Структурність та організованість

Будь-яка система, як цілісне утворення певним чином впорядкована, організована. Тобто, організація, організованість є притаманною для всіх систем ознакою. Головним змістовим виразом організованості системи є її структура – внутрішня форма системи, що являє собою спосіб взаємозв’язку та взаємодії її елементів. Поняття структури системи досить близьке до поняття її форми, але вони не тотожні. Структура – це лише один аспект поняття форми, внутрішньої організації змісту. Крім цього форма виступає і як вираз змісту, і як характеристика зовнішнього виду об’єкта (зовнішня форма).

Структура є притаманною властивістю кожної системи. Але кожна конкретна система має свою специфічну структуру, складніша система має складнішу структуру. Специфіка структури системи залежить насамперед від природи її елементів. Саме структура інтегрує, зв’язує частини, надає їм певної спільності, цілісності, зумовлює появу нових системних якостей. Особливо велике значення для збереження системи, для забезпечення її функціонування, має відносна самостійність, стійкість її структури. Без стійких зв’язків, взаємодії компонентів, тобто без структури, система перестала б існувати як дана конкретна цілісність. Будучи найбільш суттєвою характеристикою системи, структура “протистоїть” постійним (безладним) змінам елементів, утримує ці зміни в межах певної якості. Наявність структури – умова накопичення кількісних змін в середині системи, що є необхідною передумовою для її наступного розвитку та перетворення. Таким чином, структура – це внутрішня будова і спосіб взаємодії елементів системи, як необхідна умова її існування.

Структуру системи можна характеризувати за такими загальними ознаками:

- кількість зв’язків та характер взаємодії елементів;

- інтенсивність зв’язків, частота (кількість зв’язків, що припадають на один елемент);

- кількість зовнішніх зв’язків, співвідношення між кількістю внутрішніх та зовнішніх зв’язків, як характеристика відкритості системи.

Для вивчення структури застосовують графічне її зображення на основі теорії графів. Граф – графічна модель структури, що складається з вершин (точок) і ребер, які символізують елементи та їх зв’язки. Виділяють такі найпоширеніші типи структур:

а) лінійна – послідовно односпрямовані зв’язки;

б) кільцева – замкнена структура з двосторонніми зв’язками елементів;

в) сотова – розгалужена структура з багатьма зв’язками;

г) зіркова – впорядкована структура з центральним елементом;

д) ієрархічна – підпорядкованість одних елементів іншим;

е) змішана – поєднання різних типів структур в одній системі.

Притаманою ознакою структури є організація системи. Близькість цих понять є причиною того, що їх нерідко їх ототожнюють, хоча між ними є різниця. По-перше, організація відображує міру досконалості структури системи. Тобто, організація – це ступінь ефективності, доцільності, раціональності, впорядкованості структури системи. Чим більше впорядкованою є структура системи, тим вища організованість її, тим вище рівень організації системи. Протилежним організованості є поняття ентропії, яке характеризує розбалансованість структури системи, її нерівноважність та нестійкість, її дезорганізацію.

По-друге, організація є процесом функціонування, розвитку системи в певному порядку, послідовності. Це власне процес вдосконалення в структури системи. Процесуальний аспект організації означає, що система та її структура знаходяться в безперервному процесі становлення та набуття нових якостей. Нові властивості знаходять вияв завдяки зміні зв’язків між елементами окремих структур та структурами різних рівнів. В загальному вигляді це означає зміну форми взаємодії між ними.

По-третє, організованість системи виявляється в функціональному аспекті. Кожна властивість системи потенційно є її функцією, але властивість набуває характеру функції дише в тому випадкові, коли вона слугує збереженню системи та виконанню нею своєї головної функції. Оскільки система постійно розвивається, то її елементи безперервно набувають нових якостей, а значить і функцій. Властивість елемента, набуваючи функціонального характеру, стає доцільною стосовно даної системи. В цьому розумінні організація – це така сукупність явищ, в якій властивості останніх виявляються як функції збереження і розвитку даної сукупності.

