Тема 28. Загальна характеристика вегетативної нервової системи

План

1. Роль автономної нервової системи

2. Частини вегетативної нервової системи

3. Найбільші утворювання вегетативної нервової системи

4. Принципові відмінності будови та функції відділів вегетативної нервової системи

Вегетативна нервова система є частиною периферичної нервової системи і регулює мимовільну активність внутрішніх органів, у тому числі ЧСС, перистальтику і потовиділення. До її складу входять рухові нейрони, що іннервують гладеньку мускулатуру. Активність регулюється в основному за допомогою місцевих вісцеральних рефлексів, що замикаються в спинному чи головному мозку, без свідомого контролю з боку вищих відділів мозку. Однак деякі функції, наприклад, активність м'язових сфінктерів ануса і сечового міхура, знаходиться під контролем свідомості. Зусилля волі дозволяє керувати і багатьма іншими видами вегетативної нервової системи - зниження ЧСС, АТ за допомогою медитації і т.д., однак загальний контроль активності вегетативної нервової системи здійснюється центрами, розташованими в довгастому мозку й у гіпоталамусі. Ці центри одержують і інтегрують сенсорну інформацію і, координуючи її з інформацією від інших відділів нервової системи, формують відповідну реакцію.

Вегетативна нервова система має в своєму складі центральну та периферичну частини. Центральна частина міститься в чотирьох відділах головного та спинного мозку (три із них належать парасимпатичному відділу – це середній, довгастий мозок та крижовий відділ спинного мозку і четвертий відділ – це центр симпатичного відділу – розташований в бічних рогах спинного мозку) і представлена скупченнями нервових клітин (ядрами, центрами). Периферична частина складається з нервових вузлів, волокон, нервів, сплетень.

Вегетативна нервова система складається з нейронів 2-х типів - прегангліонарних і постгангліонарних. Тіла прегангліонарних нейронів лежать у головному чи спинному мозку, а їхні немієлінізовані аксони залишають ЦНС у складі передніх корінців сегментарного (спинномозкового) нерва й утворюють синапси з дендритами постгангліонарних нейронів. Тіла постгангліонарних нейронів знаходяться в ганглії, а немієлізвані аксони прямують до органу - ефектору.

Відмінності в будові соматичної та вегетативної нервової системи є такими:

Соматична нервова система – її центри розташовані в стовбурі головного мозку і в спинному мозку від шийного до куприкового сегменту, а периферична частина виходить рівномірно на протязі всього стовбура головного і спинного мозку (12 пар черепномозкових і 31 пара спинномозкових нервів). Волокна ж вегетативної нервової системи виходять тільки із декількох відділів (середнього, довгастого і декількох відділів спинного) мозку.

Соматичні нервові волокна мають більший діаметр і товсту мієлінову оболонку, а вегетативні нервові волокна мають невеликий діаметр і неповністю покриті мієліновою оболонкою.

В зв’язку з цим, швидкість проведення нервового імпульсу по соматичним нервовим волокнам є високою – 100-120 м/с, а по вегетативним волокнам вона становить лише 2-3 м/с.

Спосіб зв’язку з іннервованими ними органами теж різний. В вегетативній нервовій системі руховий шлях від центру до органу складається із двох нейронів: центрального (прегангліонарного, передвузлового), тіло якого знаходиться в ядрах мозку і периферичного (постгангліонарного, післявузлового). В соматичній нервовій системі рухові волокна впродовж від спинного мозку до органу не перериваються,

В вегетативній нервовій системі тіла рухових нейронів розташовані в периферичних вегетативних вузлах, ближче до іннервованого ним органу, а в соматичній нервовій системі вони знаходяться в ЦНС (передніх і задніх рогах спинного мозку).

Вегетативна нервова система підрозділяється на 2 системи: симпатичну і парасимпатичну.

Центри симпатичної нервової системи містяться в бічних рогах сірої речовини спинного мозку, починаючи від восьмого шийного до другого поперекового сегмента. Її периферичний відділ складається із нервових вузлів, які утворюють правий та лівий симпатичні стовбури, що розташовані з боків хребта від основи черепа до куприка.

У симпатичній нервовій системі синапси і тіла постгангліонарних нейронів розташовані в гангліях, що знаходяться поруч зі спинним мозком. Кожен симпатичний ганглій зв'язаний зі спинним мозком білою сполучною гілкою, а зі спинномозковим нервом - сірою сполучною гілкою. Сусідні сегментарні симпатичні ганглії з'єднані між собою симпатичним нервовим стовбуром і утворюють 2 ланцюга, що йдуть з обох сторін спинного мозку уздовж усієї його довжини.

