Особливості християнської антропології

У середньовічній Європі пануючою релігією було християнство, у рамках якого складається специфічна картина людини і її душі. Основним джерелом християнської антропології є Новий Завіт, що є законом життя християн. Час його виникнення - I ст. Новий Завіт - це воля Бога, передана людям. Будучи словом Божим, Біблія є не об'єктом знання, а джерелом віри. Її не можна пізнати раціональним розумом. Через віровчення людина одержує новий фактор регуляції своєї поведінки, ірраціональної за своєю природою.

У Біблії і працях Батьків церкви ставляться і розглядаються фактично усі фундаментальні проблеми буття людини.

1. По-новому розуміється і трактується сутність Божественного. Бог - єдиний і унікальний. Відкидається політеізм і затверджується монотеїстичний підхід.

Бог розглядається як нескінченний, трансцендентний. Він протистоїть усьому, закритий для почуттєвого сприйняття.

На відміну від греків, у яких Бог виступав як закон, Логос, доля, провидіння, Біблійний Бог має особистість, не безпристрасний, навпаки, він - уособлення вищої любові до людей. Він править і світом, і кожною людиною, його справами, визначає його майбутнє.

Затверджується ідея створення. Бог розглядається як творець усього, який створює все “із нічого”, вільно, актом своєї чистої волі. Він дарує життя. Тому Бог - це єдине буття, сутність, у той час як усе, створене ним, включаючи людину, не має самостійного буття, а лише володіє їм, одержуючи його від Бога. Тим самим затверджується теоцентризм як основа світогляду середньовіччя. Грецька думка: людина - міра усього - переглядається; затверджується новий принцип: Бог - усе, а людина - його творіння.

2. На відміну від античної традиції визначається місце людини у світобудові. Греки розглядали людину і космос у єдності; космос виступав у них як живий, подібний до людини. Вище космосу людина не піднімалася.

У Біблії місце людини кардинально міняється. Вона вже - не частина космосу, а істота привілейована, створена Богом “по образу і подобі своїй”; пан усього, що створено до неї. І людина повинна прагнути Богоподібності. У той же час підкреслюється протилежність Творця і природи людини; кульмінацією цієї протилежності є гріхопадіння.

3. Інакше, порівняно з античною традицією, описується шлях духовного удосконалення людини. Греки бачили тільки один шлях досягнення Богоподібності, вдосконалення людини - через розвиток інтелекту, пізнання. Біблія ж у цьому питанні наголошує на волі. Стати святим, відповідно до Біблії, - значить виконувати волю Бога, коритися його заповідям, хотіти того ж, що хоче Бог, прийняти Божу волю як свою. На зміну античному інтелектуалізму приходить волюнтаризм. Витісняючи інтелект, воля перетворюється в центральне особистісне утворення, системотворючу характеристику душі.

4. Біблія відкидає фаталізм, властивий більшості течій античної філолофсько-психологічної думки.

5. Ідеалом грецької філософії було пізнання, наука, розум. Біблія дає інше трактування цієї проблеми. Науці вона протиставляє віру, визначаючи її як єдину цінність для віруючої людини. Віра в істинність положень Священного Писання займає місце логічних доказів, обґрунтування, дослідження.

Антагонізм віри і знання найбільш яскраво був виражений карфагенським проповідником II-III ст. К.Тертулліаном: “Вірую, в те що це абсурдно”. Він доводив, що сила істинної віри зворотно пропорційна доводам людського розуму.

6. З цього випливає нова орієнтація пізнання, відповідно до якої предметом вивчення повинен бути не зовнішній природний світ, а Бог і душа людини. Визнається пріоритет самоспостереження над пізнанням зовнішнього світу. Тим самим вводиться дихотомія внутрішнього і зовнішнього. Вважалося, що знання відкрите тільки чистій душі, тобто пізнавальна здатність містить у собі моральну складову.

7. У цих умовах природно-наукове пізнання припиняється. Емпірічне пізнання заміщається релігійною догматикою. Особливу роль здобуває тлумачення Біблійних текстів як методу пізнання душі. По суті, відбувається підміна наукового знання реальності вербальними конструкціями.

8. По-новому оцінюється морфологічна будова людини. В античності існувала двоскладна людина (душа і тіло). Християнство ввело третю, вищу підструктуру, і людина стала триєдиною: тіло - душа - дух.

9. Душа розумілася як форма, сутність, яка веде подвійне життя - у Бога й у тілі. Перший спосіб буття є істинним. Проголошується безсмертя душі.

10. Роль почуттєвої сфери применшується; підкреслюється помилковість почуттів і пагубний вплив емоцій і пристрастей на розвиток людини.

 

Після Біблійного послання усі філолофсько-психологічні вчення розділяються на 3 групи:

1) шукаючі розходження двох сфер: розуму і віри;

2) філософи “поза вірою і проти віри”;

3) філософи “у вірі”.

Філософствування “у вірі” було найбільш розвинутим вченням в період середньовіччя, що втілилося в схоластику. Схоластика зароджується в VIII ст. і є філософією, спрямованою на обґрунтування догматів богослов’я. Її ціль полягає в тому, щоб надати Священному Писанню вид раціонального вчення. Загальним для всіх течій схоластики був зв’язок з богослов’ям і залежність від нього, а також використання таких методів пізнання як коментування й інтерпретації текстів.

У схоластиці виділяються дві основні течії: реалізм і номіналізм. Вододіл між ними – це рішення гносеологічного питання про відношення загального до індивідуального. Реалісти відстоювали положення про об'єктивне існуванні загальних понять у божественному розумі. Вони доводили первинність буття Бога і виражали теологічну точку зору в схоластиці. Номіналісти (від “номен” - ім'я) вважали, що загальні поняття не мають самостійного існування і є словами, звуками, іменами.