Важливою ознакою організованості системи є координація як певна узгодженність, підігнаність компонентів цілого один до одного. Тобто, це такий стан їх взаємної залежності, який забезпечує динамічну рівновагу системи. В механічних системах така залежність має по суті однозначний характер: наслідок є прямо пропорційним причині, тобто зміна певного елемента внаслідок впливу на нього локалізується, не поширюючись на інші. В більш складних системах для координації характерна вже не пряма і однозначна залежність, а опосередкована і багатозначна координація елементів. Координація виявляється також в узгодженні функцій компонентів системи по горизонталі, тобто відносно однакових, “рівноправних” елементів.

Організованість системи виявляється також у такій її ознаці як ієрархічність структури. Ієрархія – це взаємна підпорядкованість елементів системи, її окремих структур. Особливо чітко це виявляється в складних, достатньо високоорганізованих системах – біологічних, соціальних, інформаційно-управлінських. Ієрархічність виявляється як у підпорядкованості елементів, так і у підпорядкованості функцій системи. Ієрархічність структури системи зумовлює явище субординації – підлеглість і підпорядкованість елементів, що вказує на особливе місце кожного з них та неоднакове значення їх в системі. Одні елементи відіграють важливу роль в функціонуванні системи, визначають діяльність інших частин та відносини між ними, інші відіграють меншу роль. Так, найважливішим компонентом соціальної системи є історично визначений спосіб виробництва, який утворює основу функціонування і розвитку суспільства. Субординація виявляється в узгодженні функцій по вертикалі, в підпорядкованості функцій одних елементів іншим та підпорядкування функцій всіх без винятку компонентів функції системи в цілому. Субординація функцій вказує, по-перше, на особливе специфічне місце і неоднакове значення кожного компонента в здійсненні функції системи; по-друге, на те, що будь-яка система, інтегруючи функції своїх компонентів, сама виконує певну функціональну роль в іншій, більшій і складнішій системі, компонентом якої вона є.

Перелічені процеси організації системи, як виразу суті впорядкування її структури, відбувається за об’єктивними законами або принципами організації системи, про які йтиме мова детальніше в лекції 6.

Таким чином, сутність організованості системи виявляється в наявності її структури, як способу взаємодії елементів, та у постійному вдосконаленні, впорядкуванні цієї структури.

 

Функціональність

Система може виникнути і зберігати своє існування лише за умови, коли властивості її елементів знаходяться у відповідності з умовами її збереження, тобто, коли частини відповідають цілому. Таке відношення частин до цілого виявляється як функція системи. Елементи знаходяться в стані взаємодії з системою лише в тому розумінні, що властивості будь-якого іншого елемента, з яким перший не взаємодіє, визначаються не лише його власним внутрішнім змістом, але й сумарним результатом впливу на нього всіх інших елементів даної системи. Звідси функцію, в системному її розумінні можна визначити як таке відношення частин до цілого, при якому саме існування частини забезпечує існування цілого. По-іншому можна сказати, що функція – це зовнішній вияв властивості і внутрішнього змісту елемента, що спрямовані на збереження та розвиток системи.

Функції системи є інтегративним результатом активного вияву властивостей її елементів, тоді як функції елементів – багато в чому є результатом впливу на них загальносистемних функцій. В системі функції виявляються і як форми, способи прояву активності окремих елементів чи системи в цілому; і як форми поведінки, що сприяють, забезпечують збереження компонентів, зокрема, та системою в цілому; і як взаємозв’язок, що визначає порядок включення компонентів в систему. Часто функції відіграють роль основи або умови виникнення нових компонентів. В такому випадку компоненти виступають як матеріалізація функцій, як результат задоволення потреби системи в нових органах свого руху, розвитку.

Функціональна залежність виявляється:

- між окремими елементами даної системи;

- між елементом і системою в цілому;

- між системою в цілому та іншою, більшою системою, компонентом якої вона є.