Симпатичний стовбур складається із таких відділів: шийного, грудного, поперекового, крижового і куприкового.

У шийному відділі є 3 вузли – верхній, середній та нижній. Верхній шийний вузол розташований на рівні 2-3 шийних хребців, самий великий за розмірами. Середній шийний вузол менший за розмірами, розташований на рівні 5-6 шийних хребців. Нижній шийний вузол знаходиться на рівні поперечних відростків сьомого шийного хребця. Від верхнього шийного вузла йдуть волокна, що супроводжують артерії мозку, очну впадину; середній і нижній вузли шийного відділу утворюють шийно-грудний (зірчастий) вузол, волокна від якого йдуть до органів шиї, грудної порожнини, у тому числі і до серця.

Грудний відділ має 10-12 вузлів, від них відходить багато гілочок, які утворюють сплетіння – стравохідне, аортальне та легеневе, волокна від яких іннервують аорту, серце, легені, бронхи, стравохід.

Крім цього, від грудних симпатичних вузлів відходять два крупних нерва - великий та малий нутрощеві, які іннервують органи черевної порожнини. Великий нутрощевий нерв починається гілочками, які йдуть від п’ятого по дев’ятий вузол, а малий нутрощевий нерв починається від десятого по дванадцятий вузол. Обидва нерва проходять через отвір діафрагми в черевну порожнину і прямують до черевного (сонячного) сплетення.

Найбільшим сплетенням симпатичної системи є непарне черевне (сонячне) сплетення – його утворюють парні (правий та лівий) черевні вузли і непарний верхній брижовий вузол, волокна від якого іннервують органи черевної порожнини – шлунок, кишечник, печінку, підшлункову залозу, селезінку та надниркові і статеві залози.

Поперековий відділ складається із 3-5 вузлів, волокна від яких іннервують органи черевної порожнини і тазу. До крупних вузлів даного відділу належить аортальне сплетення, яке в області тазу продовжується у верхнє підчеревне сплетення, далі проходить в малий таз у вигляді правого та лівого нижніх підчеревних сплетень, які іннервують його органи.

Тазовий відділ симпатичного стовбура складається із 4 вузлів і розташований на тазовій поверхні крижів. Від вузлів відходять вісцеральні гілочки, які приймають участь в утворенні двох нервових сплетень тазу – верхнього та нижнього підчеревних.

Правий та лівий симпатичні стовбури на передній поверхні куприка зближуються і утворюють непостійний непарний куприковий вузол.

Центральна частина парасимпатичної нервової системи розташована в середньому, задньому і довгастому мозку, а також у крижовій частині спинного мозку. Периферичну частину складають вузли і волокна, які входять до складу третьої, сьомої, дев’ятої і десятої пари черепномозкових нервів і тазових нервів, тобто, розподіл існує на головний і тазовий відділи, так, до средньомозкового відділу частково належить окоруховий нерв. Волокна довгастого відділу парасимпатичної нервової системи йдуть у складі лицьового, язикоглоткового і блукаючого нервів. Парасимпатична іннервація органів голови забезпечується постгангліонарними нейронами війчастого, крило-піднебінного, вушного і нижньощелепного вузлів.

Основним колектором парасимпатичної нервової системи є блукаючий нерв. Однією із особливостей його є та, що всередині нього є велика кількість скупчень нервових клітин, на яких відбувається переключення прегангліонарних волокон на постгангліонарні. Парасимпатичні нервові волокна, які йдуть в складі блукаючого нерва, сягають органів і закінчуються в інтрамуральних вузлах, тобто, в вузлах, які закінчуються в стінках органів. Від інтрамуральних вузлів відходять післявузлові волокна, які іннервують ці органи. Блукаючий нерв дає гілки до серця, щитовидної, паращитовидної та вилочкової залоз, бронхів, легень, серця, стравоходу, шлунку, підшлункової залози, печінки, нирок та кишок (тонкої та частину товстої до низхідної ободової). Інтрамуральні парасимпатичні вузли серця – пазушно-передсердний і передсердно-шлуночковий - забезпечують автоматизм серцевих скорочень.

Тазовий відділ парасимпатичної нервової системи починається від крижового відділу спинного мозку (в бокових рогах спинного мозку від другого до четвертого) прегангліонарними волокнами, які йдуть до підчеревного сплетення, від якого починаються постганліонарні нервові волокна, які іннервують низхідну ободову, сигмоподібну і пряму кишки, сечовий міхур, внутрішні та зовнішні статеві органи.

