Колонії на території України

(І тис. до н. е. — поч. І тис. н. е.)

Кіммерійці. Кіммерійці — перший народ на території Украї

ни, про який згадують писемні джерела (давньогрецькі автори

Гесіод, Геродот, Страбон) та давньогрецькі міфи. Більшість уче

них вважає кіммерійців іраномовними кочовиками, що прий

шли у причорноморські степи в XI–IX ст. до н. е. з Поволжя.

Кіммерійців ототожнюють з племенами зрубної культури. Вони

панували в степах між Дунаєм і Доном з межі ІІ– І тис. до н. е.

до VIII–VII ст. до н. е. Початково це були кочові племена скота

рів. Але поступово кіммерійці почали переходити до осілого

способу життя й займатися землеробством. Вони налагодили

торговельні контакти з населенням Близького Сходу та Балкан

ського півострова. Кіммерійське суспільство перебувало на по

розі класоутворення, але розвиток державотворення у кімме

рійців перервала навала скіфів.

Скіфи. На межі VIII–VII ст. до н. е. зі сходу в Північне При

чорномор’я вдерлись племена скіфів. Іраномовні кочовики,

батьківщиною яких були степи Центральної Азії, витіснили

кіммерійців з Північного Причорномор’я і встановили тут своє

панування, яке тривало до середини IV ст. до н. е. Скіфи утвори

ли протодержавне об’єднання — Велику Скіфію, яка охоплюва

ла територію степу та лісостепу між Доном та Дунаєм. Скіфи (за

свідченням Геродота) поділялися на чотири групи: скіфи цар

ські (займали степовий Крим та Нижнє Подніпров’я), скіфи ко

човики (причорноморські степи), скіфи землероби (лісостеп на

схід від Дніпра) та скіфи орачі (лісостеп між Дністром і Дніп

ром). Останні дві групи українські історики вважають пра

слов’янами (праукраїнцями).

Значною подією в історії скіфів стала війна проти перського

царя Дарія І (513 р. до н. е.), в якій скіфи перемогли і здобули

славу непереможного народу. Скіфи постійно воювали проти су

сідів, особливо проти фракійців (населення Балканського півос

трова). Це призвело до їх зіткнення з Македонією. У 339 р.

до н. е. в битві з царем Філіппом ІІ Македонським скіфи були

розбиті (загинув і 90 річний скіфський цар Атей, який особисто

брав участь у битві). І хоча скіфи у 331 р. розгромили македон

ське військо, але й підірвали свою могутність. Велика Скіфія

розпалась на дві Малі Скіфії (одна розташовувалась на Нижньо

му Дунаї, друга займала степову частину Криму та Нижнє По

дніпров’я). Остання проіснувала до 375–376 рр. н. е., коли її

знищили гуни.

Сармати. Головний удар Великій Скіфії завдали сармати, що

прийшли в IV ст. до н. е. у Північне Причорномор’я зі сходу.

Сармати панували у причорноморських степах з IІІ ст. до н. е. до

III ст. н. е.

Суспільний лад сарматів вирізнявся міцнішим родоплемін

ним ладом та військовою демократією і складався із союзів пле

мен, очолюваних вождями, проте в управлінні брали участь всі

вільні общинники воїни. Страбон (І ст. до н. е. — І ст. н. е.) по

діляв сарматів на племена язигів, роксоланів, сіраків, аорсів та

аланів. У джерелах згадуються також сарматські царі, зокрема

цар Гатал, що могло свідчити про прискорення розпаду родо

племінного ладу, початок класоутворення та державотворення.

В перших століттях нашої ери сармати були витіснені з Пів

нічного Причорномор’я або асимільовані готами.

Готи. У ІІ ст. н. е. з Південно Східної Прибалтики у Північне

Причорномор’я прийшли германські племена готів, які витіс

нили сарматів. На думку деяких учених, готи створили у Под

ніпров’ї власну державу (держава Германаріха) і заснували

Київ. У III–IV ст. н. е. готи поділилися на західних (вестготів) та

східних (остготів). Вестготи перейшли через Дунай і зайняли

Балкани. Остготи залишились у Причорномор’ї.

Гуни. Наприкінці IV ст. н. е. в Північне Причорномор’я зі

сходу прийшла ще одна кочова орда — гуни. Вони завдали по

разки сарматам і готам і змусили їх залишити цей регіон, а та

кож знищили Малу Скіфію. Рештки скіфів і готів закріпились

у гірському Криму, де проіснували до другої половини

І тис. н. е., поступово змішуючись та асимілюючись з новими

народами, що приходили у Крим. Гунське панування тривало

до середини V ст., до розгрому цих кочівників.

Давньогрецькі колонії в Північному Причорномор’ї. У VII–V ст.

до н. е. Північне Причорномор’я стало об’єктом грецької колоніза

ції. Перше грецьке поселення в цьому регіоні — Борисфеніда—

було засноване у VII ст. до н. е. на о. Березань в районі Буго

Дніпровського лиману. Впродовж наступних двох століть ви

никли інші грецькі колонії на півдні сучасної України. Найві

доміші з поміж них: Херсонес (район сучасного Севастополя),

Ольвія (біля сучасного Миколаєва), Пантикапей (Керч), Феодо

сія, Тіра (поблизу Білгорода Дністровського) та ін.

Греки колоністи не переривали зв’язків з батьківщиною, і

таким чином Північне Причорномор’я потрапило в орбіту то

дішнього цивілізованого світу, духовна культура якого значною

мірою вплинула на місцеве населення.

Грецькі колонії являли собою незалежні міста держави (по

ліси). Формою політичної організації цих міст держав була ра

бовласницька республіка (аристократична або демократична).

У демократичних республіках (Ольвія, Тіра) участь у житті дер

жави брали всі вільні громадяни чоловічої статі, у аристокра

тичних (Пантикапей) — лише верхівка. Пантикапей став столи

цею Боспорського царства (IV ст. до н. е. — IV ст. н. е.).

В окремі періоди грецькі міста потрапляли в залежність

від скіфів, у ІІ–І ст. до н. е. — від Понтійського царства, а з

І–ІІ ст. н. е. — від Риму. У 370 х роках н. е. більшість давньо

грецьких колоній у Північному Причорномор’ї була знищена

гунами.

Походження слов’ян.