При цьому одні компоненти функціонують одночасно, поряд один з одним; інші – послідовно, один за одним. Іншими словами, функції компонентів узгоджені в часі і просторі.

Важливою ознакою функцій елементів є їх доцільний характер по відношенню до системи, в протилежному випадку елемент випадає з системи, стає для неї “чужим” тілом. Важливою обставиною є те, що функції “прив’язані” до елементів і здійснюються в рамках властивої даній системі структурі і організації. Тому зміни в природі, внутрішньому змісті елементів, в характері їх взаємодії (тобто в структурі) з необхідністю викликають відповідні зміни в функціях як самих компонентів, так і системи в цілому.

Через функції системи виявляються її регуляція та саморегуляція. Система буде здатною зберігати цілісність своєї структури і спрямованість свого руху лише за наявності в ній регуляційних процесів. Найбільш загальним виразом регуляційності системи є принцип Ле-Шательє: система лише тоді є системою, коли в її структурі в умовах впливу зовнішніх сил, виникають процеси, спрямовані на протидію цим силам і на збереження існуючого стану системи. Ці процеси називаються регуляційними.

Саморегуляція – прагнення до такого стану узгодженості властивостей елементів, при якому б всі вони набували функціонального (доцільного) характеру стосовно головної функції системи, тобто були б зосереджені на виконанні цієї головної функції. Таке прагнення виявляється в адаптації – зміні характеристик елементів (чи системи в цілому) або способу функціонування, що спрямовані на підвищення її ефективності. Тому адаптація – це оптимальна саморегуляція системи.

Функції, як невід’ємний атрибут структури системи, є важливою передумовою існування зв’язків в системі, вони відіграють важливу роль в процесах координації та субординації елементів. Узгодженість і доцільність функцій великою мірою визначають організованість, впорядкованість структури системи. Велику роль функцій в системі формально підкреслює той факт, що принципи організації системи побудовані на основі функціональності (див. лекцію 7).

У зв’язку з цим необхідно звернути увагу на категорію функціональної системи, що являє собою – динамічну взаємодію організму із середовищем. Це поняття запровадив вітчизняний фізіолог П.К. Анохін у 1935 році, виділивши в структурі функціональної системи зворотну реакцію, як елемент складної переробки інформації про середовище і організм, як елемент прогнозування. Концепція функціональної системи передувала багатьом ідеям кібернетики, що з’явились пізніше. Структурна схема функціональної системи охоплює взаємодію пам’яті, мотивації, ситуаційної та пускової афферентації при формуванні акцептора мети і результату дії, блоки програмування і виконання дій, взаємодію зворотної афферентації з моделлю майбутнього результату в акцепторі, корекцію результату і програми дій.

Таким чином, властивість функціональності системи означає, що умовою існування системи і обов'язковим, притаманним її атрибутом є наявність функцій – внутрішньосистемних, загальносистемних та зовнішніх.

Від сили сукупного впливу таких властивостей системи як цілісність, організованість, функціональність залежить стійкість (стабільність) системи, тобто здатність безвідмовно функціонувати, зберігати свою структуру та функції, в умовах деструктивного впливу зовнішніх факторів. Стійкість системи характеризується, зокрема, такою категорією як гомеостазис (незмінний стан) – підтримання постійності істотних параметрів (характеристик) системи для забезпечення оптимального режиму внутрішнього середовища. Безвідмовність системи, як характеристика її надійності (стійкості) – це здатність системи виконувати покладені на неї функції в потрібний момент часу при заданих умовах. В штучних системах безвідмовність забезпечується за рахунок правильної оцінки реальної ситуації та властивостей (можливостей) системи. Для кількісної оцінки надійності технічних систем використовують коефіцієнт надійності – ймовірність того, що система, яка знаходиться в стаціонарному режимі в даний момент часу є справною і буде працювати не менше часу, що дорівнює тривалості виконання покладеної на неї функцій.