 1701 р. дозволялось ли

ше через Архангельськ (з 1711 р. — через Ригу). Указами 1711 і

1714 рр. було обмежено ряд важливих статей українського екс

порту та імпорту. Водночас провадилась протекціоністська по

літика щодо російської торгівлі. Єдиною грошовою одиницею,

узаконеною для обігу в Гетьманщині, було визначено росій

ський рубль. Українська митниця була поставлена під росій

ський контроль.

У Гетьманщині постійно перебувала російська армія, яка ут

римувалась коштом українського населення. Натомість україн

ські війська постійно перебували поза межами України, захи

щаючи імперські інтереси. Їх також почали використовувати

при будівництві каналів на півночі та півдні Росії. Ці канальні

роботи завдали особливих втрат козацькому війську, оскільки

проводились у незвичних для українців кліматичних умовах,

без будь якого матеріального забезпечення, і сам їх характер

підривав бойовий дух козаків. Царським указом 1715 р. поря

док вибору козацької старшини було замінено призначенням за

погодженням із царською владою. П’ять полків Гетьманщини

з десяти очолили неукраїнці.

Не оминув Петро І своєю увагою і такий впливовий інститут

тогочасного суспільства, як Церква. Духовенству доручили

прищеплювати масам імперську ідеологію. Богослужіння пере

водилось на російську мову, церковні посади почали заміщува

ти вихідці з Росії. У 1718 р. було заборонено видання церковних

книг українською мовою.

Щоб підірвати інтелектуальний потенціал українського на

роду, проводилось своєрідне “викачування мізків” з України—

талановиті українці переводились до Росії, де отримували добрі

посади та повне державне забезпечення. Таким чином, вони по

чинали розвивати культуру Росії і їх інтелектуальний потенці

ал втрачався для України. Окрім цього, Петро І почав надавати

землі в Гетьманщині своїм сановникам, які переводили на них

селян з Росії і запроваджували у цих своїх маєтках кріпацтво.

Російська агентура в Україні активно поширювала серед ук

раїнського населення чутки, що у всіх бідах народу винна ко

зацька старшина і якби Україна повністю перейшла під владу

Росії, то жити простим людям стало б набагато краще. Таким

чином, російський уряд намагався (і досить вдало) протистави

ти різні верстви українського суспільства одна одній, що приз

водило до послаблення опору суспільства зовнішнім впливам і

таким чином полегшувало справу підпорядкування України

Росії.

І Малоросійська колегія (1722–1727). Апофеозом асиміля

торської політики стало видання у квітні 1722 р. імператорсько

го указу про створення Малоросійської колегії. Офіційно ця ус

танова мала навести лад у фінансовій та судовій системі Геть

манщини, а фактично перетворювалась на головний орган

влади в Гетьманщині. Малоросійська колегія складалась із шес

ти російських офіцерів на чолі з російським генералом Вельямі

новим і була вищою судовою інстанцією та контролювала фінан

си і діяльність козацької старшини. У липні 1722 р. помер геть

ман Скоропадський. Петро І заборонив вибори нового гетьмана,

і всі повноваження гетьмана були передані Малоросійській ко

легії. Спроби наказного гетьмана Павла Полуботка захистити

права Гетьманщини призвели до його арешту влітку 1723 р. під

час приїзду до Петербурга, де він і помер в ув’язненні у грудні

1724 р. Російські урядовці почали поводитися в Гетьманщині

особливо брутально. Масово захоплювали землі та втручались

у місцеве управління.

Фактично Петро І збирався остаточно знищити Гетьманщи

ну. Але смерть царя у січні 1725 р. перешкодила цим планам.

В Росії почалась тривала боротьба за трон, яка послабила цен

тральну владу. До того ж у 1726 р. загострились відносини між

Росією і Туреччиною. Виникла загроза війни, і Україна в ній по

винна була стати головним плацдармом для тієї або іншої сторо

ни. Все це змусило російських урядовців піти на задобрювання

українців, аби здобути їхню підтримку. Тому в 1727 р. Вища та

ємна рада, яка в той час фактично керувала Російською імпері

єю, скасувала нові податки, запроваджені у Гетьманщині. Нев

довзі справи, пов’язані з управлінням Гетьманщини, були знову

повернуті до Колегії закордонних справ, що означало юридичне

визнання автономного статусу Гетьманщини у складі Росій

ської імперії. У травні 1727 р. було видано царський указ про

дозвіл обрання гетьмана. У червні 1727 р. скасовано Малоросій

ську колегію, а в жовтні цього ж року у Глухові в урочистій обс

тановці відбувся вибір гетьмана. Ним став миргородський пол

ковник Данило Апостол.

