Розвиток дитини до вступу в школу

Психічний розвиток дитини до трьох років. Дитина з'я­вляється на світ слабкою і безпорадною істотою. Кістково-м'я­зова система її дуже погано розвинута, серцева діяльність недо­статньо регулюється з боку нервової системи, серце б'ється час­то й неритмічно, дихання поверхове.

Недосконала й нервова система — великі півкулі мозку роз­винуті ще погано, основну роль у життєдіяльності відіграють нижчі відділи центральної нервової системи — підкіркові цент­ри, що відають основними життєвими функціями.

Спочатку дитина має лише органічні потреби (у повітрі, теп­лі, сні), їх задовольняють безумовні рефлекси (головний з них— харчовий), на основі яких відбувається первісне пристосування дитини до зовнішнього середовища. В процесі взаємодії з навко­лишнім середовищем в дитини поступово виникають нові по­треби — потреба у спілкуванні, потреба у рухах, потреба у ма­ніпулюванні з предметами, інтерес до навколишнього. Приро­джені безумовні рефлекси на цьому етапі розвитку вже не можуть задовольнити нові потреби. Виникає суперечність, що розв'язується шляхом утворення умовних рефлексів — гнучких нервових зв'язків як механізму набування та закріплення дити­ною життєвого досвіду.

Поступово все складніше орієнтування в навколишньому світі веде до розвитку відчуттів та сприйнять, у першу чергу зо­рових, які починають відігравати провідну роль у розвитку ди­тини й стають основним засобом пізнання навколишнього сві­ту. Приблизно на середину першого року життя помітно роз­виваються рухи. Обмацуючі, хапальні рухи рук і маніпулювання предметами розширюють можливості пізнавання навколишньо­го світу.

В міру розвитку дитини розширюються й збагачуються фор­ми її спілкування з дорослими. Від форм емоційної реакції на дорослого (усмішка, жваві рухи, коли бачить матір або чує ласкаві звуки її голосу) дитина поступово переходить до реагу­вання на слова певного значення, починає розуміти їх. На кі­нець першого року життя вона сама вимовляє перші слова.

У віці 1—3 років у дитини формується потреба в ґрунтовні­шому ознайомленні з навколишнім світом, виникає потреба у більш глибокому й змістовному спілкуванні з дорослими. Що ж треба для задоволення цих потреб? Очевидно, дві обставини по­винні відігравати тут основну роль — оволодіння можливістю пересування (ходіння) і опанування мови. Це і є основні на­прями розвитку дитини, яка вступає у другий рік життя. Здат­ність до пересування розширює контакти дитини з навколишнім світом. Приблизно з півторарічного віку помітний великий про­грес у мові — значно збільшується словник, мова активізується, ускладнюються її форми. Мовне спілкування з дорослими має винятково важливе значення в психічному розвиткові дитини. Гра стає провідною діяльністю, через гру дитина опановує дії, відображує навколишнє життя, вдосконалює здатність до точ­них рухів.

Психічний розвиток дитини в переддошкільному і дошкіль­ному віці. Розвиток дитини в цьому віці визначається розширен­ням і ускладнення її зв'язків з навколишнім світом, все зроста­ючим рівнем вимог до неї. Дитина фізично міцніє, зміцнюються її м'язи, потім йде процес окостеніння скелета. Кора великих півкуль мозку починає контролювати дію підкіркових центрів. У дитини вже на початку цього віку з'являється потреба бра­ти участь у житті дорослих, сім'ї — виконувати найпростіші доручення, мати свої нескладні обов'язки. З кожним днем на­ростає інтерес до навколишнього (вік 3—5 років недарма нази­вають віком «чомучки»), Ігри стають усе складнішими. З'явля­ються сюжетні, а потім і рольові ігри. В них дитина відтворює життя дорослих, пізнає світ, внаслідок цього гра сприяє всебіч­ному розвиткові дитини — розвиткові її сприйняття, уяви, мис­лення. Мова стає все змістовнішою, ускладнюються її граматич­ні форми. Діти 3—5 років особливо схильні до словотворення і виявляють при цьому певне почуття мови (вміння на практиці узагальнювати мовний матеріал).

У грі формується й особистість дитини — можливість галь­мівного контролю за своєю поведінкою, вміння підкорятися пра­вилам, вміння переборювати труднощі.

У грі формуються початки колективізму та товариства, набувається перший досвід взаємодопомоги.

У віці 5—7 років на розвитку дитини позначається найближ­ча перспектива вступу до школи. Все більші вимоги ставлять до її психічних процесів — пам'яті, мислення, до її розуміння, до особистих проявів.

У дитини змінюється кістково-м'язова система, поліпшується координація рухів. Помітно посилюється регулювальна функція кори — дошкільники вже не такі імпульсивні й невитримані, як у ранньому дитинстві. Діти цього віку вже здатні тривалий час спостерігати, вони вже можуть навмисне запам'ятовувати (коли дорослі ставлять перед ними мету — запам'ятати), увага їх відзначається певною стійкістю. Крім гри, на психічний роз­виток дітей 5—7 років впливають малювання, ліплення, елемен­тарне конструювання,

Характерним є потяг дітей до словесного спілкування з до­рослими та однолітками. В процесі спілкування діти вчаться зв'язно викладати думки, використовувати виразні засоби мови. Дуже помітно вдосконалюється мислення. Мислення дитини цього віку конкретне, образне, емоційне, наочне. Проте можна спостерігати елементарні прояви абстрактного, розмірковуючого мислення. Дитина вже мислить і про речі, що безпосередньо не сприймаються, намагається робити загальні умовиводи (часто, проте, неправомірні), оперує окремими нескладними абстракт­ними поняттями.