У стінках органів парасимпатичні і симпатичні нерви утворюють сплетення, у яких знаходяться розкидані нервові інтрамуральні клітини.

Вищими центрами вегетативної нервової системи є сірий бугор проміжного мозку та смугасте тіло півкуль великого мозку. Відомі також центри кори півкуль, які впливають на функції вегетативної нервової системи.

Відмінності в будові симпатичної і парасимпатичної систем.

1. Морфологічні – різне розташування центрів: парасимпатична система має центри в середньому і довгастому мозку, а симпатична – в бокових рогах спинного мозку (грудному і поперековому відділах). Прегангліонарні волокна симпатичної нервової системи короткі і закінчуються в гангліях (вузлах), які розташовані з обох боків біля спинного мозку, утворюючи ланцюг – симпатичний стовбур. В симпатичній нервовій системі імпульс, який надійшов із будь-якої ділянки симпатичної нервової системи, визве активацію усієї цієї системи. Прегангліонарні волокна парасимпатичної нервової системи довгі і розташовані поблизу органів, які вони іннервують. Ганглії цієї системи розташовані далеко одна від одної, в органах, а тому нервові імпульси впливають тільки на один який-небудь орган.

2. Фізіологічні – різний хімічний склад медіаторів. Для симпатичної нервової системи це адреналін та норадреналін, а тому ця система ще носить назву адренергічної. Для парасимпатичної нервової системи медіатором є ацетилхолін, тому її друга назва – холінергічна. Як правило, симпатична і парасимпатична системи здійснюють протилежний вплив, що дає можливість реципрокного регулювання стану внутрішніх органів. Так, основна функція симпатичної системи – це мобілізація всього організму при надзвичайних ситуаціях, а функція парасимпатичної нервової системи полягає в підтримці і збереженні основних ресурсів організму. Тобто, симпатична нервова система готує організм до дії, при цьому в організмі активізуються катаболічні процеси, а парасимпатична система відновлює запаси енергії в організмі, тобто, активізує анаболічні процеси. В залежності від характеру діяльності людини переважає то одна, то інша система: симпатична чи парасимпатична. Так, у спортсменів тренування і змагання потребують активності функцій усього організму. Це проявляється в посиленні функціонування симпатичної нервової системи. При цьому відбувається посилення частоти і сили серцевих скорочень, посилення дихання, підвищення кров’яного тиску, посилення потовиділення. Після тренування чи змагання, в період відновлення, навпаки, переважають функції парасимпатичної нервової системи і відбувається урідження пульсу, дихання, зменшення сили серцевих скорочень, пониження кров’яного тиску. Таким чином, вегетативна нервова система здійснює вплив на всі органи і системи організму, і знання цього впливу відіграє велику роль як у тренувальному процесі (вплив на фізичну працездатність), так і під час відновлення організму після фізичних навантажень, про що повинен знати і тренер і спортсмен.

 

Тема 29. Ендокринна система

 

План

1. Загальні відомості про ендокринну систему.

2. Класифікація ендокринних залоз за різними чинниками.

3. Будова і функції ендокринних залоз – епіфізу, гіпофізу, щитоподібної залози, паращитоподібних залоз, ендокринної частини підшлункової залози, надниркових залоз, статевих залоз.

4. Роль гіпофізу та гіпоталамусу у функціонуванні ендокринних залоз.

 

Ендокринні залози не мають вивідних протоків і свої продукти - гормони - виділяють безпосередньо в лімфу і кров. Гормонами називаються також про-дукти залоз внутрішньої секреції, що, потрапляючи в порівняно невеликих кількостях у кров, діють через неї на визначені органи і системи збуджуючи, чи, навпаки, пригнічуючи їхню діяльність.

По місцезнаходженню органи внутрішньої секреції поділяють на наступні групи:

1. Органи, пов'язані походженням і місцезнаходженням з мозком. До них відноситься шишкоподібне тіло і задня частка гіпофіза.

2. Органи, пов'язані з розвитком зябрового апарату: передня частка гіпофіза, щитоподібна, навколощитоподібна і вилочкова залози.

3. Орган, пов'язаний з розвитком травного апарату - внутрішньосекреторна частина підшлункової залози.

4. Органи, що розвиваються з епітелію целому (вторинної порожнини тіла): кіркова речовина надниркових залоз і епітелій статевих залоз.

5. Органи, що мають загальні джерела розвитку із симпатичною нервовою системою, тобто, ті, що утворилися внаслідок міграції клітин з нервової тканини: мозкова речовина надниркових залоз і параганглії - хромафінна тканина.