Гетьманування Д. Апостола (1727–1734). Данило Апостол

(1654–1734) належав до давнього козацького роду з Лівобереж

ної України. Отримав добру освіту. Зробив військову кар’єру. У

1683 р. став миргородським полковником. Підтримував Мазе

пу, але бачучи безперспективність подальшої відкритої бороть

би, після видання маніфесту Петра І про амністію, повернувся

в Україну, і тому зберіг свою посаду. Проте він залишився вір

ним оборонцем прав України, хоча і діяв не силовими, а легі

тимними методами.

На початку 1728 р. Д. Апостол спеціально їздив до Петербур

га на інавгурацію нового російського імператора Петра ІІ, аби ви

користати цю подію для розширення прав України. Апостол по

дав російському царю петицію (“Статейні пункти”), в якій місти

лося прохання відновлення прав Гетьманщини. Натомість Росія

надала на це прохання так звані Рішительні пункти, які стали

фактичною конституцією Гетьманщини до кінця її існування.

Основні її положення: підтверджувалось право мати гетьмана,

але його вибір міг здійснюватись лише за згодою російського ім

ператора; гетьману заборонено вступати в контакти з іншими

країнами; підтверджено передачу справ Гетьманщини з відання

Сенату до Колегії закордонних справ; підтверджено розміщення

гетьманської резиденції у Глухові; гетьману дозволялось мати

наймане військо, але його чисельність обмежувалась трьома пол

ками; обмежувалась кількість російських військ на території

Гетьманщини, але козацькі війська підпорядковувались росій

ському військовому командуванню; гетьман мав право затвер

джувати вибір лише полкової та сотенної старшини, натомість

вибір полковників та генеральної старшини затверджував росій

ський імператор; вищою апеляційною інстанцією замість Мало

російської колегії ставав Генеральний суд, але відтепер він скла

дався з трьох українців та трьох росіян тощо.

Таким чином, новий гетьман отримав урізаніші повноважен

ня, які загалом поступались навіть тим, що їх початково мав йо

го попередник Скоропадський. Незважаючи на це, Д. Апостол

використовував всі можливі засоби для захисту автономії Геть

манщини.

Йому вдалось провести переобрання більшості генеральної

старшини та частини полковників. Причому ці посади були за

міщені переважно ставлениками самого Д. Апостола. Таким чи

ном, Апостолу вдалося зміцнити становище гетьманської вла

ди, залучивши на свій бік найвищих посадовців Гетьманщини.

Завдяки численним клопотанням Апостола царським указом у

1733 р. Київ було підпорядковано владі гетьмана. Зусиллями

Апостола російська влада дозволила запорозьким козакам у

1734 р. повернутись на українські землі.

Данило Апостол здійснив реформу судочинства. Відтепер су

дові справи обов’язково мали вестись у письмовій формі. Суди

поділялись за територіальним принципом і ставали колегіаль

ними. Гетьманським універсалом 1730 р. чітко визначались

компетенції кожної судової інстанції, їх чисельність та порядок

оскарження судових рішень. Оскільки Гетьманщина не мала

єдиного законодавства, указом гетьмана було створено кодифі

каційну комісію, на яку покладалося вироблення єдиного зводу

українських законів. Наслідком роботи кодифікаційної комісії,

яку очолив прибічник Данила Апостола Яків Лизогуб, стало

прийняття у 1743 р. зводу прав, який називався “Права, за яки

ми судиться малоросійський народ”.

З метою впорядкування системи землеволодіння та подолан

ня зловживань у цій сфері у 1729–1731 рр. було проведено пере

вірку прав на земельну власність. Ті, хто мав документальне

підтвердження цих прав, зберіг своє землеволодіння. Натомість

самочинно захоплені землі поверталися їх законним власни

кам. Наслідком проведення ревізії земельних володінь було

створення земельного кадастру Гетьманщини.

Д. Апостол приділяв значну увагу економічній сфері життя

Гетьманщини. Він уперше чітко розмежував державну скарбни

цю та особисті кошти гетьмана. Було також уперше розроблено

бюджет Гетьманщини, причому визначено розміри як прибут

кової, так і видаткової частин. Проводилась протекціоністська

політика у сфері торгівлі. Гетьман домігся скасування ряду об

межень діяльності українських купців. Відновлювалося креди

тування купців та впроваджувався мораторій на сплату їх бор

гових зобов’язань, було прийнято укази про захист купців від

зловживань місцевої адміністрації, а також упорядковано по

даткову політику та обмежено експлуатацію селян.

Д. Апостол дбав і про розвиток освіти. Власним коштом він

створив у гетьманській столиці першу в Україні співочу школу

для обдарованих дітей. Зросла кількість друкарень. Розшири

лась мережа початкових шкіл.