Емоції дитини стають більш сталими, формуються інтелекту­альні, естетичні, моральні почуття.

У грі, доступних формах трудової діяльності, під впливом дорослих формуються прояви особистості, звичні форми поведі­нки, вольові якості. Дитина емоційно переживає оцінки своїх вчинків дорослими, під цим впливом у неї розвивається здат­ність до самооцінки, критичне ставлення до своїх дій та їх на­слідків.

Готовність дитини до навчання в школі. На час вступу до школи дитина вже, як правило, і фізично і психологічно готова до навчання, до нового важливого періоду свого життя, до ви­конання різноманітних вимог, які ставить перед нею школа. Психологічна готовність переглядається і з об'єктивного і з су­б'єктивного боку. Дитина психологічно готова до шкільного на­вчання насамперед об'єктивно, тобто на цей час вона має необ­хідний для початку навчання рівень психічного розвитку. їй властиві гострота й свіжість сприйняття, цікавість, яскравість уяви. Увага її вже відносно тривала й стійка, що виразно про­являється в іграх, у заняттях малюванням, ліпленням, елемен­тарним конструюванням. Дитина вже має деякий досвід керу­вання своєю увагою. Пам'ять її також досить розвинута. Вже не тільки дорослі, а й сама вона здатна ставити перед собою мнемічне завдання — запам'ятати що-небудь; легко й просто запам'я­товує те, що її особливо вражає, що безпосередньо пов'язане з її інтересами. Вона вже знає з досвіду: для того щоб добре за­пам'ятати щось, треба кілька разів повторити це, тобто оволоді­ває деякими прийомами раціонального запам'ятовування та за­учування. Відносно добре розвинута у семирічної дитини наоч­но-образна пам'ять, але є вже всі передумови для розвитку і словесно-логічної пам'яті. Ефективність запам'ятовування нею різних об'єктів починає тісно пов'язуватися з їх розумінням.

Мова дитини на час вступу до школи вже досить розвинута, щоб починати її систематично й планомірно навчати. Вона пев­ною мірою граматично правильна, виразна, відносно багата за змістом. Дошкільник уже може в досить широких межах розу­міти почуте, зв'язно викладати свої думки. Словник семирічної дитини також досить обширний, причому в ньому помітне міс­це займають абстрактні поняття.

Дитина цього віку здатна до елементарних розумових опе­рацій — порівняння, узагальнення, умовиводу. Дослідження по­казали, що при цілеспрямованому навчанні дітям 6—7 років до­ступні такі, наприклад, операції, як вимірювання твердих, рідких і сипких тіл за допомогою умовних мірок, ділення цілого на час­тини, елементарне оперування наочно поданими множинами, розв'язання і складання найпростіших прикладів та задач.

Як бачимо, можливості дітей на час вступу до школи дос­татньо великі, щоб починати систематичне їх навчання.

Сформовані й елементарні прояви особистості — діти на час вступу до школи вже можуть проявляти певну наполегливість, ставити перед собою більш віддалені цілі й досягати їх (хоч найчастіше не доводять справу до кінця), роблять перші спроби оцінювати вчинки з позицій їх суспільної значимості. Дітям вла­стиві перші прояви почуття обов'язку й відповідальності. Семи­річна дитина вже має досвід (нехай невеликий) керування своїми почуттями, досвід самооцінки окремих дій та вчинків («Я погано вчинив», «Це я не так зробив», «Ось тепер у мене вийшло краще»).

Все це є важливою умовою готовності до шкільного на­вчання.

Отже, рівень психічного розвитку семирічної дитини є необ­хідною передумовою початку систематичного, планомірного й цілеспрямованого навчання. Проте в межах цього рівня спосте­рігаються дуже значні індивідуальні відмінності, які визнача­ються станом здоров'я дітей, індивідуальними умовами їх життя та діяльності, зокрема тим, як часто й багато займалися з ними, готували спеціально до майбутнього шкільного життя і т. д.

Усе сказане стосувалося об'єктивної готовності дитини до шкільного навчання. Проте слід підкреслити й іншу сторону — суб'єктивну психологічну готовність. Семирічній дитині, як пра­вило, притаманне бажання і прагнення вчитися в школі, своє­рідна готовність до нових форм взаємовідносин з дорослими. Сумніву в тім, що треба вчитися, в неї немає. Зрозуміло, й тут дуже великі індивідуальні відмінності. Одні діти так і рвуться до школи, лічать дні до початку занять, задовго до 1 вересня починають систематично звертатися до батьків з просьбами заздалегідь підготувати навчальні посібники та шкільну форму. Інші ідуть до школи охоче, але стримано й насторожено. А бу­вають випадки і небажання йти до школи. Тут нерідко діють побоювання, зумовлені непродуманими погрозами й попередженнями старших («0сь зачекай — підеш до школи, там за тебе візьмуться!», «Там ти ще наплачешся!»). Неабияке значення має і «передача досвіду» від більш старших до молодших (як відомо, першокласники і другокласники іноді дуже полюбля­ють справити враження на своїх молодших братів та сестер оповіданнями про труднощі шкільного життя), а також деякі наочні враження (наприклад, коли батьки буквально тягнуть школяра від телевізора й примушують його сідати за уроки). Негативне ставлення до шкільного навчання, яке склалося ще до школи, дуже утруднює включення семирічної дитини в навчально-виховний процес, перешкоджає формуванню в неї позитивних мотивів навчання. Такі діти повинні бути предме­том особливої уваги з боку вчителя, який настійно й тактовно зуміє розкрити перед ними привабливі сторони навчання, роз­віяти їхні тривоги й побоювання.