По хімічній природі гормони можна розділити на три групи:

1) похідні амінів (адреналін, норадреналін, тироксин та інші);

2) пептиди і білки (деякі гормони гіпофізу, щитоподібної, підшлункової залоз);

3) стероїди (статеві гормони, гормони кори надниркових залоз).

Виділення гормонів регулюється такими механізмами:

1) присутністю у крові специфічного метаболіту;

2) присутністю іншого гормону;

3) стимуляцією з боку вегетативної нервової системи.

Гормони мають специфічність і діють на клітини-мішені, які мають рецептори.

Зв'язок між клітинами здійснюють нервова й ендокринна системи, що діють незалежно чи спільно. Головними центрами координації й інтеграції функцій цих двох регуляторних систем служать гіпоталамус і гіпофіз. Гіпоталамус відіграє ведучу роль у зборі інформації від інших ділянок головного мозку і від власних кровоносних судин. Ця інформація передається в гіпофіз, що шляхом секреції специфічних гормонів прямо чи побічно регулює активність всіх інших ендокринних залоз.

Гіпоталамус розташований у основі переднього мозку, безпосередньо під таламусом і над гіпофізом, складається з багатьох ядер, що представляють собою скупчення тіл нейронів, аксони яких закінчуються на кровоносних капілярах у серединному узвишші й у задній частці гіпофізу.

Регуляція багатьох фізіологічних функцій (голод, спрага, сон, теплорегуляція) здійснюється нервовим шляхом за допомогою імпульсів, що надходять з гіпоталамусу по нервах вегетативної нервової системи. Контроль над ендокринною секрецією з боку гіпоталамуса оснований на його здатності реєструвати вміст метаболітів і гормонів у крові, передавати цю інформацію в гіпофіз або шляхом виділення в кровоносне русло спеціальних гормонів, або через нейрони. В останньому випадку передавачами служать спеціалізовані нейрони, названі нейросекреторними клітинами.

Гіпофіз - невелика залоза червонясто-бурого кольору, масою близько 0,5г.

Він складається з трьох відділів – переднього, заднього і проміжного. Передня частка гіпофіза - аденогіпофіз. Цей відділ утворився зі спрямованого вверх виросту покрівлі первинної ротової порожнини. Він зв'язаний з гіпоталамусом кровоносними судинами гіпоталамо-гіпофізарної воротної системи, що складається з первинної капілярної сітки, розташованої в серединному узвишші, і вторинної - капілярної сітки аденогіпофізу.

Нервові закінчення спеціалізованих нейросекреторних клітин гіпоталамуса виділяють у первинну капілярну сітку дві групи речовин, що одержали назву релізінг-факторів - ліберинів і статинів. З первинної капілярної сітки ці фактори надходять у вторинну, і впливаючи на передню частку гіпофіза стимулюють чи гальмують вивільнення одного чи декількох із шести "тропних гормонів". Тропні гормони надходять до кровотоку, розносяться кров'ю по всьому організму і діють на специфічні органи-мішені. Виділення регулюється за принципом негативного зворотного зв'язку гормонами залоз-мішеней: соматоліберин - статин, пролактоліберин - статин, люліберин (фоліберин), тіреоліберин, кортіколіберин.

Задня частка - нейрогіпофіз, розвивається як нижній виріст гіпоталамуса. Він зберігає і вивільняє антидіуретичний гормон (АДГ) - (вазопрессин) і оксітоцин. Вони виробляються в тілах нейросекреторних клітин, що лежать у ядрах гіпоталамуса і транспортуються по аксонах у комплексі з білком-носієм -нейрофізином. Ці клітини більш спеціалізовані, чим ті, котрі виробляють ліберини і статини. У задній частці гіпофіза розширені закінчення їхніх аксонів утворюють структури, названі нейрогемальними органами: тут ці закінчення, оточені сполучною тканиною, прилягають до кровоносних капілярів. Афферентні нервові сигнали, які надходять до тіл нейросекреторних клітин з інших ділянок мозку, передаються до нейрогемальних органів. Гормони вивільняються в кровоносне русло і переносяться до органів-мішеней. Фізіологічна реакція такого типу носить назву нейроендокринної відповіді.

Шишкоподібна залоза, чи епіфіз - маленька залоза, що утворилася з покрівлі проміжного мозку і прикривається зверху мозолястим тілом і великими півкулями. Вага - 0,15г. Одним із його гормонів є мелатонін. Епіфіз іннервує симпатичні нейрони, що знаходяться під впливом ядер головного мозку, одержують і передають сигнали від фоторецепторів сітківки. У темряві синтез мелатоніну зростає, і цей гормон, діючи через мозок, змінює активність щитоподібної, надниркової залоз і гонад. Мелатонін, діючи через мозок, також впливає на час настання ряду фізіологічних процесів, таких як статеве дозрівання, овуляція і сон. Епіфіз відіграє роль біологічного годинника, перетворюючи періодичну нервову активність, що викликана світлом, в ендокринну активність.