Правління гетьманського уряду (1734–1750). У січні 1734 р.

Данило Апостол помер. На цей час змінилася влада в Російській

імперії. Російською імператрицею стала Анна Іоанівна, яка

спиралась на німців в управлінні країною. Фактично почалось

німецьке засилля в імперії. Не обійшли ці процеси і Україну,

яка перетворилася на одне з головних джерел збагачення ні

мецьких фаворитів імператриці. Отже, експлуатація України

російськими чиновниками та поміщиками була доповнена екс

плуатацією також і німецькими царедворцями. Вибори нового

гетьмана заборонялися, а для управління Гетьманщиною ство

рювався колегіальний орган — “Правління гетьманського уря

ду”. Він діяв з 1734 р. до 1750 р. і складався з трьох росіян і

трьох українців. Офіційно “Правління гетьманського уряду”

мало керуватись в управлінні Гетьманщиною Рішительними

пунктами, але реально управління здійснювалось на основі от

риманих керівником Правління гетьманського уряду князем

Шаховським таємних інструкцій. Їх суть полягала у макси

мальному сприянні інтеграції України до складу Росії, ставило

ся завдання всіляко дискредитувати ідею автономії України,

вчиняти розправу над свідомими українцями.

У 1735–1739 р. — Росія вела чергову війну з Туреччиною за

вихід у Чорне море. Україна знову перетворилася на головну ба

зу російської армії у цій війні. В Україні було розміщено голов

ні сили російської армії, які утримувались за рахунок Гетьман

щини, масово вилучались коні, підводи, провіант та фураж. Ук

раїнців забирали до російської армії та для супроводження

обозів, багато українських селян та козаків залучалися до будів

ництва укріплених ліній на південних кордонах. Російсько ту

рецька війна 1735–1739 рр. призвела до підриву економіки

Гетьманщини (лише прямі матеріальні збитки становили 1,5

млн рублів) та значних людських втрат. Ця війна також спри

чинила посилення татарських нападів на Україну.

Гетьманування Кирила Розумовського (1750–1764). У

1741 р. внаслідок чергового палацового перевороту в Росії до

влади прийшла Єлизавета І (1741–1761). Її фаворитом був укра

їнець Олексій Розумовський. Саме завдяки йому нова імперат

риця прихильно ставилась до України. Єлизавета у 1744 р. здій

снила подорож в Україну, під час якої отримала безліч прохань

про відновлення гетьманського правління. Єлизавета пообіцяла

задовольнити це прохання. Гетьманом було вирішено поставити

молодшого брата фаворита Єлизавети Кирила Розумовського

(1728–1803), лише малолітство якого затримало цю справу. Йо

го відправили на навчання за кордон, а водночас розпочалися

приготування до відновлення гетьманської влади. Так, після

смерті президента Правління гетьманського уряду Бібікова у

1746 р. не було призначено його наступника, натомість управ

ління перейшло безпосередньо до Правління. Нарешті 16 жовт

ня 1749 р. з’явився указ імператриці Єлизавети про дозвіл обра

ти гетьмана. Урочистий вибір гетьмана відбувся у Глухові на по

чатку 1750 р., а царським указом від 5 червня 1750 р. цей вибір

було затверджено.

Гетьману повернули всі маєтки, які належали попереднім

гетьманам за посадою. К. Розумовському також передали кон

троль над фінансовою системою Гетьманщини. Російським чи

новникам заборонили втручатися в управління Гетьманщиною.

Указом сенату від 24 липня 1751 р. Запорожжя передавалося

під управління гетьмана.

Задля стабілізації внутрішнього становища Гетьманщини та

зміцнення своєї влади Розумовський розгорнув реформаторську

діяльність. Провадилися судова, військова, економічна, освітня

та політична реформи.

Судова реформа передбачала відновлення діяльності Гене

рального суду. Було розширено його склад. Будь яка особа діс

тала право апелювати на рішення місцевих судів до Генерально

го суду, який, таким чином, остаточно визнавався найвищою

судовою інстанцією Гетьманщини. Було впорядковано судове

діловодство та систему судів.

Військова реформа полягала у запровадженні єдиного озбро

єння та уніформи армії. Також вводилася обов’язкова військо

ва підготовка. Було започатковано переозброєння армії нови

ми зразками вогнепальної зброї і створено пороховий завод

у Шостці.

Реформи у сфері економіки передбачали поновлення права

гетьмана самостійно формувати бюджет Гетьманщини і здій

снювати податкову політику на її території. Зміцнювалась влас

на митна система. Поліпшились умови торгівлі для українсько

го купецтва.