Найбільш відомий схоласт, найбільш радикальний представник реалізму – Фома (Томас) Аквінський (1225-1274), вчення якого була канонізоване (1879) як істинно католицька філософія (і психологія) і одержало назву “томізм ”, а сам Ф.Аквінський був прилічений до лику святих (1323). Він доводив безсмертя душі, говорив про залежність людини від Божої милості, про особисту відповідальність перед Усевишнім. Душа розглядалася ним як посередник між матеріальним світом і Творцем. Свідомість і самосвідомість абсолютизуються, і психіка людини протиставляється всім іншим формам життєдіяльності, визначається як самостійна сутність, що перебуває в надтілесному світі. Описуючи духовне життя, Фома Аквінський розташовував різні форми душі у вигляді своєрідних щаблів - від нижчих до вищого. Кожному явищу в цій ієрархії приділялося своє, строго визначене і відмежоване від інших явищ місце. В ієрархічній послідовності розміщалися душі (рослинна, тваринна, людська); усередині кожної з них - здатності і далі - їхні продукти (відчуття, представлення, поняття).

У роботах Ф.Аквінського одержало подальший розвиток вчення про інтроспекцію, що зародилася у Плотина і Августина і яке стало основою теологічної психології. Робота душі описується в такий спосіб: спочатку відбувається акт пізнання, результатом чого є виникнення образу об’єкта (відчуття чи поняття); потім душа усвідомлює зроблений акт; на останньому етапі душа повертається до себе, пізнаючи вже не образ і не акт, а саму себе як унікальну сутність. Тобто мова йде про замкнуту у собі свідомість, що існує поза зв'язком із зовнішнім світом і тілесним організмом. У зв'язку з цим нове трактування одержує психічний образ.

Найбільш сильні позиції в номіналізмі були в Англії і Франції, де криза феодалізму проявилася особливо гостро і раніш, ніж в інших країнах. Найбільш послідовним проповідником номіналізму був професор Оксфордського університету Вільям Оккам (1300-1350). Відкидаючи томізм, він відстоював вчення про подвійну істину; стверджував, що філософія, що спирається на логічні міркування, і релігія, що черпає свої істини у Священному Писанні, мають різні предмети дослідження. Предмет філософії - пізнання природи, а релігії - моральна сфера людського життя. В.Оккам заперечує теорію образів, дискредитовану Ф.Аквінським, і заміняє її ідеєю про знаковий характер розумових і почуттєвих образів. Слово - знак мови. Відчуття - знак предмета (як дим - знак вогню, посмішка - знак веселощі). Діяльність волі Оккам ставив вище розуму. Відстоюючи ідею єдності душі, він заперечував наявність у ній безліч душевних здібностей (сил), але вказував на різні акти, функції душі. Вчення В.Оккама, що носило антисхоластичний характер, одержало назву “бритва Оккама”. Це вчення стало основою закону економії в психології. Оккам доводить, що існування душі не може бути доведено ні дослідним шляхом, ні на основі розуму; у душу можна тільки вірити. З цього робиться висновок, що “душу” як пояснювальне поняття треба вивести за межі філософського і наукового дослідження і помістити в область релігійних істин.

Авторитетним представником номіналізму був також шотландський учений Дунс Скотт (1270-1308). Він виступав за розмежування розуму і віри, філософії і теології. На перше місце він висував вольове начало яке лежить в основі створення світу. Відстоював свободу волі людини, розглядаючи її як сутнісну характеристику душі. Розвивав ідею про те, що індивідуальне вище загального.

До числа помірних номіналістів відноситься П’єр Абеляр (1079- 1142), автор роботи “Історія моїх нещасть”, сповіді, що представляє собою глибокий аналіз психології життєвого шляху людини. Абеляр доводив перевагу знань перед сліпою вірою, порівнюючи людину, що читає Божественні тексти і не розуміючого їх, з ослом, що грає на лірі. Висловлював сумнів в істинності багатьох інтерпретацій Священного Писання. Розум відокремлюється ним від віри і стає її умовою (“розумію, щоб вірити”). Абеляр доводить, що мораль не знаходиться цілком у руках Бога; людина сама вершить свою долю і відповідає за свої діяння. Підкреслюється, що вчинок людини сам по собі - не злий і не добрий. Його характер визначається наміром людини.

Англійський учений Роджер Бекон (1214-1292) першим ужив поняття “дослідна наука”. Пріоритетне місце відводив природничим наукам, що використовують експеримент і математику. У своїх філософських побудовах Бекон спирався на Арістотеля, відновлюючи зміст його вчення. Говорив про душу як про єдність форми і матерії. Високо цінував Ібн Сіну. Висунув ідею про «перспективу», узявши це поняття з оптики. Відчуття (насамперед зорове) розглядається їм як основа пізнання, тому що за допомогою зору людина встановлює розходження між предметами, а це складає суть усіх знань про світ.

Таким чином, у період Середньовіччя продовжувався розвиток психологічної думки, активно йшов процес переосмислення і творчого розвитку ідей попередників, формувалися паростки нового психологічного знання.

 

Питання для самоконтролю

1. Дайте загальну характеристику середньовічного мислення.

2. Характеристика християнської антропології.

3. Як описується шлях духовного вдосконалення в Середньовіччі?

4. Що виступає ідеалом пізнання в Середньовіччі?

5. Чим відрізняються дві основні течії схоластики?

6. Погляди Хоми Аквінського на природу душі.

7. Погляди В.Оккама і Д.Скотта.