Навколощитоподібні залози числом 4, занурені в тканину щитоподібної залози. Вони секретують поліпептид паратгормон - антагоніст гормону щитоподібної залози кальцитоніну. Зниження секреції паратгормону веде до зниження рівня кальцію в плазмі і тканинах внаслідок виведення його із сечею.

Щитоподібна залоза знаходиться в області шиї і складається з двох часток, розташованих по обидва боки від трахеї і з'єднаних тонким перешийком, важить близько 25г. Секретує три активних гормона –трийодтиронін (Т3), тироксин (Т4) і тіреокальцитонін. Залоза складається з безлічі фолікулів діаметром 0,1мм, які містять глікопротеїн тіреоглобулін. Стінка кожного фолікула складається з одного шару кубічних клітин. При активації залози тіреотропним гормоном аденогіпофізу клітини набувають циліндричної форми і на їхній внутрішній поверхні з'являються мікровійки.

Т3 і Т4 підвищують інтенсивність основного обміну, збільшують утворення АТФ і тепла в тканинах, підвищують споживання кисню тканинами і швидкість реакцій, прискорюють ріст за рахунок стимулювання синтезу білка. Так звані С-клітини виробляють поліпептидний гормон кальцитонін. Кальцитонін знижує рівень кальцію у крові, збільшуючи його надходження до кістки.

Надниркові залози - парні залози, масою 5г кожна, прилягають до верхівок нирок. Складаються з двох шарів, що мають різне походження і функціонують незалежно один від одного. Зовнішній шар - кора - утворився з клітин нервової пластинки і складає близько 80% усієї маси залози. Кора має щільну консистенцію і покрита фіброзною капсулою. Внутрішній шар - мозковий - утворився з клітин нервового гребінця і зберігає подібність з нервовою тканиною. Гістологічно кора поділяється на три зони:

- клубочкова зона складається з округлих скупчень дрібних клітин, що містять подовжені мітохондрії і виробляють мінералокортикоїди;

- пучкова зона - складається з 2-3 рядів рівнобіжних стовпчиків клітин, розташованих під прямим кутом до поверхні, містять кулясті мітохондрії і виробляють глюкокортикоїди;

- сітчаста зона - нерегулярно розташовані стовпчики клітин, містять видовжені мітохондрії і виробляють андрогени, естрогени.

Усі стероїди синтезуються під контролем АКТГ, реніну, ангіотензину.

Мозковий шар надниркових залоз складається із клітинних тяжів, оточених капілярами і рясно іннервованих. Клітини являють собою видозмінені постгангліонарні симпатичні нейрони і при стимуляції з боку прегангліонарних нейронів виділяють норадреналін і адреналін.

Підшлункова залоза виконує і екзокринну й ендокринну функцію і зв'язана з травною системою. Основну масу залози складає ендокринна тканина, що складається з ацинозних клітин; ці клітини утворюють округлі структури - ацинуси, у порожнину яких виділяються травні ферменти зимогенних гранул. Між ацинусами розкидані острівці Лангерганса, що містять невелику кількість великих альфа-клітин, які секретують глюкагон і численні бета-клітини, які секретують інсулін; ці два гормони виявляють протилежну дію на рівень глюкози в крові.

Хромафінна система зв'язана по своєму розвитку з нервовою системою. Окремі нервові клітини мігрують з вузлів симпатичної нервової системи і мають назву хроматобласти. Вони розміщені в заочеревинній жировій клітковині, біля аорти і називаються параганглії. До них також відносяться сонний клубочок, зустрічаються також уздовж травної трубки, у симпатичних вузлах. Секретують катехоламіни.

Статеві залози є чоловічі (яєчка) і жіночі (яєчники). Крім репродуктивної функції вони виконують і внутрішньосекреторну – виробляють гормони. У яєчках ендокринну функцію виконують інтерстиціальні клітини, які продукують чоловічі статеві гормони - андрогени.У жіночих статевих залозах яєчниках ендокринну функцію виконують фолікули і жовте тіло, які виробляють гормони фолікулін і прогестерон відповідно (спільна назва естрогени). Гормони статевих залоз здійснюють вплив на розвиток як первинних, так і вторинних статевих ознак.

 

Тема 30. Аналізатори

 

План

1. Загальна характеристика органів чуття, поняття аналізатор, відділи аналізатора.

2. Будова органу зору.

3. Будова органу смаку.

4. Будова органу нюху.

5. Будова органу дотику.

Орган смаку

Орган смаку функціонально пов’язаний з травним апаратом. У процесі еволюції орган смаку виник і закріпився у початковому відділі травної системи. Орган смаку складається із смакових сосочків, які розсіяні в основному у слизовій оболонці язика, в незначній кількості вони є в епітелії слизової оболонки м’якого піднебіння, на задній стінці глотки. Розрізняють чотири види смакових сосочків: валикоподібні, листоподібні, грибоподібні та ниткоподібні.

Валикоподібні сосочки (6-12 штук) розташовані біля кореня язика. Кожен сосочок містить від 40 до 150 смакових бруньок. Листоподібні сосочки (3-8 штук) розташовані на задньобічній поверхні язика і містять від 3 до 20 смакових бруньок. Грибоподібні сосочки містяться на задній поверхні язика, їх кількість незначна, ниткоподібні сосочки не мають смакових бруньок і розташовані на спинці язика.

Смакові подразники взаємодіють зі специфічними молекулами, що знаходяться у мікроворсинках сенсорних клітин, занурених у бокалоподібні утворення - смакові бруньки. Існують 4 типи смакових відчуттів, їх рецепторні зони розміщені нерівномірно. Так, солодке сприймають сосочки, які розташовані на кінчику язика, гірке – на основі, кисле – на середині його латеральної поверхні, солоне – на верхівці та краях. Іннервація смакових бруньок здійснюється язикоглотковим нервом, барабанною струною, яка входить до складу проміжного нерва, гортанною гілкою блукаючого нерва. Смакові подразнення надходять до головного мозку в кірковий кінець смакового аналізатора – нижній відділ зацентральної закрутки.

Орган нюху

Орган нюху розташований у слизові й оболонці середньої частини верхньої носової раковини й задньої верхньої частини носової перегородки. У кожній половині носа є нюхова область площею близько 2,5 кв. см. Орган нюху – це нюхових нейроепітелій, який має хеморецептори – нюхові клітини трьох видів: нюхові, підтримуючі і основні (базальні). Саме нюхові клітини є периферичним відділом нюхового аналізатора, де і виникають подразнення. Від нюхових клітин відходять нервові волокна в напрямку до отворів решітчастої пластинки решітчастої кістки, проходять через її отвори і закінчуються синапсами біля мітральних клітин нюхової цибулини. Від мітральних клітин відходять аксони, які утворюють нюховий шлях і направляються до нюхового трикутника, проходять біля мозолистого тіла і доходять до центру нюхового аналізатора в корі півкуль головного мозку – ділянці гачка та закрутки морського коника.

Орган зору

Око - орган зору, що складається з великого числа рецепторних клітин (паличок і колбочок сітківки), сенсорних нейронів, що утворюють зоровий нерв, складної системи допоміжних пристосувань. Такий пристрій дозволяє оку сприймати світло з різною довжиною хвилі, відбиване об'єктами, що знаходяться в полі зору на різних відстанях, і перетворюють його в електричні імпульси, що направляються в головний мозок і створюють образ.

Очі розташовані в западинах черепа – очних впадинах; око укріплене тут за допомогою 4 прямих і двох косих м'язів, керуючих його рухами. Орган зору складається із очного яблука, зорового нерва і додаткових органів ока.

Очне яблуко має кулясту форму, передня поверхня його дещо опукла і називається переднім полюсом ока, а задня - заднім полюсом. Пряма лінія, яка проходить через центр ока у передньо-задньому напрямку, називається віссю очного яблука. Очне яблуко складається із ядра і капсули із трьох оболонок: зовнішньої (фіброзної) - склери і роговиці, середньої (судинної) - судинної оболонки, війкового тіла, райдужки; та внутрішньої (сітківки). У ядрі розташовані утвори – водяниста волога, кришталик і скловидне тіло, які проводять і заломлюють світло.

В зовнішній волокнистій оболонці очного яблука, завдяки якій воно зберігає свою форму, є два відділи: передній – безсудинна прозора і зігнута рогівка і задній - білкова оболонка, склера.

Склера утворена з щільних, білого кольору колагенових волокон, спереду вона переходить в рогівку, а позаду вона має отвір для зорового нерву. Склера захищає око від ушкодження і допомагає очному яблуку зберігати свою форму. На межі між склерою та рогівкою розташована венозна пазуха склери (шльомів канал), через який відтікає рідина з передньої камери ока.

Рогівка – це передня частина зовнішньої оболонки очного яблука і утворена з прозорої сполучної тканини і багатошарового епітелію. Рогівка не має кровоносних судин, а живиться методом дифузії, частково із судин, які лежать на межі склери та рогівки, а також за рахунок водянистої вологи передньої камери ока.

Завдяки прозорості, рогівка виконує світло заломлюючу функцію.

Очне яблуко має діаметр 24мм і важить 6-8г.

Середня, судинна оболонка очного яблука містить велику кількість кровоносних судин, які живлять око, і пігменти. Оболонка складається із трьох частин: власне судинної оболонки, райдужки і війкового тіла.

Власне судинна оболонка прилягає до внутрішньої поверхні склери, утворена із сполучної тканини чорного кольору, який відбиває всі кольори райдуги. Основу її складають тісно переплетені артерії, вени, між якими розташована пухка сполучна тканина з великими пігментними клітинами.

Війкове (циліарне) тіло – є потовщеною частиною власне судинної оболонки і розташовано у вигляді кола в ділянці переходу склери у рогівку. Воно складається із війкового м’язу і пухкої сполучної тканини з пігментними клітинами. Війковий (циліарний) м’яз має колову форму і регулює ступінь кривизни кришталика під час акомодації. Від внутрішньої поверхні війкового тіла відходять 70-80 війкових відростків, які утворюють війковий вінець, до якого приєднуються волокна війкового поясу –(циннова зв’язка), яка прикріплює кришталик до циліарного тіла.

Райдужка – формує задню стінку передньої камери очного яблука і своїм зовнішнім краєм переходить у війкове тіло, тобто, є продовженням війкового тіла, розділяє простір, заповнений водянистою вологою, на передню і задню камери.

Райдужка має вигляд круглої пластинки з отвором у центрі, який називається зіницею. Райдужка складається із п’яти шарів. У її сполучнотканинній основі містяться судини, пігмент, який визначає колір очей, і гладенькі м’язи. Від кількості та глибини залягання пігменту залежить колір очей людини – від блакитного до чорного. В товщі райдужки лежать гладенькі м’язи - колові та радіальні. Скорочення колових м’язів звужує зіницю (сфінктери зіниці), а радіальних - розширює її (ділататори зіниці). Ці м’язи, як діафрагма, регулюють кількість світла, що надходить до ока. Розмір зіниці змінюється залежно від кількості світла, яке надходить до ока: чим його більше, тим зіниця менша, і навпаки. Отже, райдужка виконує ту ж роль, що і діафрагма у фотоапараті..

Зіниця – круглий отвір в райдужці, обмежений зіничним краєм. Діаметр отвору залежить від інтенсивності світла, який прямує на сітківку і відстані від предмета, який розглядають.

Внутрішня оболонка очного яблука – сітківка – вистеляє зсередини судинну оболонку і прилягає до склистого тіла. Сітківка складається з трьох частин – двох нечутливих до світла частин і задньої світлочутливої, зорової, з багатьох шарів, кожний з яких містить клітини визначеного типу. Зорова частина сітківки – світлочутлива, містить фоторецептори периферичного відділу зорового аналізатора - палички і ковбочки, частково занурена в пігментний шар судинної оболонки. Тут відбувається трансформація квантів світла у нервові імпульси. Потім йде проміжний шар, що містить біполярні нейрони, які зв'язують фоторецептори з клітинами третього шару. У цьому ж шарі знаходяться горизонтальні й амакринові клітини, що забезпечують латеральне гальмування. Третій шар - внутрішній - містить гангліозні клітини, дендрити яких з'єднані синапсами з біполярними клітинами, а аксони, з’єднуючись поміж собою, виходять на поверхню сітківки і утворюють зоровий нерв.

Палички і колбочки подібні за своєю будовою: пігмент знаходиться на зовнішній поверхні внутрішньоклітинних мембран зовнішнього сегмента, складається з чотирьох частин.

Зовнішній сегмент - у ньому світлова енергія перетворюється в рецепторний потенціал. Заповнений мембранними дисками у вигляді сплющених мембранних мішечків, складених як стовпчик з монет. У паличках їх 600-1000.

Перетяжка - тут зовнішній сегмент майже повністю відділений від внутрішнього впинанням зовнішньої мембрани. Зв'язок між сегментами здійснюється через цитоплазму і пару війок.

Внутрішній сегмент - область активного метаболізму, заповнена мітохондріями, що доставляють енергію для процесів зору, і полірибосомами, на яких синтезуються білки, що беруть участь в утворенні дисків і зорового пігменту.

Синаптична область - тут клітина утворює синапси з біполярними клітинами. Дифузні біполярні клітини утворюють синапси з декількома паличками, моносинаптичні біполярні клітини зв’язують одну колбочку з іншою гангліозною клітиною. Горизонтальні й амакринові клітини зв'язують разом деяку кількість паличок чи колбочок. Завдяки їм зорова інформація зазнає часткової переробки.

Паличок в сітківці більше, ніж колбочок (120млн. і 6-7млн. відповідно). Палички не здатні розрізняти колір, використовуються при сутінковому зорі, колбочки - сприймають колір, використовуються при денному світлі. Палички містять світлочутливий пігмент родопсин - продукт конденсації скотопсину з ретиналем.

Диск зорового нерва - це місце виходу зорового нерва, розташований на задній частині сітківки.

Сліпа пляма – ділянка диску, позбавлена світлочутливих елементів - фоторецепторів.

Жовта пляма – дещо назовні від диска розташована ділянка жовтого кольору, яка має заглиблення в центрі – центральну ямку з діаметром 1-2 мм, найбільш чутлива ділянка сітківки, що містить тільки колбочки. У цій ділянці найбільш точно фокусуються промені світла, отже, це місце найгострішого зору.

Таким чином, сітківка - внутрішня оболонка, що містить фоторецепторні клітини, а також тіла й аксони нейронів, що утворюють зоровий нерв.

Зоровий нерв – пучок нервових волокон, який проводить імпульси від сітківки до мозку.

Ядро очного яблука складається із кришталика, склистого тіла, водянистої вологи передньої та задньої камер очного яблука.

Кришталик - прозоре еластичне двоопукле утворення. Його передня поверхня прилягає до райдужки, а позаду від нього розташоване скловидне тіло. Кришталик не має ні судин, ні нервів, оточений капсулою, екваторіальною поверхнею приєднаний до війкового пояска, який, в свою чергу, з’єднується із війковим тілом. Війкове тіло містить війкові м’язи, розташовані циркулярно. Завдяки скороченню чи розслабленню війкового м’язу кришталик змінює свою кривизну, змінюючи заломлювальну силу. Це пристосування ока має важливе значення при розгляді предмета зблизька чи здалеку і носить назву акомодації. Так, коли війкові м’язи скорочуються, війковий поясок розслаблюється, опуклість кришталика збільшується, при цьому збільшується його заломлювальна сила – око розглядає близько розташований предмет. Коли війкові м’язи розслаблюються, війковий поясок натягується, кривизна кришталика зменшується, він стає плоским – око розглядає далеко розташований предмет. Заломлю вальна здатність кришталика сприяє тому, що зображення предмета (близько чи далеко розміщеного) падає точно на сітківку. Заломлювальна сила кришталика з віком людини (після 40-45 років) змінюється через втрату кришталиком еластичності і здатності змінювати свою форму.

Словидне тіло – має форму кулі і утворює значну частину ядра очного яблука. Воно складається з напіврідкої білкової драглистої рідини. Зверху покрите тонкою прозорою склистою перетинкою. Передня поверхня увігнута і обернена до задньої поверхні кришталика, а решта поверхні прилягає до внутрішньої поверхні сітківки.

Передня і задня камери ока заповнені водянистою вологою, яка виділяється кровоносними судинами війкових відростків і райдужки. Водяниста волога має незначні заломлю вальні властивості. Так, передня камера ока розташована між передньою поверхнею райдужки і задньою поверхнею рогівки. Задня камера розташована між війковим тілом і райдужкою з одного боку, та передньою поверхнею скловидного тіла – з іншого.

Додаткові органи ока – це повіки, вії, брови, слізний апарат, сполучна оболонка (кон’юктива) та м’язи.

Повіки (верхня та нижня) – це складки шкіри, краї яких утворюють щілину повік. Передня поверхня повік опукла, в її шкірі є велика кількість сальних і потових залоз. Верхня повіка зверху обмежена випуклістю – бровою, яка покрита невеликими волосками. Зсередини повіки вкриті сполучною оболонкою – кон’юктивою.

Кон’юктива –вистиляє внутрішню поверхню повік і складається із багатошарового циліндричного епітелію з бакалоподібними клітинами, пухкої сполучної тканини, в якій містяться скупчення лімфоцитів, численні кровоносні судини. При закритих повіках кон’юктива утворює кон’юктивний мішок, у якому збирається невелика кількість слізної рідини. Вільний край повік покритий волосками – віями. Між краями повік, з медіальної сторони, міститься слізне озеро, на дні якого розташований утвір – слізне м’ясце. По краях обох повік тут є невеликий отвір – слізна крапка, яка є початком слізного канальця.